Рішення № 12386037, 14.05.2010, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" травня 2010 р. Справа № 63/135-10

вх. № 4067/6-63

Суддя господарського суду

при секретарі судовогозасідання

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, довіреність № 423 від 26.02.2010 року,

відповідача - Виговська А.В., довіреність № 13-364/09д від 10.11.2009 року,

першої третьої особи - не з"явився,

другої третьої особи - не з"явився,

розглянувши справу за позовом ФОП ОСОБА_3, с.Високий

до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", м. Харків

3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, с. В"язівок (перша третя особа;

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області, м. Харків (друга третя особа)

про визнання додаткових угод недійсними, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 (позивач) звернулася до господарського суду з позовною заявою до ПАТ "Мегабанк" (відповідач), в якій просить суд визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 20.06.2008 р. до кредитного договору № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 р. та визнати недійсною додаткову угоду № 2 від 18.03.2009 р. до кредитного договору № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 р.

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилається на невідповідність внутрішній волі позивача умовам додаткових угод № 1 від 20.06.2008 р. та № 2 від 18.03.2009 р. до кредитного договору № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 р. У своєму позові позивач вказує на ознаки фіктивності спірних додаткових угод, як на підставу визнання недійсності спірних додаткових угод. Також позивач зазначає про відсутність законних підстав між позивачем та відповідачем для укладання та виконання додаткових угод до кредитного договору в іноземній валюті євро. Додатково, позивач зазначає, що укладене між сторонами в межах спірних додаткових угод третейське застереження, не відповідає вимогам положень норм про третейські угоди, що порушує права позивача на судовий захист у судах загальної юрисдикції та через що має бути визнано недійсним.

До початку судового засідання сторони звернулись до суду з заявою про фіксацію судового процесу за допомогою ведення протоколу судового засідання в паперовій формі. Вказана заява сторін розглянута та задоволена судом як така, що відповідає нормам чинного законодавства.

12.05.2010 року до господарського суду, через канцелярію, від відповідача надійшло клопотання, в якому він просить суд припинити провадження у справі на підставі п. 1 статті 80 ГПК України. Клопотання обґрунтовує тим, що між сторонами укладено письмову угоду про передачу спору на вирішення третейського суду.

Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи, відмовляє в задоволенні клопотання відповідача.

12.05.2010 року до господарського суду, через канцелярію, від відповідача надійшов супровідний лист, в якому він просить суд долучити до матеріалів справи витребувані ухвалою суду документи.

Суд, дослідивши надані документи, долучає їх до матеріалів справи.

12.05.2010 року до господарського суду від першої третьої особи надійшов відзив на позов, в якому перша третя особа проти задоволення позову не заперечує та просить суд розглядати справу без своєї участі та без участі представника в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, враховуючи те, що відповідно до статті 22 ГПК України, брати участь в судовому засіданні є правом учасника судового процесу, а не обов'язком, знаходить правові підстави для задоволення клопотання першої третьої особи як обґрунтованого та такого, що не суперечить нормам діючого законодавства.

13.05.2010 року до господарського суду від представника позивача надійшли письмові заперечення на клопотання другої третьої особи про виключення її зі складу третіх осіб.

Суд, дослідивши надані заперечення, долучає їх до матеріалів справи.

13.05.2010 року до господарського суду від представника позивача надійшло клопотання, в якому він просить суд долучити до матеріалів справи копію правового висновку Харківської Торгово-Промислової палати від 14.09.2009 року, якім підтверджується настання істотних змін обставин за кредитним договором № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 року.

Суд, дослідивши наданий документ, долучає його до матеріалів справи.

13.05.2010 року до господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання, в якому він просить суд зупинити провадження у справі до вирішення справи № 37/14-10.

Суд, вислухавши представників сторін, дослідивши надане клопотання, відмовляє в його задоволенні як необґрунтованого.

13.05.2010 року до господарського суду від представника відповідача надійшов супровідний лист, в якому він просить суд долучити до матеріалів справи копію постанови Харківського апеляційного господарського суду від 12.10.2009 року по справі № 61/135-09.

