Рішення № 126776850, 17.04.2025, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2025 року Справа № 160/7207/25 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіЗахарчук-Борисенко Н. В. за участі секретаря судового засіданняВасильченко Є.А. за участі: Позивач: Представник позивача: Представник відповідача: Семенова Л.Л. Перепелиця Л.Л. Кушнір А.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення,-

УСТАНОВИВ:

06.03.2025 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 03.04.2023 року №12032500065940 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 .

В обґрунтування позовних вимог представником позивача зазначено, що 14.02.2025 року за запитом представника надійшла відповідь Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області з доданим рішенням ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 03.04.2023 року № 12032500065940, згідно якого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженці російської федерації, на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року № 321, скасовано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 . Позивач наголошує, що в оскаржуваному рішенні про скасування посвідки не вказано про фактичні обставини того, на підставі яких відомостей, вказаних в статті 12 Закону України «Про імміграцію». Загальне посилання відповідача у рішенні від 03.03.2023 року № 12032500065940 на положення підпункту 1 пункту 64 Порядку № 321 не свідчить про обґрунтованість такого рішення, оскільки ставить позивача у стан правової не визначеності щодо конкретних обставин, що стали підставою для скасування посвідки на постійне проживання, що є не припустимим. Також, позивач зазначає, що оскаржуване рішення прийняте не у порядку та не у спосіб, що визначенні Конституцією та законами України, та не необґрунтовано, тобто не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 12.03.2025 року прийнято адміністративний позов до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи.

21.03.2025 року представником Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області подано відзив на позовну заяву, яким заперечує проти задоволення позовних вимог. Представник відповідача у відзиві зазначав, що згідно відомостей ІП «Облік осіб, які набули або припинили громадянство України» ЄІАС УМП ДМС України 15.05.2021 до Інгулецького відділу у м. Кривому Розі ГУ ДМС України з питанням оформлення набуття громадянства України відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» (далі Закон) в редакції від 25.08.2019 року, звернулася із заявою № 1228- 000001823 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Бєлгород російська федерація. Під час подання документів для набуття громадянства України ОСОБА_1 разом з усіма необхідними документами подала зобов`язання протягом двох років з моменту набуття громадянства України припинити громадянство рф. Згідно рішення ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 19.07.2021 ОСОБА_1 набула громадянство України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» (від 18.01.2001), про що 29.07.2021 їй була видана довідка № 752/21 про реєстрацію особи громадянином України та 23.06.2023 оформлено тимчасове посвідчення громадянина України серії НОМЕР_2 , терміном дії до 19.07.2023 (закінчився). Отже, відповідно до законодавства України зазначена особа є громадянином України з 19.07.2021. Відповідно до пп. 1 п. 64, пп. 4 п. 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 № 321 посвідка на постійне проживання скасовується у разі скасування дозволу на імміграцію відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію», а також вилучається, визнається недійсною та знищується. На підставі вищевикладеного ГУ ДМС у Дніпропетровській області було складено висновок та прийнято рішення № 56 від 03.04.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україну гр. рф ОСОБА_1 на підставі п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» - (іммігрант набув громадянство України). Після набуття позивачем громадянства на неї, як на громадянина України, не поширюється дія Закону України «Про імміграцію». Виходячи з вищезазначеного, ОСОБА_1 набула громадянство України. Відповідно до законодавства України зазначена особа є громадянином України з 19.07.2021 року, а дозвіл на імміграцію це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Видана на підставі висновку щодо оформлення посвідки на постійне проживання посвідка на постійне проживання № НОМЕР_3 від 24.05.2019 підлягає скасуванню, а тому ГУ ДМС у Дніпропетровській області було прийнято рішення № 12032500065940 від 03.04.2023 про скасування посвідки на постійне проживання відповідно до пп. 1 п. 64 Порядку оформлення № 321.

24.03.2025 року представником позивача подано відповідь на відзив, в якій висловлено позицію, аналогічну викладеній в позовній заяві.

03.04.2025 року представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив позивача в якій висловлено позицію, аналогічну викладеній у відзиві на позовну заяву, а також, заначено, що позивач звернулась до суду з даною позовною заявою з пропуском шестимісячного строку.

У судових засіданнях представники сторін підтримали свої правові позиції, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

ОСОБА_1 , уродженка м. Бєлгород російська федерація ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуваючи в Україні на законних підставах, 05.10.2000 року звернулася до ВПР та МР УМВС України в Дніпропетровській області із заявою про документування посвідкою на постійне проживання на підставі пункту 1 частини 2 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (редакції від 04.02.1994 року).

За результатами заяви ВПР та МР УМВС України в Дніпропетровській області у зв`язку з відсутністю підстав для відмови, гр. ОСОБА_1 15.12.2000 року була вперше документована тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 .

24.02.2003 року гр. ОСОБА_1 звернулася до ВПР та МР УМВС України в Дніпропетровській області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання та була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_5 від 18.03.2003 року.

17.05.2019 року звернулася до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку та була документована посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 від 24.05.2019 року.

15.05.2021 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до Інгулецького відділу у м. Кривому Розі ГУ ДМС України з питань оформлення набуття громадянства України відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство».

