Ухвала суду № 125887550, 17.03.2025, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

УХВАЛА

з питання перегляду судового рішення за виключними обставинами

17 березня 2025 року Справа № 520/6903/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сліденка А.В., суддів Лук`яненко М.О., Ніколаєвої О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Стрєлки О.В.,

позивача, представника позивача - не прибули,

представника відповідача, Харківської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора - Крупської К.М.,

представник відповідача, Другої кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, - не прибув,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Харківської обласної прокуратури (далі за текстом - Відповідач №1), Офісу Генерального прокурора (далі за текстом - Відповідач №2), Другої кадрової комісії Офісу Генерального прокурора (далі за текстом - Відповідач №3) про визнання протиправним та скасування рішення, наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги (з урахуванням уточнень): 1) визнати протиправним та скасувати рішення Другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур (далі за текстом - Друга кадрова комісія) від 02.04.2020р. №118 про неуспішне проходження прокурором відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Харківської області ОСОБА_1 атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Харківської області від 30 квітня 2020 року № 856к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Харківської області та з органів прокуратури Харківської області з 05 травня 2020 року; 3) поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді прокурора відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції управління представництва інтересів держави в суді Харківської обласної прокуратури або у разі проведення реорганізації на рівнозначній посаді; 4) стягнути з прокуратури Харківської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 06 травня 2020 року і до моменту фактичного поновлення на роботі; 5) стягнути з прокуратури Харківської області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого ним судового збору у розмірі 840,80 грн; 6) стягнути з прокуратури Харківської області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу та інші судові витрати.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що: 1) прокурор Харківської області не мав правових підстав для видання оскарженого наказу про звільнення із займаної посади на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII «Про прокуратуру» (далі за текстом Закон №1697-VII), оскільки прокуратура Харківської області не перебувала у стані ліквідації чи реорганізації, а також не відбулось скорочення кількості прокурорів в цьому органі прокуратури; 2) вказівка у спірному наказі на п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697-VII без конкретизації підстави звільнення породжує негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення; 3) звільнення відбулось з порушенням гарантій його трудових прав, передбачених положеннями Кодексу законів про працю України (далі за текстом - КЗпП України); 4) процедура атестації проведена з чисельними порушеннями. Зокрема, під час складання 05.03.2020р. іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону та відповідності здійснювати повноваження прокурора відзначалась некоректна робота програмного забезпечення (зависання комп`ютерної техніки, питання у тестуванні були складені неоднозначно), про що заявою від 06.03.2020р. було повідомлено голову кадрової комісії. Проведення тестування у місті Києві вплинуло на якість підготовки та результати тестування. Порушенням прав є також і призначення на один день двох етапів тестування, оскільки це потребувало підготовки до двох іспитів у стислий термін. Наказ Генерального прокурора від 03.10.2019р. №221 «Про затвердження Порядку проходження прокурорами атестації» (далі за текстом - Порядок № 221) не пройшов державну реєстрацію, а тому не підлягав до застосування у межах спірних правовідносин.

Відповідач №1 - Офіс Генерального прокурора із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що позивач у межах розпочатої процедури атестації за наслідками складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням компютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (перший етап атестації) набрав 69 балів при арифметичному показнику прохідного бала у 70. Наголошував, що п.19 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ є спеціальною нормою права і зумовлює звільнення з посади прокурора у разі прийняття кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором регіональної прокуратури.

Відповідач №2 - Харківська обласна прокуратура (на час звернення із позовом до суду Прокуратура Харківської області) із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що позивачем у встановлений строк було подано заяву установленого формуляру про проведення атестації, розпочато процедуру атестації, відсутність успішних результатів проходження атестації зумовлює безальтернативне прийняття рішення про звільнення прокурора з посади відповідно до п.7 та п.19 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ.

Відповідач №3 - Друга кадрова комісія з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора процесуального документу із власною правовою позицією по суті спору до суду не подав.

