Рішення № 123915398, 10.12.2024, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.12.2024Справа № 910/4766/24

За позовом ОСОБА_1 ;

до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта";

про стягнення 641 224,59 грн.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від позивача: не з`явилися;

Від відповідача: Михалевич М. М., адвокат, довіреність № 01/01/07-76/д від 19.01.2024.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" 146 940,34 грн дивідендів за 2018 рік, 292 271,84 грн частини чистого прибутку за 2020 рік, 35 132,33 грн 3% річних та 166 880,08 грн інфляційних втрат.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що до переліку осіб, що мають право на отримання дивідендів за результатами 2018 року, окрім інших акціонерів, що володіють акціями ПАТ "Укрнафта", станом на 18.05.2021 та 27.05.2021, тобто на встановлені загальними зборами акціонерів Товариства дати складання переліку осіб, що мають право на отримання дивідендів, був включений позивач, у якого кількість простих іменних акцій Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" становить 4 412 шт.

ОСОБА_1 вказує, що 01.03.2024 звернувся до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" з листом-вимогою про виплату дивідендів, проте останній листом від 28.03.2024 вих. № 01/01/07/07/01-02/05/42 повідомив про неможливість здійснювати виплати дивідендів акціонерам.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2024 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначити на 28.05.2024.

13.05.2024 Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/4766/24 до судового розгляду по суті.

10.12.2024 від ОСОБА_1 до господарського суду надійшла заява про розгляд справи без участі його повноважного представника.

Представник відповідача у судовому засіданні 10.12.2024 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити повністю.

Представник позивача у судове засідання 10.12.2024 не з`явився, просив проводити розгляд справи без його участі.

Згідно з частинами 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пункту 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

10.12.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (далі - ПАТ "Укрнафта", відповідач, Товариство) відповідно до пунктів 1.1., 1.3. Статуту ПАТ "Укрнафта" (далі - Статут), засноване відповідно до наказу Державного Комітету України по нафті і газу від 23.02.1994 № 57 шляхом перетворення Державного підприємства "Виробниче об`єднання "Укрнафта" у Відкрите акціонерне товариство відповідно до Указу Президента України "Про корпоратизацію підприємств" від 15.06.1993 № 210/93. Рішенням загальних зборів акціонерів від 22.03.2011 змінено тип і назву товариства з Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" на ПАТ "Укрнафта".

Відповідно до п. 3.1 Статуту, акціонерами товариства є юридичні та фізичні особи, що набули право власності на акції, згідно з положеннями цього статуту та вимог чинного законодавства України.

Пунктом 3.2 Статуту передбачено, що кожною простою акцією товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи право на отримання дивідендів.

Згідно з п. 5.1 Статуту, статутний капітал Товариства становить 13 557 127,50 грн.

Статутний капітал поділено на 54 228 510 простих іменних акцій номінальною вартістю 25 копійок (п. 5.2 Статуту).

Відповідно до п. 6.1. Статуту, акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього товариства.

Пунктом 6.16 Статуту встановлено, що документальним підтвердженням наявності на певний момент часу прав на цінні папери та прав за цінними паперами власника цінних паперів є виписка з рахунку в цінних паперах, яка видається депозитарною установою на вимогу власника цінних паперів або і інших випадках, установлених законодавством та договором про обслуговування рахунку в цінних паперах. Виписка з рахунку в цінних паперах не є цінним папером, а її передача від однієї особи до іншої не є вчиненням правочину щодо цінних паперів і не тягне за собою переходу прав на цінні папери та прав за цінними паперами.

Облік прав власності на акції товариства здійснюється відповідно до законодавства про депозитарну систему України (п. 6.17 Статуту).

Дивіденди виплачуються за підсумками календарного року виключно грошовими коштами. Дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку. Рішення про виплату дивідендів приймається загальними зборами, якщо інше не встановлено законом. Виплата дивідендів власникам акцій одного типу та класу має відбуватись пропорційно до кількості належних їм цінних паперів, а умови виплати дивідендів (зокрема щодо строків, способів та суми дивідендів) мають бути однакові для всіх власників акцій одного типу та класу (п. 6.18 Статуту).