Згідно з рішення ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 19.07.2021 року ОСОБА_1 набула громадянство України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» (від 18.01.2001), про що 29.07.2021 року їй була видана довідка № 752/21 про реєстрацію особи громадянином України та 23.06.2023 року оформлено тимчасове посвідчення громадянина України серії НОМЕР_2 , терміном дії до 19.07.2023 року (закінчився).

03.04.2024 року ГУ ДМС у Дніпропетровській області було складено висновок та прийнято рішення № 56 від 03.04.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україну гр. рф ОСОБА_1 .

В рішенні ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 03.04.2023 року № 56 зазначено, що видана на підставі висновку щодо оформлення посвідки на постійне проживання посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 від 24.05.2019 року підлягає скасуванню відповідно до вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321.

03.04.2023 року ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняло рішення № 12032500065940 про скасування посвідки на постійне проживання.

Вважаючи рішення про скасування посвідки на постійне проживання протиправним, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий зміст поняття громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України визначає Закон України від 18.01.2001 № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III).

Згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною 1 статті 1 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001(далі Закон №2491) передбачено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 12 Закону України «Про імміграцію» №2491 (в редакції станом на день винесення рішення № 56 від 03.04.2023 року) визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Отже, Закон України №2491 встановлює перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію, який не є вичерпним. Це означає, що дозвіл може бути скасований як з підстав, прямо передбачених у ст. 12 Закону №2491, так і у інших випадках, які повинні бути прямо передбачені іншими законами України.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про імміграцію» особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання (ст. 13 Закону №2491-III).

Відповідно до п. 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 (далі - Порядок №1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Пункт 22 Порядку №1983 передбачає, що для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначенихстаттею 12 Закону України2Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Як вбачається зі змісту рішення від 03.04.2023 року № 56, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, відповідач послався на п. 6 ч. 1ст. 12 Закону України «Про імміграцію», тобто за наявності інших випадків, передбачених законами України.

Доказів оскарження вказаного рішення позивач матеріали справи не містять.

Відповідно до п. 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321 (в редакції станом на дату винесення оскаржуваного рішення) (далі Порядок № 321) посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: 1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію»; 2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів; 3) в інших випадках, передбачених законом.

Як встановлено з матеріалів справи, відповідачем 03.04.2023 року винесено Рішення про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_6 на підставі п.п. 1 п. 64 Порядку № 321, а саме: скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Суд зазначає, що в межах даної справи відповідачем заявлено позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування Рішення про скасування посвідки на постійне проживання від 03.04.2023 року № НОМЕР_6 .

Під час розгляду даної справи, судом встановлено, що оскаржуване рішення було винесено з підстав скасування дозволу на імміграцію в Україну, яке в свою чергу, також оформлене рішенням відповідача від 03.04.2023 року № 56, в той же час рішення щодо скасування дозволу на імміграцію позивачем не оскаржується.

Таким чином, суд зазначає, що у разі наявності Рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україні від 03.04.2023 року № 56 у суду відсутня можливість для скасування Рішення про скасування посвідки на постійне проживання від 03.04.2023 року № НОМЕР_6 , оскільки останнє є похідним.

Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обрати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як узаконі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, Суд зазначає, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень і важливим аспектом права на справедливий суд. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату, наскільки це дозволяють надані судді матеріали, у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб.

Звертаючись до суду, особа формує частину позовних вимог виходячи лише з власного суб`єктивного уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права у даному випадку є саме оскарження Рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 03.04.2023 року № 56, яким позивачу скасовано дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки саме з підстав скасування дозволу на імміграцію в Україні відповідачем було прийнято Рішення про скасування посвідки на постійне проживання від 03.04.2023 року № 12032500065940

Враховуючи зазначене, Суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об`єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. Відтак, суд зазначає про відсутність підстав для задоволення позову в обраний позивачем спосіб, тому у задоволенні позову належить відмовити.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Щодо твердження відповідача про пропущенням позивачем строків звернення до суду, суд зазначає та враховує наступне.

Згідно статті 122 КАСУ, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2статті 122 КАСУвизначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Суд враховує, що Рішення про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_6 було прийняте 03.04.2023 року.

Відповідно до ч.1ст.6Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04.11.1950 (ратифікованоїЗаконом України №475/97-ВР від 17.07.1997), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Як зазначено уст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція Українимає найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основіКонституції Україниі повинні відповідати їй. НормиКонституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції Українигарантується.

Відповідно дост.55 Конституції Україниправа і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У п.1 Рішення Конституційного Суду України (справа №9-зп від 25.12.1997) зазначено:Частину першустатті 55 Конституції Українитреба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Європейський суд з прав людини акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт першийстаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, суд зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992 року).

Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосування не повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі "Мельник проти України" від 28.03.2006 року).

При цьому, як слідує з рішення Європейського суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Отже, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Так, відповідно до частини 1 та 2статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно зістаттею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що в даному випадку залишення позовної заяви без розгляду буде порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Згідно з ч.ч. 1, 2ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. 9, 73-78, 90, 139, 243, 246, 250 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 17 квітня 2025 року.

Суддя Н.В. Захарчук-Борисенко