Рішення № 126392517, 26.03.2025, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.03.2025Справа № 910/12977/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., за участі секретаря судового засідання Зайченко О.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (03190, м. Київ, вул. Салютна, буд. 2, приміщення 8-204, ідентифікаційний код 40045377)

про визнання припиненими трудових відносин, скасування запису та стягнення 39 697,46 грн,

за участю представників сторін:

позивач: ОСОБА_1

від відповідача: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" про визнання припиненими трудових відносин, скасування запису та стягнення 39 697, 46 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, перебуваючи на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп", прийняла рішення про звільнення з посади, направивши 31.08.2024 відповідну заяву єдиному учаснику товариства відповідача, втім остання припинила будь-яку комунікацію з позивачем, крім цього з 21.08.2024 одностороннім рішенням єдиного учасника товариства також припинено виплату позивачу заробітної плати, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом про визнання трудових відносин між сторонами припиненими з 18.10.2024 (з дати підписання позовної заяви), скасування в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань запису про керівника юридичної особи, а також стягнення з відповідача на свою користь заборгованості із заробітної плати у розмірі 16 802, 49 грн, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 10 025, 40 грн та відшкодування моральної шкоди у розмірі 12 869, 57 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2024 у справі №910/12977/24 позовну заяву та додані до неї документи повернуто ОСОБА_1 .

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою, ОСОБА_1 звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 28.10.2024 у справі №910/12977/24 та направити справу для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.01.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Господарського суду міста Києва від 28.10.2024 у справі №910/12977/24 скасовано.

23.01.2025 матеріали господарської справи №910/12977/24 повернулись до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 на підставі ст. 174 Господарського процесуального кодексу України позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху.

31.01.2025 через підсистему ЄСІТС "Електронний суд" від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, відповідно до якої позивачем усунуто недоліки, зазначені в ухвалі Господарського суду міста Києва від 28.01.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.03.2025.

05.02.2025 через підсистему "Електронний суд" ЄСІТС ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2025 у справі №910/12977/24 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

У судовому засіданні 05.03.2023 суд на місці ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу №910/12977/24 до розгляду по суті на 26.03.2025.

У судове засідання 26.03.2025 прибула позивач, позовні вимоги підтримала, просила задовольнити, представник відповідача в засідання не прибув, про дату, час та місце засідання повідомлявся належним чином.

За приписами частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

У судовому засіданні 26.03.2025 оголошено вступну та резолютивну частину рішення відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

Рішенням учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (далі - товариство) №26-07/22 від 26.07.2022 призначено на посаду директора товариства ОСОБА_1 , у зв`язку з чим здійснено державну реєстрацію змін до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Наказом (розпорядженням) №ЖВС-5 від 26.07.2022 ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду директора, у зв`язку з чим остання приступила до виконання своїх посадових обов`язків.

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань єдиним учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" є: фізична особа, громадянка України - ОСОБА_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату розгляду справи є ОСОБА_1 .

29.08.2024 ОСОБА_1 склала заяву про звільнення із займаної посади директора з 30.08.2024 та виплату в день звільнення всіх належних до виплати сум.

Вказана заява була надіслана листом з повідомленням про вручення та описом вкладення у цінний лист на поштову адресу учасника - ОСОБА_2 , однак 17.09.2024 була повернута у зв`язку з закінченням терміну зберігання, що підтверджується відомостями з офіційного сайту АТ "Укрпошта" (трекінг поштового відправлення №0317912419090).

02.09.2024 позивачем була складена заява про скликання Загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" за адресою: 03190, м. Київ, вул. Салютна, буд. 2, приміщення 8-204 на 02.10.2024 о 10:00 з наступним порядком денним: 1. Про звільнення директора товариства; 2. Про державну реєстрацію відповідних змін до відомостей про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України.

Зазначена заява разом із заявою про звільнення також була надіслана листом з описом вкладення на поштову адресу ОСОБА_2 , проте 19.09.2024 повернута у зв`язку з закінченням терміну зберігання, що підтверджується відомостями з офіційного сайту АТ "Укрпошта" (трекінг поштового відправлення №0317912419057).

Відтак, заяву позивача про звільнення задоволено не було і станом на дату розгляду справи позивач є директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп", що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом з вимогами про визнання трудових відносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" припиненими та скасування в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про ОСОБА_1 як керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп".

Також, як зазначає позивач, з 21.08.2024 рішенням єдиного учасника відповідача припинено виплату заробітної плати шляхом заборони провадження господарської діяльності, у зв`язку з чим позивачем також заявлено вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати в сумі 16 802, 49 грн за період з 21.08.2024 по 18.10.2024, та 10 025, 40 грн компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 01.08.2023 по 18.10.2023.

Крім того, за твердженням позивача, нею понесено моральну шкоду, яку остання оцінює у розмірі 12 869, 57 грн.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково виходячи з наступного.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). Відповідно до приписів статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №910/7164/19.

Як встановлено судом, рішенням учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" №26-07/22 від 26.07.2022 призначено на посаду директора товариства ОСОБА_1.

Наказом (розпорядженням) №ЖВС-5 від 26.07.2022 ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду директора, у зв`язку з чим остання приступила до виконання своїх посадових обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07.07.2004 року №14-рп/2004, від 16.10.2007 року №8-рп/2007 та від 29.01.2008 року №2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

У рішенні №1-рп/2010 від 12.01.2010 Конституційний Суд України також наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Наведені висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в постановах від 06.09.2023 року у справі №127/27466/20, від 10.09.2019 року у справі №921/36/18 та від 30.01.2019 року у справі №145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини 1, 2 статті 97 Цивільного кодексу України). Частинами першою - четвертою статті 99 Цивільного кодексу України передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган (стаття 28 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").

Загальні збори учасників є вищим органом товариства (частина перша статті 29 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю"), до компетенції якого належить, зокрема, обрання одноосібного виконавчого органу товариства (пункт 7 частини другої статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").

У той же час, відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За приписами статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Статтею 36 КЗпП визначено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін, розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

За частиною 1 статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні.

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Кодекс законів про працю встановлює загальні вимоги до порядку розірвання трудових відносин, не враховуючи специфіку становища керівника господарського товариства або підприємства. По суті, директор об`єднує в собі і статус найманого працівника (який визначається на підставі норм трудового права) і статус виконавчого органу господарського товариства (який визначається на підставі норм корпоративного права). Ні норми трудового договору, ні положення Статуту не повинні погіршувати становище директора порівняно з тим обсягом гарантій, наданих йому трудовим законодавством. Тобто, директор завжди може скористатися статтею 38 КЗпП та ініціювати розірвання трудового договору за власним бажанням.

Частиною 4 статті 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання.

Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою 3 статті 99 Цивільного кодексу України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Відтак, аналізуючи вищевикладені приписи законодавства України керівник товариства (директор), як будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні. Разом із тим, особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року в справі №758/1861/18.

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" є ОСОБА_1 .

Зміст положень частини 3 статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час з будь-яких підстав, що є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.

Таким чином, припинення повноважень одноособового виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи на підставі положень Кодексу законів про працю України, та відбувається на підставі прийняття загальними зборами учасників товариства відповідного рішення про припинення повноважень директора.

Наказ про звільнення директора з посади має видаватися на підставі рішення загальних зборів учасників товариства, але при його ухваленні мають бути дотриманими права особи, яка звільняється, а також гарантії, що визначені трудовим законодавством України. Трудове законодавство має застосовуватися при оформленні наказу про звільнення керівника з посади на підставі статті 38 КЗпП України, зокрема, у відповідному наказі про звільнення.

Судом встановлено за матеріалами справи, що позивачем було дотримано процедуру звільнення з посади директора товариства, а саме: було надіслано єдиному учаснику товариства заяву про скликання Загальних зборів товариства з метою вирішення питання про звільнення директора товариства.

Однак, загальні збори проведено не було, рішення про звільнення позивача з посади не прийнято, тому, з урахуванням встановленого статтею 43 Конституції України принципу заборони примусової праці, така бездіяльність порушує права позивача.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України), відтак дії учасників господарських правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони відповідного правовідношення.

Приписами статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України.

Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява №21722/11, § 170)).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява " № 20372/11, § 65)).

Частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Із поданих доказів суд встановив, що реалізуючи своє конституційне право на свободу праці позивач добросовісно виконала усі дії для свого звільнення, зокрема, написала заяву про звільнення, звернулася до єдиного учасника товариства відповідача з заявою про скликання загальних зборів товариства для вирішення питання про її звільнення з посади директора.

Проте, станом на момент розгляду даної справи загальні збори Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" щодо прийняття рішення про звільнення позивача з посади директора за її власним бажанням на підставі заяви, не проведено. Наразі, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань досі містяться відомості про позивача як керівника відповідача.

Відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), кооперативу (голова), як і будь - який інший працівник має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні.

Разом з тим особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.

У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема, через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту свої прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими.

З матеріалів справи вбачається, що єдиним учасником відповідача не вжито жодних заходів щодо розгляду питання звільнення позивача та прийняття відповідного рішення, відтак, за висновками суду, учасник відповідача допустила протиправну бездіяльність, оскільки не вчинила юридично значимих дій, спрямованих на вирішення питання про звільнення позивача з посади директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп", що свідчить про порушення вимог трудового та цивільного законодавства і обмеження трудових прав позивача щодо можливості вільно обирати працю, як це передбачено статтею 43 Конституції України.

Судом констатується, що в даному випадку позивач не має можливості реалізувати своє право на припинення трудових відносин у визначеному законодавством порядку, що порушує її право на працю, відтак підлягає захисту в судовому порядку.

Зважаючи на викладене, а також враховуючи те, що позивач у визначений чинним законодавством України строк повідомила учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" про своє волевиявлення на звільнення з посади директора товариства за власним бажанням, однак відповідач (загальні збори його учасників) не вчинив жодних дій на припинення означених трудових відносин, суд дійшов висновку про те, що вимога ОСОБА_1 про визнання трудових відносин припиненими є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Поряд з цим суд зазначає, що оскільки у даному випадку підставою припинення трудових відносин є рішення суду, такі припиняють дію лише після набрання рішенням суду законної сили, а не з 18.10.2024, як помилкового зазначено позивачем.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.

З аналізу приписів частини 1 статті 25 вищевказаного Закону слідує, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, щодо зобов`язання вчинення реєстраційних дій.

За змістом пункту 3 частини 5 статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" суб`єкт державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дати отримання судового рішення, передбаченого пунктом 2 частини першої цієї статті, проводить відповідну реєстраційну дію шляхом внесення запису до Єдиного державного реєстру (крім випадків, передбачених пунктами 1 та 2 цієї частини).

З огляду на викладене, у зв`язку із прийняттям судом рішення щодо визнання припиненими трудових відносин позивача з Товариством з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп", суд також дійшов висновку про задоволення вимог позивача в частині скасування в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про ОСОБА_1 як керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп".

Разом з цим, суд також дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості із заробітної плати та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Статтею 1 Закону України "Про оплату праці" визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У відповідності до статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно зі статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Підпунктом 7 пункту 10.9 Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" передбачено, що до компетенції Загальних зборів учасників належить обрання виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу.

Позивач зазначає, що з 21 серпня 2024 їй припинили виплачувати заробітну плату, розмір якої становив 10 187, 88 грн, у зв`язку з чим остання має право на виплату 16 802, 49 грн заробітної плати за період з серпня по жовтень 2024 року (3701, 24 грн - належить до виплати за серпень 2024 року; 8 201, 24 грн - належить до виплати за вересень 2024 року; 4900, 00 грн - належить до виплати за жовтень 2024 року).

Відомості щодо розміру та виплати позивачу заробітної плати підтверджується також наявними у матеріалах справи копіями довідок Пенсійного фонду України Форми ОК-5 та Форми ОК-7.

У постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 758/14834/15-ц (провадження № 61-18501св19), від 15 липня 2020 року у справі № 263/14209/17 (провадження № 61-41922св18), від 19 серпня 2020 року у справі № 761/36549/18-ц (провадження № 61-4174св20), від 21 квітня 2021 року у справі № 306/930/19 (провадження № 61-13430св20), від 19 травня 2021 року у справі № 754/3434/19 (провадження № 61-13722св20), від 01 листопада 2022 року у справі № 953/4949/20 (провадження № 61-12959св21) зазначено, що відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Положеннями статті 83 Кодексу законів про працю України, яка кореспондує зі статтею 24 Закону України "Про відпустки" передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Таким чином, позивачем за період з 01.08.2023 по 18.10.2024 також нараховано та заявлено до стягнення 10 025, 40 грн компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

При цьому, в статті 2, 13 Господарського процесуального кодексу України закріплений принцип змагальності господарського судочинства, відповідно до якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідач під час розгляду справи не надав жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження встановлення іншого розміру винагороди члену виконавчого органу у спірний період, ніж визначений позивачем, або доказів виплати/часткової виплати винагороди.

Відтак, враховуючи припинення між сторонами трудових відносин, та відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо розміру належних до виплати позивачу сум, нарахованих при звільненні, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 16 802, 49 грн заборгованості із заробітної плати та 10 025, 40 грн компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Щодо позовних вимог в частині стягнення 12 869, 57 грн моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

В частині третій статті 23 Цивільного кодексу України встановлено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частина 4 статті 23 Цивільного кодексу України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина 3 статті 23 Цивільного кодексу України).

При визначенні розміру моральної шкоди судам слід виходити із засад справедливості, добросовісності та розумності. При цьому визначений розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені статтею 1167 Цивільного кодексу України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення моральної шкоди посилається на те, що внаслідок тривалого не вирішення питання про її звільнення та затримки розрахунку зазнала страждань та приниження, знаходилася у стані тривалої невизначеності, не маючи можливості обрати іншу роботу .

Розраховуючи моральну шкоду, позивач виходила з розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць примусового перебування в трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (8000, 00 грн * (1 місяць + 18 днів) = 12 869, 57 грн).

Водночас суд відзначає, що звертаючись з вимогою про відшкодування моральної шкоди, позивач не надала суду жодних доказів, які б свідчили про сам факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру у зв`язку з діями (бездіяльністю) відповідача.

У той же час, за висновком суду, розмір моральної шкоди у сумі 12 869, 57 грн позивачем нічим не обґрунтований, та жодними доказами не підтверджується.

Відтак, оскільки позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди, зокрема самого факту заподіяної шкоди, то у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди слід відмовити.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду жодних належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог, як і не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву, у той же час позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами факту заподіяння моральної шкоди.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог частково.

На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 129, 236 - 239, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати трудові відносини між ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (ідентифікаційний код 40045377) припиненими.

3. Скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про ОСОБА_1 як керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (ідентифікаційний код 40045377).

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Жильйова Груп" (03190, м. Київ, вул. Салютна, буд. 2, приміщення 8-204, ідентифікаційний код 40045377) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) заборгованість із заробітної плати у розмірі 16 802 грн 49 коп., компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 10 025, 40 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 8 102 грн 35 коп.

5. В іншій частині позовних вимог відмовити.

6. Після набрання рішенням суду законної сили видати позивачу наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст складено 07.04.2025

Суддя Л.Г. Пукшин