За положеннями п. 6.19. Статуту, дивіденди сплачуються акціонерам за рахунок чистого прибутку товариства звітного року та/або нерозподіленого прибутку в розмірі, встановленому рішенням Загальних зборів. Виплата дивідендів акціонерам здійснюється у порядку, визначеному законом.

Пунктом 6.20 Статуту передбачено, що для кожної виплати дивідендів наглядова рада товариства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядок і строк їх виплати. Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів за простими акціями, визначається рішенням наглядової ради товариства, передбаченим першим реченням цього пункту, але не раніше ніж через 10 робочих днів після прийняття такого рішення наглядовою радою товариства.

Товариство в порядку, встановленому наглядовою радою, повідомляє осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок і строк їх виплати (п. 6.21 Статуту).

ОСОБА_1 є акціонером ПАТ "Укрнафта" із загальною кількістю акцій - 4 412 шт.

18.05.2021 відбулись загальні збори акціонерів ПАТ "Укрнафта", рішення яких оформлені протоколом № 31.

Так, з питання № 17 порядку денного "Розподіл прибутку Товариства за підсумками 2018 року" прийнято рішення про затвердження такого розміру та порядку розподілу прибутку Товариства за 2018 рік:

- на виконання ч. 5 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" направити на виплату дивідендів за простими акціями частину чистого прибутку в сумі 1 931 619 526,20 грн, що складає 30% чистого прибутку Товариства за 2018 рік за даними річної фінансової звітності, підтвердженої аудиторським висновком;

- решту чистого прибутку Товариства за 2018 рік в сумі 4 506 581 473,80 грн, що складає 70% чистого прибутку, направити на покриття накопиченого збитку;

- затвердити загальний розмір дивідендів за простими акціями Товариства за результатами 2018 року в сумі 1 931 619 526,20 грн;

- нараховані за результатами 2018 року дивіденди, що припадають на 1 (одну) просту акцію, затвердити у сумі 35,62 грн.

27.05.2021 відбулось засідання Наглядової ради ПАТ "Укрнафта", рішення якої оформлені протоколом № 9/21 від 27.05.2021, згідно з Додатком № 1 до якого визначено дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів особам, які мають право на отримання дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності ПАТ "Укрнафта" у 2018 році.

Рішення про встановлення дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядку та строку їх виплати прийняте наглядовою радою Товариства 27.05.2021.

Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів за підсумками 2018 року, - 11.06.2021.

Розмір нарахованих дивідендів (загальний розмір), що підлягають виплаті відповідно до рішення загальних зборів акціонерів Товариства від 18.05.2021 - 1 931 619 526,20 грн. Нараховані за результатами 2018 року дивіденди, що припадають на 1 (одну) просту акцію, - 35,62 грн.

Строк виплати дивідендів за підсумками 2018 року:

- дата початку строку виплати дивідендів - 15.06.2021;

- дата закінчення строку виплати дивідендів - 17.11.2021.

Спосіб виплати дивідендів - виплата дивідендів здійснюється через депозитарну систему України.

Порядок виплати дивідендів:

- виплата дивідендів власникам акцій одного типу та класу відбувається пропорційно до кількості належних їм цінних паперів, а умови виплати дивідендів (зокрема, щодо строків, способу та суми дивідендів) однакові для всіх власників акцій одного типу та класу;

- дивіденди виплачуються виключно грошовими коштами;

- виплата дивідендів здійснюється шляхом виплати всієї суми дивідендів у повному обсязі або кількома частками пропорційно всім особам, які мають право на отримання дивідендів, по мірі надходження коштів на рахунок ПАТ "Укрнафта" у межах встановленого строку виплати дивідендів;

- витрати, які виникають через необхідність перерахування дивідендів (сплата податків, зборів, тощо), проводяться за рахунок суми нарахованих дивідендів, призначених до виплати відповідній особі, яка має право на їх отримання;

- для отримання дивідендів кожний акціонер Товариства повинен звернутися до своєї депозитарної установи, де він має рахунок у цінних паперах за акціями Товариства станом на 11.06.2021, укласти з цією депозитарною установою договір про обслуговування рахунку в цінних паперах (у разі відсутності договору);

- відповідальність за укладення договорів з депозитарною установою, своєчасність, достовірність та повноту наданих депозитарній установі банківських реквізитів, за вчинення необхідних дій для отримання дивідендів, передбачених відповідним договором та/або внутрішніми документами депозитарної установи, тощо, покладається на акціонера;

- дивіденди, нараховані на акції AT "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (код 20077720), виплатити в порядку, встановленому Законом України "Про управління об`єктами державної власності".