Суд, дослідивши наданий документ, долучає його до матеріалів справи.

В судовому засіданні 13.05.2010 року від представника другої третьої особи надійшло клопотання про фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів.

Суд, задовольняє надане клопотання, як таке, що не суперечить нормам діючого законодавства.

13.05.2010 року до господарського суду від представника другої третьої особи надійшло клопотання про призначення колегіального розгляду справи.

В судовому засіданні оголошувалась перерва до 14 години 00 хвилин 13.05.2010 року для вирішення керівництвом суду питання щодо призначення колегіального розгляду справи.

Ухвалою заступника голови господарського суду Харківської області від 13.05.2010 року в задоволенні зави про призначення колегіального розгляду справи відмовлено.

Під час перерви від представника другої третьої особи до господарського суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи до вирішення клопотання по справі № 37/14-10.

В судовому засіданні 13.05.2010 року представник другої третьої особи відмовився від свого клопотання про відкладення розгляду справи.

13.05.2010 року до господарського суду від представника другої третьої особи надійшли додаткові пояснення до позову, в яких він проти задоволення позову заперечує та вважає його безпідставним.

Суд, дослідивши надані пояснення, долучає їх до матеріалів справи.

В судовому засіданні 13.05.2010 року представник позивача підтримує позов у повному обсязі.

В судовому засіданні 13.05.2010 року представник відповідача проти позову заперечує, з мотивів викладених у відзиві на позовну заяву, який був наданий суду представником відповідача в судовому засіданні, досліджений судом та долучений до матеріалів справи.

В судовому засіданні 13.05.2010 року представник другої третьої особи вважає позов безпідставним та заперечує проти його задоволення.

В судовому засідання оголошувалась перерва з 13 травня 2010 року до 11 години 30 хвилин 14 травня 2010 року.

Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

Між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір № 55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р., за яким відповідач надав кредит позивачу в розмірі 1200000,00 грн. в строк з 01.04.2008 р. до 31.03.2009 р. на поповнення обігових коштів, а відповідач зобовязався повернути кредит та сплатити 17% річних на умовах, передбачених договором.

Позивач у строки з 4 квітня 2008 року по 10 квітня 2008 року, на підставі кредитного договору №55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р. отримав кредит у розмірі 1200000,00 грн., що підтверджується випискою ПАТ "Мегабанк" (Виконавець 615, група 15) з особового рахунку ФОП ОСОБА_3 № НОМЕР_1 МФО351629 за період 01.04.2008 р. по 31.07.2008 р.

23.05.2008 р. позивач своїм листом № 1 звернувся до ВАТ "Мегабанк" з пропозицією змінити валюту кредиту за кредитним договором № 55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р. на євро з встановленням річної процентної ставки у розмірі 13,5%.

На підставі заяви позивача № 1 від 23.05.2008 р. відповідачем та позивачем було укладено додаткову угоду № 1 від 20.06.2008 р., додаткову угоду № 2 від 18.03.2009 р. до кредитного договору № 55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р., якими сторони дійшли згоди, що відповідач у строк з 20.06.2008 р. до 31.03.2012 р. надає позивачу кредит у іноземній валюті , у розмірі 165608,61 євро на поповнення обігових коштів позивача зі сплатою 13,5% річних.

Відповідно до виписки ПАТ “Мегабанк”(Виконавець 615, група 15) з особового рахунку ФОП ОСОБА_3 № НОМЕР_1 МФО351629 за період 01.04.2008 р. по 31.07.2008 р., позивач отримав 1199999,99 грн. за продаж 165608,61 євро, згідно заяви № 1 від 20.06.08 р.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилається на те, що укладання спірних додаткових угод не відповідало внутрішній волі позивача.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 3. ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як встановлено судом, за своєю правовою природою спірні додаткові угоди № 1 та № 2 є кредитними договорами.

Пунктом 2 ст. 638 ЦК України встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до п.1 ст. 641 ЦК України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Згідно з ч. 2 даного пункту зазначеної статті, пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до п. 2 ст. 345 Господарського кодексу України (далі - ГК України), кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Пунктом 1 ст. 642 ЦК України встановлено, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

Пунктом 2 ст. 644 ЦК України встановлено - якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, - протягом нормально необхідного для цього часу.

