Ухвала суду № 124684380, 22.01.2025, Подільський районний суд міста Києва

Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/12590/24

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2025 року м. Київ

Подільський районний суд м. Києва у складі головуючого судді ОСОБА_1 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , адвоката ОСОБА_4 (у режимі відеоконференції), розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання про скасування арешту майна, поданого представником заявника, адвокатом ОСОБА_4 , в інтересах ОСОБА_5 , -

ВСТАНОВИВ:

Представник заявника, адвокат ОСОБА_4 , подав в інтересах ОСОБА_5 клопотання про скасування арешту майна.

У клопотанні вказано, що 30.05.2007 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вироком Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим, який ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2007 залишено без змін, засуджено за ч. 1 ст. 368 КК України та призначено покарання у вигляді 2 років 6 місяців позбавлення волі без конфіскації майна, з позбавленням права займати посади, пов`язані з організаційно-розпорядчими, контрольними і наглядовими функціями строком на 2 роки.

27.03.2024 ОСОБА_5 дізнався, що має заборону на нерухоме майно за реєстраційним номером обтяження 11868769, що зареєстровано 22.11.2011.

04.04.2024 листом Одеського державного нотаріального архіву ОСОБА_5 надано копію постанови старшого слідчого прокуратури м. Ялта ОСОБА_6 б/н від 16.06.2006 у справі № 10601110080 про накладення арешту на майно обвинуваченого ОСОБА_5 , де б воно не знаходилося і в чому б не виражалося (далі - Постанова від 16.06.2006).

11.04.2024 листом Прокуратури Автономної Республіки Крим (за вих. № 31-2109-24) повідомлено, що «з часу тимчасової окупації Кримського півострову матеріали будь-яких кримінальних справ, кримінальних проваджень, наглядових проваджень за ними, облікових відомостей про внесені апеляційні, касаційні скарги на судові рішення у справах, розгляд яких завершено судами Автономної Республіки Крим чи міста Севастополя до прокуратури Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, не передавались»; «згідно з п. 9 розділу ХІ «Перехідних положень» КПК України, запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою діб до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом»; «Водночас, у відповідності до п. 8 ч. 1 ст. 324 КПК України (в редакції 1960 року), постановляючи вирок, суд повинен вирішити, що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливості конфіскації майна. Відповідно до ст. 409 КПК України (в редакції 1960 року), питання про різного роду сумніви та протиріччя, які виникли при виконання вироку, вирішуються судом, який постановив вирок. З огляду на викладене, на правовідносини, пов`язані з вирішенням питання про скасування арешту майна, поширюються норми КПК України (в редакції

1960 року), у відповідності до яких скарги на законність і обґрунтованість арешту майна повинні розглядатися судом».

Як вказано у клопотанні, заявник по справі фактично позбавлений права розпоряджатися своїм майном у зв`язку з тим, що арешт на все його майно накладений Постановою

від 16.06.2006, і вже після закінчення кримінального провадження (майже 18 років потому) прокуратура, суд в межах кримінального провадження позбавляють можливості скасувати арешт майна, який накладений на майно заявника, що порушує, зокрема його права, визначені ст. 319 ЦК, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція), ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

В судовому засіданні адвокат ОСОБА_4 просив клопотання задовольнити з вказаних підстав; уточнив клопотання - просив скасувати арешт на усе майно, на яке накладено арешт Постановою від 16.06.2006. Прокурор ОСОБА_3 не заперечував проти задоволення клопотання у повному обсязі, зокрема щодо зняття арешту з майна засудженого ОСОБА_5 , де б воно не знаходилося і в чому б не виражалося; вказав, зіславшись на правові позиції Верховного Суду (зокрема постанову від 21.03.2024 у справі № 953/12593/21, провадження № 61-16928св23), що клопотання слід розглядати за правилами кримінального судочинства тим судом, що виніс вирок (у даному випадку - Подільським районним судом міста Києва); зазначене питання мало бути вирішено при ухваленні вироку Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 30.05.2007, або при постановленні ухвали Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2007; підстав для продовження дії арешту майна у цій справі - немає.

Дослідивши клопотання та додані до нього матеріали, якими обґрунтовуються доводи цього клопотання, заслухавши прокурора, адвоката, суд проходить до таких висновків.

Щодо юрисдикції вирішення питання про скасування арешту майна

Суд, вирішуючи це питання, зважає на правову позицію, викладену у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року (у справі № 766/21865/17, провадження

№ 14-181цс19).

Так, у вказаній постанові зазначається, що:

«арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Після припинення кримінальної справи (в тому числі у зв`язку зі скасуванням постанови про її порушення, винесеної за процедурою КПК України 1960 року) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов`язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі.

Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв`язку з неприйняттям обов`язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював.

З урахуванням зазначеного, а також тривалого часу, що минув після скасування постанови про порушення кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року не буде ефективним способом захисту порушеного права.

КПК України 1960 року не містив інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу направлено не було.

(…) Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 до суду не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до органу досудового розслідування.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час.

Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Скасування постанови про порушення кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, було юридичним фактом, який припиняв кримінальні процесуальні відносини. Після цього арешт майна, застосований у кримінальній справі як засіб забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, втрачав відповідну концептуальну властивість.

