Ухвала суду № 126096962, 14.03.2025, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

У Х В А Л А

14 березня 2025 року Справа №200/89/25

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Абдукадирова К.Е., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій (бездіяльності) протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

УСТАНОВИВ:

07 січня 2025 року до Донецького окружного адміністративного суду надіслана позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 , в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за період проходження ним військової служби з 19.10.2021 по 19.05.2023 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, одноразові додаткові види грошового забезпечення) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 19.10.2021 по 31.12.2021, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, одноразові додаткові види грошового забезпечення) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 01.01.2022 по 31.12.2022 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, одноразові додаткові види грошового забезпечення) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 01.01.2023 по 19.05.2023 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 19.10.2021 року по 31.12.2022 року включно із застосуванням індексації-різниці (щомісячної фіксованої індексації), відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) індексацію різницю (щомісячну фіксовану індексацію) за період з 19.10.2021 року по 31.12.2022 року включно, відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

Ухвалою суду від 13.01.2025 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Водночас, після відкриття провадження у справі, судом встановлено, що позовна заява подана з порушенням вимог статті 161 КАС України з огляду на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.06.2022 року у справі № 362/643/21, військова служба є різновидом публічної служби.

Згідно з положеннями частини 5 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

У постанові від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21 Верховний Суд зауважив на тому, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців). Зазначені правовідносини регулюються статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

При цьому, як було вказано Верховним Судом у постанові від 25.04.2023 року у справі № 380/15245/22, у справах, які пов`язані з недотриманням законодавства про оплату праці, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосується строків звернення до суду, мають перевагу в застосуванні перед положеннями частини 5 статті 122 КАС України.

Надаючи оцінку поняттям "грошова винагорода", "одноразова грошова допомога при звільненні" та "оплата праці" і "заробітна плата", які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, Верховний Суд вказав на рівнозначність цих понять.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, у незалежності від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній по 18.07.2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, яка діє з 19.07.2022 року) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Таким чином, строк звернення до суду з позовом щодо виплати сум заробітної плати (грошового забезпечення) згідно зі статтею 233 КЗпП України по 18.07.2022 року жодним чином не обмежувався, а з 19.07.2022 року обмежений трьома місяцями.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у рішенні від 09.02.1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України зауважив на тому, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У інших своїх рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 року № 1-зп і від 05.04.2001 року № 3-рп/2001 дійшов аналогічних висновки щодо того, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли та закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас, Конституційний Суд України зауважив, що частина 1 статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (рішення від 09.02.1999 року № 1-рп/99 та від 05.04.2001 року № 3-рп/2001).

Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (рішення від 20.12.2017 року № 2-р/2017).

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 року № 8-рп/2005).

Державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи та інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28.09.2004 року, заява № 44912/98).

Зокрема, одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.

Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, дія положень статті 233 КЗпП України після внесення змін Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21 та у рішенні від 06.04.2023 року у зразковій справі № 260/3564/22.

Отже, на спірні правовідносини, які мали місце у період по 18.07.2022 року, обмеження строків звернення до суду з позовом стосовно виплати (перерахунку) сум заробітної плати (грошового забезпечення), встановлені статтею 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 року № 2352-IX, не розповсюджуються.

Разом із тим, на спірні правовідносини, які мали місце у період з 19.07.2022 року, розповсюджуються строки звернення до суду з позовом щодо виплати (перерахунку) сум заробітної плати (грошового забезпечення), визначені статтею 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 року № 2352-IX.

Суд зауважує, що згідно з пунктом 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, які визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

При цьому суд наголошує, що ці строки було саме продовжено, а не перервано.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 року № 383 "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236" дію карантину через COVID-19 було продовжено до 30.06.2023 року.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Водночас, судом установлено, що цей позов був поданий до суду 06.01.2025 року (засобами підсистеми "Електронний суд" ЄСІТС).

Отже, позивачем було пропущено строк звернення до суду з вимогами, які стосуються періоду часу з 19.07.2022 року.

Строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Строк може і має бути поновленим судом, але лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.

Водночас, за змістом процесуального закону поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує відповідне рішення і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.

Суд зазначає, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України.

Інститут строків в адміністративному судовому процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Строки звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними, після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Конституційний Суд України у рішенні від 13.12.2011 року № 17-рп/2011 зауважив, серед іншого, на тому, що обмеження строків звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" вказано, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (Perez de Rada Cavanilles c. Espagne, № 116/1997/900/1112).

У пункті 44 рішення Європейського суду з прав людини "Осман проти Сполученого королівства" та пункті 54 рішення "Круз проти Польщі" зазначено, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (caso Osman contra Reino Unido, № 23452/94; Kreuz v. Poland, № 28249/95).

Таким чином, з огляду на викладене, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі й встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження цих строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Строки звернення до суду обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду або здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Для цього має бути дотримано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки згідно з національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.

Поважними причинами визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами або труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій і підтверджені належними доказами.

Судом встановлено, що наказом Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області від 20.03.2024 року №253-НК/50 ОСОБА_2 звільнено зі служби цивільного захисту за станом здоров`я.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до п. 10 Розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 20 липня 2018 року №623, грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу здійснюється щомісяця у період із 20 по 25 число. У той самий строк виплачується грошове забезпечення за перерахунками у зв`язку із присвоєнням чергового спеціального звання, призначенням на іншу посаду, зміною розміру відсотка надбавки за вислугу років тощо.

Отже, позивач мав бути обізнаний про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення не пізніше 25 числа місяця поточного місяця, за який проведено оплату грошового забезпечення.