Також, як вказує позивач та підтверджує відповідач, на загальних зборах акціонерів ПАТ "Укрнафта" було прийнято рішення з питання № 13 порядку денного: "Розподіл прибутку і збитків Товариства за підсумками 2020 року. Прийняття рішення про виплату дивідендів та затвердження розміру річних дивідендів Товариства", яким вирішено, що оскільки товариством не прийнято рішення про виплату дивідендів до 1 травня 2021 року, дивіденди не нараховувати, прибуток розподілити відповідно до вимог ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік".

Позивач вважає, що він, як акціонер ПАТ "Укрнафта", виходячи із кількості належних йому акцій, має право на виплату дивідендів за 2018 рік у розмірі 146 940,34 грн із розрахунку 4 412 акцій * 35,62 грн - 6,5 % (5% податок на доходи фізичних осіб + 1,5 % військовий збір), а також частини чистого прибутку у розмірі 292 271,84 грн із розрахунку 4 412 * 70,8545 грн (мінімальний розмір, визначений абз. 2 ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік") - 6,5 %5% податок на доходи фізичних осіб + 1,5 % військовий збір).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідачем не виконано свого обов`язку зі сплати дивідендів за 2018 рік у розмірі 146 940,34 грн та частини чистого прибутку за 2020 рік у розмірі 292 271,84 грн, відповідні звернення позивача щодо виплати вказаних сум були залишені відповідачем без задоволення.

Відтак, позивач зазначає, що невиконання відповідачем свого обов`язку із виплати дивідендів за 2018 рік та частини чистого прибутку за 2020 рік у визначених рішенням загальних зборів акціонерів ПАТ "Укрнафта" від 18.05.2021 розмірі та статтею 30 Закону України "Про акціонерні товариства" строк, а також чистого прибутку за 2020 рік в порядку абзацу 2 ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", є порушенням його прав, як акціонера ПАТ "Укрнафта", на отримання прибутку, що стало підставою для звернення із даним позовом до суду.

Також, у зв`язку з порушенням відповідачем строку виплати дивідендів за 2018 рік та частини чистого прибутку за 2020 рік позивачем нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати в загальному розмірі 166 880,08 грн та 3% річних в загальному розмірі 35 132,33 грн.

Відповідач в свою чергу, заперечував проти заявлених позовних вимог, стверджуючи, що виплата дивідендів акціонерам ПАТ "Укрнафта" здійснюється через депозитарну систему України.

Так, відповідач зазначає, що невиплата дивідендів відбулась не з його вини, а у зв`язку з тим, що ПАТ "Національний депозитарій України" неправомірно відхилило розпорядження Товариства про виплату доходів/сум погашення за цінними паперами, тобто такі протиправні дії ПАТ "Національний депозитарій України", на думку відповідача, обумовили обставини, за яких останній з об`єктивних причин не зміг забезпечити виплату дивідендів за 2018 рік своїм акціонерам, в тому числі, позивачу.

Щодо вимог про стягнення суми частини чистого прибутку за 2020 рік відповідач зазначає, що посилання позивача на вимоги ст. 21 Закону України "Про державний бюджет України на 2021 рік", як підстави для виплати частини чистого прибутку від діяльності товариства, не є такими, що ґрунтуються на нормах Конституції України, оскільки норми статті 21 вищенаведеного Закону не тільки не відповідають положенням Закону України "Про акціонерні товариства", як спеціального нормативного акта, а й суперечать та не узгоджуються з положеннями Цивільного кодексу України, який є основою для побудови даних правовідносин.

