Рішення № 126622481, 14.04.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2025 року справа №320/3981/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Парненко В.С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві та Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, про визнання дій протиправними та зобов?язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (01133, м.Київ, бульвар Лесі Українки, 26, код ЄДРПОУ 26268059) та Державної судової адміністрації України (01601 м. Київ вул. Липська, 1815, код ЄДРПОУ 26255795), за участю третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (01601, м. Київ, вул. Терещенківська, 11-а, код ЄДРПОУ 37993783), в якому просить суд:

визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо недофінансування з 01.10.2024 по 31.12.2024 Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків з виплати суддівської винагороди судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 01.10.2024 по 31.12.2024, виходячи з встановленого на 01.01.2024 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн.;

визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо не нарахування та не виплаті судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що визначені Законом України «Про державний бюджет на 2024» за період з 01.10.2024 по 31.12.2024;

стягнути з Державної судової адміністрації України на користь судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 01.10.2024 по 31.12.2024 за рахунок бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів суддів».

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 320/3981/25 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження, призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 05 березня 2025 року.

Чергове засідання в підготовчому провадженні призначено на 02 квітня 2025 року.

В судове засідання 02 квітня 2025 року сторони не з`явилися. На адресу суду надійшли клопотання сторін про розгляд справи без їх участі.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року закрито підготовче провадження в адміністративній справі № 320/3981/25 та вирішено продовжити її розгляд в порядку письмового провадження.

Від Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого відповідач зазначає, що законодавець чітко визначився про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді (прожитковий мінімуму для працездатних осіб як розрахункова величина) та становить 2102 гривні, то саме цей розмір і необхідно застосовувати під час обчислення суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання судді. Крім того, вказує, що Управління, як розпорядник нижчого рівня, не наділене правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати нарахування та виплату суддям суддівської винагороди у вищому розмірі, ніж це передбачено чинним законодавством України.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Як вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України «Про призначення суддів» № 1037/2008 від 13.11.2008 ОСОБА_1 була призначена посаду судді Дарницького районного суду м. Києва строком на 5 років.

Постановою Верховної Ради України № 452-VII від 05.09.2013 позивача було обрано суддею безстроково.

Наказом Голови Дарницького районного суду № 19-ос від 07.06.2019 позивачу встановлено щомісячну доплату з 04.06.2019 за вислугу років у розмірі 40 відсотків посадового окладу, що підтверджується копією наказу.

Наказом Голови Дарницького районного суду № 12-ос від 18.06.2024 позивачу встановлено щомісячну доплату з 09.06.2019 за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу, що підтверджується копією наказу.

За період з 01.10.2024 по 31.12.2024 позивачу нараховано суддівську винагороду, для визначення суми якої взято за основу таку базову величину, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн.

Водночас, позивач вважає, що відповідно до приписів спеціального законодавства, нарахування суддівської винагороди мало відбуватися виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2024, у розмірі 3028 грн.

Зазначає також, що відповідний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб мало бути застосовано і при виході у щорічну основну відпустку у 2024 році.

Вважаючи, що розмір її винагороди не відповідає розміру, встановленому спеціальним Законом, позивач звернулася із даним позовом до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

У преамбулі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02.06.2016 року (далі - Закон №1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Положеннями частини 1 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною 2 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII (що за рішенням Конституційного Суду від 11.03.2020 року у справі №4-р/2020 діє в редакції Закону України від 06.12.2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України") базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Положеннями частини 4 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Відповідно до частини 5 статті 135 Закону №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Частиною 9 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Приписами статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" установлено з 1 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема, працездатних осіб - 3028 гривень; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці Рішень Конституційного Суду України, зокрема в Рішеннях від 20.03.2002 року №5-рп/2002, від 01.12.2004 року №19-рп/2004, від 11.10.2005 року №8-рп/2005, від 22.05.2008 року №10-рп/2008, від 03.06.2013 року №3-рп/2013, а також від 04.12.2018 року №11-р/2018.

З аналізу вищевикладених норм вбачається, що виплата суддівської винагороди регулюється приписами статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що з 30.09.2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016 року №1401-VIII (далі - Закон №1401-VIII).

Нормами вказаного закону, зокрема, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, яка вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме - "розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій".

Верховний Суд у постанові від 12.07.2023 року у справі №140/5481/22 вказав, що наявність в Конституції України зазначеної норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що оскільки Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні розглядуваних правовідносин на користь спеціального закону (про судоустрій). Враховуючи обставини того, що норми Конституції України є нормами прямої дії, то при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить.

Відтак, враховуючи положення статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, слід дійти висновку про те, що розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Суд зазначає, що визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян врегульовано Законом України "Про прожитковий мінімум" №966-XIV від 15.07.1999 року (далі - Закон № 966-XIV), відповідно до приписів статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

При цьому, зі змісту положень Закону №966-XIV вбачається, що останнім закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.