Згідно з наказом Генерального прокурора від 02.06.2020р. №259 було визнано таким, що втратив чинність наказ Генерального прокурора від 07.02.2019р. №78 «Про створення другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур». (т.1 а.с.163).

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 позов заявника було залишено без задоволення.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021р. у справі №520/6903/2020 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 було залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 28.07.2022р. у справі №520/6903/2020 були залишені без змін рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 та постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021р. у справі №520/6903/2020.

Рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) було визнано таким, що не відповідає Конституції України п.6 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ.

Рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 13.09.2023р. №8-р(II)/2023 у справі №3-80/2022 (191/22; 226/22; 80/23; 131/23; 99/23) було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX.

Рішенням Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) було визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), підпункт „в підпункту 1 пункту 51 розділу XIII „Перехідні положення Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, а також було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами.

23.12.2024р., посилаючись на рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23), заявник подав заяву про перегляд судових рішень у справі №520/6903/2020 за виключними обставинами.

Аргументуючи цю заяву позивач зазначив, що рішенням суду у справі №520/6903/2020 було визнано правомірним оскаржений наказ прокуратури Харківської області №856к від 30.04.2020р., який ґрунтувався на п.9 ч.1 ст.51 Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, проте, оскільки означена норма закону рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) була визнана неконституційною, то деклароване право заявника на працю згідно з ст.43 Конституції України підлягає поновленню у спосіб задоволення заявлених у межах справи №520/6309/2020 вимог позову.

Відповідач №1 та Відповідач №2 не погодились із вимогами заяви позивача про перегляд за виключними обставинами рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 з мотиву відсутності ретроактивності рішень Конституційного суду України згідно з ст.91 Закону України від 13.07.2017р. №2136-VIII «Про Конституційний Суд України».

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 ; з 26.04.2004 року і до 21.03.2014р., а також з 06.03.2017р. і до 05.05.2020р. проходив публічну службу в органах прокуратури України, з 19.07.2018р. обіймав посаду прокурора відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Харківської області.

10.10.2019р. позивач у порядку пункту 10 розділу ІІ Закону «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX подав на імя Генерального прокурора заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію.

Згідно із змістом названої заяви позивачем підтверджено усвідомлення та згоду на те, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи прокуратури», його буде звільнено з посади прокурора.

За наслідками складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (1 етап атестації) позивач набрав 69 балів.

02.04.2020р. відповідачем №3 - Другою кадровою комісією із посиланням на п.п.13, 17 розділу II Закону №113-ІХ, п.6 розділу І, п.5 розділу ІІ Порядку № 221 було прийнято рішення №118 про неуспішне проходження позивачем атестації, оскільки за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора позивач набрав 69 балів, що є менше прохідного балу (70 балів) для успішного складання іспиту, а тому він не допускається до проходження наступних етапів атестації.

30 квітня 2020 року прокурор Харківської області із посиланням на ст.11 Закону № 1697-VII та п.2 п.19 розділу II Закону №113-ІХ видав наказ № 856к про звільнення позивача з посади прокурора відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Харківської області та з органів прокуратури Харківської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 05.05.2020р. Підстава: рішення кадрової комісії № 2. (т.1 а.с.28).

Згідно із складеною на імя позивача довідкою прокуратури Харківської області середньоденний заробіток заявника за період 01.03.2020р.-30.04.2020р. склав - 1.058,94грн. (т.1 а.с.39).

Як достеменно зясовано судом під час розгляду справи, оскаржений наказ прокурора Харківської області від 30.04.2020р. № 856к містить одночасне посилання як на ст.11 Закону № 1697-VII та п.19 розділу II Закону №113-ІХ, так і на п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII.

Перевіривши доводи сторін та зясувавши наявність підстав для скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 у порядку перегляду судового рішення за виключними обставинами, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України Про державну службу, Кодексу законів про працю, Закону України Про оплату праці, Закону України Про відпустки тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі, суті та характеру публічної служби в органах прокуратури.

