Рішення № 122303714, 11.09.2024, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

11 вересня 2024 року м. Рівне№460/5514/24

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Дорошенко Н.О. за участю секретаря судового засідання Войтюк К.О. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: Мидловець В.П.,

відповідача: представник Безпалов А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доРівненська обласна прокуратура про визнання бездіяльності протиправною, стягнення заробітної плати, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Рівненської обласної прокуратури (далі відповідач), у якому просить:

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу усіх належних сум, а саме: заробітної плати, нарахованої відповідно до розміру посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України «Про прокуратуру»;

стягнути з відповідача на користь позивача неотриману частину заробітної плати, виходячи з посадового окладу, визначеного ст.81 Закону України « Про прокуратуру» та з урахуванням встановленої надбавки до посадового окладу (за вислугу років) за період з 01.01.2022 по 31.08.2023, розмір якої становить 1304617 грн (869745 + 434872).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 1984 року проходить службу в органах прокуратури України та з 2020 року працює на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Рівненської області. Нарахування та виплата позивачу заробітної плати здійснювалося прокуратурою Рівненської області, а на даний час здійснюється Рівненською обласною прокуратурою.

Позивач зазначив, що відповідач допускає порушення законодавства про оплату праці прокурорів, не враховуючи посадові оклади, які були встановлені Законом України «Про прокуратуру», здійснював нарахування і виплату заробітної плати, виходячи із посадових окладів, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (зі змінами). Внаслідок протиправної поведінки відповідача застосовано розмір посадового окладу в меншому розмірі у порівнянні із тим, який встановлено Законом, що призвело до ненарахування та невиплати позивачу заробітної плати в повному розмірі.

Зокрема, розмір посадового окладу начальника відділу, нарахованого на підставі Закону України «Про прокуратуру», повинен був становити починаючи з 01.01.2022 - 58560 грн, з відповідним розрахунком інших складових заробітної плати, однак фактично відповідач нараховував та виплачував заробітну плату на підставі окладу 7210 грн, тобто виходячи із суми, яка є меншою від встановленої законом.

Зазначив, що з урахуванням положень ч. 2, 3, 4, п. 9 ч. 5, ч. 7 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», статті 7 Закону України « Про Державний бюджет України на 2022 рік» (прожитковий мінімум для розрахунку окладу прокурора окружної прокуратури з 01.01.2022 - 1600 грн) та наказу Генерального прокурора від 29.04.2020 № 972ц (посадовий оклад керівника підрозділу обласної прокуратури в розмірі 1,22 посадового окладу прокурора обласної прокуратури), в період перебування позивача на посаді начальника відділу прокуратури Рівненської області з 01.01.2022 по 31.08.2023 посадовий оклад, передбачений Законом України «Про прокуратуру», підлягав розрахунку за наступною формулою: 25 (кількість прожиткових мінімумів) х 1600 грн (розмір прожиткового мінімуму для розрахунку окладу прокурора окружної прокуратури на 2022, 2023 роки) х 1,2 х 1,22 = 58 560 грн. Вказаний розмір окладу підтверджено листом Рівненської обласної прокуратури від 07.05.2024 № 27-305вих-24.

Враховуючи зазначений відповідачем розмір посадового окладу в сумі 58560 грн, позивач в позові обрахував, що із січня 2022 року по серпень 2023 року відповідач не виплатив йому заробітну плату у вигляді посадового окладу на загальну суму 869745 грн. Окрім того, враховуючи стаж роботи більше 36 років (ч. 7 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру») позивачу виплачується надбавка за вислугу років у розмірі 50% посадового окладу. Тобто, сума надбавки, що підлягала виплаті за період з 01.01.2022 по 31.08.2023, по відношенню до недоотриманої суми заробітної плати складає 434872 грн (50%).

Враховуючи наведене, позивач вважає, що має право на нарахування та виплату недоотриманої заробітної плати у вигляді посадового окладу за вказаний період (869745 грн) та надбавки за вислугу років в розмірі (434872 грн) на загальну суму 1304617 грн.

Позивач вказав, що його посадовий оклад за вказаний період протиправно встановлений відповідачем на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» і становив 7210 грн. Всупереч рішенню Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, яким сформульовано юридичну позицію, за якою заробітна плата прокурора повинна регулюватися Верховною Радою України законом, а не Кабінетом Міністрів України підзаконними актами, та визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними) окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014 зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Таким чином, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у відповідній частині, втратили чинність з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, тобто, з 26.03.2020.

Подібним чином у своєму рішенні № 8-р(ІІ)2023 від 13.09.2023 Конституційний Суд України дійшов висновку про неконституційність другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, яким внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру».

Позивач зазначив, що незважаючи на допущені порушення законодавства та дискримінацію в питанні оплати праці, які підтверджені рішеннями Конституційного суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 та у подальшому №8-р(ІІ)2023 від 13.09.2023, відповідач у період з 01.01.2022 по 31.08.2023 протиправно здійснював нарахування та виплату заробітної плати позивачу на підставі посадового окладу, передбаченого постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 зі змінами та відповідного перерахунку та виплати заробітної плати не провів. Лише, починаючи із 13.09.2023, на виконання рішення Конституційного Суду України №8-р(ІІ) 2023 від 13.09.2023, Рівненською обласною прокуратурою виплату заробітної плати позивачу розпочато на підставі ст. 81 Закону України « Про прокуратуру».