Як це зазначено у абзаці другому додаткової угоди № 1 та додаткової угоди № 2 до кредитного договору, спірні додаткові угоди укладалися відповідно до листа Позичальника (позивача). В тексті додаткових угод не зазначено реквізитів листа позивача згідно якого укладалися угоди.

Однак позивачем, разом с позовною заявою було надано належним чином завірену копію листа позивача № 1 від 23.05.2008 р. на ВАТ "Мегабанк".

Згідно з ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 33 ГПК України, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Сторонами по справі не заперечується факт, що спірні додаткові угоди укладалися на підставі зазначеного листа позивача № 1 від 23.05.2008 р. В матеріалах справи відсутні інші листи з пропозиціями щодо укладання договорів, або письмові згоди на такі дії.

Таким чином суд доходить висновку що лист позивача № 1 від 23.05.2008 р. є пропозицію по укладанню додаткової угоди № 1 до кредитного договору та додаткової угоди № 2 до кредитного договору.

Як це вбачається з тексту даного листа, позивач звернувся до відповідача з пропозицією переоформити кредит по кредитному договору № 55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р. змінити валюту кредиту с гривні на євро з встановленням річної процентної ставки 13,5%.

Однак, спірними додатковими угодами, як це випливає з п.1.1 додаткової угоди № 1 та додаткової угоди № 2, відповідач надає позивачу кредит в розмірі 1200000,00 грн. в строк з 01.04.2008 р. до 19.06.2008 р. зі сплатою 17% річних; 165608,61 євро у строк з 20.06.2008 р. до 31.03.2012 р. зі сплатою 13,5% річних на поповнення обігових коштів. Таким чином розмір зобовязання позивача перед відповідачем зріс ще на один кредит у розмірі 165608,61 євро під 13,5% річних для поповнення обігових коштів. Однак зазначені істотні умови додаткових угод, не знаходять свого відображення у листі № 1 від 23.05.2008 р., яким позивач надав пропозицію тільки на переоформлення кредиту з національній валюті у іноземну валюту євро під 13,5% річних.

Відповідно до п. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно п. 2 ст. 345 ГК України, п. 1 ст. 1054 ЦК України, істотною умовою кредитного договору є цільове використання кредитних коштів.

Згідно з п.1.1 додаткової угоди № 1 та додаткової угоди № 2, кредитні кошти у розмірі 165608,61 євро надаються позивачу на поповнення обігових коштів.

Як це вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, кредитні кошти у розмірі 165608,61 євро не було витрачено на поповнення обігових коштів. Замість цього, як це видно з виписки з особового рахунку ФОП ОСОБА_3 (позивач) № НОМЕР_1 МФО 351629 (Виконавець 615 група 15) за період з 01.04.2008 р. по 31.07.2008 р. позивач отримав 20.06.2008 р., в день укладання додаткової угоди № 1, на зазначений вище рахунок 1199999,99 грн. за продаж 165608,61 євро. Та цією ж датою 20.06.2008 р., згідно зазначеної виписки, з рахунку позивача було здійснено погашення заборгованості за кредитним договором № 55/2008/ГД-07/2008 від 01.04.2008 р. у розмірі 1200000,00 грн.

Таким чином в однозначному порядку можна стверджувати, що кредит у розмірі 165608,61 євро надавався позивачу не на поповнення обігових коштів, а на погашення кредиту у розмірі 1200000 грн. наданого 01.04.2008 р.

Зазначені факти що підкріплені матеріалами у сукупності дають підстави суду стверджувати, що додаткові угоди № 1, № 2 укладалися без наміру створення правових наслідків які обумовлювалися кредитом.

Відповідно до п. 1 ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Відповідно до п. 2 зазначеної статті, фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Виходячи з принципу повного, всебічного та обєктивного розгляду всіх обставин справи, враховуючи послання позивача на відсутність законних підстав для отримання позивачем кредиту у іноземній валюті євро, суд зазначає наступне.