Відповідач зазначає, що акціонери можуть отримувати матеріальні блага від діяльності товариства лише у формі дивідендів, що прямо передбачено положеннями Цивільного кодексу України та Закону України "Про акціонерні товариства", а жодних інших виплат за результатами розподілу чистого прибутку товариства не передбачається. При цьому, лише за наслідками розподілу прибутку ПАТ "Укрнафта" та сплати першочергових платежів, якими, зокрема, є податкові зобов`язання, товариство має право прийняти рішення про розподіл чистого прибутку (проте такого рішення не було прийнято) із зазначенням конкретної грошової суми, яка буде спрямована на виплату акціонерам. Проте, зі змісту рішення загальних зборів ПАТ "Укрнафта" від 18.05.2021 не вбачається волевиявлення товариства на розподіл саме чистого прибутку та спрямування частини чистого прибутку для виплати акціонерам або ж для виплати та розподілу дивідендів між акціонерами. Крім того, відповідач вказує, що право акціонерів на розподіл прибутку не є тотожним праву на отримання дивідендів та тим більше не свідчить та не може свідчити про право акціонерів на отримання частини чистого прибутку безпосередньо.

Водночас, відповідач стверджує, що позивачем не доведено підстав для задоволення позовних вимог, оскільки документальним підтвердженням наявності на певний момент часу прав на цінні папери є виписка з рахунка в цінних паперах депонента, яка видається депозитарною установою на вимогу депонента або в інших випадках, установлених законодавством та договором про обслуговування рахунку в цінних паперах.

Також відповідач вважає необґрунтованими вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за порушення строків виплати дивідендів та частини чистого прибутку, зазначаючи про неправильність визначення позивачем періодів таких нарахувань.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.

Щодо позовних вимог про стягнення дивідендів за 2018 рік у розмірі 146 940,34 грн суд вказує таке.

Пунктом 8 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства" (тут і надалі - в редакції, чинній станом на дату прийняття загальними зборами акціонерів рішення про виплату дивідендів) визначено, що корпоративні права - це сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно з ч. 1 ст. 152 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України), акціонерне товариство - це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Відповідно до абзаців 1 і 2 ч. 1 ст. 25 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства; 4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.

Одна проста акція товариства надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання на загальних зборах, крім випадків проведення кумулятивного голосування. Акціонери - власники простих акцій товариства можуть мати й інші права, передбачені актами законодавства та статутом акціонерного товариства.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 116 ЦК України передбачено, що учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

Згідно з ч. 1, абзацом 1 ч. 2, абзацом 1 ч. 3 та абзацами 1-3 ч. 4 ст. 30 Закону України "Про акціонерні товариства", дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. Виплата дивідендів власникам акцій одного типу та класу має відбуватися пропорційно до кількості належних їм цінних паперів, а умови виплати дивідендів (зокрема щодо строків, способу та суми дивідендів) мають бути однакові для всіх власників акцій одного типу та класу. Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

Виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства.

Для кожної виплати дивідендів наглядова рада акціонерного товариства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, порядок та строк їх виплати. Дата складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів за простими акціями, визначається рішенням наглядової ради, передбаченим першим реченням цієї частини, але не раніше ніж через 10 робочих днів після дня прийняття такого рішення наглядовою радою. Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів за привілейованими акціями, складається протягом одного місяця після закінчення звітного року.

Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів, складається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Товариство в порядку, встановленому наглядовою радою товариства, повідомляє осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок та строк їх виплати. Протягом 10 днів з дня прийняття рішення про виплату дивідендів за простими акціями акціонерне товариство повідомляє про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів за простими акціями оператора організованого ринку капіталу (операторів організованих ринків капіталу), на якому (яких) акції такого товариства допущені до торгів.

Відповідно до абзацу 3 ч. 2 ст. 30 Закону України "Про акціонерні товариства", у разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами.

Абзацом 1 ч. 5 ст. 30 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що публічне акціонерне товариство, щодо акцій якого здійснено публічну пропозицію та/або акції якого допущені до торгів на фондовій біржі, а також банк у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, здійснює виплату дивідендів через депозитарну систему України.

Як вбачається зі змісту рішення загальних зборів акціонерів Товариства, які містяться у протоколі від 18.05.2021, відповідач взяв на себе грошове зобов`язання здійснити виплату позивачу дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності Товариства у 2018 році у визначених наглядовою радою Товариства порядку та строки, тобто щодо виплати дивідендів за 2018 рік - до 17.11.2021.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України (далі також - ГК України), не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Судом встановлено, що рішення про виплату дивідендів за 2018 рік було прийнято правомочними загальними зборами ПАТ "Укрнафта", на яких були присутні акціонери товариства, які володіли в сукупності 53 586 839 акціями (голосами), що складало 100% від загальної кількості голосів. Безпосередньо за прийняття вказаного рішення проголосувало 51 596 096 голосів - 99,993099% голосів акціонерів, які брали участь у голосуванні, отже, рішення про розподіл прибутку Товариства за 2018 рік та затвердження розміру дивідендів за простими акціями відповідача за 2018 рік було прийнято загальними зборами Товариства і є підставою виникнення зобов`язання у відповідача щодо виплати дивідендів за 2018 рік.

Таким чином, враховуючи зазначені приписи законодавства, позивачу до виплати підлягали дивіденди за належні йому 4 412 шт. акцій за 2018 рік.

Водночас, суд зазначає, що з прийняттям Товариством рішення про виплату дивідендів та встановленням у такому рішенні строків проведення розрахунків з учасником (акціонером) у товариства виникає обов`язок виплати дивідендів без будь-яких додаткових умов у встановлений у рішенні загальних зборів строк. Акціонер не зобов`язаний звертатись до товариства із заявою про виплату дивідендів, оскільки положеннями чинного законодавства такого обов`язку не встановлено. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 910/15324/19 та від 17.01.2018 у справі № 910/11316/17.

Таким чином, позивач, з огляду на належну йому кількість акцій, має право на виплату дивідендів за 2018 рік в розмірі 157 155,44 грн, які мали бути виплачені відповідачем у строк до 17.11.2021.

Разом з тим, згідно зі ст. 162 Податкового кодексу України платниками податку на доходи фізичних осіб (далі - податок) є: фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи; фізична особа - резидент, яка володіє та/або користується (орендує (суборендує), на умовах емфітевзису, постійно користується) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь, у частині мінімального податкового зобов`язання; фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні; податковий агент.

За приписами ст. 163 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування для цього податку для резидента є: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Відповідно до ст. 168.1.1 Податкового кодексу України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподаткований дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього кодексу.

Згідно зі ст. 168.1.2 Податкового кодексу України, податок сплачується (перераховується) до відповідного бюджету під час виплати оподаткованого доходу єдиним платіжним документом.

Підпунктом 167.5.2 п. 167.5 ст. 167 Податкового кодексу України встановлено ставку податку у розмірі 5% для доходів у вигляді дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих резидентами - платниками податку на прибуток підприємств (крім доходів у вигляді дивідендів по акціях, інвестиційних сертифікатах, які виплачуються інститутами спільного інвестування).

Крім того, відповідно до п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України, тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.

Платниками збору є особи, визначені п. 162.1 ст. 162 цього Кодексу (підпункт 1.1).

Об`єктом оподаткування збором є доходи, визначені статтею 163 цього Кодексу (підпункт 1.2).

Ставка збору становить 1,5 відсотка від об`єкта оподаткування, визначеного підпунктом 1.2 цього пункту (підпункт 1.3).

Оскільки обов`язок утримати та перерахувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб та військового збору під час виплати акціонеру оподатковуваного доходу, отримуваного як дивіденди за 2018 рік, покладено Податковим кодексом України на відповідача, як податкового агента за ненарахування, неутримання та/або несплату (не перерахування) якого під час виплати оподатковуваного доходу передбачено застосування податковим органам штрафів визначених статтями 126, 127 Податкового кодексу України, а також нарахування пені за вчинені порушення за кожен календарний день прострочення згідно з правилами установленими статтею 129 Податкового кодексу України, то суд враховуючи викладене зазначає про необхідність утримання установлених законодавством податків, якими згідно з Податковим кодексом України є податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

З урахуванням наведених положень чинного законодавства, судом встановлено, що розмір дивідендів за 2018 рік, за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору, який підлягає виплаті позивачу становить 146 940,34 грн.

Проте матеріали справи не містять жодних доказів виплати відповідачем дивідендів, нарахованих позивачу за 2018 рік, у сумі 146 940,34 грн.

Твердження відповідача щодо відсутності його вини у невиплаті дивідендів судом відхиляються, враховуючи те, що відповідно до частин 1, 2 ст. 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов`язку боржника іншою особою цей обов`язок боржник повинен виконати сам.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача частини чистого прибутку за 2020 рік у розмірі 292 271,84 грн, суд вказує наступне.

