Рішення № 124897460, 29.01.2025, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

58000, м. Чернівці, вул. О.Кобилянської, 14, тел. 55-09-34, е-mail: inbox@cv.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року Справа № 926/987/24

Господарський суд Чернівецької області у складі судді Ніколаєва Михайла Ілліча

секретар судового засідання Голіней Я.І.

представники сторін:

позивача: Шевчук В.А., Савка О.Т.

відповідача: Петренко В.О.

прокурор - Маріуца Р.А.

розглянувши матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернівецька обласна енергопостачальна компанія» (58001, вул. Целана Пауля, 6, м. Чернівці, Чернівецький район, Чернівецька область, код 42102122)

за участю Чернівецької обласної прокуратури

до Неполоковецької селищної ради (59330, вул. Головна, 7, смт. Неполоківці, Чернівецький район, Чернівецька область, код 04417033)

про визнання договору з постачання електричної енергії недійсним та застосування двосторонньої реституції

І. Стислий виклад позицій сторін по суті позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернівецька обласна енергопостачальна компанія» звернулося до суду з позовною заявою до Неполоковецької селищної ради, в якій просить суд визнати недійсним договір №1 від 05.01.2021 про постачання електричної енергії та застосувати двосторонню реституцію до договірних сторін.

Позов обґрунтований тим, що спірний договір укладений з порушенням вимог Закону України «Про публічні закупівлі» та Постанови НКРЕКП №312 від 14.03.2018 «Про затвердження правил роздрібного ринку електричної енергії», та відсутністю в ньому істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку.

Прокурор не погоджується з доводами позивача та вважає, що підстави для задоволення позову відсутні, оскільки на момент укладення правочину позивачу було відомо про всі умови його укладення, він мав можливість скористатися правом відмовитися від укладеного договору про закупівлю, а не підписувати його.

Водночас, в період дії та виконання спірного договору до нього укладено ряд додаткових угод. Товариством питання розірвання договору, звернення до селищної ради щодо неналежного здійснення комерційного обліку не ініціювалось.

Підписуючи спірний договір, позивач мав можливість ознайомитися з його істотними умовами, і у разі незгоди з ними, міг спробувати скласти протокол розбіжностей, доповнити його, деталізувати те, як буде відбуватись порядок організації комерційного обліку електричної енергії.

Прокурор зазначає, що сторонами спірного договору договірні зобов`язання виконані і упродовж дії договору та до подання позову у даній справі питання істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії не піднімалось.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами цивільного кодексу України (частина 8 статті 181 Господарського кодексу України).

Разом з тим, якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8 статті 181 Господарського кодексу України, відповідно до якої визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами

Сторони договору дійшли взаємної згоди та передбачили у п. 5.10 договору, що обсяг споживання товару по кожному об`єкту споживача визначається на підставі даних комерційного обліку. Організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг та інших нормативно-правових актів України.

Враховувати й той аспект, що у разі застосування двосторонньої реституції, відповідач, який сумлінно виконав взяті на себе зобов`язання за договором, потрапляє у завідомо невигідне становище, адже йому доведеться повертати еквівалент вартості природного газу за цінами на момент набрання рішенням суду законної сили, натомість отримавши від товариства кошти фактично сплачені на виконання договору, які зазнали суттєвого впливу інфляційних процесів.

Представник позивача в додаткових поясненнях звертає увагу, що відповідно до п.5.2 договору ціна за одиницю товару зазначається в додатку №1 до договору та ґрунтується на всіх фактичних складових ціни електричної енергії та включає в себе, окрім закупівельної ціни на відповідному ринку, тариф встановлений регулятором для оператора системи передачі за передачу електричної енергії та націнку постачальника за послуги з постачання електричної енергії. Також даним пунктом договору визначено, що у разі коливання ціни за одиницю товару на ринку в сторону збільшення, постачальник письмово звертається до споживача з листом, в якому пропонує нову ціну за одиницю товару з врахуванням коливання ціни такого товару на ринку (на відсоток коливання вартості на ринку), але не більше 10% пропорційна збільшенню ціни такого товару на ринку, визначеного в договорі.