Відповідно до змісту ст. 7 Господарського кодексу України, ст. 4 Цивільного кодексу України відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно з ч. 1 ст. 533 ЦК України зобов'язання підлягає виконанню у національній валюті.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Частиною 2 ст. 189 Господарського кодексу України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору та зазначається в договорі у гривнях. В іноземній валюті можуть визначатися ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за наявності згоди сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях.

Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Чинним законодавством України встановлено вичерпний перелік випадків, коли зобов'язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України; такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного суб'єкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі отримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Таким чином, грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

Виходячи з вищевикладеного, наявність у спірних додаткових угодах положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в іноземній валюті - євро суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України, так як грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що у даному випадку місця не має.

Стаття 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" передбачає, що документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

У відповідності з приписами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

П. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Як вбачається з спірних додаткових угод №1, №2, розмір процентів за договором, комісійна винагорода та відповідальність за порушення зобов'язань визначено у іноземній валюті.

Відповідно, виходячи з викладеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Частиною 5 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", п. 1.10 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу передбачено одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником.

Можлива наявність у Відповідача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Однак ні в позивача, ні у відповідача (за додатковими угодами № 1 та № 2) до нього не має у наявності індивідуальної ліцензії.

Крім того, як вбачається з п. 1.1. Додаткової угоди № 2 від 18.03.2009 року до Кредитного договору плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування , складає 13,5 відсотків річних, тобто, сплата процентів здійснюється за умовами договору у іноземній валюті; п. 4.2.8, 4.3.8, 4.3.11, 4.3.12 Кредитного договору передбачено нарахування штрафних санкцій у відсотковому відношенні до простроченої суми, відповідно нараховуються згадувані санкції також у іноземній валюті.

Пунктом 1.4 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.

Тобто, має місце використання валюти на території України як засобу платежу, а використання іноземної валюти на території України як засобу платежу повинно проводитись на підставі отриманої суб'єктами договірних відносин індивідуальної ліцензії (п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

Вказана індивідуальна ліцензія у сторін відсутня, внаслідок чого використання іноземної валюти - євро, як засобу платежу за спірними додатковими угодами суперечить приписам п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Положенню про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

При дослідженні заявлених позивачем невідповідностей "Третейського застереження", викладеного у п.10.1 додаткової угоди № 1 вимогам Закону України "Про третейські суди" (далі - ЗУ "Про третейські суди"), суд зазначає наступне.

Закон України від 11.05.2004 р. № 1701-ІУ “Про третейські суди” містить, зокрема, такі норми: стаття 2: " У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні: третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; третейський розгляд - процес вирішення спору і прийняття рішення третейським судом; третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом; регламент постійно діючого третейського суду (далі - регламент третейського суду) - документ, яким визначаються порядок та правила вирішення спорів у третейському суді, правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, інші питання, пов'язані з вирішенням спорів третейським судом".

Відповідно до статті 5 ЗУ "Про третейські суди", юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Відповідно до статті 7 ЗУ "Про третейські суди", в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Відповідно до статті 8 ЗУ "Про третейські суди", місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Статтею 12 ЗУ "Про третейські суди" передбачено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту. Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Статтею 15 ЗУ "Про третейські суди" передбачено, що обмін документами та письмовими матеріалами між сторонами, а також між сторонами і третейським судом чи третейськими суддями здійснюється у порядку, погодженому сторонами, і за вказаними ними адресами.

Відповідно до статті 16 ЗУ "Про третейські суди", третейський суд може розглядати справи в складі одного третейського судді або в будь-якій непарній кількості третейських суддів. У постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду.

Відповідно до статті 28 ЗУ "Про третейські суди", правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити цьому Закону.

Статтею 30 ЗУ "Про третейські суди" передбачено, що за загальним правилом місцем проведення третейського розгляду є місцезнаходження третейського суду, якщо інше не передбачено регламентом третейського суду. Сторони можуть на свій розсуд обрати місце третейського розгляду у третейському суді для вирішення конкретного спору. За відсутності такої домовленості місце третейського розгляду визначається третейським судом з урахуванням усіх обставин справи, зокрема, характеру справи, зручності обраного місця третейського розгляду для сторін та складу третейського суду.