Умови проходження публічної служби в органах прокуратури України початково регламентувались нормами Закону України від 05.11.1991р. №1789-XII "Про прокуратуру" до 15.07.2015р. (далі за текстом - Закон України №1789-XII).

З 15.07.2015р. ці правовідносини почали унормовуватись приписами Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" (далі за текстом Закон України №1697-VII).

З 25.09.2019р. відносини з приводу проходження публічної служби в органах прокуратури на посаді прокурора додатково до норм Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" почали регламентуватись ще й приписами Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.

Жоден із перелічених законів не містив окремого визначення правової категорії "орган прокуратури".

Натомість, згідно з ч.1 ст.13 Закону України від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III систему органів прокуратури становили: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" (далі за текстом Закон України №1697-VII) систему прокуратури України становили: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури.

Як то передбачено ч.1 ст.7 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, систему прокуратури України з 25.09.2019р. становлять: 1) Офіс Генерального прокурора; 2) обласні прокуратури; 3) окружні прокуратури.

При цьому, ч.4 ст.7 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX чітко визначено, що Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Звідси слідує, що окремими та самостійними органами прокуратури з дати набуття чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-IX (25.09.2019р.) є саме: Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури.

Окремо суд зауважує, що ані Закон України від 05.11.1991р. №1789-XII "Про прокуратуру", ані Закон України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру", ані Закон України від 19.09.2019р. №113-IX не містили жодних положень, котрі б створювали підстави для висновку про те, що кожен орган прокуратури України є юридичною особою (або повинен мати статус юридичної особи) або про те, що ліквідація органу прокуратури (чи реорганізація органу прокуратури) знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку із станом функціонування конкретної юридичної особи публічного права, котрій за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань було присвоєно найменування певного органу прокуратури.

У положеннях згаданих актів законодавства реалізація органами прокуратури України правоохоронних функцій чи управлінських функцій контролю також не була поставлена законодавцем у залежність від наявності чи відсутності у конкретного органу прокуратури статусу юридичної особи.

Зі змісту завдань та функцій органів прокуратури згідно з Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" випливає, що юридичні особи публічного права, у межах яких перелічені вище органи прокуратури здійснюють як фінансово-господарську діяльність як учасники суспільних відносин, так і кадрове забезпечення корпусу прокурорів, не є органами прокуратури як такими.

У силу положень п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII Про прокуратуру прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Звідси слідує, що п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII Про прокуратуру містить три окремі та самостійні підстави для припинення публічної служби прокурора в органах прокуратури України, а саме: 1) у разі ліквідації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 2) у разі реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 3) у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду.

Будь-яких правових підстав для ототожнення факту ліквідації органу прокуратури із фактом ліквідації юридичної особи публічного права, до структури якого включений відповідний орган прокуратури, національний закон України не містить.

Національний закон України також не містить вказівки про те, що у разі ліквідації органу прокуратури прокурор, який обіймав посаду в такому органі прокуратури підлягає звільненню з посади (служби) не раніше від календарної дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань запису про ліквідацію (припинення) юридичної особи публічного права, до структури якого включений відповідний орган прокуратури.

З 25.09.2019 р. у відповідній частині набрав чинності Закон України від 19.09.2019р. №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі за текстом Закон України №113-IX).

Згідно з абз.1 п.3.1 рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) Конституційний Суд України враховує, що основною метою ухвалення Закону № 113 визначено створення передумов для побудови в Україні системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, а спрямування Закону № 113 - запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури у спосіб атестації прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури [розділ 2 пояснювальної записки до проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури (реєстр. № 1032)].

Суд відзначає, що оскаржений позивачем наказ прокурора Харківської області від 30 квітня 2020 року № 856к ґрунтується одночасно на двох окремих правових підставах, а саме: п.19 розділу II Закону України №113-ІХ та п.9 ч.1 ст.51 Закону України №1697-VII, з яких спеціальною нормою права є приписи п.19 розділу II Закону №113-ІХ.

