Рішення № 126659963, 16.04.2025, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16 квітня 2025 року (09:15)Справа № 640/38218/21 ЗП/280/131/25 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді КалашникЮ.В., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4а, м. Київ, 02152, код ЄДРПОУ 42552598) про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

23.12.2021 до Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі відповідач), у якій позивач просить:

скасувати наказ відповідача №399 від 06.12.2021, яким прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно гр. Індії ОСОБА_1 ;

зобов`язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом № 399 від 06.12.2021 прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно позивача гр. Індії, у зв`язку із очевидною, на думку відповідача, необґрунтованістю заяви. Позивач вважає вказане рішення протиправним, з наступних підстав. 05.11.2019 позивач вперше прибув в Україну на підставі візи та запрошення на навчання. В подальшому, вступив в один із вищих навчальних закладів в Україні та отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні до 2020 року. Після цього, в зв`язку із відсутністю коштів на проживання та навчання в Україні, позивача було відраховано із навчального закладу. Через вказані факти та відсутність правових підстав перебування в Україні позивач планував покинути територію України, про що повідомив своїх батьків, які проживають в Індії. Натомість, спілкуючись із своїми батьками, вони повідомили, що позивачу категорично не можна повертатися до Індії, оскільки батьків переслідує орендар їхньої землі, який через небажання здійснювати оплату орендної ставки погрожує їм та іншим членам нашої сім`ї фізичною розправою. Після цього батьки звернулися до місцевої поліції. Однак, місцеві правоохоронці категорично відмовилися допомагати батькам та позивачу, оскільки останні є членами «Індійського національного конгресу», який є в опозиції до діючої влади, крім того позивач та його батьки сповідують мусульманство, мають родичів в Ісламській республіці Пакистан, з яким правляча політична партія перебуває в конфронтації. У зв`язку із вказаними обставинами, позивач 16.11.2021 як дізнався про переслідування батьків та можливе переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, негайно звернувся до відповідача за захистом. Посадові особи підрозділу міграційної служби прийняли у позивача заяву-анкету, однак не вказали в ній всі обставини звернення за захистом, з метою подальшої відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім цього, посадовими особами Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області (м. Київ, Печерський узвіз, 19) видано позивачу довідку про звернення за захистом в Україні (термін дії 16.11.2021-16.12.2021, справа №2021KYIV0200). З урахуванням наведеного просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2022 відкрито провадження в адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

25.04.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що позивач не навів жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення до країни громадської належності, які б ґрунтувалися на реальних подіях або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими. Під час аналізу матеріалів встановлено, що звернення із заявою позивача є лише зловживанням процедурою звернення за захистом з метою легалізації на території України. Отже, відповідачем правомірно прийнято наказ №399 від 06.12.2021 відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно гр. Індії ОСОБА_1 . Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ,» але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 276, ст. ст. 289-1, 289-4 КАС України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.

17.02.2025 матеріали адміністративної справи №640/38218/21 надійшли до Запорізького окружного адміністративного суду.

Ухвалою суду від 18.02.2025 прийнято справу №640/38218/21 (ЗП/280/131/25) до свого провадження та продовжено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Згідно зі ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Згідно з ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Таким чином, суд визнав за доцільне вирішити справу за наявними в ній матеріалами, в порядку письмового провадження.

Суд, оцінивши повідомлені обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

Як встановлено з матеріалів особової справи позивача № 2021КYIV200 та згідно з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.11.2021, анкетою особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.11.2021, позивач є громадянином Республіки Індія, народився ОСОБА_1 у штаті Пенджаб, м. Вондер Джатана; за національністю - пенджабець, сповідує індуїзм. Рідна мова - пенджабська. Освіта середня школа, документи про освіту відсутні. Сімейний стан - неодружений. Документи, що посвідчують особу- посвідчення водія. 01.03.2021 покинув країну постійного проживання літаком на підставі візи.

Підставою звернення заявник визначив земельний конфлікт, який виник між його батьком та орендатором земельної ділянки, яка належить родині заявника, ОСОБА_2 . 05.01.2021 під час перемовин щодо невиплаченої орендної плати за 2 роки оренди, відбувся інцидент з використанням зброї (зі сторони ОСОБА_2 та його сина), у результаті якого син ОСОБА_2 був вбитий. Після цього інциденту ОСОБА_2 пообіцяв помститись родині заявника.

Під час співбесіди від 24.11.2021 заявник пояснив, що йому допомогли отримати студентську візу тому, що він хотів вчитися за кордоном. Заявник вже перебував на території України у 2019 з невизначеною метою та був документований посвідкою на тимчасове проживання. Побоювання заявника пов`язані виключно із земельним конфліктом, подробиці якого викладені у заяві. Вважає, що ОСОБА_2 хоче йому помститись за смерть сина, Додаткових важливих подробиць заявник не повідомив. За фактом смерті сина ОСОБА_2 поліцією було проведено розслідування, яке не виявило винних. З приводу погроз зі сторони ОСОБА_2 заявник звертався до поліції, представники якої пообіцяли провести з ним розмову. Повідомляє, що у його родини немає жодних, проблем з владою Індії. Жодних документальних підтверджень переслідування не надав.

Наказом відповідача №399 від 06.12.2021 про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Індія ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.42).

У Повідомленні від 06.12.2021 №215 було зазначено, що ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (а.с.6).