В той же час, судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.

Суд зауважує, що зміни до Закону №1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, а також в Закон №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, а тому, законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.

Отже, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та Законом України "Про прожитковий мінімум" не передбачено існування будь-якого альтернативного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а як наслідок і обов`язку застосування такої величини.

Крім того, суд звертає увагу на те, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону №1402-VIII, які у часі прийняті раніше, мають пріоритет стосовно положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік".

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 18.06.2020 року №5-рп(II)/2020 визначено, що до судів різних видів юрисдикції ставиться вимога застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori) - "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali) - "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Водночас, Закони України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" фактично містить змінену складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною 2 статті 130 Конституції України і частиною 3 статті 135 Закону №1402-VIII.

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Тобто, у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права "спеціальний закон скасовує дію загального закону". Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за вказаним правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону, тобто Закону №1402-VIII, а положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" вважати загальними нормами.

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007 року №6-рп/2007 та від 22.05.2008 року №10-рп/2008.

Відтак, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу, застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі №400/2031/21, від 30.11.2021 року у справі №360/503/21, від 02.06.2023 року у справі №400/4904/21, від 13.07.2023 року у справі №280/1233/22, від 24.07.2023 року у справі №280/9563/21, від 25.07.2023 року у справі №120/2006/22-а та від 26.07.2023 року у справі №240/2978/22.

Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2024 року на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена у спірному періоді, на підставі Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" відповідно, є неправомірною.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.07.2023 року у справі №240/3795/22, від 10.11.2021 року у справі №400/2031/21 та від 30.11.2021 року у справі №360/503/21.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про те, що розмір суддівської винагороди встановлено статтею 135 Закону №1402-VIII, а тому позивач має право на перерахунок та виплату недоотриманих сум суддівської винагороди за період з 01.10.2024 по 31.12.2024, розмір якої повинен обчислюватися виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2024 року - 3028 грн.

Для правильного вирішення даного спору необхідним є визначення суб`єкта, який є відповідальним за здійснення фінансування суддівської винагороди у належному розмірі.

Так, відповідно до частини першої та другої статті 22 Бюджетного кодексу України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів є Державна судова адміністрація України.

Пунктами 2 та 4 частини п`ятої статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що головний розпорядник бюджетних коштів: організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, що затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17 січня 2019 року №141/0/15-19, Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.

Державна судова адміністрація України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів (пункт 2 Положення).

Пунктом 3 Положення передбачено, що територіальні управління Державної судової адміністрації України є територіальними органами Державної судової адміністрації України.

Зважаючи на наведені положення статей 148,149 Закону №1402-VIII у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті22, частини першої статті 23 Бюджетного Кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України.

Територіальний орган Державної судової адміністрації України здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі на 2024 рік.

Докази, що у спірних правовідносинах Державна судова адміністрація України здійснила свої повноваження для забезпечення виплати позивачу суддівської винагороди обчисленої із урахуванням прожиткового мінімуму величиною 3028,00 грн., відсутні.

Відтак, невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов`язана із діяльністю Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII) як суб`єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивача.

Із урахуванням статусу Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи, Верховний Суд у постанові від 24 вересня 2020 року (справа №280/788/19) дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі "щодо розміру суддівської винагороди", яким зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагороди.

Із урахуванням зазначеного, суд вважає, що пред`явлені до Державної судової адміністрації України позовні вимоги підлягають задоволенню у спосіб визнання протиправною бездіяльності Державної судової адміністрації України щодо недофінансування з 01.10.2024 по 31.12.2024 Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків з виплати суддівської винагороди судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 01.10.2024 по 31.12.2024, виходячи з встановленого на 01.01.2024 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн.

Як наслідок, похідні від них вимоги про зобов`язання Державної судової адміністрації України вчинити дії, необхідні для відновлення порушених прав позивача підлягають задоволенню шляхом стягнення з Державної судової адміністрації України на користь судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 недоотриманої суддівської винагороди за період з 01.10.2024 по 31.12.2024.

Відповідно до рішень ЄСПЛ "Кечко проти України" (заява №63134/00, пункти 23, 26) та "Ромашов проти України" (заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними.

Зокрема, у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

У рішеннях ЄСПЛ у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (заява №70297/01) та у справі "Бакалов проти України" (заява №14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відтак, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єктів владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у спосіб, визначений судом, повністю.

Враховуючи відсутність судових витрат, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві та Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити;

Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо недофінансування з 01.10.2024 по 31.12.2024 Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків з виплати суддівської винагороди судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 01.10.2024 по 31.12.2024, виходячи з встановленого на 01.01.2024 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо ненарахування та невиплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме з розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що визначені Законом України «Про державний бюджет на 2024» за період з 01.10.2024 по 31.12.2024;

Стягнути з Державної судової адміністрації України на користь судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 01.10.2024 по 31.12.2024.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Парненко В.С.