Відповідно до абзацу 2 ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків (крім тих, що визначені частиною першою цієї статті), які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі господарського товариства частину чистого прибутку в розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, установленими на відповідний рік, але не менше 90 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним.

Отже, вказаним законом передбачено, що господарські товариства, які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі господарського товариства частину чистого прибутку.

Таким чином, право вимагати сплати частини чистого прибутку мають акціонери (учасники) господарського товариства, які обліковуються в реєстрі акціонерів (учасників), станом на кінець робочого дня 1 липня.

Як зазначалось вище, 18.05.2021 загальними зборами акціонерів ПАТ "Укрнафта", зокрема, було прийнято рішення щодо розподілу прибутку Товариства в порядку, встановленому ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік".

Пунктом 12 ч. 2 ст. 33 Закону України "Про акціонерні товариства" встановлено, що до виключної компетенції загальних зборів належить розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України "Про акціонерні товариства", загальні збори є вищим органом акціонерного товариства.

Таким чином, загальними зборами ПАТ "Укрнафта" прийнято рішення про розподілення прибутку відповідно до вимог ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", що відповідачем не заперечується.

Як вбачається із витягу з протоколу № 6/1 Правління "Укрнафта" від 20.05.2021, відповідачем на виконання рішення Загальних зборів акціонерів "Укрнафта" від 18.05.2021 вирішено сплатити до державного бюджету частину чистого прибутку за 2020 рік в розмірі, визначеному пропорційно розміру пакета акцій Акціонерного товариства "НАК "Нафтогаз України" в статутному капіталі ПАТ "Укрнафта" від прибутку за 2020 рік (у розмірі 90%).

Відповідно до розрахунку частини чистого приубтку (доходу), дивідендів на державну частку за 2020 рік, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 12.01.2021 № 4, розмір чистого прибутку (доходу) за 2020 рік, що підлягає сплаті до державного бюджету визначено в сумі 1 921 167 072,00 грн.

Отже, частка чистого прибутку за 2020 рік, належна до виплати за одну акцію, складає 70,8545 грн. з розрахунку (1 921 167 072,00 грн./27 114 256 акцій, що належить НАК "Нафтогаз України" в статутному капіталі ПАТ "Укрнафта").

З огляду на наведене позивач, як акціонер ПАТ "Укрнафта", має право на частину чистого прибутку відповідно до кількості належних йому акцій, а саме 312 590,20 грн.

Доказів виплати позивачу частини чистого прибутку до 01.07.2021 матеріали справи не містять.

Посилання відповідача на те, що питання виплати акціонерам частини чистого прибутку не передбачено законодавством, не може бути підставою для невиконання вимог Закону та порушення прав позивача, оскільки, відповідно до ч. 11 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Більше того, порядок виплати акціонерам частини чистого прибутку встановлений рішенням загальних зборів від 18.05.2021, оформленим протоколом №31 та ст. 21 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік".

Таким чином, порушені корпоративні права позивача підлягають захисту в порядку статті 14 Європейської Конвенції з прав людини, яка була ратифікована Україною 17.07.1997.

Разом із тим, чистий прибуток - це частина балансового прибутку підприємства, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, зборів, відрахувань і інших обов`язкових платежів до бюджету. Чистий прибуток може бути розподілений між власниками звичайних акцій як дивіденди або залишитися у розпорядженні фірмою як додаток до нерозподіленого прибутку. Якщо чистий прибуток залишається у розпорядженні фірмою, він використовується для збільшення оборотних коштів підприємства, формування фондів і резервів, і реінвестицій у виробництво.

При цьому, аналогічно виплаті дивідендів, суд зазначає, що на відповідача нормами податкового законодавства покладено обов`язок утримати та перерахувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб та військового збору під час виплати акціонеру оподатковуваного доходу, отримуваного як частини чистого прибутку за 2020 рік. Відтак, суд зазначає про необхідність утримання установлених законодавством податків, якими згідно з Податковим кодексом України є податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

З урахуванням вищевикладеного, судом встановлено, що розмір частини чистого прибутку за 2020 рік, за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору, який підлягає виплаті позивачу становить 292 271,84 грн.