Вважаючи наказ №399 від 06.12.2021 необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Згідно з пунктом 45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з частиною першою статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 31 серпня 2023 року у справі № 640/20653/19.

Позивач, обґрунтовуючи своє звернення до міграційної служби про земельний конфлікт, який виник між його батьком та орендатором земельної ділянки, яка належить родині заявника, ОСОБА_2 . 05.01.2021 під час перемовин щодо невиплаченої орендної плати за 2 роки оренди, відбувся інцидент з використанням зброї (зі сторони ОСОБА_2 та його сина), у результаті якого син ОСОБА_2 був вбитий. Після цього інциденту ОСОБА_2 пообіцяв помститись родині заявника.

Так, у висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.12.2021 зазначено, що причинно-наслідковий зв`язок між земельним конфліктом родини заявника з ОСОБА_2 та обставинами виїзду шукача захисту з Індії неможливо встановити. Описаний заявником земельний конфлікт не підлягає аналізу в рамках Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження, надані шукачем захисту, у своїй заяві, під час співбесіди не підтверджують, слова заявника щодо його переслідування у країні громадянської належності.

Суд із вказаним висновком відповідача погоджується.

Разом з цим, у позовній заяві позивач посилається на те, що батьки та позивач є членами «Індійського національного конгресу», який є в опозиції до діючої влади, крім того позивач та його батьки сповідують мусульманство, мають родичів в Ісламській республіці Пакистан, з яким правляча політична партія перебуває в конфронтації. Зазначена оставина свідчить про можливе переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Тобто, фактично доводи позивача зводяться до того, що через його політичні погляди він не може повернутися до країни громадянської належності.

У висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.12.2021 зазначено, що з матеріалів справи видно, що заявник не належав до політичних, громадських або релігійних організацій. Актуальна інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви. В Індії продовжують фіксувати системні порушення прав та свобод людини по відношенню до окремих соціальних груп, однак заявник не має жодних належних та допустимих доказів наявності порушень стосовно його особи. Шукач захисту не навів жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення до країни громадської належності, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими.

На думку суду, твердження позивача про наявність обґрунтованих побоювань, що може зазнати тортур та кримінального переслідування після повернення, чи його життю може загрожувати небезпека є очевидно необґрунтованими.

Аналізуючи оскаржуване рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, відповідно до частини 2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб`єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб`єкта, визначених законом.

Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Приписами частини першої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Так, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила).

Пунктом 4.1 Розділу IV Правил (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.

У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).

Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності);

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Відповідачем складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.12.2021 б/н, у якому змістовно викладено факти, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, відхилені обставини мотивовані.

Так, у висновку відповідач дійшов висновків, що заявник не обґрунтував неможливість свого повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Ні у своїй заяві, ні під час співбесіди, заявник не довів існування будь-яких реальних чинників, які би вказували на небезпеку для нього чи переслідування у країні громадянського походження за будь-якою з конвенційних ознак, у тому числі за ознаками політичних переконань, за ознаками релігії, національності, належності до соціальної групи тощо.

Аргументуючи зроблений висновок відповідач вказує, що твердження, надані шукачем захисту у своїй заяві, під час співбесіди не підтверджують слова заявника щодо його переслідування у країні громадянської належності. Актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви.

Також відповідач зазначає, що шукач захисту не навів жодної аргументації своїм побоюванням у разі повернення до країни громадської належності, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, тобто вони не відповідають вимогам пунктам 1, 13 частини першої статті 1 Закону. Під час аналізу матеріалів справи встановлено, що звернення із заявою шукача захисту є лише зловживанням процедурою звернення за захистом з метою легалізації на території України.

З огляду на дійсно встановлені обставини, відповідач, на думку суду, здійснив повну та всебічну перевірку, аналіз інформації у країні його громадянської належності (Республіка Індія), провів співставлення такої інформації з розповіддю і доводами позивача щодо його політичних переконань, як суб`єктивної і об`єктивної сторін його побоювань, згідно з вимогами Директиви № 8043/04.

У свою чергу суд звертає увагу на те, що перевірка рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративним судом здійснюється ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності). При цьому, суд враховує правову позицію Верховного Суду з цього питання, викладену у постановах від 01 квітня 2020 року у справі № 818/494/18, від 11 червня 2020 року у справі № 820/2817/17 та від 12 лютого 2020 року у справі № 809/1612/17. Таким чином, суд оцінює оспорюване рішення, виходячи лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при його прийнятті.

Враховуючи зазначене суд вважає, що оскаржуваний наказ прийнятий у межах повноважень, встановлених законом процедури, форми та змісту.

Позивач органам міграційної служби та суду надав всі наявні у нього документи та не обґрунтував свої побоювання стати жертвою політичних переслідувань.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, суд вважає, що наказ відповідача від №399 від 06.12.2021 винесено правомірно.

На думку суду, відповідач довів правомірність оскаржуваного наказу з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС України, у свою чергу суд прийшов до переконання про необґрунтованість та надуманість заявлених позивачем вимог.

Позивач не довів обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 139 КАС України у разі відмови в задоволенні позовних вимог, сплачений судовий збір відшкодуванню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4а, м. Київ, 02152, код ЄДРПОУ 42552598) про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 16.04.2025.

Суддя Ю.В. Калашник