Рішенням Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) не заперечено відповідності Конституції України ані мети прийняття Закону України від 19.09.2019р. №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі за текстом Закон України №113-IX), ані суті характеру та змісту окреслених у згаданому законі процедур перевірки доброчесності та професійної придатності прокурора, ані запровадженої тимчасової підстави для припинення проходження публічної служби на посаді прокурора згідно з п.19 Розділу ІІ Закону України №113-IX у вигляді неуспішного проходження атестації.

Натомість, у п.6.4 рішення Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) Конституційний Суд України наголошує на тому, що успішне проходження тестування як умова для зайняття посади прокурора в новоствореному органі прокуратури забезпечує реалізацію принципу добропорядного врядування в організації та діяльності прокуратури, а учасники суспільних відносин мають розумні очікування стосовно того, що за наслідками добору посади прокурорів обіймуть лише ті особи, які мають відповідні для цієї посади особисті якості, передусім професійні знання, навички, та є доброчесними.

Отже, фактично у рішенні Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) визнані і обставини існування новостворених органів прокуратури, і правомірність продовження проходження публічної служби на посаді прокурора у разі успішного проходження атестації.

Суд зауважує, що мотивом визнання неконституційним п.9 ч.1 ст.51 Закону України №1697-VII згідно з рішенням Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) є те, що реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697; те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури; те, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу.

Проте, у межах спірних правовідносин п.19 розділу II Закону України №113-ІХ був застосований Відповідачем №2 у виключно у кореспонденції з п.9 ч.1 ст.51 Закону України № 1697-VII, що у даному конкретному випадку виключає свавільність реалізації повноважень Генерального прокурора на визначення мережі органів прокуратури, позаяк єдиним юридично значимим фактором є неуспішне проходження заявником атестації.

Відтак, саме приписи п.9 ч.1 ст.51 Закону України № 1697-VII у межах спірних правовідносин не слугували єдиною та достатньою підставою для вчинення Відповідачем №2 оскарженого управлінського волевиявлення з приводу припинення проходження заявником публічної служби на посаді прокурора у зв`язку із неуспішним проходженням атестації, а були застосовані суто субсидіарно як наслідок реалізації приписів п.19 розділу II Закону України №113-ІХ.

Згідно з ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згадане правило було застосовано Конституційним Судом України в усіх перелічених вище рішеннях Конституційного Суду України.

Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.

Подібна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду від 21.09.2023р. у справі №520/6591/2020.

Згідно з п.3 рішенням Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Оскільки спірні правовідносини з приводу звільнення заявника з органу прокуратури склались 30.04.2020р. (дата видання оскарженого наказу, тобто до дня ухвалення рішення Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23)), то з огляду на використання законодавцем у ч.2 ст.152 Конституції України юридичної конструкції але не раніше дня його ухвалення означає, що положення п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII з мотивів рішення Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) не можуть бути не застосовані до відповідних відносин до 18.12.2024р., окрім випадку створення правової колізії, котра підлягає тлумаченню на користь заявника.

Тому суд відзначає, що згідно з п.7 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

У силу приписів п.8 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX з під дії обов`язкової атестації виключені: 1) Генеральний прокурор, а також прокурори, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1 - 15 частини першої статті 39 Закону України "Про прокуратуру"; 2) особи, які призначаються за результатами добору на посаду прокурора відповідно до пункту 20 цього розділу; 3) керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, перший заступник керівника, заступники керівника, керівник підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, їх заступників, прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, які займають свої посади станом на день набрання чинності цим Законом. Такі прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури переводяться на аналогічні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора; 4) особи, яких призначено на посади першого заступника, заступника Генерального прокурора у період з 30 серпня 2019 року.

Заявник до кола перелічених вище осіб не належить.