Пунктом 13.2 договору визначено, що згідно з вимогами ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» умови договору не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі за одиницю) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасник у разі голосування переговорної процедури. Істотні умови договору не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, передбачених п.п.1-8 ч.5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

З цього випливає, що під час укладення договору сторони узгодили всі істотні умови та передбачили можливість внесення змін у порядку, визначеному Законом України «Про публічні закупівлі». Проте конкретний порядок і умови внесення таких змін у договорі не були визначені.

Відтак зміни до договору про закупівлю відповідно до Закону та умов самого договору повинні вноситися шляхом укладення додаткової угоди за умови, що такі зміни будуть обґрунтованими та документально підтвердженими відповідно до встановлених положень договору.

Представник позивача звертає увагу на те, що у провадженні Господарського суду Чернівецької області знаходиться справа № 926/3680/23 за позовом виконувача обов`язків керівника Чернівецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області до товариства з обмеженою відповідальністю "Чернівецька обласна енергопостачальна компанія" про визнання недійсними додаткових угод до договору № 1 від 05.01.2021 та стягнення 237800,86 грн.

Так, сторона погодила умови договору, належним чином його виконувала, водночас зараз наполягає на визнанні його додаткових угод недійсними та фактично має намір стягнути в односторонньому порядку 237 800. 86 грн з ТОВ «ЧОЕК». Представник позивача звертає увагу на те, що стаття 216 цивільного кодексу України не передбачає односторонньої реституції. Відтак застосування останньої матиме характер санкції щодо іншої сторони.

Щодо застосування двосторонньої реституції, представник позивача зазначив, що в ухвалі Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.08.2023 року у справі №918/1043/21 колегія суддів зазначила, що, установивши недійсність договору згідно з частиною першою статті 216 ЦК України, суд повинен не тільки зобов`язати відповідача повернути позивачеві майно, але й стягнути з останнього (в тому числі за рахунок бюджету) на користь відповідача сплачені за майно кошти. Інше застосування частини першої статті 216 ЦК України не можна вважати справедливим стосовно обох його сторін.

Справедливим рішенням у даній справі є визнання недійсними не лише додаткових угод, а й договору в цілому. Такий підхід забезпечить відновлення початкового статусу quo між сторонами, що відповідає принципу рівності та балансу інтересів учасників договірних правовідносин.

Визнання недійсними лише додаткових угод створює ситуацію, за якої відповідальність за визнання таких угод недійсними покладається виключно на одну сторону, що порушує основний принцип справедливості. Цей підхід не враховує обставин, за яких договір було укладено та виконано, а також ігнорує факт взаємної згоди сторін на внесення змін до договору через додаткові угоди.

Приведення сторін до статусу quo можливе лише за умови, що недійсними будуть визнані всі елементи договірних відносин, які призвели до поточної ситуації. Визнання недійсним лише частини договору спотворює баланс інтересів і створює прецедент, коли одна сторона отримує перевагу за рахунок іншої.

Таким чином, єдиним способом забезпечення правової рівності між сторонами є визнання недійсними як додаткових угод, так і договору в цілому. Це рішення дозволить відновити справедливість, дотримуючись принципу двосторонньої реституції, який є невід`ємною складовою відновлення правовідносин. Лише таким чином можна досягти справедливого результату, що забезпечує баланс інтересів сторін та відповідає загальним засадам договірного права.

ІІ. Рух справи у суді

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.04.2024 року позовну заяву передано на розгляд судді Ніколаєва М.І.

Ухвалою суду від 10.04.2024 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу 10-денний строк для виправлення недоліків.

Ухвалою суду від 29.04.2024 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 28.05.2024.

07.05.2024 від представника позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до завершення Великою палатою Верховного Суду розгляду справи №918/1043/21.

