Рішення № 124863316, 03.02.2025, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

"03" лютого 2025 р.

Справа № 642/7498/24

2/642/89/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2025 року Ленінський районний суд м. Харкова (діє на підставі п.3 розділу ХІІ прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30.09.2016р.) у складі:

головуючого судді Ольховського Є.Б.,

при секретарі - Прийма Ф.О.,

розглянувши у спрощеному провадженні без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-і особи: Управління реєстрації Департаменту реєстрації Харківської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання реєстрації незаконною та її скасування -

встановив:

В листопаді 2024 року позивач звернулась до суду із позовною заявою до відповідача, в якій прохала визнати незаконною реєстрацію за адресою: АДРЕСА_1 третіх осіб. В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначила, що вона є власником частини будинку АДРЕСА_1 . Відповідач, який є власником іншої частини будинку, без згоди позивача зареєстрував ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Вважає вказану реєстрацію незаконною та прохає її скасувати стягнувши на її користь судові витрати.

Ухвалою від 03.12.24р. відкрите спрощене позовне провадження без виклику сторін.

Ухвалою від 06.01.25р. до участі в справі в якості 3-х осіб залучено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідач та 3-і особи правом на подання відзиву не скористались.

Відповідно до ч. 1ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У статті першій Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно ст. 41 Конституції України, ч. 1ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

На підставі ч. 1ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Дослідивши матеріали справи № 642/7498/24, згідно до положень п.7 ст. 81 ЦПК України матеріали архівної справи № 2-281/1987р. суд встановив що позов задоволенню не підлягає за наступним:

судом встановлено що на підставі договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 від 18.01.2006р. позивачка стала власником частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Власником іншої частини спірного домоволодіння є ОСОБА_2 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва.

За вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_2 , його син - ОСОБА_3 , невістка - ОСОБА_4 та онука - ОСОБА_5 згідно до відповіді Департаменту реєстрації ХМР № 3087/0/50-24 від 14.11.2024р.

Судом встановлено що рішенням Ленінського районного народного суду м. Харкова від 27.02.1987 року ( справа № 2-281/1987р.) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про виділ частини будинку з надвірними будівлями, визначення порядку користування земельною ділянкою, перерозподіл ідеальних часток права власності - затверджено мирову угоду між сторонами та повелено виділ частини спірного будинку та розподілене земельну ділянку.

Вказаний виділ проведено на підставі висновків технічної експертизи від 25.08.1986р. згідно до якої не було встановлено неможливість вказаного виділу навпаки виділ визнано можливим та запропоновано відповідний варіант.

Цивільним кодексом УРСР (1963р.) було визначено у ст. 113 що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Не може бути встановлено такий порядок користування жилим будинком, при якому учаснику спільної часткової власності виділяються в користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов`язаннях, пов`язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного

майна. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні. С т а т т я 115 ЦК УРСР (1963р.) визначає що кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.

Постановою Пленуму Верховного суду Української РСР № 2 від 14.05.1976р. «Про деякі питання що виникли в судовій практиці про застосуванню законодавства про право особистої власності на житловий будинок» зі змінами у п. 2 було визначено що при вирішенні справ про виділ часток жилого будинку в натурі судам слід мати на увазі що виходячи із змісту ст. 115 ЦК УРСР це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено окрему жилу будівлю або відокремлену частину будинку (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування таким будинком.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. При цьому право кожного співвласника поширюється на весь об`єкт у цілому, а не на конкретну його частку. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю.

Відповідно до ст. 358 Цивільного кодексу України (далі - ЦК 2004р.) право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У випадку неможливості реалізації цього права він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі у разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном у натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок установлення користування спільним майном. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. Цю позицію висловила Судова колегія у справі 6-1500цс15.

Стаття 364 ЦК визначає, що кожен зі співвласників має право на виділ його частки в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Якщо сторони не можуть дійти згоди або це неможливо, то співвласник має право вимагати відповідної матеріальної компенсації від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» у редакції від 25.05.1998 р., при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам слід мати на увазі, що це можливо, якщо кожній зі сторін може бути виділена відокремлена частина будинку із самостійним виходом (квартира). Виходячи з цього, доходимо висновку, що виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

У разі виділу частки з майна, що є у спільній частковій власності, щодо особи, майно якої виділено в натурі, спільна власність припиняється, така особа набуває право власності на виділене майно, й у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Але майно, що є у спільній частковій власності, зберігається щодо інших учасників спільної власності, чиї частки не виділені зі спільного майна.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі N 501/2148/17 зроблено висновок, що поняття "поділ" та "виділ" не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідно до ст. 150 ЖК України , громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Оскільки виділом, який відбувся з прийняттям судового рішення Ленінського районного народного суду м. Харкова від 27.02.1987 року ( справа № 2-281/1987р.), фактично припинився стан спільної часткової власності на спірне домоволодіння - згоди позивачки на реєстрацію відповідачем членів його родини в належній йому частині будинку не відповідає положенням Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні № 888».

Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Ще більшої переконливості в необхідності захисту такого базового соціально-економічного права людини як право на житло, надає те, що Конвенцією права пов`язані з житлом захищені двічі: ст. 8 документа передбачає право на «повагу до житла», а ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на «повагу до майна».

Таким чином, рішення про виселення( скасування реєстрації) становитиме порушення Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із Законом», не переслідує однієї із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», яке набуло статусу остаточного 03.03.2011р., визнано, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п. 50).

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. 41, 47 Конституції України, ст. ст.6,7,10,12,13,81,141,259,263-265 ЦПК України, ст. 150 ЖК України, ст.ст. 113, 115 ЦК УРСР (1963р.), ст.ст. 316, 317, 319, 321, 358, 364, 391 ЦК України суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-і особи: Управління реєстрації Департаменту реєстрації Харківської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання реєстрації незаконною та її скасування - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Ленінський районний суд м. Харкова, шляхом подачі апеляційної скарги у 30-денний строк з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Є.Б. Ольховський