Відповідно до п.10 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

З наведених норм закону слідує, що законодавець ввів у дію чітко та однозначно визначену процедуру реформування органів прокуратури, зазначивши, які саме дії мають вчинити особи - діючі прокурори з метою набуття права на подальше проходження служби в новостворених органах прокуратури нової мережі, та явно і очевидно окресливши умову продовження служби - успішне проходження атестації.

Наслідки відсутності успішних результатів проходження атестації також були сформульовані законодавцем з достатньою поза розумним сумнівом чіткістю і ясністю.

Зокрема, п.п.2 п.19 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з підстави прийняття рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації.

Отже, чітко визначеними законом підставами звільнення прокурора, який обіймає посаду в органі прокуратури, створеному за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру", є одночасне поєднання таких фактів як: 1) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації; 2) ліквідація органу прокуратури, створеного за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" не як юридичної особи публічного права, а саме як органу прокуратури у розумінні Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.

У ході розгляду справи судом установлено, що відносно заявника було постановлено рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації; орган прокуратури, створений за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" прокуратура Харківської області як регіональна прокуратура був ліквідований; у розумінні Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX був створений новий орган прокуратури Харківська обласна прокуратура.

Згідно з п.12 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

За правилами п.13 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX атестація прокурорів включає такі етапи: 1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди; 2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання. Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.

Розглядаючи справу, суд зважає, що запровадження законодавцем процедури атестації діючих прокурорів за Законом України від 19.09.2019р. №113-IX безумовно є втручанням у право на повагу до приватного життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція).

Суд вважає, що таке втручання може бути виправдано у якості разового заходу, спрямованого на поновлення довіри суспільства до діяльності інститутів Держави чи подолання кризи згаданої довіри, адже, зокрема, надання публічним службовцем адекватних, розумних та вичерпних пояснень стосовно джерел і умов набуття у власність реально існуючих статків чи прилюдне підтвердження професійної придатності, підтвердження відповідності критерію доброчесності на певному етапі розвитку демократичної держави стає запорукою фундаментального та базового сприйняття громадянським суспільством Держави як учасника суспільних відносин, першочерговою ціллю якого є утвердження верховенства права.

Зневіра громадянського суспільства у легітимному утворенні складу штату та повсякденному функціонуванні органів державної влади чи державних органів означає утрату цінності верховенства права та припинення існування Держави як такої.

Тому суд вважає, що мета прийняття законодавцем Закону України від 19.09.2019р. №113-IX виправдовує втручання у сфері ст.8 Конвенції та не є свавіллям в аспекті безперешкодного проходження громадянином публічної служби в органах прокуратури України.

З викладених вище міркувань суд вважає, що виправданим слід визнати і запровадження та проведення разової перевірки професійної майстерності діючого прокурора, етики діючого прокурора, доброчесності діючого прокурора.

До того ж, міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи заявника в аспекті професійної діяльності на посаді прокурора у даному випадку є повністю співставною із ступенем втручання держави з аналогічною метою у діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного суду України від 20.01.2016 року №1-в/2016.

Таким чином, заявник у спірних правовідносинах знаходився у стані повної правової визначеності, коли маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неуспішного проходження атестації.

Суд повторює, що оскільки п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" має стосунок виключно до випадку ліквідації органу прокуратури чи до випадку реорганізації органу прокуратури, то будь-який поміркований розумно поінформований сторонній спостерігач не міг потрапити у невизначене юридичне становища, позаяк наміри законодавця були чіткими та абсолютно зрозумілими - ліквідація органів прокуратури України "старої" мережі та створення органів прокуратури України "нової" мережі.

Пунктом 7 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX також з абсолютною чіткістю було визначено правило переведення на службу до органів прокуратури України "нової" мережі - успішне проходження атестації.

Відповідно до п.15 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX у процедурі атестації прокурора фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Для цього графік проведення співбесід із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, його посади, заздалегідь оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора.