23.05.2024 від першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури надійшла заява про вступ прокурора в дану справу згідно частини 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).

Ухвалою суду від 28.05.2024 заяву про вступ прокурора у справу 926/987/24 прийнято, підготовче судове засідання відкладено на 11.06.2024.

Ухвалою суду від 11.06.2024 підготовче судове засідання відкладено на 25.06.2024.

Ухвалою суду від 25.06.2024 судове засідання призначено на 01.07.2024.

Ухвалою суду від 01.07.2024, у зв`язку із відсутністю електропостачання в Господарському суді Чернівецької області, підготовче судове засідання призначено на 09.07.2024.

Ухвалою суду від 09.07.2024 зупинено провадження у справі №926/987/24 до розгляду Великою Палатою Верхового Суду справи №918/1043/21 та оприлюднення повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого перегляду.

05.11.2024 від прокурора надійшло клопотання про поновлення провадження у справі 926/987/24, у зв`язку з тим, що 18.09.2024 справа №918/1043/21 розглянута Великою Палатою Верховного Суду.

Ухвалою суду від 08.11.2024 провадження у справі поновлено, підготовче засідання призначено на 25.11.2024.

У судовому засіданні 25.11.2024 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 09.12.2024.

09.12.2024 від представника позивача надійшли додаткові пояснення по справі.

У судовому засіданні 09.12.2024 оголошено перерву до 20.12.2024.

20.12.2024 від представника позивача надійшли додаткові пояснення по справі.Ухвалою суду від 20.12.2025 закрито підготовче провадження по справі, розпочато розгляд справи по суті та оголошено перерву до 22.01.2025.

У судовому засіданні 22.01.2025 оголошено перерву до 29.01.2025.

У судовому засіданні 29.01.2025 представники позивача підтримали позовні вимоги, прокурор та представник відповідача заперечили проти задоволення позову.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.233 Господарського процесуального кодексу України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Враховуючи предмет та підстави позову в даній справі, суд дійшов висновку, що матеріали справи містять достатньо доказів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення.

У порядку ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 29.01.2025 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

III. Фактичні обставини справи, встановлені судом

За результатами проведення переговорної процедури по закупівлі Ua-2020-11-26-009847-b між Неполоковецькою селищною радою (споживач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Чернівецька обласна енергопостачальна компанія» (постачальник) 05.01.2021 укладено договір №1 про постачання електричної енергії споживачу.

Пунктом 1.2. договору передбачено, що його умови розроблені відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії» та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 №312 (далі - ПРРЕЕ), та є однаковими для всіх споживачів.

Згідно пункту 1.2. договору його умови розроблено відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії» та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 №312 (далі ПРРЕЕ), та є однаковим для всіх споживачів.

Відповідно до пункту 2.1. договору постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб об?єктів споживача (ДК 021-2015 (CPV) : 09310000-5- електрична енергія), а споживач оплачує постачальнику вартість поставленої (спожитої) електричної енергії. Кількість електричної енергії на 2021 рік визначено в обсязі 516710 кВт*год.

Пунктом 2.2. договору передбачено, що обов`язковою умовою для постачання електричної енергії споживачу є наявність у нього укладеного в установленому порядку з оператором системи розподілу договору про надання послуг з розподілу, на підставі якого споживач набуває право отримувати послугу з розподілу електричної енергії.

Строк постачання електричної енергії: з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року (пункт 2.3. договору).

Згідно пункту 4.1. договору для забезпечення безперервного надання послуг з постачання електричної енергії споживачу постачальник зобов?язується здійснювати своєчасну закупівлю електричної енергії в обсягах, що за належних умов забезпечать задоволення попиту на споживання електричної енергії споживачем.

