Рішення № 125332260, 04.02.2025, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа №333/7185/24

Провадження №2/333/484/25

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

04 лютого 2025 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя в складі:

головуючого судді Холода Р.С.,

за участю секретаря судового засідання Марченко В.С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі Комунарського районного суду м. Запоріжжя, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )до ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ),треті особи: ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування (місце знаходження: 69104, м. Запоріжжя, вул. Чумаченка, буд. 32, код ЄДРПОУ: 37573541), про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

встановив:

19.08.2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , про визнання останньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач зі своїми дітьми - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстровані в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказана квартира є комунальною власністю, не приватизована.

ОСОБА_4 є донькою брата позивача, у вказаній квартирі ні брат, ні його донька, яка зареєстрована останнім без вселення, з 2011 року не проживають.

На сьогоднішній день в спірній квартирі проживає родина позивача.

Через реєстрацію малолітньої ОСОБА_7 у вказаній квартирі, позивач не може оформити субсидію, хоча має право на її отримання.

Крім того, без інформації щодо ОСОБА_7 позивач та її родина не можуть вирішити питання про приватизацію квартири.

В даній квартирі відсутні лічильники, тому нарахування комунальних послуг проводиться на всіх зареєстрованих осіб, і позивач змушена 13 років оплачувати ці послуги.

Особові рахунки в квартирі були оформлені на маму позивача - ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , проте до цього часу питання щодо їх переоформлення залишається невирішеним у зв`язку з відсутністю згоди всіх зареєстрованих осіб.

Ухвалою суду від 09.09.2024 року відкрито провадження у загальному порядку та призначено підготовче судове засідання.

10.10.2024 року ухвалою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - районну адміністрацію Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування.

13.11.2024 року від представника позивача ОСОБА_2 на адресу суду надійшла заява про долучення до матеріалів справи акт про непроживання особи за місцем реєстрації від 26.08.2024 року, складений головою правління ОСББ «Олімпійська 18» ОСОБА_14. в присутності ОСОБА_9 та ОСОБА_10

13.11.2024 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті. Вказаною ухвалою зобов`язано уповноважену особу Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради надати на адресу суду інформацію щодо реєстрації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за адресою: АДРЕСА_1 .

12.12.2024 року до суду надійшла відповідь з Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради №06.4-06/02/17239 від 11.12.2024 року, згідно з якою місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , з 25.07.2011 року по теперішній час.

Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що вона є сусідкою ОСОБА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , більше 10 років, з серпня 2014 року.

Коли вона заселялася, у квартирі АДРЕСА_3 проживали: ОСОБА_1 , її матір - ОСОБА_8 , та син ОСОБА_6 .

Їй відомо, що ОСОБА_3 - це брат позивачки, якого вона бачила один раз на похованні їхньої матері у 2018 році.

На теперішній час у спірній 3-кімнатній квартирі проживає лише ОСОБА_1 . Свідок була в цій квартирі, всі кімнати відкриті.

Свідок зазначила, що зі слів ОСОБА_1 вона знає про те, що в квартирі зареєстрований ще хтось, окрім родини самої ОСОБА_1 .

Крім того, ОСОБА_9 додала, що їй відомо, що ОСОБА_3 проживає в с. Чапаєвка, іншою інформацією вона не володіє.

Свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що вона проживає за адресою: АДРЕСА_4 , з 1977 року. Коли вона заселилася, то ОСОБА_1 було приблизно 2 роки, на той час вона з батьками проживала в квартирі №40 .

На теперішній час у спірній квартирі мешкає ОСОБА_1 з чоловіком.

Свідку відомо, що ОСОБА_3 з дружиною та донькою проживають в с. Чапаєвка. Доньку ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , вона жодного разу не бачила.

ОСОБА_3 приїздив останній раз у 2018 році на поховання матері. Вже 14 років він не проживає у спірній квартирі, поїхав ще до народження доньки.

Позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги, зазначивши про те, що спірна квартира не приватизована, квартиронаймач - її мати ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_6 . ОСОБА_3 - це її рідний брат, який проживав у вказаній квартирі з дружиною та донькою. В жовтні 2011 року ОСОБА_3 з родиною виїхав, коли його дитині - ОСОБА_4 було 3 місяці.

За час проживання в квартирі, ОСОБА_3 знущався над їхньою матір`ю, не пускав її в спірну квартиру, у них були конфлікти, у зв`язку з чим викликали поліцію.

Дружина ОСОБА_3 з м. Пологи, туди вони й поїхали жити. З 2011 р. по 2024 р. ОСОБА_3 один раз приїжджав, коли померла їхня матір, постояв біля під`їзду 20 хвилин і поїхав.

Позивач додала, що в цій квартирі на даний час також зареєстровані двоє її дітей та вона, діти проживають за кордоном.

