Рішення № 124641612, 22.01.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2025 року №320/10954/22

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якій позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення відповідача №270 від 08.11.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ірландії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що з моменту народження ОСОБА_3 є громадянином Ірландії. Позивач ніколи не отримував в Україні ні свідоцтва про народження, ні паспорту громадянина України. Фактично позивач має лише право на отримання громадянства України в спеціальному порядку - за громадянством одного із батьків. Приписами статті 14 Закону України «Про громадянство України» визначено, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України. За таких підстав не зрозуміло, на підставі яких доказів відповідач дійшов висновку про те, що позивач є громадянином України.

Позивач вказує, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі: заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи - приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання. Компетентний орган державної влади при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Тобто, відповідач, при видачі посвідки позивачу на постійне проживання в Україні, керувався зазначеними положеннями Закону України «Про імміграцію» проводив перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України, будь-яких підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив, заперечень не висловив та визнав позивача таким, що має дозвіл на імміграцію, що мало наслідком надання посвідки на постійне проживання в Україні.

Позивач стверджує, що з його боку не було допущено порушень при подачі документів для отримання посвідки на постійне проживання в Україні, не було подано свідомо неправдивих відомостей, документи не містили недостовірних даних та не були підробленими.

Таким чином, підстави для скасування дозволу на імміграцію позивачу відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» були відсутні. При цьому навіть допущення міграційними органами ймовірних помилок при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію за відсутності у цьому вини позивача не є визначеною Законом України та іншими законами України підставою для скасування такого дозволу.

Отже позивач вважає, що відповідачем незаконно скасовано його дозвіл на імміграцію в Україну.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.11.2022 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Стверджує, що під час здійснення перевірки встановлено, що дозвіл на імміграцію позивач отримав 17.12.2003 (у вигляді висновку) відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є сином громадянки України, був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 22.12.2003 та у зв`язку із зміною прізвища в порядку обміну документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 08.10.2004 відповідно до якої проживає по теперішній час.

При додатковій перевірці встановлено, що на час народження позивача, його мати, громадянка України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м. Бориспіль, Київської області, зареєстрована (прописана) та на території України в м. Києві з 19.10.2000 по паспорту громадянина України серії НОМЕР_3 виданого 20.02.1996 Бориспільським МРВ ГУМВС України в Київській області.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про громадянство України» особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянами України.

Тобто, особа набуває громадянство України за народженням автоматично. Процедура оформлення набуття громадянства України лише підтверджує факт набуття громадянства України. Положення статті 7 Закону України «Про громадянство України» у застосовується до осіб, які народилися до 1 березня 2001 року (дата набрання чинності Закону України «Про громадянство України») і пізніше.

Однак, на момент отримання неповнолітнім ОСОБА_5 дозволу на імміграцію про факт його перебування в громадянстві України повідомлено не було.

Одночасно з відзивом відповідачем подано суду копію справи № 108677 на громадянина Ірландії Міловановим (Юр) Ендрю Печерського РУ ГУ МВС України у м. Києві.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_3 (позивач) народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Дублін, Ірландія, що підтверджується свідоцтвом про народження № НОМЕР_4 від 06.08.2004, переклад якого засвідчений апостилем знаходиться в матеріалах справи. Згідно вказаного свідоцтва про народження батьком вказано ОСОБА_6 , мати ОСОБА_7 .

08.10.2004 позивачу видано тимчасову посвідку на постійне проживання в України (безстроково) серія НОМЕР_5 .

07.03.2017 позивач отримав паспорт для виїзду за кордон громадянина Ірландії НОМЕР_6 , строк дії по 06.03.2022.

21.12.2021 позивач звернувся до Самарського відділу у м. Дніпрі ГУДМС у Дніпропетровській області із заявою-анкетою №205029998 про обмін посвідки на постійне проживання. Підставою обміну позивачем визначено непридатність посвідки на постійне проживання для подальшого використання.

Самарським відділом у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області 21.12.2021 за вих. №1217/4263-21 направлено на адресу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області запит з проханням підтвердити законність видачі посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 виданої 08.10.2004, УГІРФО ГУ МВС в м. Києві.

08.11.2021 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області складено висновок, яким встановлено, що дозвіл на імміграцію позивач отримав 17.12.2003 року відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є сином громадянки України.

У висновку зазначено, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області під час здійснення перевірки, встановлено, що дозвіл на імміграцію позивач отримав 17.12.2003 (у вигляді висновку) відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка є сином громадянки України (свідоцтво про народження серії 0 № 8 від 05.08.2003) був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 УГІРФО ТУ МВС України в м. Києві від 22.12.2003 та у зв`язку із зміною прізвища в порядку обміну документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 08.10.2004 відповідно до якої проживає по теперішній час.

При додатковій перевірці встановлено, що на час народження позивача, його мати - громадянка України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м. Бориспіль, Київської області, зареєстрована (прописана) та на території України в м. Києві з 19.10.2000 по паспорту громадянина України серії НОМЕР_3 виданого 20.02.1996 Бориспільським МРВ ГУМВС України в Київській області.

