Рішення № 124580177, 14.01.2025, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

Справа № 643/7274/24

Провадження № 2/643/487/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.01.2025 м. Харків

Московський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді: Новіченко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання: Єрмакової А.О.,

позивача: ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до 1. ОСОБА_2

2. ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

Харківська міська рада

про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим

приміщенням,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі позивач)звернувся доМосковського районногосуду м.Харкова зпозовом до ОСОБА_2 (далі відповідач-1), ОСОБА_3 (далі відповідач- 2), відповідно до змісту якого просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на те, що відповідач-1, відповідач-2 у квартирі АДРЕСА_1 не проживають близько 9 років. Позивач зазначає, що перешкод у користуванні квартирою їм ніхто не чинить, при цьому відповідачі квартирою не цікавляться, комунальні послуги не сплачують. Факт реєстрації відповідачів збільшує розмір платежів, які необхідно сплачувати, до того ж позивач, як основний квартиронаймач не може оформити субсидію на оплату комунальних послуг, оскільки чинним порядком передбачено, що при нарахуванні субсидій враховуючи доходи всіх членів сім`ї, які проживають у житловому приміщенні. Також через відсутність відповідачів за місцем реєстрації та проживання позивач не може здійснити дії щодо приватизації квартири, що порушує його право на набуття права власності на житло. За таких обставин, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою від 15.07.2024 року Московський районний суд м. Харкова прийняв позов до розгляду та відкрив провадження у справі № 643/7274/24, розгляд справи вирішив здійснювати в порядку загального позовного провадження, на підставіст.53ЦПК Українизалучивдо участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківську міську раду, підготовче засідання призначив на 14.08.2024 року.

Ухвалою від 14.08.2024 року Московський районний суд м. Харкова закрив підготовче провадження та призначив справу № 643/7274/24 до судового розгляду по суті на 21.10.2024 року, викликав у судове засідання свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , згідно з ч. 4 ст. 91 ЦПК України попередив свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду (ст. ст. 384, 385 Кримінального кодексу України).

21.10.2024 року судове засідання відкладено на 02.12.2024 року для виклику та допиту свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8

02.12.2024 року представником позивача подано клопотання про долучення доказів у справі.

02.12.2024 року судове засідання відкладено на 14.01.2025 року.

У судовому засіданні 14.01.2025 року позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві.

У судове засідання відповідачі не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відзиву на позов не надали.

У судове засідання представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору не з`явився, причину неявки суду не повідомив.

Статтею 223 ЦПК України визначені наслідки неявки учасника справі у судове засідання.

Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення), якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, відповідачі та треті особи належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду справи, суд розглядає справу за їх відсутності.

При цьому, судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Усі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 14.01.2025 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, допитавши свідків, розглянувши подані заяви і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим повторно 01.07.2024 року Четвертим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 507.

27.04.1982 року ОСОБА_1 було видано Ордер № 09282 на право зайняття двох кімнат, площею 27,15 кв.м. у квартирі, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 . Склад сім`ї: ОСОБА_1 (її син).

ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 08.04.2021 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 454.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є сином ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим повторно 01.07.2024 року Четвертим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 310.

Згідно Довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб наразі у вищевказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтва про розлучення серії НОМЕР_4 , виданого повторно 27.06.2024 Четвертим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 розірвано, про що 08.04.2010 року складено відповідний актовий запис № 223. Після державної реєстрації розірвання шлюбу присвоюється прізвище: йому ОСОБА_10 , їй ОСОБА_10 .

Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснив, що він мешкає за адресою АДРЕСА_3 . Позивач є племінником його дружини. ОСОБА_1 наразі мешкає один у квартирі своєї матері по АДРЕСА_4 , номер будинку та номер квартири не пам`ятає. Позивач у квартирі мешкав з колишньою дружиною та сином. Зі слів позивача, відповідачі виїхали з квартири на початку війни. Крім того, свідок зазначив, що востаннє у квартирі позивача був приблизно у 2015 році.

Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні пояснила, що мешкає вона за адресою АДРЕСА_3 . Позивач є її племінником. Позивач з колишньою дружиною та сином мешкали за адресою АДРЕСА_5 . Свідок зазначила, що у квартирі позивача була дуже давно, точний рік не пам`ятає. Крім того, свідок не може сказати, коли саме колишня дружина позивача разом з їх сином покинули квартиру.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснила, що мешкає за адресою АДРЕСА_6 . Вона є племінницею позивача. Позивач мешкав разом з колишньою дружиною та сином у квартирі за адресою АДРЕСА_5 . Свідок зазначила, що син позивача виїхав приблизно у 2008-2009 році і не повертався, колишня дружина виїхала у 2010-2011 році. У квартирі позивача була навесні 2024 року. Крім того, зі слів позивача їй відомо , що його син виїхав до друга у АР Крим.

