Рішення № 126527415, 03.02.2025, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 947/12446/24

Провадження № 2/204/302/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2025 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:

головуючого - судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання - Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

У С Т А Н О В И В:

12 квітня 2024 року позивач ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» звернулося до суду із позовною заявою до відповідача - ОСОБА_1 , в якій прохає стягнути із нього заборгованість за кредитним договором № 569900від 23 січня 2019 року, у сумі 21514 гривень 89 копійок, яка складається із заборгованості за основним боргом у сумі 7000 гривень та заборгованості за відсотками у сумі 20216 гривень 98 копійок (а. с. 1-8).

В обґрунтування позовних вимог вказано, що 23 січня 2019 року між відповідачем та ТОВ «Авентус Україна» було укладено кредитний договір № 569900 від 23 січня 2019 року, за яким останньому надано кредит у сумі 7000 гривень на умовах строковості, поворотності та сплати відсотків за користування кредитними коштами, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом відповідно до умов, зазначених у цьому договорі, додатках до нього та Правилах надання грошових коштів у позику. Заповненням анкети-заяви Позичальник підтвердив прийняття відповідних умов надання кредиту, а також засвідчив, що він повідомлений кредитодавцем у встановленій законом формі про всі умови, повідомлення про які є необхідним відповідно до вимог чинного законодавства України. 23 січня 2019 року перерахувало грошові кошти в сумі 7000 гривень на банківську карту відповідача, що, в свою чергу, свідчить про те, що первісний кредитор свої зобов`язання за договором виконав в повному обсязі. Однак, відповідач свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, тому загальна сума заборгованості за кредитним договором на момент подання позовної заяви становить 21514 гривень 89 копійок, яка складається із заборгованості: за основним боргом - у сумі 7000 гривень, процентів - 3780 гривень, прострочених процентів - 0 гривень, пені - 3350 гривень, штрафів - 150 гривень, 3% річних - 1287 гривень 26 копійок та інфляційних втрат у сумі 5947 гривень 63 копійки. Разом з цим, позивачем зазначено, що 12 квітня 2018 року ТОВ «Авентус Україна» (Клієнт) та ТОВ «ФК «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ» уклали Договір факторингу № 1, на підставі чого відбулося відступлення права вимоги, в тому числі, і за договором про надання фінансового кредиту № 569900 від 23 січня 2019 року. З цих підстав, позивач прохає суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання фінансового кредиту № 569900 від 23 січня 2019 року у сумі 21514 гривень 89 копійок разом із судовим збором та витратами на правову допомогу.

31 липня 2024 року дана справа надійшла на адресу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська за підсудністю з Київського районного суду м. Одеси (а. с. 39).

Ухвалою суду від 06 листопада 2024 року справу прийнято судом до свого провадження, відкрито спрощене позовне провадження та призначено до розгляду на 13 годину 30 хвилин 12 грудня 2024 року (а. с. 48), копія якої надіслана учасникам справи 06 листопада 2024 року за вихідним № 26971/24-вих/2/204/3218/24 (а. с. 49).

Ухвалою суду від 12 грудня 2024 року відмовлено відповідачу у передачі справи за підсудністю (а. с. 64).

21 січня 2025 року на адресу суду надішли письмові пояснення відповідача на позовну заяву (а. с. 69-72), які по суті є відзив на позовну заяву, в яких він позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.