Щодо вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 166 880,08 грн та 3 % річних у розмірі 35 132,33 грн, суд зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як встановлено судом, відповідачем не виконано своє зобов`язання у строк, а відтак, суд вказує, що відповідач є таким, що прострочив виконання свого грошового зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Відповідно до п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справі № 924/312/18 від 13.02.2019, у справі № 910/5625/18 від 24.04.2019, у справі №910/21564/16 від 10.07.2019.

Здійснивши перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням прострочення відповідачем сплати грошового зобов`язання, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, а саме, у розмірі 34 399,80 грн 3% річних та 166 880,08 грн інфляційних втрат відповідно.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

З урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Крім того, позивач просить відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 70 000,00 грн.

Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об`єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.11.2018 по справі №910/23210/17 та від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17.

У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 775/9215/15ц від 19.02.2020.

09.04.2024 між Снєжиком Ігорем Михайловичем (далі також - замовник) та Діордієвим Олексієм Сергійовичем (далі також - адвокат) укладено договір про надання правової допомоги, відповідно до п. 1.1. якого, замовник доручає, а адвокат зобов?язується надати Замовнику правову (правничу) допомогу при розгляді в судах загальної юрисдикції всіх інстанцій справ, що стосуються замовника з усіма правами, передбаченими чинним законодавством України.

Згідно з п. 2.3. договору, здача-приймання наданих послуг оформляється актом, що підписується обома сторонами цього договору.

Як вбачається з акту прийому-передачі № 1 від 17.04.2024, вартість наданих адвокатом послуг складає 70 000,00 грн.

При цьому, як вбачається з розрахунку наданих послуг від 17.04.2024, при наданні допомоги замовнику надані наступні послуги: зібрання доказів, вивчення та аналіз документів, наданих Замовником для судового захисту інтересів - 10 год; огляд судової практики у спорах суміжних із предметом спору замовника - 2 год; складання правової позиції щодо способів захисту порушених прав замовника - 3 год; консультація замовника щодо способу захисту порушених прав - 1 год; написання позовної заяви та формування додатків до неї, здійснення розрахунку судових витрат 12 год.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Згідно ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України"). (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 22.11.2017 у справі № 914/434/17).

Суд зазначає, що у розумінні положень ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 13.12.2018 у справі №816/2096/17, від 16.05.2019 у справі №823/2638/18, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 26.02.2020 у справі № 910/14371/18, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7, 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

З врахуванням викладеного, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям (аналогічна правова позиція викладена в додатковій постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 911/471/19).

Крім того, за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Натомість положеннями п. 2 ч. 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.

Аналогічних висновків дійшла Об`єднана палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

За таких обставин, враховуючи те, що судом задоволено позовні вимоги частково, перевіривши подані позивачем докази на підтвердження обсягу виконаних робіт на надання правової допомоги, дослідивши співмірність заявленої позивачем суми із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), суд зазначає, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю даної справи.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п.п. 79 і 112).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Тобто, нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (п.п. 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20).

Крім того, за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Натомість положеннями пункту 2 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.

Аналогічних висновків дійшла Об`єднана палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

Суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis рішення ЄСПЛ у справі "East/West" проти України" від 23 січня 2014 року).

Суд при цьому також вказує, що у задоволенні заяви про виправлення описки у рішенні судом відмовлено.

Тож, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат, неспівмірність заявлених витрат на правничу допомогу із складністю даної справи, а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на предмет спору та з врахуванням того, що судом задоволено позов частково, суд вважає за можливе покласти на відповідача витрати, понесені позивачем на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000, 00 грн.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (04053, м. Київ, пров. Несторівський, 3-5, код 00135390) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 146 940 (сто сорок шість тисяч дев`ятсот сорок) грн 34 коп. заборгованості з виплати дивідендів за 2018 рік, 292 271 (двісті дев`яносто дві тисячі двісті сімдесят одна) грн 84 коп. частини чистого прибутку за 2020 рік, 166 880 (сто шістдесят шість тисяч вісімсот вісімдесят) грн 08 коп. інфляційних втрат, 34 399 (тридцять чотири тисячі триста дев`яносто дев`ять) грн 31 коп. 3% річних, 9607 (дев`ять тисяч шістсот сім) грн 80 коп. судового збору за подання позову та 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 19.12.2024.

Суддя О.В. Мандриченко