З викладених вище міркувань суд доходить до переконання, що у межах даного спору конкурують між собою публічний інтерес громадянського суспільства на формування корпусу прокурорів в умовах прилюдної оцінки компетентності, етики і доброчесності кожного конкретного діючого прокурора (із можливістю кожного учасника суспільних відносин подати відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності) за рахунок осіб, котрі успішно подолали процедуру атестації та приватний інтерес заявника на продовження публічної служби в органах прокуратури без проходження згаданої атестації.

Суд вважає, що у межах даного спору саме цей приватний інтерес заявника не підлягає судовому захисту, позаяк суперечить меті прийняття Верховною Радою України Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.

Розв`язуючи справу, суд відзначає, що згідно з п.18 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX у разі успішного проходження атестації прокурор за умови наявності вакансії та за його згодою може бути переведений Генеральним прокурором на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, а керівником обласної прокуратури - на посаду прокурора у відповідній обласній прокуратурі та в окружній прокуратурі, яка розташована у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури. При цьому переведення прокурора може бути здійснено в орган прокуратури, що є рівнозначним, вищим або нижчим щодо органу прокуратури, в якому він обіймав посаду прокурора на день набрання чинності цим Законом, з урахуванням вимог щодо стажу роботи в галузі права, визначених у статті 27 Закону України "Про прокуратуру". При переведенні на посаду прокурора окружної прокуратури вимоги щодо стажу, передбачені частиною першою статті 27 Закону України "Про прокуратуру", не поширюються на прокурорів військових прокуратур, які успішно пройшли атестацію.

Відтак, поновлення заявника на будь-якій посаді як в органі прокуратури України "старої" мережі, так і в органі прокуратури України "нової" мережі унеможливлюється приписами п.18 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, яким запроваджено правило визначення подальшого місця служби прокурора як у відповідній обласній прокуратурі так і у будь-якій окружній прокуратурі, яка розташована у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури, шляхом прийняття компетентним субєктом права рішення про призначення як на рівнозначну, так і на вищу або нижчу посаду.

Отже, питання визначення конкретного місця роботи прокурора та конкретного робочого місця прокурора нормами п.18 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX було передано законодавцем до відання/компетенції керівника обласної прокуратури (особи, котра виконує повноваження керівника обласної прокуратури), а відтак, повинно вирішуватись компетентним суб`єктом права у межах розумної і виправданої об`єктивними чинниками свободи адміністративного розсуду/дискреції виключно у разі існування події успішного проходження атестації.

Підсумовуючи викладені вище мотиви, суд вважає, що у спірних правовідносинах мала місце виключно подія перейменування юридичних осіб публічного права, у межах яких органи прокуратури України як структурні одиниці цих юридичних осіб публічного права забезпечували виконання функції адміністративного контролю, функції фінансового та кадрового забезпечення корпусу прокурорів, правоохоронної функції тощо і ця обставина не має жодного юридичного значення відносно реальної події фізичної ліквідації органів прокуратури України "старої" мережі та події фізичного створення органів прокуратури України "нової" мережі.

З огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд зазначає, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 13.05.2020р. у справі №825/1823/17: 1) п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII (в редакції Закону України від 02.07.2015р. № 578-VIII) визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді, а саме: прокурор звільняється з посади у разі: ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури; 2) Системний аналіз Закону № 1697-VII (в редакції Закону України від 2 липня 2015 року № 578-VIII), що набрав чинності 15 липня 2015 року, у зіставленні з нормами Порядку, затвердженого Генеральним прокурором України на його виконання, дають підстави для висновку, що в органах прокуратури України на той час відбулися організаційні зміни, які супроводжувалися скороченням чисельності та/чи штату працівників. Умовою для продовження роботи (для прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працювали у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах) в реорганізованих органах прокуратури було успішне проходження кваліфікаційного іспиту для заміщення посади прокурора у відповідній місцевій прокуратурі. Позаяк необхідного рейтингового балу, який би дозволяв позивачці претендувати на роботу у місцевій прокуратурі, вона не набрала, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не мав законних підстав пропонувати позивачу переведення на іншу посаду в новоутвореній прокуратурі.; 3) За подібних фактичних обставин справи і правового регулювання спірних правовідносин Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразово висловлював аналогічну правову позицію при вирішенні таких спорів, приміром у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 06 червня 2018 року у справі № 820/1891/16, від 03 липня 2019 року у справі № 807/6.

