Рішення № 122982314, 13.11.2024, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.11.2024Справа № 910/10051/24

Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 51-А, ідентифікаційний код 03366500)

до Фізичної особи-підприємця Мєшкової Людмили Іванівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Київська міська рада (01044, місто Київ, вул.Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141)

про стягнення 103 102,32 грн

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою Фізичної особи-підприємця Мєшкової Людмили Іванівни про стягнення неустойки за договором № 06/3419 від 24.09.2009 про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, у розмірі 103 102,32 грн.

Спір виник в зв`язку з тим, що відповідачем в порушення умов договору після закінчення строку його дії не повернуто приміщення, внаслідок чого позивачем за час прострочення нараховано неустойку в розмірі 103 102,32 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.08.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2024 залучено до участі у справі Київську міську раду третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; зобов`язано позивача у строк не пізніше двох днів з дня отримання даної ухвали суду направити третій особі копію позовної заяви з додатками, докази такого направлення надати суду; запропоновано третій особі надати суду у строк до 08.11.2024: - письмові пояснення щодо обставин того, чи передавалось в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення) за адресою: вул. Лютеранська, буд. 3, літ. А, в період з жовтня 2012 по сьогоднішній час; - письмові пояснення щодо заявленого предмету спору з документальним підтвердженням викладених обставин, копії яких надіслати позивачу та відповідачу; запропоновано позивачу у справі подати письмові пояснення щодо підстав нарахування неустойки в період режиму воєнного стану; запропоновано відповідачу у справі подати письмові пояснення щодо підстав займання орендованого приміщення після закінчення строку дії договору № 06/3419 від 24.09.2009 про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва.

25.10.2024 позивачем подані докази направлення копії позовної заяви з доданими документами третій особі.

01.11.2024 відповідачем подано відзив на позовну заяву.

07.11.2024 позивачем подано відповідь на відзив.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

24.09.2009 між Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» (далі-позивач, орендодавець) та Фізичною особою-підприємством Мєшковою Людмилою Іванівною (далі-відповідач,орендар) було укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду № 06/3419 (далі - договір).

Відповідно до п. 1.1. договору орендодавець на підставі протоколу засідання постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 28.08.2008 № 93-2/93 (п. 7 додатку 2) та від 19.02.2009 №67/1122 (п. 11 додатку 7), листа Постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 07.12.2007 №29/283-1013 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, далі - об`єкт оренди, яке знаходиться за адресою: вул. Лютеранська, 3 літера А для майстерні художника (50,0 кв.м - в межах витрат на утримання; 11,10 кв.м - 2% (але не менше витрат на утримання).

Згідно з п. 2.1. договору об`єктом оренди є нежитлові приміщення загальною площею 61,10 кв. м, в т.ч. цокольний поверх - 61,10 кв. м, 2 поверх - 171,40 кв. м.

Позивач у позовній заяві зазначає, що між сторонами не укладались інші договори про продовження дії договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду № 06/3419 від 24.09.2009.

Згідно з п. 3.1, 3.5 договору оренди № 06/3419 за користування об`єктом оренди Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату, починаючи з дати підписання акта приймання акта приймання-передачі.

Розмір орендної плати відповідно до пункту 3.2 договору № 06/3419 за кожний наступний місяць визначається з урахування індексу інфляції за поточний місяць.

Відповідно до п. 3.6, 4.2 договору відповідач зобов`язаний сплачувати незалежно від наслідків господарської діяльності орендну плату щомісячно не пізніше 10 числа поточного місяця.

Пунктом 4.14 договору № 06/3419 визначено, що орендар після припинення дії договору оренди та у разі відмови у продовженні договору оренди зобов`язаний протягом 30 календарних днів передати майно по акту приймання-передачі орендодавцю.

Пунктом 6.10 договору оренди № 06/3419 передбачено, що орендодавець має право стягнути збитки з орендаря, заподіяні ним невиконанням своїх зобов`язань з цим договором, шляхом звернення стягнення на його кошти та майн, в порядку визначеному законодавством України.

Так, позивач у позовній заяві зазначає, що відповідач після припинення договору оренди № 06/3419 у визначений пунктом 4.14 договору термін об`єкт оренди не звільнив, за актом приймання-передачі орендодавцю не повернув та продовжує його використовувати.

Крім того, позивач зазначає, що всупереч умов договору оренди відповідач договірні зобов`язання в частині здійснення платежів з орендної плати виконує неналежним чином, не сплачує їх вчасно і в повному обсязі.

У зв`язку з цим, позивачем за неповернення відповідачем об`єкта оренди у строк, обумовлений у п. 4.14 договору № 06/3419, нарахована неустойка у розмірі подвійної орендної плати за оренду майна за весь час прострочення у розмірі 103 102,32 грн.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За приписами ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк встановлений договором найму.

Відповідно до п. 4.1.1 договору орендодавець зобов`язаний протягом 30 календарних днів з моменту підписання цього договору з додатками передати по акту приймання-передачі об`єкт.

За змістом пункту 4.14 договору орендар після припинення дії цього договору зобов`язаний протягом 30 календарних днів передати майно по акту приймання-передачі орендодавцю.