Пунктом 4.2. договору передбачено, що постачальник зобов`язується забезпечити комерційну якість послуг, які надаються споживачу за цим договором, що передбачає вчасне та повне інформування споживача про умови постачання електричної енергії, ціни на електричну енергію та вартість послуг, що надаються, надання роз?яснень положень актів чинного законодавства, якими регулюються відносини сторін, ведення точних та прозорих розрахунків із споживачем, а також можливість вирішення спірних питань шляхом досудового врегулювання.

Відповідно до пункту 5.1. договору ціна цього договору становить 878 405,99 грн. (вісімсот сімдесят вісім тисяч чотириста п?ять гривень 99 коп. ) у тому числі ПДВ 146401,00 грн.(сто сорок шість тисяч чотириста один гривень 00 коп.).

Споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до договірної ціни, яка є додатком 1 до цього договору.

Пунктом 5.2. договору визначено, що ціна (тариф) за одиницю товару (1 кВт*год електричної енергії), зазначається додатку 1 до договору та грунтується на всіх фактичних складових ціни електроенергії та включає до себе, окрім закупівельної ціни на відповідному ринку, тариф, встановлений регулятором для оператора системи передачі за передачу електричної енергії та націнку постачальника за послуги з постачання електричної енергії.

У разі коливання ціни за одиницю товару на ринку в сторону збільшення, постачальник письмово звертається до споживача листом, в якому пропонує нову ціну за одиницю товару з урахуванням коливання ціни такого товару на ринку (на відсоток коливання вартості на ринку), але не більше 10%пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку, визначеною в договорі.

Для документального підтвердження факту коливання ціни електричної енергії на ринку сторони можуть використовувати інформацію із офіційного сайту ДП «Оператор ринку» або підтверджувати довідками відповідних органів, установ. організацій. які уповноважені надавати відповідну інформацію щодо коливання ціни за одиницю товару на ринку. Зміна ціни вводиться в дію з моменту та на період, в якому проводяться зміни, погоджується обома сторонами шляхом підписання додаткової угоди до даного договору.

Договір набирає чинності з 01.01.2021 і діє до 31.12.2021, а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.

Пунктом 5.10 договору передбачено, що обсяг споживання товару по кожному об?єкту споживання споживача визначається на підставі даних комерційного обліку. Організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2019р № 311 та інших нормативно-правових актів України.

Позивачем доказів звернення до відповідача щодо неналежного здійснення комерційного обліку суду не надано.

Згідно пункту 11.2 договору у разі недосягнення між сторонами згоди шляхом проведення переговорів або у разі незгоди споживача із рішенням Інформаційно-консультативного центру по роботі із споживачами електричної енергії (далі ІКЦ) ІКЦ чи не отримання ним у встановлені ПРРЕЕ та положенням про ІКЦ строки відповіді споживач має право звернутися із заявою про вирішення спору до Регулятора чи його територіального підрозділу та/або до енергетичного омбудсмена, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері нагляду (контролю) в галузі електроенергетики (або забезпечує формування та реалізує державну політику в електроенергетичному комплексі), Антимонопольного комітету України.

Врегулювання спорів регулятором чи його територіальним підрозділом здійснюється відповідно до затвердженого Регулятором порядку. Звернення споживача до Регулятора чи його територіального підрозділу не позбавляє сторони права щодо вирішення спору в судовому порядку.

Доказів звернення до Регулятора чи його територіального підрозділу та/або до енергетичного омбудсмена, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері нагляду (контролю) в галузі електроенергетики (або забезпечує формування та реалізує державну політику в електроенергетичному комплексі) Антимонопольного комітету України суду не надано.