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснила, що вона є рідною сестрою позивача. Відповідача-2 останній раз бачила восени 2009 року, він виїхав до м. Сімферополя. У 2010 році позивач розлучився з дружиною, потім вона вийшла заміж. Останній раз у квартирі позивача була у 2021 році. У квартирі особисті речі відповідача-2 не бачила. У 2012-2013 році особисті речі ОСОБА_2 бачила. Зв`язок з відповідачами відсутній.

Свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні пояснила, що у квартирі позивача бувала, провідувала бабусю. Свідок зазначила, що у 2012 році син позивача виїхав у м. Сімферополь. З дружиною позивач розлучився. У 2014 році колишня дружина позивача виїхала, куди саме, вона не знає. Останній раз у квартирі позивача була приблизно у червні 2010 року.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 47Конституції Українивизначено,що коженмає правона житло.Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як зазначено у ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Отже, кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У п. 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Згідно з п. п. 42-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі «Слівенко проти Латвії», зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24 квітня 2008 р. у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).Відповідно до ст. 64 Житлового кодексу України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) вказано, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21), від 25 вересня 2024 року у справі № 161/15630/22 (провадження № 61-11716св23).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зазначено, що з урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилася в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема, і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил Цивільного процесуального кодексу України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19.

Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71,72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Суд зазначає, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Положеннями ч. ч. 1 та 2 ст. 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 83 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).

При цьому, за приписами ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідачів - довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

У постанові Верховного Суду від 04.12.2024 у справі № 462/4491/23 також наголошено, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21.

Вказане також відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

При розгляді справи щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням суд має встановити наступні факти: чи є спірне приміщення житлом, чи є воно власністю позивача, чи відсутній відповідач у спірному приміщені, чи є причини відсутності поважними та чи не було між власником та відповідачем будь якої іншої домовленості щодо користування житлом або збереження права на користування житлом на час відсутності.

Отже, саме причини та строк не проживання відповідача у спірному житловому приміщенні є предметом доказування у справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обов`язок доказування даних обставин покладається на сторону позивача.

Позивачем, у свою чергу, не надано жодних належних, допустимих достовірних та достатніх доказів на підтвердження того, що відповідач-1, відповідач-2 не проживають у спірному житловому приміщенні без поважних причин за власним бажанням та втратили до нього інтерес.

Єдиними доказами, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги є покази свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Водночас, самі по собі покази вказаних свідків, за відсутності інших належних та допустимих доказів, не можуть вважатися достатніми доказами не проживання відповідачів протягом тривалого часу у спірній квартирі без поважних причин. При цьому, свідки не проживають у вказаній квартирі та їм не може бути достовірно відомо період відсутності відповідачів та причини такої відсутності.

При цьому, матеріали справи не містять, а позивач у порушення свого обов`язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, не надав належних доказів не проживання відповідачів за місцем реєстрації без поважних причин, а саме акту, складеного балансоутримувачем будинку, який містить інформацію про осіб, які не проживають за місцем реєстрації без поважних причин більше ніж шість місяців, особистої заяви відповідачів про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання та/або інших належних доказів такого не проживання останніх у спірному житлі.

Надані позивачем фотографії квартири суд не приймає в якості належних та достовірних доказів у даній справі, оскільки з них не зрозуміло коли та в якій квартирі вони були зроблені. При цьому, вони не містять інформації, що входить до предмета доказування у даній справі.

До того ж, сам факт не проживання відповідачів у спірній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до ст. 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є не проживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.

Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідачів на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою.

Посилання позивача на те, що відповідачі не беруть участі в утриманні квартири, суд відхиляє, адже це не є підставою для позбавлення їх права користування житлом. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Сама по собі відсутність плати за комунальні послуги не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

При цьому, позивач має право звернутися до відповідачів з вимогами про відшкодування йому витрат на утримання житла і сплату комунальних послуг, якщо вважає свої права порушеними.

Враховуючи вищевикладені обставини суд дійшов висновку, що позивачем під час розгляду справи належними доказами не підтверджено той факт, що відповідачі не проживають у спірній квартирі без поважних причин протягом тривалого часу, що в силу приписів ч. 2 ст. 71 ЖК Української виключає можливість визнання їх такими, що втратили право користування квартирою, яка розташована за адресою АДРЕСА_5 , внаслідок чого суд відмовляє у задоволенні даного позову.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 49, 76, 81, 141, 263-268 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

2. Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , АДРЕСА_5 ).

4. Відповідачі:

ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , ідентифікаційний номер невідомий, АДРЕСА_5 ).

ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер невідомий, АДРЕСА_5 ).

5. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківська міська рада (код ЄДРПОУ 04059243; м. Харків, м-н Конституції, буд. 7).

Повне рішення складено 22.01.2025 року.

Суддя Н.В. Новіченко