Таким чином, у схожих правовідносинах з приводу реформування мережі органів прокуратури України, створених до набуття чинності Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII, Верховний Суд дійшов правового висновку про те, що при припиненні функціонування мережі органів прокуратури України за Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII і початку функціонування мережі органів прокуратури України за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII мала місце подія утворення нових прокуратур і прокурор набуває право на переведення до новоутвореної прокуратури за умови успішного подолання процедури атестації.

У ході розгляду справи судом достеменно установлено, що юридична особа публічного права з ідентифікаційним кодом - 02910108, під яким наразі в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань значиться Харківська обласна прокуратура, була утворена ще в 1991 році (а саме: 05.11.1991р.).

Згідно з ст.ст.13 та 16 Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII до складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо прокуратура Харківської області як орган прокуратури та прокуратура міста Харкова, прокуратури районів міста Харкова, прокуратури районів Харківської області.

Отже, районні прокуратури, котрі функціонували за Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII, завжди входили до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.

За Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII та наказом Генеральної прокуратури України від 23.09.2015р. №92ш із складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області як регіональної прокуратури були виключені прокуратура міста Харкова, прокуратури районів міста Харкова, прокуратури районів Харківської області із одночасним включенням низки місцевих прокуратур.

Отже, за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII та наказом Генеральної прокуратури України від 23.09.2015р. №92ш до складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області як регіональної прокуратури одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо прокуратура Харківської області як регіональна прокуратура та місцеві прокуратури.

При цьому, місцеві прокуратури, котрі функціонували за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII, також завжди входили до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.

У зв`язку із набуттям чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ Генеральним прокурором було видано наказ від 03.09.2020р. №410 про перейменування юридичної особи "Прокуратура Харківської області" у "Харківську обласну прокуратуру".

Наказом Генерального прокурора від 08.09.2020р. №46ш було затверджено структуру та штатну чисельність утвореного за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ нового органу прокуратури - Харківської обласної прокуратури.

За Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ та наказом Генерального прокурора від 17.02.2021р. №2ш із складу юридичної особи публічного права - Харківської обласної прокуратури були виключені місцеві прокуратури із одночасним включенням низки окружних прокуратур.

Отже, за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ та наказом Генерального прокурора від 17.02.2021р. №2ш до складу юридичної особи публічного права - Харківської обласної прокуратури одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо Харківська обласна прокуратура та окружні прокуратури.

Відповідно до наказу Генерального прокурора від 08.09.2021р. №414 днем початку роботи обласних прокуратур було визначено - 11.09.2020р., відповідно до наказу Генерального прокурора від 17.02.2021р. №40 днем початку роботи окружних прокуратур було визначено - 15.03.2021р.

Указані обставини сприймаються судом у якості додаткового доказу створення за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ нових органів прокуратури України і припинення у спосіб ліквідації тих органів прокуратури, України, котрі були створені за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII.

Окружні прокуратури, котрі функціонують за Законом України №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, також завжди входять до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу як окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.

Таким чином, незмінність/перманентність правового статусу юридичної особи публічного права з найменуванням органу прокуратури обласного/регіонального рівня не виключала реальності організаційно-штатних змін у мережі органів системи прокуратури України у вигляді ліквідації одних органів прокуратури і створення нових органів прокуратури.