Пунктом 13.2. договору передбачено, що згідно з вимогами ст.41 Закону України «Про публічні закупівлі», умови договору не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури. Істотні умови договору не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків:

1) зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків замовника;

2) збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії;

3) покращення якості предмета закупівлі, за умови що таке покращення не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю;

4) продовження строку дії договору про закупівлю та строку виконання зобов?язань щодо передачі товару, виконання робіт, надання послуг у разі виникнення документально підтверджених об`єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі обставин непереборної сили, затримки фінансування витрат замовника, за умови що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю;

5) погодження зміни ціни в договорі про закупівлю в бік зменшення (без зміни кількості (обсягу) та якості товарів, робіт і послуг), у тому чисті у разі коливання ціни товару на ринку;

6) зміни ціни в договорі про закупівлю у зв?язку зі зміною ставок податків і зборів та/або зміною умов щодо надання пільг з оподаткування - пропорційно до зміни таких ставок та/або пільг з оподаткування;

7) зміни встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти, зміни біржових котирувань або показників Platts. ARGUS регульованих цін (тарифів) і нормативів, що застосовуються в договорі про закупівлю, у разі встановлення в договорі про закупівлю порядку зміни ціни;

8) зміни умов у зв`язку із застосування положень частини 6 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Додатком №1 до договору сторони погодили ціну договору, а додатком №2 об`єкти споживання відповідача.

В процесі виконання договору сторони уклали 10 додаткових угод, 9-ма з яких керуючись п. 2 частини 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 13.2 договору сторони домовились збільшити ціну за одиницю товару - код CPV за ДК 021:2015 « 09310000-5 «Електрична енергія», не більше ніж на 10 відсотків у зв`язку із коливанням ціни такого товару на ринку, та без збільшення загальної вартості договору.

Додатковою угодою від 01.11.2025 №10 до договору від 05.01.2025 сторони домовилися зменшити ціну договору до 77478,78 грн.

Судом встановлено, що договір та додаткові угоди сторонами виконано, відповідачем протягом дії договору спожито 309 634 кВт/год електричної енергії, на підтвердження виконання умов договору позивачем надано сальдові обороти споживачу за 2021 рік.

IV. Позиція суду по суті спору

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади визначає Закон України "Про публічні закупівлі", метою якого є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

З аналізу правової природи відкритих торгів як способу забезпечення потреб замовника шляхом закупівлі товарів, робіт, послуг, ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення відкритих торгів, оформлення за їх результатом договору про закупівлю, є правочином, який може бути визнаний недійсним у судовому порядку з підстав недодержання при його вчиненні вимог, передбачених частинами 1- 3, 5, 6 статті 203 ЦК України. При цьому підставою визнання такого договору недійсним є порушення передбачених законодавством правил проведення торгів, визначених, зокрема, Законом України "Про публічні закупівлі", та наслідком проведення яких фактично є дії сторін щодо укладання договору.

Стаття 4 Закону України «Про ринок електричної енергії» передбачено, що учасники ринку електричної енергії провадять свою діяльність на ринку електричної енергії на договірних засадах. Для забезпечення функціонування ринку електричної енергії укладається, зокрема, договір про постачання електричної енергії споживачу.

У відповідності до ст. 56 згаданого закону постачання електричної енергії здійснюється з дотриманням правил роздрібного ринку (далі - ПРРЕЕ). Умови постачання електричної енергії, права та обов`язки електропостачальника і споживача визначаються договором постачання електричної енергії споживачу.

Пункт 3.2.7 ПРРЕЕ передбачає істотні умови Договору про постачання електричної енергії, серед яких, порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку.

Частинами 1-2 статті 275 Господарського кодексу України передбачено, що за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Окремим видом договору енергопостачання є договір постачання електричної енергії споживачу. Особливості постачання електричної енергії споживачам та вимоги до договору постачання електричної енергії споживачу встановлюються Закону України «Про ринок електричної енергії».

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.

Взаємовідносини учасників ринку електричної енергії регулюються, зокрема Правилами роздрібного ринку електричної енергії, затвердженими постановою НКРЕКП від 14 березня 2018 року № 312.

Положеннями статті 56 Закону України «Про ринок електричної енергії» передбачено, серед іншого, що постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками, які отримали відповідну ліцензію, за договором постачання електричної енергії споживачу.

Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником.

Умови постачання електричної енергії, права та обов`язки електропостачальника і споживача визначаються договором постачання електричної енергії споживачу. До укладення договору постачання електричної енергії споживачу електропостачальник має надати споживачу інформацію про істотні умови договору та про наявний вибір порядку та форм виставлення рахунка і здійснення розрахунків. Загальні положення та умови договору мають бути справедливими і прозорими, викладеними чітко і ясно, не містити процедурних перешкод, що ускладнюють здійснення прав споживача.

Відповідно до пункту 8 частини 7 статті 56 Закону України «Про ринок електричної енергії», у договорі постачання електричної енергії споживачу визначаються, зокрема: порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії.

Постачання електричної енергії електропостачальниками здійснюється з дотриманням правил роздрібного ринку.

За визначенням пункту 1.1.2 ПРРЕЕ договір про постачання електричної енергії споживачу - домовленість двох сторін (електропостачальник і споживач), що є документом певної форми, яка передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником за вільними цінами.

Згідно з пунктом 3.2.5 ПРРЕЕ, якщо сторони дійдуть згоди на інших умовах, які не передбачені публічними комерційними пропозиціями відповідного електропостачальника, вони мають укласти договір у паперовій формі, зазначивши умови комерційної пропозиції.

Сторонами спірного договору договірні зобов`язання виконані і упродовж дії договору та до подання позову у даній справі питання істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії не піднімалось.

Відповідно ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 2, 4 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Цивільний кодекс України (ст. 204) установлює презумпцію правомірності правочину, а саме - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до положень статті 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст. 712 Цк України).

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину (стаття 203 ЦК України), зокрема, є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1 і 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Згідно з ч.ч. 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

На підставі ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 22.06.2020 у справі №177/1942/16-ц, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Оспорюваний правочин Цивільний кодекс України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, та в силу презумпції правомірності правочину за ст. 204 Цивільного кодексу України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Реалізуючи передбачене ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до господарського суду, особа зазначає в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Водночас указані норми права не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близькі за змістом правові висновки викладені в п. 8.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, п. 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, п. 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом, зазначає в позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним указується в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21.

В межах даної справи позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів поставки на підставі ст. 215 та 203 ЦК України.

В обґрунтування наявності порушеного цивільного права (інтересу) позивач зазначив про те, що з урахуванням «зміненого тлумачення№ спірний договір не відповідає нормам ст. 45 Закону України «Про публічні закупівлі», тож є недійсним в цілому.

При цьому позивач не довів та не надав жодних доказів наявності в нього порушеного права та інтересу.

Водночас ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, шляхом укладання правочинів суб`єкти правовідносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

- пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

- наявність підстав для оспорювання правочину;

- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 Цивільного кодексу України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договорів недійсними за позовом третьої особи, не сторони договорів, є істотним втручанням держави в указані принципи, при цьому порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання, а таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації.

Аналогічний правовий висновок сформований у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 міститься правовий висновок про те, що тлумачення статей 15, 16 Цивільного кодексу України свідчить, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Крім того, за правовим висновком, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.09.2024 у справі № 352/1070/17, застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду.

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватно-правових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину). Правопорядок не може допускати ситуації, коли правомірна конструкція (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) застосовується не для тієї мети, для якої вона призначена, та за відсутності умов, за яких вона може бути застосована (зокрема, за відсутності порушеного приватного права чи інтересу, чи коли при застосуванні конструкції оспорюваного правочину не здійснюється присікання порушеного приватного права чи/та інтересу або ж їх відновлення).

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, постановах Верховного Суду від 10.06.2021 у справі № 904/2981/20 та від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20.

Разом із цим, у наведених постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.

Суд виснує, що позивачем не доведено, що оспорюваним договором, укладеним за результатами проведення переговорної процедури по закупівлі, в межах якої він ознайомився з усіма умовами договору, порушені права та інтереси останнього.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 викладено правовий висновок: порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Обов`язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц).

