Ухвала суду № 123768010, 16.12.2024, Основ'янський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Червонозаводський районний суд м. Харкова)

Справа № 646/13829/24

№ провадження 2/646/4810/2024

У Х В А Л А

16.12.24 м. Харків

Суддя Червонозаводського районного суду м. Харкова Бібік О.В., ознайомившись із позовною заявою ОСОБА_1 до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області про визнання право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та службами,

встановив:

13.12.2024 позивач ОСОБА_1 звернувся із позовною заявою до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області про визнання право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та службами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

На обгрунтування посилається, що йому на праві власності на підставі договору міни квартири на житловий будинок від 08.09.1998, посвідченого приватним нотаріусом Куп`янського міського нотаріального округу Черняєвою А.О., належить житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

12.11.2024він звернувсядо державногореєстратора правна нерухомемайно Департаментуреєстрації Харківськоїміської радиХарківської областііз заявоюпро реєстраціюправа власностіна житловийбудинок знадвірними будівлямита службами,що розташованийза адресою: АДРЕСА_1 .

Державний реєстратор прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Харківської області Ірина Ісаєнко рішенням № 76077010 від 14.11.2024 відмовила у проведенні реєстрації.

Отже, спірним у цій справі є не питання визнання право власності позивача ОСОБА_1 на житловий будинок з надвірними будівлями та службами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яке виникло до 01.01.2013, а офіційне підтвердження цього права у спосіб підтвердження державної реєстрації.

Спір виник із державним реєстратором.

Неможливість підтвердити державним реєстратором факт реєстрації право власності на вказане нерухоме майно за позивачем викликана знищенням через бойові дії архівів де зберігались у паперовому та електронному виді відомості про зареєстроване майно.

Неможливість, на думку державного реєстратора, актуалізації вказаної інформації державним реєстратором призвела до відмові у підтвердженні офіційного визнання державою право власності позивача ОСОБА_1 на житловий будинок з надвірними будівлями та службами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державнуреєстрацію речовихправ нанерухоме майнота їхобтяжень» державна реєстраціяправа власностіта іншихречових правпроводиться напідставі свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката;

Крім того, відповідно до п. 1, 2 порядку отримання державним реєстратором прав на нерухоме майно за допомогою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, що перебувають у розпорядженні підприємств бюро технічної інвентаризації на паперових носіях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 р. № 509.

Цей Порядок визначає механізм отримання державним реєстратором прав на нерухоме майно (далі - державний реєстратор) в електронній формі за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, що перебувають у розпорядженні підприємств бюро технічної інвентаризації на паперових носіях у зв`язку із здійсненням ними до 1 січня 2013 р. повноважень щодо проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відповідно доЗакону УкраїниПро державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за допомогою Державного реєстру прав формує запит в електронній формі з накладенням кваліфікованого електронного підпису та обов`язковим відображенням ідентифікатора нерухомого майна, який складається з назви адміністративно-територіальної одиниці (Автономна Республіка Крим, область, м. Київ та Севастополь), району, населеного пункту або селищної чи сільської ради, іменованого об`єкта (у разі наявності), назви вулиці (проспекту, бульвару, площі, провулку тощо), номера об`єкта нерухомого майна (будинку, будівлі, споруди тощо), номера корпусу та/або номера окремої частини об`єкта нерухомого майна (квартири, приміщення тощо) та обирає адресата - підприємство бюро технічної інвентаризації, що відповідно до відомостей, відображених у реєстраційному написі або реєстраційному посвідченні, здійснювало державну реєстрацію права власності на таке нерухоме майно.

У запиті також зазначається номер реєстрової книги та реєстровий номер, якщо наявні відомості, що дають можливість їх чітко ідентифікувати.

Отже, у цій справі відносини виникли публічно-правовій сфері із суб`єктом владних повноважень і засновані не на принципі приватноправової рівності, а один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Оскільки позивач та його представник обрали спосіб розгляду справи за їх відсутності та відсутності відповідного клопотання, то суд позбавлений можливості застосувати положення закону про встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (частина другастатті 51 ЦПК Україниу редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Щодо належності спору до іншої юрисдикції.

УРішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному(абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціальногозаконуположенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Відтак хочЗакон України № 1952-ІVприйнятий пізніше, протестаттею 4 ЦК Українивстановлено, що інші закони України приймаються відповідно доКонституції УкраїнитаЦК України, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає доВерховної Ради проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніжЦК України, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін доЦК України, які мають розглядатися одночасно.

Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни доЦК Україниподані не були, то з огляду на положеннястатті 4 ЦК Українита позицію Конституційного Суду України застосування колізійного принципу lex posterior derogat priori (лат. «пізнішийзаконскасовує попередній») у цій ситуації неможливе.

Отже, зазначення уЦК Українипро необхідність прийняття інших законів відповідно до цьогоКодексує достатньою підставою вважати, що нормаЦК Українипревалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні нормизаконуможуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положеннямЦК України.

Разом з тим при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини знайшов своє застосування принцип правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства»(Steel and others v. the United Kingdom)та ін.).

Суд неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалисязакономдля цілей Конвенції: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним: громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім за тих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатисязаконом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа «Санді Таймз проти Сполученого Королівства»The Sunday Times v. The United Kingdom № 1 заява 6538/74 пункт 46). У справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) Суд зазначив, щозаконмає відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме нормиЦК України(чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином.

У межах суб`єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - невід`ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна.

Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника.

Таким чином, висловивши свою волю на відчуження об`єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб`єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об`єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул.

Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, щоособа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей334,657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення у покупця нерухомості прав власника на це майно.

Відповідно достатті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Право власності на збудоване до набрання чинності вказаним Законом нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом.

Зазначена правовапозиція викладенав постановіВерховного СудуУкраїни від13червня 2012року №6-54цс12,постанові ВерховногоСудувід 10 жовтня 2018 року у справі № 557/1209/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Згідно із частиною першоюстатті 2 КАС Українизавданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першоїстатті 4 КАС Українисуб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першоїстатті 19 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорівзакономустановлено інший порядок судового провадження.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції.

Зокрема упостановах від21.11.2018у справі№ 520/13190/17,від 27.11.2018у справі№ 820/3534/17,від 19.02.2020у справі№ 1340/3580/18та іншихВелика Палатадійшла наступнихвисновків:«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під часздійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для якихзакономустановлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбаченийзаконодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські діїсуб`єктів владних повноважень.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів».

Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17).

Верховним Судом вже розглядались справи в яких поставало питання юрисдикції спорів, предметом оскарження в яких були рішення державного реєстратора щодо вчинення/відмови у вчиненні реєстраційних дій. Так, у постанові від 28.11.2018 у справі № 490/5986/17-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: «… у даному випадку підставою для відмови зазначено пункт 5 частини першоїстатті 24 Закону № 1952-IV. Це свідчить про наявність спору між заявником, що звернувся із заявою про реєстрацію прав на нерухоме майно, та державним реєстратором, який вчиняє такі дії».

Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даній справівиникли саме публічно-правові відносини, оскількидержавний реєстратор діє як суб`єкт владних повноважень, дії якого щодо позивача останній вважає неправомірними та такими, що порушують його права. Тобто, при визначенні юрисдикційності спору з державним реєстратором чи щодо оскарження дій державного реєстратора критерієм такого розмежування є предмет оскарження. Якщо позивач оскаржує дії державного реєстратора з приводу розгляду його заяви у контекстістатті 24 Закону № 1952-IV, і цей спір не стосується речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, такий спір є публічно-правовим і підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Відтак спір підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

У постанові від 18.12.2019 у справі № 922/3659/18 Верховний Суд дійшов висновку, що предметом перевірки в цій справі є правомірність прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про відмову в державній реєстрації права власності на нерухоме майно за позивачем. Таким чином з огляду на суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у цій справі, спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних відносин діє як суб`єкт владних повноважень. За таких обставин цей спір не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Як убачається із позовної заяви та доданих до неї матеріалів спірні правовідносини виникли у зв`язку з відмовою державного реєстратора, підтвердити у спосіб реєстрації за позивачем право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та службами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яке виникло до 01.01.2013 та було зареєстроване в КП «Куп`янське БТІ» 21.09.1998 року за № 5222.

При цьому, позивач не ставить під сумнів майнові права інших осіб. Відсутня інша сторона, що претендує на той самий об`єкт, з якою у позивача є спір. Спір виник саме між позивачем та державним реєстратором, як суб`єктом владних повноважень, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Вказане свідчить про те, предмет спірних правовідносин не пов`язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю державного реєстратора прав на нерухоме майно, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції. Предметом перевірки в цій справі є правомірність прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про відмову в державній реєстрації прав та внесення відповідних записів до Державного реєстру прав.

Велика Палата Верховного Суду висловлювала правову позицію стосовно підвідомчості адміністративним судам справ про оскарження рішень та дій реєстраторів, якщо майновий спір між учасниками справи (як правило, позивачем та третьою особою) вже вирішено у порядку цивільного (господарського) судочинства та є рішення суду, що набуло законної сили. Зокрема, у постанові від 27.02.2019 у справі № 820/3936/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що оскільки дослідженню в цій справі підлягають виключно владні управлінські дії та рішення реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб`єкт владних повноважень, а також перевірка оскаржуваного рішення на відповідність вимогам, визначеним у статті 2 КАС України, спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.

Суд враховує, що згідно із частиною першоюстатті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Своєю чергою, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18).

З огляду на викладене, суд вважає, що у цій справі виникли саме публічно-правові відносини, оскільки державний реєстратор діє як суб`єкт владних повноважень, дії якого у встановленому законом порядку позивач оскаржив до уповноваженого органу.

За сталою судовою практикою, при визначенні юрисдикційності спору з державним реєстратором чи щодо оскарження дій державного реєстратора, критерієм такого розмежування є предмет оскарження.

Отже, оскільки позивач фактично оскаржує дії державного реєстратора, який є суб`єктом владних повноважень відносно реєстратора в контексті статей26,27,37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», і цей спір не стосується речових прав чи обмежень на майно третіх осіб, такий спір є публічно-правовим і підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства та оцінка дій, рішень суб`єктів владних повноважень має відбуватись із застосуванням механізмів визначенихКАС України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 Цивільного процесуального кодексу Українисуд відмовляє у відкритті провадження у справі? якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись пунктом 1 частини 1 статті186 ЦПК України суд,

постановив:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області про визнання право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та службами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

До ухвали додати позовні матеріали. Копію позовної заяви залишити в суді.

Роз`яснити позивачеві ОСОБА_1 , що розгляд його справи віднесено до Харківського окружного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення їм ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другійЦПК України.

Апеляційна скарга подається учасниками справи до Харківського апеляційного суду.

Текст ухвали складено та підписано 16 грудня 2024 року.

Суддя: Бібік О.В.