До того ж, у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 08.10.2019р. у справі №804/211/16: 1) Законом України Про прокуратуру визначено, що з 15.12.2015 припиняється функціонування прокуратур міст, районів, районів у містах і міжрайонних прокуратур та утворення у системі органів прокуратури України місцевих прокуратур, перелік і територіальна юрисдикція яких визначається в Додатку до цього Закону. Таким чином, запроваджено ряд принципово нових підходів до питань призначення на посади прокурорів місцевої прокуратури, основою якого є якісне оновлення керівного та кадрового складу. Законом України Про прокуратуру Генеральному прокурору України надано повноваження видавати накази з питань, що належать до його адміністративних повноважень, у межах своїх повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України та визначено, що накази Генерального прокурора України нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (частина друга статті 9 цього Закону). Також вищевказаним Законом визначено умови призначення прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працюють у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах до запровадження переліку і територіальної юрисдикції місцевих та військових прокуратур. У підпункті в підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII Перехідні положення Закону України Про прокуратуру визначено, що до набрання чинності положеннями, передбаченими абзацом третім пункту 1 розділу XII Прикінцеві положення цього Закону прокурорами місцевих прокуратур призначаються прокурори, які на день набрання чинності цим Законом працюють у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах, за умови успішного проходження ними тестування. Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що у зв`язку з припиненням функціонування прокуратур міст, районів, районів у містах і міжрайонних про

Суд вважає, що правові висновки постанови Верховного Суду від 08.10.2019р. у справі №804/211/16 з приводу юридичних наслідків реформи прокуратури України за Законом України №1697-VII є цілком застосовними до подібної ситуації з приводу юридичних наслідків реформи прокуратури України за Законом України №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.

Вчинення управлінського волевиявлення з приводу одночасного звільнення заявника як з посади прокурора, так і з органів прокуратури у даному конкретному випадку не створює для приватної особи-заявника жодних негативних наслідків, позаяк відсутність події успішного проходження процедури атестації у поєднанні з реально існуючою подією ліквідації органу прокурати місця роботи чи реорганізацією органу прокуратури місця роботи призводять до неминучого наслідку припинення проходження публічної служби в органах прокуратури України.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - поза будь-яким розумним сумнівом, у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - баланс вірогідностей.

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних відносинах суб`єкт владних повноважень - Відповідач №2 в аспекті застосування п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" не припустився порушень закону, управлінських волевиявлень, котрі б суперечили закону та порушували права (інтереси) заявника як діючого прокурора не вчиняв, а за відсутності події успішного проходження заявником атестації прийняв єдино можливе, правомірне, обґрунтоване та справедливе рішення про припинення публічної служби на посаді прокурора, позаяк ухилення особи від процедури атестації у даному конкретному випадку суперечило публічному інтересу Українського народу на відновлення довіри до функціонування органів прокуратури України.

Тому рішення Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) у даному конкретному випадку у межах спірних правовідносин не має юридичного впливу на оцінку наслідків неуспішного проходження атестації, на законність та обґрунтованість мотивів ухваленого суб`єктом владних повноважень рішення про припинення публічної служби заявника та на мотиви ухвалення рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав розгорнуту оцінку усім юридично значимим факторам та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Тому суд доходить до переконання про те, що рішення Другого Сенату Конституційного суду України від 18.12.2024р. №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) не змінює правового регламентування спірних правовідносин станом на момент припинення публічної служби заявника в органах прокуратури України і не може бути використане у якості виправдання ухилення заявника від проходження атестації як елементу процедури відновлення довіри Українського народу до функціонування органів прокуратури України.

Решта доводів та аргументів учасників справи не підлягає окремій оцінці у тексті даного судового акту, позаяк, по-перше, усі згадані учасниками справи судові рішення є нерелевантними відносно обставин спору у даній конкретній справі, та, по-друге, відповідь на ці доводи поглинається чітко, зрозуміло та повно відображеними мотивами постановлення даного судового акту.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, ст.ст.241-243, 255, 295, 368-369 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2021р. у справі №520/6903/2020 - залишити в силі.

Роз`яснити, що судове рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України - 17.03.2025р.; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (а саме: протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення).

Головуючий суддя А.В. Сліденко

Суддя М.О. Лук`яненко

Суддя О.В. Ніколаєва