Однак, на момент отримання неповнолітнім ОСОБА_5 дозволу на імміграцію про факт його перебування в громадянстві України повідомлено не було.

На підставі вказаного висновку 08.11.2021 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення №270 про скасування дозволу на імміграцію в Україну видане гр. Ірландії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі п. 1 та 6 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», підпункту 1 пункту 64, підпункту 4 пункту 72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321.

Не погоджуючись з такими рішеннями відповідача, позивач і звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закону України «Про імміграцію».

За приписами статті 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно пункту 1 частини третьої 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Статтею 6 Закону України «Про імміграцію» визначено повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Стаття 9 Закону України «Про імміграцію» встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про громадянство України» громадянство України - правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках.

Згідно пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про громадянство України» громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров`я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім`ю або передачі на виховання в сім`ю патронатного вихователя;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв`язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Положеннями ст. 7 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Водночас, статтею 14 Закону України «Про громадянство України» врегульовано порядок набуття громадянства України дитиною у зв`язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.

Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Судом встановлено, що згідно свідоцтва про народження № НОМЕР_4 від 06.08.2004 виданого в Ірландії (переклад якого засвідчений апостилем знаходиться в матеріалах справи) ОСОБА_3 (позивач) народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Дублін.

Згідно вказаного свідоцтва про народження батьком вказано ОСОБА_6 , мати ОСОБА_7 .

Мати позивач - ОСОБА_7 є громадянином України, що підтверджується паспортом НОМЕР_7 від 20.02.1996.

Також позивачем 07.03.2017 отримано паспорт для виїзду за кордон громадянина Ірландії НОМЕР_6 , строк дії по 06.03.2022.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач є громадянином Ірландії.

В той же час, матеріали справи не містять доказів, що мати позивача зверталась з клопотанням про реєстрацію його як громадянина України в порядку частини другої статтею 14 Закону України «Про громадянство України».

Тобто, позивач як громадянин України не зареєстрований.

Вважаючи позивача громадянином України, відповідач дійшов висновку, що Закон України «Про імміграцію» на нього не розповсюджується, що є підставою для скасуванню дозволу на імміграцію в Україну на підставі п.п 1 та 6 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та скасування посвідки на постійне проживання.

Разом з тим, суд не погоджується з такими висновками відповідача, згідно ст. 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.

Проте паспорт громадянина України позивач не отримував та з відповідною заявою ані позивач, ані його мати не звертались.

Отже, враховуючи, що позивач не звертався із заявою щодо оформлення набуття громадянства України відповідно до Закону України «Про громадянство України» та рішення про набуття громадянства України відносно нього не приймалось, підстави вважати, що позивач є громадянином України відсутні.

Водночас, суд звертає увагу, що поняття громадянин України та право на отримання громадянства не є тотожними, як це вважає відповідач у своєму висновку.

Так, відповідач, визнаючи позивача таким, що має право на отримання громадянства України, дійшов хибного висновку про те, що вимоги Закону України «Про імміграцію» на нього не поширюються, у зв`язку з чим прийняв протиправне рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

При цьому, отримання чи не отримання громадянства України, маючи на те законні підстави, є виключно правом вибору позивача, а не його обов`язком.

За таких обставин, суд доходить висновку, що правових підстав для скасування дозволу на імміграцію у відповідача не було, оскільки дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі, без наміру приховати будь-яку інформацію, що підтверджується зокрема й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень не було.

При цьому, твердження відповідача щодо того, що є підстави вважати позивача громадянином України, у зв`язку з чим на нього не розповсюджується дія Закону України «Про імміграцію», є безпідставними.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №826/3689/16.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім цього, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

У статті 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).

Стаття 1 Конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де мовиться про порушення права на сімейне життя у зв`язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.

У даній справі, відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію позивача, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім`ю, інтереси для добробуту дітей позивача та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача.

Так, у суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача.

Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію» є безальтернативний обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.

Крім цього, суд зазначає, що відповідачем не дотримано одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності. Який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень.

А тому, суд доходить висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст. 8 ЄСПЛ не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Матеріалами справи підтверджено, що мати позивача є громадянином України. Докази реєстрації позивача громадянином України відсутні, він є громадянином Ірландії.

Отже суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя.

Аналіз обставин прийняття рішення №270 від 08.11.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ірландії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дають підстави для висновку, що при його прийнятті порушено принцип верховенства права.

Щодо інших доводів сторін, то вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.

Частина друга статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню повністю.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем сплачено судовий збір на загальну суму 992,40 грн.

Зважаючи на задоволення позовних вимог в повному обсязі, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 992,40 грн. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №270 від 08.11.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ірландії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_8 ) судовий збір у сумі 992,40 грн. (дев`ятсот дев`яносто дві гривні 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А; код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Я.В. Горобцова

Горобцова Я.В.