Суд не приймає посилання позивача на те, що про порушення своїх прав щодо отримання грошового забезпечення в належному розмірі позивачу стало відомо після отримання відповіді на адвокатський запит, враховуючи наступне.

Так, у постанові від 31 жовтня 2024 року в справі № 500/7140/23 Верховний Суд зробив правовий висновок, що стосовно позовних вимог про перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року по 19 грудня 2022 року, то неправильними є висновки судів про застосування до цих позовних вимог частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України від 01.07.2022 №2352-IX, якою врегульовано питання щодо строку звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові саме при звільненні, оскільки у цій справі позовні вимоги стосуються нарахування та виплати грошового забезпечення саме під час проходження позивачем військової служби, а тому на спірні правовідносини щодо періоду з 19 липня 2022 року по 19 грудня 2022 року розповсюджуються приписи частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX, якою тримісячний строк звернення до суду обраховується з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (пункт 36).

Також в постанові Верховного Суду від 05 грудня 2024 року в справі № 480/11252/23 зазначено про необхідність застосування до вимог щодо стягнення різниці середнього заробітку за період з 19.07.2022 по 23.03.2023 - у редакції норми частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України після 19.07.2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (пункт 32).

Отже, твердження позивача про те, що спірні правовідносини виникли до набуття чинності частини 1 статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-IX, а тому ним не пропущено строк звернення до суду з цим позовом ґрунтуються на хибному трактуванні норм діючого законодавства.

В згаданій вище постанові від 06 грудня 2024 року в справі № 400/5432/24 Верховний Суд визначив початок спливу строку звернення до суду у спірних правовідносинах:

Суд звертає увагу, що позивач мав бути обізнаний про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення не пізніше першого числа місяця, що слідує за наступним від оплаченого, тому тримісячний строк звернення до суду щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлено на 1 січня календарного року за період з 19.07.2022 по 25.06.2023 року спливає через три місяці з дня, коли позивач дізнався про порушення свого права (1 серпня 2023 року), тобто, 01 листопада 2023 року.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому, позивач про розмір виплаченого йому грошового забезпечення дізнавався щомісячно, і не був позбавлений права під час проходження військової служби на звернення до відповідача про надання йому роз`яснень щодо складових виплаченого йому грошового забезпечення та проведених утримань податку та інших обов`язкових платежів.

Проте, до суду з цим позовом за захистом свого права на виплату грошового забезпечення у належному розмірі за період проходження служби з 19.10.2021 по 19.05.2023, позивач звернувся лише 06.01.2025 року.

Вказане свідчить про пропуск позивачем тримісячного процесуального строку на звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України.

Будь-яких об`єктивних перешкод щодо неможливості своєчасно (у межах тримісячного строку) звернутися до відповідача із запитом щодо надання інформації про порядок нарахування грошового забезпечення та за захистом своїх порушених прав до суду позивачем не наведено.

Обставини, на які посилається позивач, не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду з цим позовом, оскільки не перешкоджали зверненню до суду в установлений строк. Наведені позивачем підстави пропуску строку звернення до адміністративного суду мають суб`єктивний характер і не позбавляли останнього можливості звернутися до суду з цим позовом у встановлені КАС України строки.

Отже, зазначені обставини не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду. Тобто, позивач пропустив строк звернення до суду з причин, які не є поважними.

Згідно частини 1 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Частиною 6 статті 161 КАС України визначено, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

Однак, в порушення зазначених вище положень, до матеріалів позовної заяви позивачем не додано обґрунтованого клопотання про поновлення строку звернення до суду із доказами поважності причин його пропуску та позивачем жодних обґрунтувань щодо строку звернення у позовній заяві також зазначено не було.

Отже суд дійшов до висновку, що позивачу для усунення недоліків позовної заяви, слід надати на адресу суду заяву або клопотання про поновлення строку звернення з даним адміністративним позовом з наведенням в даному клопотанні поважних причин пропуску цього строку звернення.

Відповідно до п. 10 ст. 169 КАС України заяви, скарги, клопотання, визначені цим Кодексом, за подання яких передбачено сплату судового збору, залишаються судом без руху також у випадку, якщо на момент відкриття провадження за відповідною заявою, скаргою, клопотанням суд виявить, що відповідна сума судового збору не зарахована до спеціального фонду Державного бюджету України. Правила цієї частини не застосовуються до заяв про забезпечення доказів або позову.

Згідно з ч. 13 ст. 171 КАС України, суддя, встановивши після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 160, 161 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали.

Враховуючи вищевикладені обставини суд вважає, що наявні підстави для залишення позовної заяви без руху та надання позивачу строку для усунення недоліків останньої, шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням підстав для поновлення строку та доказів на їх обґрунтування.

Керуючись ст.ст. 169, 171, 241, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій

(бездіяльності) протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - залишити без руху.

Надати позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення йому ухвали про залишення позовної заяви без руху, шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням підстав для поновлення строку та доказів на їх обґрунтування.

Роз`яснити позивачу, що згідно з п. 15 ст. 171 КАС України, якщо позивач не усуне недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.

Копію ухвали надіслати позивачу.

Звернути увагу учасників справи на те, що режим роботи суду, на період воєнного стану, передбачає направлення всіх процесуальних документів через особистий кабінет в підсистемі Електронний суд.

У разі неможливості користування підсистемою Електронний суд процесуальні документи необхідно надсилати на офіційну електронну адресу суду: inbox@adm.dn.court.gov.ua (з обов`язковим підписанням всіх документів кваліфікованим електронним підписом).

Роз`яснити учасникам справи про можливість отримання інформації по справі, що розглядається, на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за посиланням: http://adm.dn.court.gov.ua/sud0570.

Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили з моменту її підписання.

Суддя К.Е. Абдукадирова