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Формулювання зловживання правом необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Суду не надано жодних доказів того, що при укладенні спірного договору його сторони порушили загальні засади цивільного законодавства.

При зверненні з позовом до суду позивач стверджує, що спірний договір не містить істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку.

Разом з тим, як вже зазначалось вище, сторони дійшли взаємної згоди та передбачили у п. 5.10 договору, що обсяг споживання товару по кожному об`єкту споживача визначається на підставі даних комерційного обліку. Організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг та інших нормативно-правових актів України.

Суд звертає увагу, що відсутність істотної умови свідчить про те, що договір не укладено, а неукладений договір не може бути визнаний судом недійсним.

Доводи позивача щодо наявності суперечливої поведінки відповідача в процесі виконання договору суд відхиляє, оскільки наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Відповідно до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Водночас, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом, вказаного висновку дійшов КГС ВС у постанові від 25.10.2023 у справі №902/567/21.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Верховний Суд у постанові 25.06.2020 по справі №924/233/18, дійшов висновку, що згідно положень статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Отже на суд покладений обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому обставини, на які учасник справи як на підставу своїх вимог або заперечень підлягають доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Верховний Суд наголошує, що стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Вказану правову позицію також було застосовано в постанові КГС ВС від 17.04.2024 року по справі № 910/18677/23, постанові КГС ВС від 13.03.2024 по справі № 906/91/20, постанові КГС ВС від 24.07.2024 року по справі 910/1869/23, постанові КГС ВС 03.09.2024 року по справі 910/2127/24.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При зверненні з позовом до суду позивач стверджує, що спірний договір не містить істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку.

Разом з тим, сторони дійшли взаємної згоди та передбачили у п. 5.10 договору, що обсяг споживання товару по кожному об`єкту споживача визначається на підставі даних комерційного обліку. Організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг та інших нормативно-правових актів України.

Підписуючи спірний договір, позивач мав можливість ознайомитися з його істотними умовами, і у разі незгоди з ними, міг спробувати скласти протокол розбіжностей, доповнити його, деталізувати те, як буде відбуватись порядок організації комерційного обліку електричної енергії.

Позивач не скористався своїм правом відмовитись від укладення спірного договору та в подальшому виконував його умови.

Рішення позивача про підписання договору є його добровільним волевиявленням щодо згоди з умовами договору, у тому числі, зі змістом пункту 5.10 останнього.

Позивачем не доведено, що на день укладення договору сторонами порушено умови статей 203 та 215 Цивільного кодексу, а також враховуючи, що умови оспорюваного договору розроблено відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії» та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 №312 (далі ПРРЕЕ), в задоволенні позовної вимоги про визнання договору №1 від 05.01.2021 про постачання електричної енергії недійсним слід відмовити.

У провадженні Господарського суду Чернівецької області знаходиться справа № 926/3680/23 за позовом виконувача обов`язків керівника Чернівецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області до товариства з обмеженою відповідальністю "Чернівецька обласна енергопостачальна компанія" про визнання недійсними додаткових угод до договору № 1 від 05.01.2021 та стягнення 237800,86 грн, яка зупинена до закінчення розгляду даної справи.

Суд зазначає, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Вищевказану правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.29).

Оскільки суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання договору №1 від 05.01.2021 про постачання електричної енергії недійсним, відсутні підстави для застосування двосторонньої реституції.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України - надалі ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.3 ст.13, ст. 74 ГПК України).

Враховуючи, що позивачем в процесі розгляду справи не було доведено належними та допустимими доказами порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів під час укладення спірного договору, у задоволенні позову слід відмовити.

V. Розподіл судових витрат.

Пунктом 2 частини 4 статті 129 ГПК України визначено, що у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку судовий збір залишити за позивачем..

Керуючись статтями 2, 12, 129, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 04.02.2025.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів до Західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформацію по справі, що розглядається можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://cv.arbitr.gov.ua/sud5027/

Суддя М.І. Ніколаєв