Рішення № 122609585, 25.10.2024, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

25.10.2024 р. справа №520/22194/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання протиправною та скасування постанови, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправною та скасування Постанови Державної служби України з безпеки на транспорті Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях про застосування адміністративно-господарського штрафу №068949 від 09.07.2024 у сумі 17.000,00 грн.

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що транспортний засіб марки Mercedes-Benz Sprinter 313 CDI загальний легковий пасажирський, державний номерний знак НОМЕР_1 , позивачем було передано своєму знайомому ОСОБА_2 разом із свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. Про здійснення перевезення позивачу не було відомо, договір із замовником водієві не видавався, маршрут не погоджувався, водій у відрядження не направлявся, позивач не перебуває в трудових відносинах з ОСОБА_2 Наполягав на відсутності події порушення ст.ст.34 39 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" та на відсутності підстав для застосування штрафу у порядку абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт".

Відповідач, Державна служба України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що матеріалами рейдової перевірки виявлені обставини відсутності у водія належного заявнику транспортного засобу марки Mercedes-Benz Sprinter 313 CDI загальний легковий пасажирський, державний номерний знак НОМЕР_1 , на момент перевірки копії договору із замовником транспортних послуг, що є порушенням закону.

Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Тому суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

ФОП ОСОБА_1 зареєстрований 07.05.2024 за р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 , про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань здійснено запис про державну реєстрацію за №2010350000000555990, основний вид діяльності КВЕД: 49.31 пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення.

Позивач є власником транспортного засобу марки Mercedes-Benz Sprinter 313 CDI загальний легковий пасажирський, державний номерний знак НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 (далі за текстом - Автомобіль).

30.05.2024р. працівником Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Дніпропетровській області відносно Автомобілю було здійснено захід державного нагляду (контролю) у формі рейдової перевірки.

Результати рейдової перевірки було оформлені актом від 30.05.2024р. №039081 (далі за текстом - Акт №039081).

Згідно з викладеними в Акті №039081 власними судженнями суб`єкта владних повноважень заявником як автомобільним перевізником було допущено порушення ст.39 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" за рахунок відсутності у водія на момент перевірки копії договору із замовником транспортних послуг.

Водій транспортного засобу зі змістом Акту ознайомлений, від підпису та пояснень відмовився, про що свідчить відповідна відмітка в акті.

Матеріали означеної рейдової перевірки були спрямовані до відповідача для прийняття рішення по суті відображеного порушення.

20.06.2024р. відповідач направив заявникові письмове повідомлення про дату, час та місце розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт (09.07.2024р. протягом 09:00год.-11:00год.).

За викладеним у відзиві на позов твердженням суб"єкта владних повноважень це повідомлення було отримано - 08.07.2024р.

Заявник у тексті позову та у ході розгляду справи цієї обставини не заперечував та не спростовував.

Розгляд справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт за Актом №039081 був проведений відповідачем за участі заявника, оскільки на ст. 4 позову заявник зазначає, що позивач надавав пояснення під час розгляду акту перевірки.

09.07.2024р. із посиланням на Акт №039081 відповідачем було прийнято постанову від 09.07.2024р. №068949 про застосування штрафу розміром - 17.000,00грн.

Як з`ясовано судом, юридичними підставами для прийняття цього рішення суб`єктом владних повноважень були обрані положення ст.ст.39, 60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", а фактичними підставами послугували викладені у тексті Акту №039081 судження про скоєння правопорушення у вигляді відсутності у водія на момент перевірки копії договіру із замовником транспортних послуг.

Стверджуючи про невідповідність закону означеного рішення суб"єкта владних повноважень, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Суспільні відносини з приводу використання суб`єктами господарювання у межах провадження підприємницької діяльності вантажного автомобільного транспорту унормовані, зокрема, приписами Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті (ратифікована Законом України від 06.03.2008р. №129-VI; далі за текстом Конвенція №153), Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", Закону України від 10.11.1994р. № 232/94-ВР "Про транспорт", Закону України від 30.06.1993 р. № 3353-XII "Про дорожній рух", Правил дорожнього руху (затверджені постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306), Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті (затверджений постановою КМУ №1567 від 08.11.2006р.; далі за текстом - Порядок №1567), Інструкції використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті (затверджена наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 24.06.2010р. №385, затверджена в Міністерстві юстиції України 20.10.2010р. за №946/18241; далі за текстом - Інструкція №385), а також приписами Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів (затверджене наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 07.06.2010р. №340; далі за текстом - Положення №340).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт», автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; замовник транспортних послуг - юридична або фізична особа, яка замовляє транспортні послуги з перевезення пасажирів чи/та вантажів; пасажирські перевезення - перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами; перевезення пасажирів легковим автомобілем на замовлення - перевезення пасажирів легковим автомобілем загального призначення, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу чи на обумовлений термін обслуговування, у якому визначають умови обслуговування, вартість послуги, термін її виконання та інші положення за домовленістю сторін; послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату; регулярні спеціальні пасажирські перевезення - перевезення певних категорій пасажирів (працівників підприємств, школярів, студентів, туристів, екскурсантів та інших) на автобусному маршруті за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку замовником транспортних послуг або уповноваженими органами Договірних Сторін у разі міжнародних перевезень.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про автомобільний транспорт» основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг.