З наявного в матеріалах справи підписаного орендодавцем, орендарем та підприємством акту приймання-передачі від 24.09.2009 вбачається, що орендодавець передав, а орендар прийняв в орендне користування нежиле приміщення, загальною площею 61,1 кв. м, що розташовані за адресою: вул. Лютеранська, 3 літ. А.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно з п. 9.1 договору він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 24.09.2009 по 22.09.2012.

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

З огляду на те, що договір припинив свою дію 22.09.2012 відповідач відповідно до п. 4.14 договору мав повернути майно у строк до 22.10.2012 включно.

Разом з тим, відповідач після припинення договору оренди № 06/3419 у визначений п. 4.14 договору термін об`єкт оренди не звільнив, за актом приймання-передачі орендодавцю не повернув та продовжив його використовувати.

Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 Господарського кодексу України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, він зобов`язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).

Згідно частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Невиконання наймачем передбаченого частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Відтак, відповідач, продовжуючи користуватись об`єктом оренди з 23.09.2012 прострочив зобов`язання з його повернення після закінчення строку дії договору, що є підставою для застосування до нього відповідальності у вигляді виплати неустойки у відповідності до ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Приписами частини 1 статті 286 Господарського кодексу України передбачено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до п. 3.1 договору орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади м. Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради № 34/91 від 28.09.2006, становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку вересень 2009 року 6,22грн за 1 кв. м орендованої площі (площа 50,0 кв.м), що в цілому складає: 310,91 грн та 14,36 грн за 1 кв.м орендованої площі (площа11,10 кв.м), що в цілому складає: 159,39 грн. Разом місячний розмір орендної плати за нежитлові приміщення складає: 470,30 грн.

Згідно з п. 3.2 договору орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Пунктом 3.8 договору визначено, що вартість комунальних послуг, витрат на утримання прибудинкової території, вартість послуг по ремонту і технічному обслуговуванню інженерного обладнання та внутрішньо будинкових мереж, ремонту будівлі, у т.ч.: покрівлі, фасаду, вивіз сміття, тощо, не входить до складу орендної плати та сплачується орендарем окремо на підставі договорів, укладених орендарем з організаціями, що надають такі послуги.

Суд зазначає, що правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Водночас, неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору оренди - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення вказаного договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

Таким чином, яким би способом в договорі оренди не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення такого договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною 2 статті 785 Цивільний кодекс України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений вказаною нормою).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

Отже, враховуючи імперативний характер положень частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, які визначають розмір неустойки за несвоєчасне повернення наймодавцеві речі, такий розмір не може перевищувати подвійної плати за найм у певний період прострочення.

Позивач в позовних вимогах заявляє про стягнення неустойки в період з вересня 2022 по червень 2024 та додає до позовної заяви довідку розрахунок неустойки орендної плати згідно договору від 24.09.2009 №06/3419 в якій розрахунок неустойки починається з вересня 2022 року по червень 2024 року і дорівнює 103 102,32 грн.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок неустойки, суд прийшов до висновку, що він є обґрунтованим та арифметично правильним, з огляду на що позовні вимоги про стягнення неустойки у розмірі 103 102,32 грн підлягають задоволенню.

Суд критично оцінює доводи відповідача щодо відсутності підстав для стягнення неустойки з останньої, з огляду на таке.

Неустойка згідно із ч. 2 ст. 785 ЦК застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у справі № 910/11131/19.

Так, за змістом статей 610, 611, 612 ЦК України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Пунктом 4.14 договору № 06/3419, укладеного між позивачем та відповідачем, визначено, що орендар після припинення дії договору оренди та у разі відмови у продовженні договору оренди зобов`язаний протягом 30 календарних днів передати майно по акту приймання-передачі орендодавцю.

Факт користування майном переданим у найм після закінчення строку дії договору відповідачем не заперечується.

Отже, має місце порушення відповідачем зобов`язання щодо повернення об`єкту оренди після спливу строку дії договору.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (п. 3 ч.1 ст. 611 ЦК України).

Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 ЦК України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Водночас неустойка за частиною другою статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Таким чином, суд зазначає, що обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Більше того, судом встановлено, що відповідно до п.9.3. договору оренди після закінчення строку дії цього договору його дія може бути продовжена на підставі рішення Київської міської ради.

Проте, матеріали справи не містять рішення Київської міської ради, на підставі якого було продовжено строк дії договору №06/3419 про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва від 24.09.2009.

Таким чином, оскільки строк дії договору оренди закінчився 22.09.2012, відповідач без відповідної правової підстави користується орендованим майном по теперішній час.

Щодо клопотання відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з положеннями статті 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним.

Отже, вимоги статті 785 ЦК України не обмежують орендодавця будь-якими строками для стягнення неустойки за весь час прострочення зобов`язання щодо повернення речі.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про те, що у даному випадку відсутні підстави для застосування строку позовної давності.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Мєшкової Людмили Іванівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 51-А, ідентифікаційний код 03366500) неустойку у розмірі 103 102 (сто три тисячі сто дві) грн 32 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 13.11.2024

Суддя І.О. Андреїшина