Після припинення кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, і підстав для відступу від нього не вбачається.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

За таких обставин вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, закриваючи провадження у справі з огляду на те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, порушили норми процесуального права».

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у цій справі (рішення від 12.06.2019

у справі № 766/21865/17, провадження № 14-181цс19) зробила висновки, що вирішення питання про скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин, підлягає розгляду судами цивільної юрисдикції.

Водночас, у справі, яка розглядається, кримінальна справа заявника ОСОБА_5 не була припинена, а, натомість, передана до суду та за результатом її розгляду по суті ухвалено вирок, який залишено без змін судом апеляційної інстанції.

Враховуючи, що обставини у цій справі не є тотожними тим, яким було надано оцінку Великою Палатою Верховного Суду, суд вважає необхідним врахувати правову позицію, яка висловлена у Постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 21 березня 2024 року (у справі № 953/12593/21, провадження № 61-16928св23).

Так, «критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

(…) Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.

Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі

№ 372/2904/17-ц, провадження № 14-496цс18) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11, провадження № 14-105цс19). Залежно від суб`єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня

2019 року у справі № 766/21865/17).

Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі

№ 569/4374/16-ц).

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами

КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).

У цій справі (…) стосовно ОСОБА_1 постановлено обвинувальний вирок за правилами

КПК України 1960 року з одночасним звільненням засудженого від відбування покарання у зв`язку з амністією.

При цьому в межах кримінальної справи № 638/3123/13-к судом не вирішувалося питання щодо накладеного постановою слідчого СУ ГУМВС України у Харківській області

ОСОБА_7 від 12 грудня 2011 року арешту на вклади, цінності та інше майно ОСОБА_1.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 409 КПК України 1960 року питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, включаючи визначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань, вирішуються судом, який постановив вирок.

Тобто, зняття арешту має здійснювати суд, який постановив вирок у кримінальній справі.

(…) З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що питання про скасування арешту, за встановлених обставин цієї справи, який був накладений за правилами кримінального судочинства 1960 року, підлягає розгляду у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, оскільки арешт було накладено на майно позивача (обвинуваченого) під час досудового слідства у кримінальній справі, за результатами розгляду якої постановлено вирок.

Подібний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30 липня

2021 року у справі № 185/9002/20 (провадження № 61-9289св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 272/469/21 (провадження № 61-14219св21).

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17 (провадження № 14-496цс18), від 12 червня 2019 року справі № 766/21865/17 (провадження № 14-181цс19), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, позивачем порушено питання про звільнення майна з-під арешту, накладеного на майно учасника кримінального провадження (обвинуваченого), яке завершено постановленням вироку, тоді як у справі № 766/21865/17 кримінальну справу, в межах якої було накладено арешт на майно, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю праву направлено не було, що позбавляло суд можливості вирішити питання в порядку кримінального провадження, а у справі № 372/2904/17 із позовною заявою зверталася особа, яка не була учасником кримінального провадження, та, відповідно, чинним на той час кримінально-процесуальним законом не була наділена процесуальним правом ініціювати питання про звільнення належного їй майна з-під арешту, тому суд був позбавлений можливості вирішити спірне питання в порядку кримінального судочинства».

Таким чином, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (постанова

від 21.03.2024 у справі № 953/12593/21, провадження № 61-16928св23) дійшов висновку, що питання про скасування арешту, який був накладений за правилами кримінального судочинства 1960 року, підлягає розгляду у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, оскільки арешт було накладено на майно обвинуваченого під час досудового слідства у кримінальній справі, за результатами розгляду якої постановлено вирок. Тобто, зняття арешту має здійснювати суд, який постановив вирок у кримінальній справі.

Отже, вказані правові висновки Верховного Суду зумовлені різними правовими обставинами, зокрема вони прийняті у кримінальній справі, яку припинено, і у кримінальній справі, яку було передано до суду і, за результатами розгляду якої, ухвалено вирок.

Тому клопотання представника заявника, адвоката ОСОБА_4 , яке подано в інтересах ОСОБА_5 , про скасування арешту майна має розглядатися за правилами кримінального процесуального закону судом, який ухвалив 30.05.2007 вирок у кримінальній справі, тобто Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим.

Враховуючи, що відповідно до Розпорядження Голови Верховного Суду «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стару (суди Автономної Республіки Крим та м. Севастополя) від 05.07.2022 № 36/0/0-22 було змінено територіальну підсудність кримінальних проваджень, зокрема Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим - Подільський районний суд міста Києва, тому зазначене клопотання ОСОБА_5 має розглядати останній за правилами кримінального процесуального закону.

Щодо вирішення по суті питання, порушеного у клопотанні

Судом встановлено, що 30.05.2007 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вироком Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим, який ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2007 залишено без змін, засуджено за ч. 1 ст. 368 КК України та призначено покарання у вигляді 2 років 6 місяців позбавлення волі без конфіскації майна, з позбавленням права займати посади, пов`язані з організаційно-розпорядчими, контрольними і наглядовими функціями строком на 2 роки.