Відповідно до ч.14 ст.6 Закону України «Про автомобільний транспорт» державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок.

Процедуру здійснення державного контролю за додержанням суб`єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту, зокрема, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом встановлено Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 № 1567 (далі - Порядок № 1567).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1567 державному контролю підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних суб`єктів господарювання, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.

Відповідно до пункту 15 Порядку № 1567 під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтею 39 Закону України «Про автомобільний транспорт» документів, на підставі яких здійснюються перевезення пасажирів.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.

Відповідно до ч. 9 ст. 39 Закону України «Про автомобільний транспорт» документами для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення є: для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України; для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України.

Відповідно до ст. 42 Закону № 2344-ІІІ договір про нерегулярні пасажирські перевезення автобусом укладається між замовником транспортних послуг та автомобільним перевізником і вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.

Порядок здійснення перевезень пасажирів та їх багажу автобусами, таксі, легковими автомобілями на замовлення, а також обслуговування пасажирів на автостанціях визначено Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 № 176.

Відповідно до п. 51 Правил № 176 нерегулярні перевезення пасажирів здійснюються на підставі замовлення юридичною або фізичною особою автобуса як разові перевезення організованої групи пасажирів за визначеним маршрутом згідно з договором про замовлення транспортного засобу.

Відповідно до п.56 Правил № 176 договір на здійснення нерегулярних перевезень, що укладається між юридичною або фізичною особою та автомобільним перевізником у письмовій формі, повинен містити дату і час здійснення перевезень, початковий та кінцевий пункти маршруту, маршрут перевезення і державний реєстраційний номер транспортного засобу та мету поїздки.

Пунктом 61 Правил № 176 передбачено, що під час здійснення нерегулярних перевезень водій повинен мати копію договору автомобільного перевізника із замовником послуг і копію договору обов`язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті.

За приписами пунктів 104, 105 Правил № 176, для надання послуг з перевезення легковими автомобілями на замовлення (далі - перевезення на замовлення) автомобільний перевізник зобов`язаний використовувати транспорті засоби, які належать йому на праві власності чи користування, що підтверджується відповідними реєстраційними документами, мати відповідну ліцензію і ліцензійну картку на кожен автомобіль. Організація перевезення на замовлення здійснюється за договором, який укладається між автомобільним перевізником, автомобільним самозайнятим перевізником та суб`єктом господарювання, у письмовій формі і повинен містити інформацію про основні характеристики обслуговування, відповідальність сторін, форму та строк проведення розрахунку, марку і клас транспортного засобу, його облаштування, наявність додаткового технічного обладнання.

З наведеного слідує, що ліцензія, договір із замовником послуги, документ на оплату транспортних послуг є тими документами, наявність яких під час здійснення заходів державного контролю є предметом перевірки щодо дотримання вимог законодавства автомобільними перевізниками, які надають послуги з перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення.

За приписами абзацу третього частини першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Фактичною підставою для притягнення позивача до відповідальності відповідно до статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» стало встановлення посадовими особами територіального органу Укртрансбезпеки факту перевезення позивачем пасажирів за відсутності договору із замовником транспортних послуг.

Такий висновок зроблено в акті перевірки №039081 від 30.05.2024р.

Суд змушений зауважити, що в акті перевірки лише зазначено загальні відомості про автомобіль (марка, номерний знак), серія і номер свідоцтва про реєстрацію, дані про водія.

Натомість, в акті перевірки не вказано жодної інформації про пасажирів або замовників послуг; матеріали перевірки письмових пояснень цих осіб не містять їх пояснень. У документах, складених суб"єктом владних повноважень, відсутні пояснення стосовно того, на підставі яких ознак посадові особи дійшли висновку про здійснення позивачем саме пасажирських перевезень на замовлення та чи попередньо узгоджувались такі замовлення. Тобто, з матеріалів перевірки неможливо встановити факту попереднього замовлення пасажирами у позивача послуг із перевезення та договірних умовах такого перевезення, також не зазначено який саме вид пасажирських перевезень здійснюється.

Виходячи з визначеної в Законі №2344-III та Правилах №176 суті нерегулярних перевезень пасажирів як разових перевезень організованої групи пасажирів за визначеним маршрутом згідно з договором про замовлення транспортного засобу, суд зазначає, що нерегулярні перевезення пасажирів передбачають перевезення групи осіб.

Разом із тим, суд зважає на те, що зміст норм Конвенції №153 та Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" свідчить на користь висновку про те, що публічні інтереси суспільства у сфері функціонування автомобільного транспорту як засобу перевезення у виробничих чи комерційних цілях вимагають у відповідних учасників суспільних відносин - реальних організаторів перевезень застосування правил, ідентичних умовам здійснення господарської діяльності сумлінними і доброчесними суб"єктами господарювання.

Тому доводи заявника про те, що транспортний засіб є легковим автомобілем, а не автобусом та про те, що на транспортному засобі не було розміщено траферету із написом - "Нерегулярні перевезення" слід кваліфікувати у якості юридично неспроможних, позаяк у разі здобуття суб"єктом владних повноважень достатнього обсягу доказів про використання учасником суспільних відносин у межах систематичної діяльності (тобто понад 4 випадків із урахуванням загального правила про те, що один випадок є разовим діянням; два випадки є повторним діянням, три випадки є неодноразовим діянням, чотири випадки є систематичним діянням) легкового автомобіля та непозначення транспортного засобу трафаретом із написом - "Нерегулярні перевезення" об"єктивно не здатне звільнити винну особу від несення запровадженої законом міри юридичної відповідальності.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про, що з аналізу змісту наведених вище норм права чітко, однозначно та безумовно слідує висновок про існування у кожного учасника суспільних відносин, котрий використовує для організації процесу перевезення пасажирів (як для потреб третього стороннього субєкта права замовника, так і для задоволення власних внутрішньогосподарських потреб) будь - який транспортний засіб у межах діяльності, котра за сутнісними ознаками відповідає змісту та характеру нерегулярних перевезень (у тому числі і у випадку перевезення лише однієї особи - пасажира) обов"язку застосування правил, ідентичних умовам здійснення господарської діяльності сумлінними і доброчесними суб"єктами господарювання.

Суд констатує, що зі змісту акту від 30.05.2024р. №039081 не вбачається існування факту достовірно виявленої, зафіксованої та підтвердженої події наявності в належному заявникові транспортному засобі пасажирів (пасажиру).

При зверненні з даним позовом до суду заявник заперечував, що під час рейдової перевірки транспортного засобу він був автомобільним перевізником.

Також позивач стверджував, що 30.05.2024р. він не здійснював послуги з перевезення пасажирів, оскільки транспортний засіб марки Mercedes-Benz Sprinter 313 CDI загальний легковий пасажирський, державний номерний знак НОМЕР_1 , ним було передано своєму знайомому ОСОБА_2 разом із свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. Про здійснення перевезення позивачу не було відомо, договір із замовником водієві не видавався, маршрут не погоджувався, водій у відрядження не направлявся, позивач не перебуває в трудових відносинах з ОСОБА_2 .

Відповідач у ході розгляду справи цих тверджень за правилами ч.2 ст.77 КАС України не спростував.

Також у ході розгляду справи відповідачем не було надано доказів, які б достовірно, неспростовно та беззаперечно підтверджували факт здійснення позивачем у межах спірних правовідносин господарської діяльності з приводу надання послуг з перевезення пасажирів.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за: перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, відповідальність за вказаною нормою несуть автомобільні перевізники.

В розумінні положень статті 1 Закону №2344-III автомобільним перевізником є фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; замовник транспортних послуг - юридична або фізична особа, яка замовляє транспортні послуги з перевезення пасажирів чи/та вантажів; пасажирські перевезення - перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами; перевезення пасажирів легковим автомобілем на замовлення - перевезення пасажирів легковим автомобілем загального призначення, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу чи на обумовлений термін обслуговування, у якому визначають умови обслуговування, вартість послуги, термін її виконання та інші положення за домовленістю сторін; послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Суд зазначає, що з акту перевірки неможливо встановити, на підставі яких ознак посадові особи дійшли висновку про здійснення позивачем саме пасажирських перевезень на замовлення та чи попередньо узгоджувались такі замовлення, а також неможливо встановити факту договірних умов такого перевезення, відсутні пояснення пасажирів щодо здійснення оплати за таке перевезення, в тому числі щодо інших обставин їх перевезення, що у сукупності надавали б можливість підтвердити факт використання транспортного засобу, як такого, на якому здійснюється перевезення пасажирів на комерційний основі.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, на якого КАС України покладає обов`язок доказування в адміністративному суді, належними доказами не підтверджено, що під час проведення рейдової перевірки 30.05.2024р., що заявник був автомобільним перевізником в розумінні статті 1 Закону №2344-III та організував чи здійснював перевезення пасажирів за відсутності документів, визначених ст.39 Закону №2344-III.

Висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 14 грудня 2023 року по справі №240/6269/23, від 12 червня 2024 року по справі №140/2050/22.

Сама по собі та обставина, що згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видами економічної діяльності позивача є пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення, інший пасажирський наземний транспорт, подання послуг таксі, не є беззаперечним доказом того, що станом на 11:45 год. 30.05.2024р. заявник надавав послуги перевезення пасажирів, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Варто зауважити, що за приписами статі 6 Закону №2344-ІІІ під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) посадові особи контролюючого органу мають право, зокрема, використовувати засоби фото- і відеофіксації процесу перевірки, у тому числі в автоматичному режимі.

Наведене свідчить, що одним із доказів вчинення порушень під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) є, зокрема, відеозапис процесу перевірки.

За викладеними у позові обставинами, які були підтверджені відповідачем у відзиві на позов, з наданого відеозапису вбачається, що під час перевірки транспортного засобу посадовою особою в салоні транспортного засобу було виявлено одного пасажира, яка повідомила, що знайшла можливість проїзду через мережу інтернет та виїхала з м. Дніпро до м. Кривий Ріг, та з невідомою особою домовились сплатити 200 грн за проїзд після прибуття.

Однак, за твердженням заявника, з наданого відеозапису не вбачається, що саме позивач організував дане перевезення, матеріали справи не містять пояснень пасажирів, зокрема, що це за особа та її дані, в тому числі кому вона обіцяла сплатити грошові кошти та з ким домовлялась про перевезення.

Інших доказів, як-то зокрема, пояснень пасажирки відповідач не надав. Наданий позивачем до позовної заяви відеозапис відтворився без звуку.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб"єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин не з"ясував із достатньою повнотою, унаслідок чого неправильно кваліфікував правовий статус учасника суспільних відносин заявника у якості автомобільного перевізника і застосував міру юридичної відповідальності у вигляді штрафу до учасника суспільних відносин, стосовно якого відсутні докази причетності саме до організації процесу перевезення вантажу вантажним автомобілем.

З огляду на викладене, вимоги позову слід визнати обґрунтованими та доведеними, унаслідок чого прийняту відповідачем постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу від 09.07.2024р. №068949 необхідно визнати протиправною та скасувати.

При розв`язанні спору, суд зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував усі діючі механізми з`ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам та нормам закону, котрі здатні вплинути на правильне вирішення спору; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; повно та детально виклав власні висновки та міркування як з приводу тлумачення належних норм права, так і з приводу усіх слушних доводів поданих учасниками спору процесуальних документів.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП №5409, ордер на надання правничої допомоги серії АЕ №1307779, Договір №15/07/2024-1 від 15.07.2024р. про надання правничої допомоги, Додаток №1 від 15.07.2024р. до договору, платіжну інструкцію від 05.08.2024р. №0.0.3803085824.1 про сплату заявником 8000,00 грн згідно з договором №15/07/2024/1, рахунок на оплату №15-07 від 15.07.2024р., акт приймання-передачі наданих послуг №1 від 22.08.2024р.

Відповідно до акту приймання-передачі наданих послуг №1 від 22.08.2024р. до договору зміст наданої правничої допомоги включає наступне: подання (написання) позовної заяви про визнання протиправною та скасування постанови Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях про застосування адміністративно-господарського штрафу №068949, написання відповіді на відзив, збір доказів по справі - 8000,00 грн.

Відповідач у відзиві заперечував щодо стягнення правничої допомоги та зазначив, що дана сума є явно необґрунтованою та не відповідає принципу обґрунтованості та співрозмірності, заявлені судові витрати завищені враховуючи конкретні обставини справи.

Вирішуючи питання співмірності заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд зважає, що майновий інтерес заявника у межах даного спору у грошовому виразі складає - 17000,00 грн., тобто розмір штрафу, який підлягав сплаті за оскаржуваною постановою.

Спір не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень, котрі були покладені в основу оскаржених рішень; причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на 8000,00грн. є неспівмірним з обставинами даного конкретного спору.

При цьому, суд вважає, що до відносин із відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід застосовувати виключно положення ч.1 ст.77 КАС України.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі - 2.500,00грн.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях про застосування адміністративно-господарського штрафу №068949 від 09.07.2024р.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях (ЄДРПОУ - 39816845; місцезнаходження - 03150, місто Київ, вул. Фізкультури, будинок 9) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (місцезнаходження - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) 968,96 грн (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору та 2.500,00 грн (дві тисячі п`ятсот гривень 00 копійок) у якості компенсації витрат на оплату професійної правничої допомоги.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко