Вирок № 125831119, 13.03.2025, Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу

Справа №211/6599/24

Провадження № 1-кп/211/250/25

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2025 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі ОСОБА_2 ,

за участю прокурора ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

обвинуваченого ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кривий Ріг кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024041720001085 від 05.09.2024 року відносно ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Тюп Іссик-Кульської області Киргизія, громадянина України, одруженого, не працюючого, з середньою освітою, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України,

встановив:

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, на всій території України введено воєнний стан. В аналогічний спосіб дія воєнного стану продовжувалася, він безперервно триває. Відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року №65/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 3 березня 2022 року № 2105-1X, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань на території України з 24 лютого 2022 року оголошено загальну мобілізацію протягом 90 діб із дня набрання чинності Указу Президента України.

Обвинувачений ОСОБА_5 будучі військовозобов`язаним, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, діючи з прямим умислом, з мотивів небажання виконувати обов`язки військової служби, маючи об`єктивні можливості своєчасно прибути 27 серпня 2024 року о 06 год. 30 хв., вчасно не з`явився до збірного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 , який дислокується за адресою: АДРЕСА_2 , для подальшого проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 та залишився за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , де став проводити час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби та до теперішнього часу не вживаючи жодних заходів для з`явлення до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні свою провину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України не визнав та пояснив, що за висновком ВЛК він визнаний придатним до військової служби. 26.08.2024 він отримав повістку на явку 27.08.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , але одразу повідомив, що з`являтися не буде, оскільки є охрещеним Свідком Єгови і не може брати в руки зброю. 27.08.2024 він не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки вважає, що йому повинна бути запропонована альтернативна служба.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснив, що він працює в мобілізаційному відділенні в ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_8 пройшов ВЛК та був визнаний придатним до військової служби. 26.08.2024 року ОСОБА_8 отримав повістку про те, що потрібно з`явитися до ІНФОРМАЦІЯ_2 27.08.2024 року о 06год. 30хвил. для відправки у військову частину. 27.08.2024 року ОСОБА_8 не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , причини не прибуття той не повідомив і, в подальшому, до ІНФОРМАЦІЯ_2 не з`явився.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_8 став неохрещеним вісником з лютого 2021 року. З 27.07.2024 року ОСОБА_8 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови. Через релігійні переконання вони не можуть брати зброю до рук. Будь які дії, які стосуються військової служби Свідки Єгови не можуть виконувати.

Крім того, провина обвинуваченого ОСОБА_5 підтверджується зібраними по справі доказами, дослідженими судом, а саме:

- повідомленням начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України (т.1 а.с.6);

- рапортом офіцера ОСОБА_10 про те, що військовозобов`язаний ОСОБА_5 27.08.2024 для відправки до військової частини НОМЕР_1 не з`явився (т.1 а.с.7);

- копією військового квитка виданий на ОСОБА_5 (т.1 а.с.11-6);

- довідкою військово-лікарської комісії №255/4788 від 01.01.2024р., згідно якої ОСОБА_5 проведено медичний огляд ВЛК 01.01.2024р. та визнано придатним до військової служби (т.1 а.с.17);

- листом повідомленням від 27.08.2024, згідно якого ОСОБА_5 повідомив начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , що не з`явиться 27.08.2024 за повісткою, оскільки це суперечить його релігійним переконанням (т.1 л.д.26);.

- копією розписки із особистим підписом ОСОБА_5 від 26.08.2024р. про отримання ним повістки про виклик на 06год. 30хвил. 27.08.2024р. для відправки у військову частину (т.1 а.с.20, 46).

Аналізуючи здобуті у справі та безпосередньо досліджені в судовому засіданні докази, суд визнає їх належними і допустимими для використання в процесі доказування, оскільки ці докази містять у собі фактичні дані, які логічно пов`язані з тими обставинами, які підлягають доказуванню в справі та становлять предмет доказування, передбачені як джерела доказування у КПК України, зібрані у відповідності з чинним кримінально-процесуальним законодавством та є такими, що в їх сукупності безпосередньо вказують на вчинення обвинуваченим злочину, інкримінованого стороною обвинувачення. Зазначені докази є узгодженими між собою та сумніву у своїй належності та допустимості не викликають. Таким чином у своїй сукупності всі докази підтверджують доведеність обставин, викладених в обвинувальному акті.

Дійсно, частинами 1, 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

Окрім цього, статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свободу сповідувати свою релігію або переконання відповідно до частини 2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Враховуючи викладені норми міжнародного права, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» від 27 жовтня 2009 року, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» від 15 вересня 2016 року, заява № 66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» від 12 березня 2024 року, заява № 18382/15, пункт 42).

Водночас Європейський суд з прав людини послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст.9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням зазначеної вище статті (рішення у справах: «Енвер Айдемір проти Туреччини» від 07 червня 2016 року, заява № 26012/11, пункти 78, 81; «Дягілєв проти росії» від 10 березня 2020 року, заява № 49972/16, пункт 62; «Канатли проти Туреччини», згадане вище). Фактично у цьому випадку на карту поставлено питання про розуміння та межі свободи релігії та совісті (рішення у згаданих вище справах: «Енвер Айдемір проти Туреччини», пункт 78; «Канатли проти Туреччини», пункт 43).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у зазначених вище справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст.9 Конвенції і в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», пункт 74; «Дягілєв проти Росії», пункт 59).

У зазначеній вище справі «Дягілєв проти росії» Європейський суд з прав людини констатував відсутність порушення вимог ст.9 Конвенції у зв`язку з відмовою компетентними органами держави у задоволенні клопотання про заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою заявнику, котрий не підтвердив жодними доказами своєї належності до релігійних організацій, пацифістських рухів чи інших об`єднань громадян, які б сповідували і публічно заявляли відповідні погляди і переконання. За обставин цієї справи Суд визнав, що заявник не довів наявності у нього глибокого непереборного конфлікту між обов`язком служити в армії та його переконаннями (пункти 15, 93-95).

На рівні національного законодавства України право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у ст.35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно ч.4 згаданої статті у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з ч.3 ст.8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.

У контексті наведеного суд звертає увагу, що в умовах збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни.

За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст.9 Конвенції і ст.35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань, але це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 13 червня 2024 року в справі №601/2491/22, сформував правовий висновок про те, що призов обвинуваченого на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Так, об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч.2 ст.17 Конституції покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості. Об`єктивна сторона злочину виявляється в бездіяльності ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією. Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов`язується з умовами особливого періоду в державі зі загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України. Є складовою частиною організації оборони держави, змістом якої, зокрема, є переведення Збройних Сил України, інших військових формувань на організацію і штати воєнного часу.

ОСОБА_5 є громадянином України, постійно мешкає в Україні, користується всіма благами нашої держави, а тому під час збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я та безпека громадян, країною агресором вчиняються злочини проти української нації та її агресія є злочином проти миру, оскільки порушуються всі принципи та цінності людства, конституційним обов`язком громадянина України є захист Вітчизни, її незалежності й територіальної цілісності. Така свідома протиправна поведінка ОСОБА_5 , як громадянина України, підриває конституційні принципи нашої держави.

Крім того, згідно ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», згідних яких ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Відповідно ст. 1, 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Суд зазначає про те, що ОСОБА_5 будучи військовозобов`язаним та придатним до військової служби, призивався не на строкову військову службу, яку можливо змінити на альтернативну, а був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в Україні з 24 лютого 2022 року оголошено воєнний стан та загальна мобілізація.

Таким чином, проаналізувавши наведені обставини, суд, об`єктивно дослідивши та оцінивши всі зібрані та перевірені у судовому засіданні докази в їх повній сукупності, прийшов до переконання про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення та кваліфікує його дії за ст.336 КК України, тобто ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

При призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_5 суд, відповідно до вимог ст.ст. 50, 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, його вік та стан здоров`я, відношення обвинуваченого ОСОБА_5 до вчиненого кримінального правопорушення, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання, яких суд не вбачає. Крім того, судом встановлено, що обвинувачений визнав факт ухилення ним від призову на військову службу підчас мобілізації. Також судом взято до уваги, що відповідно до ч.1 ст.1Закону України«Про військовийобов`язокі військовуслужбу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Слід зазначити, що ухилення від захисту Батьківщини в період воєнного стану під час військової агресії ворога свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого кримінального правопорушення, оскільки створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони, може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим. В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення, тому наслідки ухилення від військової служби в цих умовах через покарання повинні досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що обвинуваченому ОСОБА_5 слід призначити покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк, передбачений санкцією статті обвинувачення. При цьому, на думку суду, підстави для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням згідно ст.75КК України відсутні, адже це не буде достатнім для його виправлення та не відповідатиме суспільному інтересу в державі, яка протистоїть злочинній військовій агресії російської федерації, що в разі такого застосування може стати негативним прикладом для інших осіб. Реальне покарання у виді позбавлення волі за вчинене кримінальне правопорушення гарантуватиме адекватне реагування на загрозу національної безпеки держави та сприятиме досягненню цілей покарання, передбачених ст.50 КК України, а саме: запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень як самим обвинуваченим, так і іншими особами, усуне хибне припущення про те, що можна ухилитися від захисту Вітчизни і реального покарання за це не настане. Натомість покарання у виді позбавлення волі із звільненням від його реального відбування з випробуванням, на переконання суду, не змінить ставлення ОСОБА_5 до конституційного обов`язку захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність та його намір і надалі ухилятися від проходження військової служби у Збройних Силах України.

Процесуальних витрат та речових доказів по справі немає.

Ураховуючи те, що стосовно обвинуваченого відсутній запобіжний захід, а сторони провадження не заявили клопотання про застосування відносно обвинуваченого запобіжного заходу, то суд не вбачає підстав для застосування запобіжних заходів до набрання вироком законної сили стосовно обвинуваченого.

Керуючись ст.ст. 369-371, 373-376 КПК України , суд

ухвалив:

ОСОБА_5 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України та призначити йому покарання у вигляді 3 років позбавлення волі.

Строк відбуття покарання ОСОБА_5 рахувати з моменту звернення вироку до виконання.

Вирок може бути оскаржений до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення вироку.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Копію вироку негайно вручити прокурору, обвинуваченому.

Суддя: ОСОБА_1