Статтею 39 ЗУ "Про третейські суди" передбачено, що третейський розгляд здійснюється у засіданні третейського суду за участю сторін або їх представників, якщо сторони не домовилися про інше щодо їхньої участі в засіданні. Третейський суд під час розгляду справи повинен забезпечити додержання принципу змагальності сторін, рівні можливості та свободу сторонам у наданні ними доказів і у доведенні перед третейським судом їх переконливості. Сторони мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у засіданнях третейського суду, надавати докази, брати участь у дослідженні доказів, подавати клопотання, давати письмові та усні пояснення, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників розгляду, заявляти відводи, користуватися іншими правами відповідно до третейської угоди у третейському суді для вирішення конкретного спору чи регламенту третейського суду та цього Закону.

У додатковій угоді № 1 сторони уклали третейське застереження у п.10.1 з наступним змістом: "Всі спори, що виникають за цим Договором між Сторонами, розглядаються Постійно діючим Третейським судом при Асоціації “Слобожанська Перспектива”(далі Третейський суд) у відповідності з його регламентом. Сторони погоджуються, що розгляд спорів у Третейському суді буде здійснюватися одноособово (колегіально у складі 3 судів за клопотанням однієї із сторін Договору). Сторони доручають Голові Третейського суду призначити третейського (их) суддю(ів) зі списку суддів Третейського суду. Сторони ознайомлені з регламентом Третейського суду".

З аналізу зазначеного третейського застереження не вбачається місцезнаходження цього постійно діючого третейського суду чи місцезнаходження його засновника, а також інших відомостей про них, як то відомостей про створення і державну реєстрацію, адрес в мережі “Інтернет” тощо, у спірній третейській угоді не зазначені.

Виходячи із системного аналізу норм Закону України від 11.05.2004 р. № 1701-ІУ “Про третейські суди” останній вимагає, що при досягненні сторонами третейської угоди згоди про передачу спору на вирішення постійно діючим третейським судом обовязковим є визначення цими сторонами конкретного постійно діючого третейського суду із зазначенням відомостей про нього, які надають можливість ідентифікувати такий постійно діючий третейський суд. В протилежному випадку така угода не може бути дійсною.

У даному випадку зазначення сторонами у спірній третейській угоді лише тільки назви постійно діючого третейського суду без зазначення у ньому відомостей про його місцезнаходження чи місцезнаходження його засновника цього постійно діючого третейського суду, а також інших відомостей про них, позбавляє можливості ідентифікувати такий постійно діючий третейський суд як такий. Тому це третейське застереження (угода) суперечить вимогам Закону України від 11.05.2004 р. №1701-ІУ “Про третейські суди”.

Також, згідно зазначених норм, розгляд спорів у третейських судах можливо лише за умовою існування дійсної третейської угоди. Третейська угода за термінами ЗУ “Про третейські суди” є угода про остаточне вирішення спору що виник між сторонами.

Як це вбачається із 10.1. спірної додаткової угоди, сторони не дійшли згоди щодо вирішення спорів, які виникають за договором, у третейському суді, а лише означили таку можливість.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, вимога позивача обґрунтована, підтверджується доданими до матеріалів справи доказами, не спростована відповідачем, та суд вважає її такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 44 та статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу - покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 33, 43, 44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі - відмовити.

В задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі відмовити.

Позов задовольнити повністю.

Визнати недійсними додаткову угоду № 1 від 20.06.2008 року до кредитного договору № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 року та додаткову угоду № 2 від 18.03.2009 року до кредитного договору № 55/2008/Г-Д/2008 від 01.04.2008 року.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" (61002, м. Харків, вул. Артема, 30, код ЄДРПОУ 09804119, к/р 32001179300 в Управлінні Національного банку України в Харківській області) на користь ФОП ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) - 85,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Суддя

повний текст рішення виготовлений та підписаний 14 травня 2010 року