Представник позивача ОСОБА_2 також підтримала позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, додавши, що ОСОБА_3 був знятий з реєстрації за вказаною адресою за рішенням суду. За весь час він взагалі не цікавився квартирою.

Представник третьої особи до суду не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив, клопотань про відкладення судового розгляду не надходило.

Відповідач ОСОБА_3 та його донька ОСОБА_4 до суду не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини неявки не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.

З огляду на викладене, керуючись ч.4 ст.223 ЦПК України, суд дійшов до висновку про розгляд справи за відсутності відповідача на підставі наявних у ній доказів та відповідно до ст.280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши думку позивача, допитавши свідків, оцінивши в сукупності усі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з такого.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно ч.3, ч.4 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно з ч.3, ч.4 ст.5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників.

Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

Декларування місця проживання та подання заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини (ч.4 ст.7 та ч.6 ст.18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».)

Крім того, положеннями цього Закону визначено, що особа, яка декларує або реєструє своє місце проживання (перебування) у житлі, яке не є власністю (співвласністю) такої особи, та за відсутності документів, що підтверджують право на проживання в цьому житлі, під час подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) або декларації про місце проживання надає згоду власника (співвласників) житла чи уповноваженої особи житла на декларування або реєстрацію особою свого місця проживання (перебування) за адресою цього житла у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст.11 Закону) .

Аналогічні положення містить і Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №265 від 07 лютого 2022 року № 265.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та її діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно ордеру №969 серії А-ІІ, виданого ОСОБА_8 виконавчим комітетом Запорізької міської ради депутатів трудящих 11.03.1977 року на підставі рішення виконкому Жовтневої районної ради депутатів трудящих від 10.03.1977 року №67/1, яким надано право родині останньої з 5-ти чоловік на заселення в 3-кімнатну квартиру загальною площею 66,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 09.03.2018 року, актовий запис №1623.

Судом також встановлено, що в спірній квартирі зареєстрована неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 25.07.2011 року по теперішній час, що підтверджується відповіддю Департаменту адміністративних послуг ЗМР №06.4-06/02/17239 від 11.12.2024 року.

Згідно з актом про непроживання особи за місцем реєстрації від 26.08.2024 року, ОСОБА_4 , яка є фактично племінницею позивачки, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . та фактично не проживає за місцем реєстрації з 2012 року.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, ст.4 Цивільного процесуального кодексу України судовому захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси особи.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20 листопада 1989 року № 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (див., mutatismutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства», заява № 66746/01, § 82).

Так, у рішенні від 02.12.2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ, втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatismutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 вказаного Закону, Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

У випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Позивачем позовні вимоги обґрунтовані порушенням права на її вільне розпорядження майном.

Водночас, при вирішенні даного спору, суд враховує вимоги законодавства наведені вище, а також забезпечення найкращих інтересів малолітньої дитини.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до вимог статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При цьому, вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим, поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі №301/288/20 (провадження № 61-2566св21).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Докази, на які посилаються позивачі, дійсно підтверджують факт тривалого непроживання відповідача ОСОБА_3 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , у спірній квартирі, вказане також підтверджено показаннями свідків.

Судом в ході розгляду цивільної справи не встановлено причин відсутності ОСОБА_4 понад 6 місяців в квартирі за місцем реєстрації.

Суд звертає увагу на пояснення самої позивачки, згідно яких у ОСОБА_3 перед його виїздом зі спірної квартири були сварки та непорозуміння з ОСОБА_8 , що може стало підставою для виїзду з житла.

Аналіз статті 71 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.

Разом з тим, суд враховує позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 09 вересня 2020 року №755/16152/16-ц: «….Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини».

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини…..».

Станом на день звернення до суду та розгляду справи по суті, ОСОБА_4 не досягла чотирнадцятирічного віку, а відтак є малолітньою дитиною у розмінні ч.2 ст.6 СК України, а факт її не проживання в квартирі, а також те, що вона проживає з батьками за іншою адресою, не можуть бути безумовною підставою для визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Отже, перевіривши доводи позивача, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідивши зібрані у справі докази, вважаю, що ОСОБА_1 не доведено факту порушення ОСОБА_4 її прав та інтересів, а також з огляду на необхідність якнайкращого забезпечення прав дітей, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.12, 13, 81, 89, 206, 263-265 ЦПК України, ст.ст.15, 29, 405 ЦК України, Законом України «Про охорону дитинства», суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )до ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ),треті особи: ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування (місце знаходження: 69104, м. Запоріжжя, вул. Чумаченка, буд. 32, код ЄДРПОУ: 37573541), про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Повний текст рішення складений 21.02.2025 року.

Суддя Комунарського районного суду

м. Запоріжжя Р.С. Холод