У вказаному вироці не вирішено долю майна (відповідно до Постанови від 16.06.2006 - усе майно ОСОБА_5 ), на яке накладено арешт цією постановою.

На момент винесення цього вироку та прийняття рішення Апеляційним судом Автономної Республіки Крим від 14.08.2007, заявник ОСОБА_5 не мав відомостей, чи накладалося обмеження на конкретне його майно на підставі Постанови від 16.06.2006, а також чи скасовувався арешт майна постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпала потреба, як це передбачено ст.ст. 125, 126 КПК України 1960 року.

У 2024 році ОСОБА_5 дізнався, що має заборону на нерухоме майно за реєстраційним номером обтяження 11868769, що зареєстровано 22.11.2011.

Таким чином, ОСОБА_5 , якому вироком від 30.05.2007 не було призначено покарання у вигляді конфіскації майна, фактично, зазнає обмеження своїх майнових прав не на підставі судового рішення та не у порядку, визначеному законом.

Конституцією України визначено, що: власність зобов`язує (ч. 3 її ст. 13); держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом (ч. 4 її ст. 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (ч.ч. 1, 2 її ст. 41); Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 її ст. 41); Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ч. 6 її ст. 41); Виключно законами України визначаються, зокрема правовий режим власності (п. 7 ч. 1 її ст. 92).

Згідно з положеннями ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1); власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч. 2); власність зобов`язує (ч. 4); держава не втручається у здійснення власником права власності (ч. 6); діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7).

За змістом ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

Положеннями ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст. 19).

Як було зазначено раніше, питання про скасування арешту, який був накладений за правилами кримінального судочинства 1960 року, у справі, в якій ухвалено вирок, підлягає розгляду у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України арешт майна є заходом забезпечення кримінального провадження. Відповідно до положень ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Відповідно до п. 9 розділу ХІ «Перехідних положень» КПК України, запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою діб до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Положеннями КПК України 1960 року, зокрема його статтями 125, 126 (якими керувався слідчий при прийнятті Постанови від 16.06.2006), визначено обов`язок та порядок забезпечення цивільного позову і передбаченої законом конфіскації майна. Так, ч. 6 його

ст. 126 встановлювалося, що накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Положеннями п. 8 ч. 1 ст. 324 КПК України 1960 року визначалося, що, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання, зокрема що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.

Крім того, ч. 6 ст. 404 КПК України 1960 року передбачала, що якщо у виправданого або у особи, щодо якої справа закрита, були вилучені документи, цінності та інші предмети чи був накладений арешт на майно, копія вироку, що набрав законної сили, або ухвала апеляційної чи касаційної інстанції направляються відповідним органам для повернення вилучених документів, цінностей та інших предметів, а також для зняття арешту з майна.

Отже суд вважає, що право власності, яке належить до основоположних прав людини, і захист якого гарантовано Основним Законом України, статтею 1 Конвенції, не може після розгляду кримінальної справи і ухваленням вироку, яким це право не обмежено (змінено чи припинено), зазнавати втручання/обмеження з боку держави, її органів або їх посадових осіб. Протилежне, тобто втручання/обмеження, фактично, набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Зволікання у вирішенні такого питання тягне погіршення правового становища особи, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час.

Після ухвалення 30.05.2007 Ялтинським міським судом Автономної Республіки Крим вироку, який апеляційним судом залишено без змін, яким призначено покарання без конфіскації майна, і який не вирішив долю майна, відповідно Постанови від 16.06.2006, арешт майна на підставі цієї постанови стає публічним обтяженням права власності ОСОБА_5 , підстави для подальшого існування якого відпали. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном, оскільки, як встановлено в судовому засіданні, підстав для продовження такого арешту - немає.

При розгляді клопотання про скасування арешту майна суд також враховує, що: арешт майна це тимчасовий захід забезпечення кримінального провадження, і на даний час у сторони обвинувачення відсутні підстави для його застосування, досудове розслідування завершено; таке обмеження протягом тривалого часу не відповідає принципу розумності та співрозмірності обмеження права власності завданням кримінального провадження; настання негативних наслідків арешту майна для особи - засудженого, зокрема неможливість розпоряджатися власністю, що знаходиться у його володінні на законних підставах; а також те, що суд не призначив покарання у виді конфіскації відповідного майна як виду покарання.

Тож суд приходить до висновку про наявність правових підстав для скасування неправомірно триваючого заходу забезпечення кримінального провадження (арешту майна).

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 125, 126, 324 КПК України 1960 року, ст.ст. 98, 131-132, 170-173, 392, 395 КПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання представника заявника, адвоката ОСОБА_4 , подане в інтересах ОСОБА_5 , про скасування арешту майна, - задовольнити.

Скасувати арешт на майно, де б воно не знаходилося і в чому б не виражалося, накладений постановою старшого слідчого прокуратури м. Ялта ОСОБА_6 б/н від 16.06.2006 у справі № 10601110080, стосовно засудженого вироком Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 30.05.2007, який ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14.08.2007 залишено без змін, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвала може бути оскаржена через Подільський районний суд міста Києва до Київського апеляційного суду протягом семи днів з дня її проголошення.

Суддя ОСОБА_1