У поясненнях відповідач зазначає про те, що право вимоги до нього у позивача виникло раніше ніж він уклав кредитний договір, за яким у нього в подальшому виникла заборгованість, а тому незрозуміло яким чином позивач міг набути право вимоги на майбутнє, за неіснуючими на дату відступлення договорами. Також, вказує на те, що незрозумілим також залишається, начебто процедура укладення договору із кредитором, яка не визначає факту належної ідентифікації особи, оскільки позивач навіть не знає номеру телефону відповідача, пояснюючи це тим, що зазначена процедура була лише на сайті ТОВ «Авентус Україна». Разом з цим, вказує на те, що не відповідають дійсності доводи позивача про те, що відповідач надав йому свої особисті дані (серію та номер паспорту, ідентифікаційний код, місце проживання), оскільки вказане не підтверджується будь-якими доказами. Зазначає, що він жодних СМС-повідомлень на свій номер телефону не отримував, в тому числі із одноразовим ідентифікатором. Тому, кнопку «прийняти» не тиснув. Таким чином, вважає твердження позивача з даного приводу такими, що не відповідають дійсності й не підтвердженні жодними доказами. Більш того, вказує на те, що жодних доказів в електронній формі та/або у формі паперових копій на підтвердження укладення договору та/чи отримання грошових коштів за ним позивачем суду. Вказує на те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому прохає суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності (а. с. 57), в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі прохав суд їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, місце та час розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 73), причини неявки суду не відомі.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247 ЦПК України, ухвалив рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.

Судом встановлено, що 23 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Авентус Україна» укладено договір фінансового кредиту № 569900 від 23 січня 2019 року (а. с. 14 на звороті-23), відповідно до умов якого відповідачу надано кредит у вигляді кредитної лінії, в розмірі кредитного ліміту на суму 7000 гривень умовах строковості, зворотності, платності, а останній зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за його користування, відповідно до умов його договору.

Відповідно до вимог п. 1.4 вказаного договору, кредит надається строком на 30 днів від дати отримання кредиту позичальником.

При цьому, п. 1.3 цього договору визначено, що нарахування процентів за користування кредитом здійснюється в розмірі 137,80 % річних (у процентному виразі) або 9646 гривень (у грошовому виразі) та включає в себе проценти за користування кредитом 37,80 % від суми кредиту (у процентному виразі) або 2646 гривень (у грошовому виразі).

Відповідно до графіку розрахунків до договору про надання фінансового кредиту № 569900 від 23 січня 2019 року (а. с. 16), дата повернення кредиту - не пізніше 22 лютого 2019 року.

З довідки про ідентифікацію вбачається, що: позичальник - ОСОБА_1 , адреса проживання/перебування - АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ; документ, що посвідчує особу - НОМЕР_2 , електронна пошта позичальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ; телефон НОМЕР_3 (а. с. 17).

12 квітня 2018 року між ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ТОВ «Авентус Україна» було укладено договір факторингу № 1, відповідно до умов якого клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором (а. с. 24-26 та на звороті).

Відповідно до вимог п. 4.1 вказаного договору факторингу, право вимоги переходить від клієнта до фактора в день підписання сторонами реєстру прав вимоги, по формі, встановленій у відповідному додатку. Право майбутньої вимоги передається з моменту виникнення такого права вимоги боржника та додаткового оформлення не потребує. Підписанням Реєстру прав вимоги сторони засвідчують передачу права вимоги бо божників в повному обсязі, з відповідним Реєстром прав вимоги.

Згідно з витягом з Реєстру прав вимоги № 171 від 01 лютого 2022 року до даного Договору факторингу, до ТОВ «Таліон Плюс» перейшло право вимоги, в тому числі за договором кредитної лінії № 569900від 23 січня 2019 року, укладеним з відповідачем, загальна сума заборгованості 35059 гривень 66 копійок, яка складається із заборгованості за основним боргом у сумі 7000 гривень та заборгованості за відсотками у сумі 17473 гривні 54 копійки 98 копійок (а. с. 53-54).

05 серпня 2020 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» було укладено Договір факторингу № 05/0820-01, відповідно до якого клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором (а. с. 55-57 та на звороті).

Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України, визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок виплати яких встановлюється договором.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Приписами ч. 1 ст. 623 ЦК України визначено, що боржник, що порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Згідно з вимогами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до вимог ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до вимог статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів.

Відповідно до вимог статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином відступлення права вимоги.

Відповідно до вимог статті 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виходячи зі змісту статей 512, 514 ЦК України та ст. 442 ЦПК України, заміна кредитора у зобов`язанні можлива з підстав відступлення вимоги (цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо й до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Відповідно до вимог ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Частиною 1 ст. 517 ЦК України визначено, що первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (ч. 1 ст. 519 ЦК України).

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ч.1 ст. 1077 ЦК України).

Згідно з вимогами ст. 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі, і на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

Дана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №914/868/17 та від 18.10.2018 у справі № 910/11965/16.

Встановлюючи дійсність майбутньої вимоги, що переходить до нового кредитора, необхідно з`ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора, та чи існують ці права на момент переходу.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі №752/8842/14-ц.

Верховний Суд у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 905/306/17 зробив висновок про те, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія, як заінтересована сторона, повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором.

Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору.

Так, позивач звертаючись до суду з даним позовом в обґрунтування свого права на стягнення заборгованості за кредитним договором № 569900 від 23 січня 2019 року посилався на те, що він набув відповідне право вимоги 12 квітня 2018 року на підставі Договору факторингу № 1 укладеним між ним та ТОВ «Авентус Україна».

Під час розгляду даної справи судом встановлено, що правовідносини за кредитним договором № 569900 між ТОВ «Авентус Україна» та відповідачем виникли від 23 січня 2019 року, тобто значно пізніше ніж було укладено договір факторингу № 1 від 12 квітня 2018 року, у якому предмет договору не індивідуалізовано належним чином, а отже на час укладення даного договору у ТОВ «Авентус Україна», було відсутнє право вимоги до відповідача за зазначеним вище кредитним договором. Тобто, на момент укладення договору факторингу № 1 від 12 квітня 2018 року ще не виникло зобов`язання між первісним кредитором та боржником.

Так, Верховний Суд у своїй постанові від 24 квітня 2018 року по справі № 914/868/17 вказав на те, що підставою заміни учасника процесуальних правовідносин є факт набуття таким учасником відповідних прав, у даному випадку кредитора, у матеріальних правовідносинах. Натомість, передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

При цьому, суд зазначає, що чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності та існування на момент укладення договору факторингу.

Так, Верховний Суд у своїх постановах від 29 червня 2021 року у справі № 753/20537/18, від 21 липня 2021 року у справі № 334/6972/17, від 20 грудня 2021 року у справі № 911/3185/20 неодноразово зазначав, що належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором.

Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного Суду від 29 червня 2021 року по справі № 916/2040/20).

З огляду на викладене, зважаючи на те, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» не довело порушення його прав з боку відповідача ОСОБА_1 та наявності у нього права звернення до суду з позовом до нього про стягнення заборгованості за кредитним договором № 569900 від 23 січня 2019 року, який укладений після відступлення ТОВ «Авентус Україна» права вимоги за кредитними договорами на користь ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», а тому підстави для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості відсутні, оскільки ТОВ «Авентус Україна» не мало права на відступлення права вимоги, якою вони не володіли (на момент її відступлення).

Крім того, суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 та, постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 та від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, Верховний Суд вказав на те, що для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Так, у постановах від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 Верховний Суд вказав на те, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.

Крім того, Верховний суд у своїх постановах від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 та від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 вказав на те, що приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.

Зазначене свідчить про те, що позивач у даній справі не довів порушення саме його прав внаслідок невиконання відповідачем зобов`язань за договором № 569900 від 23 січня 2019 року.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із вищенаведеного, суд доходить висновку про те, що наданими до суду доказами позивач не довів порушення саме його прав внаслідок невиконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором № 569900 від 23 січня 2019 року, а відтак підстави для задоволення заявлених ним вимог про стягнення із відповідача заборгованості за кредитним договором № 569900 від 23 січня 2019 року, відсутні.

У зв`язку із відмовою у задоволенні заявлених вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 280, 288-289, 354-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна