Рішення № 126368123, 31.03.2025, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області

Справа № 686/19278/23

Провадження № 2/686/11/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2025 року м. Хмельницький

Хмельницький міськрайонний суд в складі:

головуючого - судді Стефанишина С.Л.,

при секретарі судового засідання Дмітрієвій Д.В.

за участю позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Хмельницькому цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до АТ «Хмельницькобленерго» в особі Хмельницького міського району електричних мереж, ТОВ «Хмельницькенергозбут» про визнання договору не чинним,

встановив:

24.07.2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Хмельницькобленерго» в особі Хмельницького міського району електричних мереж, ТОВ «Хмельницькенергозбут» про визнання договору недійсним. Позовна заява мотивована тим, що квартири позивача АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 були неправомірно відключені від енергопостачання.

Разом з тим, позивач вважає, що договір від 27.08.2002 року на користування електроенергією порушує її законні права та інтереси. Позивачка просить суд визнати вище зазначений договір не дійсним.

Ухвалою суду від 03 серпня 2023 р. відкрито провадження та справу призначено у спрощеному проваджені на 04.09.2023 року.

28.08.2023 року позивачем подано заяву про зміну предмета позову, згідно якої просить суд визнати договір не чинним.

Ухвалою суду 20.02.2024 року зупинено провадження по даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №686/2010/24.

13.01.2025 року ухвалою суду поновлено провадження по даній справі.

27.02.2025 року відповідачем подано відзив на позов, у якому заперечуються позовні вимоги через необґрунтованість.

31.03.2025 року ухвалено рішення по справі.

Позивачка в судовому засіданні підтримувала позовні вимоги та просила їх задоволити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляд справи повідомлявся у встановленому законом порядку.

Заслухавши думку учасників процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши законодавство, яке регулює дані правовідносини, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Станом на 31.12.2018 року позивач мала діючі договори про постачання електричної енергії та про користування електричною енергією з постачальником електричної енергії за регульованим тарифом - укладення договору відбулось з АТ Хмельницькобленерго.

З 01.01.2019 року позивачка приєдналась до публічного договору постачальника про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг №12100000112848 на ім`я ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_1 (для побутових споживачів, яка є додатком 4 до договору, що розміщений на офіційному веб-порталі позивача.

Відповідно до рішення Хмельницького міськрайонного суду від 30.03.2012 року про розірвання шлюбу змінено прізвище з ОСОБА_3 на ОСОБА_4 .

За приписами 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України.

Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду.

Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У Цивільному кодексі України визначено підстави недійсності правочину. Зокрема, такою підставою є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Такими вимогами, відповідно до ст. 203 ЦК, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Однак, недотримання не всіх перерахованих умов тягне за собою недійсність правочину. Так, відповідно до ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, тому умова про форму правочину не входить до загальних умов, недодержання яких тягне за собою недійсність правочину.

Значення всіх умов дійсності правочинів, передбачених у ст. 203 ЦК, полягає в тому, що лише повна відповідність правочину вищеперерахованим вимогам забезпечує йому чинність або, іншими словами, настання відповідного правового результату, який визнається іншими учасниками цивільних відносин. Така відповідність правочину вимогам ст. 203 ЦК презюмується, оскільки відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Під час ретельного аналізу наведених законодавчих положень не можна не помітити в них певної редакційної та змістової нелогічностей.

Так, враховуючи вимоги статті 203 ЦК суд робить висновок про те, що недодержання вимог, перерахованих в шести частинах цієї статті, повинно спричиняти правові наслідки не чинності правочину.

Однак, у ст. 204 ЦК закріплюється презумпція правомірності (а не чинності) правочину. Нелогічність і суперечливість досліджуваних правових норм простежується, по-перше, у визначенні правового значення та умов чинності правочину і їх відсутності щодо не чинності правочину; по-друге, законом встановлюється презумпція правомірності правочину і не визначаються правові наслідки неправомірності правочину; по-третє, законодавцем не визначено співвідношення понять «чинність», «неправомірність», «недійсність».

Відсутність чіткого визначення у законодавстві поняття недійсного правочину породжує невизначеність у визначенні поняття та правової природи недійсних правочинів та розмежування таких правочинів із неукладеними, неправомірними та не чинними правочинами.

Тому суд вважає, що під чинністю правочину, необхідно розуміти наявність у нього таких юридичних властивостей, які забезпечують його сторонам (стороні) легітимність вчинюваних дій та юридичну силу досягнутого правового результату. Під правомірністю правочину необхідно розуміти відповідність його складових елементів (суб`єктів, форми, змісту тощо) загальним вимогам ст. 203 ЦК та іншим спеціальним приписам закону, яка забезпечує чинність самого правочину. Відповідно, відсутність такої правомірності правочину спричиняє його не чинність.

Відповідно до глави 16 ЦК України, невідповідність правочину вимогам закону є лише однією з підстав недійсності правочинів (наприклад, ст. 228 ЦК). В юридичній літературі наводяться переважно спрощені визначення поняття недійсного правочину і віддається перевага аналізу конкретних підстав недійсності, передбачених законом

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19 (провадження № 61-12035св20), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц".

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Згідно вимог статей 215, 216 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Суд вважає, що позивачем не доведено у судовому засіданні порушення своїх прав укладенням договору на користування електричною енергією від 27.08.2002 року, зокрема його не чинності. Жодного доказу на підтвердження зазначеного не надано, оскільки таких умов не має в силу правової природи договору.

За приписами ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Суд приходить до висновку, що умови спірного договору відповідають вимогам чинного законодавства України, всупереч ст.81 ЦПК України позивачем не доведено зворотнього.

Не заслуговують на увагу твердження позивача про те, що вона не мала наміру укладати вище зазначений правочин так, як на об`єктах нерухомості останньої, споживалась електроенергія.

Суд вважає, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зважаючи на викладене суд вважає, що позивачем не доведено у судовому засіданні та не представлено доказів щодо порушення її прав, а тому позов є необґрунтований та не підлягає до задоволення, у зв`язку з чим в його задоволенні слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 13, 263-265, 273, 289 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Хмельницькобленерго» в особі Хмельницького міського району електричних мереж, ТОВ «Хмельницькенергозбут» про визнання договору не чинним -відмовити.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з часу складання повного судового рішення до Хмельницького апеляційного суду через Хмельницький міськрайонний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст складено 04.04.2025 року.

Суддя С. Стефанишин