З урахуванням вищенаведеного позивач вважає, що в період з 01.01.2022 по 31.08.2023 відповідач був зобов`язаний здійснювати нарахування та виплату позивачу заробітної плати відповідно до вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру».

Ухвалою від 29.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Встановлено відповідачу строк для подання відзиву, а позивачу відповіді на відзив.

Відповідач подав відзив, у якому заперечив проти позовних вимог. Зазначив, що ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з 01.08.1984 по 19.04.2000 та з 23.05.2014 пo 24.05.2024. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, який набрав чинності 25.09.2019, запроваджено реформування органів прокуратури України. Разом з тим, ОСОБА_1 безпосередню участі у атестації не брав, оскільки у встановлені дні для проходження першого етапу атестації перебував на лікарняному. Отже, ОСОБА_1 в період з 01.01.2022 по 31.08.2023 перебував на посаді начальника нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Рівненської області. Рівненська обласна прокуратура розпочала свою діяльність 11.09.2020 відповідно до наказу Генерального прокурора №414 від 08.09.2020 «Про початок роботи обласних прокуратур».

Зазначив, що Конституційним Судом України 26.03.2020 прийнято рішення №6-р/2020 щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України. Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказане положення Закону втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення №6-р/2020, тобто з 26.03.2020. Отже, оплата праці прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних і окружних прокуратур регулюється нормами ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» з дня ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020. Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ у зв`язку з запровадженням реформування органів прокуратури, проведення переатестації прокурорів, також запроваджено і регулювання оспорюваної позивачем виплати заробітної плати. Сам Закон №113-IX визначає умови переведення прокурорів, процедуру проходження атестації і відповідно порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації. Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування. Тобто, правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону №113-IX, здійснювалося у порядку та розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України. Вважає, що на зазначений період (тобто, до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», яка була чинною у оспорюваний позивачем період. Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в обласну прокуратуру, отримують заробітну плату згідно зі ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Положеннями пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи не проходження атестації. Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів обласної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю установу, суперечить вимогам Закону №113-ІХ. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №540/1268/21, від 18.05.2022 у справі №200/2499/21-а, від 14.03.2024 у справі №600/778/21-а.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, сформульованої у рішенні №6-р/2020 (абзац одинадцятий пункту 2.2), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом. Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 №5-р (1)/2020 указує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя. Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання визначено на законодавчому рівні і стосувалось без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури. Відтак, застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в редакції Закону №113-ІХ без обмежень пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої 5 атестації) новоутворені оновлені прокуратури (відповідно до Закону №113-ІХ). З огляду на викладене, підстави для обрахування посадового окладу та заробітної плати позивача, за відсутності рішення про переведення на посаду в новостворену/оновлену прокуратуру, у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою №505, відсутні. Зауважив, що ОСОБА_1 успішно атестацію не пройшов, про що й сам зазначає у позовній заяві. Отже, позивач не був прокурором, який успішно пройшов атестацію, а тому до спірних правовідносин в період з 01.01.2022 до 31.08.2023 належить застосовувати приписи абзацу 3 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме Постанови №505. Крім того, ураховуючи, що Рішенням № 6-p/2020 норми Закону №113-ІХ не визнано неконституційними, вказані норми були чинними, а отже оплата праці прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих і військових прокуратур продовжувала здійснюватися відповідно до Постанови №505. Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 у справі № 8-(11)/2023 (далі - Рішення № 8-р(11)/2023) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, яке передбачало, що на зазначений період оплата працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови № 505. Вказана норма втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 8-р(11)/2023, тобто з 13.09.2023. Таким чином, лише Рішенням № 8-р(1)/2023 визнано неконституційною норму Закону №113-ІХ щодо оплати праці прокурорів на період проходження атестації до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури відповідно до Постанови № 505, а не ст. 81 Закону № 1697-VII. Вказав, що відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. При цьому, прийняття Рішення № 8-р(1)/2023 не змінює правового регулювання спірних правовідносин, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин та до 13.09.2023 (дати ухвалення Рішення №8-р(11)/2023) вказані норми були чинними та підлягали застосуванню.

Після постановлення Конституційним Судом України Рішення №8-р(1)/2023 позивачу виплата заробітної плати здійснювалась відповідно до вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». Наданий позивачем у позовній заяві розрахунок належної заробітної плати відповідач вважає необґрунтованим через те, що заробітну плату до 31.08.2023 ОСОБА_1 отримував згідно постанови КМУ №505, а у подальшому відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру».

Щодо виплати надбавки за вислугу років зазначив, що у Рішенні № 8-р(11)/2023 Конституційним Судом України констатується, що «нове місце прокуратури в системі органів державної влади та наведені вище стандарти незалежності прокурорів, яких Україна має додержуватися як член Ради Європи, вимагають від держави забезпечити захист гарантій незалежності прокурорів подібно того, як це зроблено для суддів» (п. 2.1.2). Покликаючись до положень ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» вважає, що з урахуванням закріпленого у Рішенні № 8-р(11)/2023 твердження про те, що гарантії прокурорів вимагають забезпечення на рівні з гарантіями суддів, нарахування прокурорам до атестації заробітної плати на підставі статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII здійснюється з рахунку посадового окладу прокурора без надбавок за вислугу років, як це передбачено для суддів на період, коли вони не відправляють правосуддя.

Вважає, що при здійсненні нарахування та виплати позивачу заробітної плати у спірний період відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Ухвалою від 21.06.2024 суд перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання у справі.

03.07.2024 від позивача надійшли письмові пояснення з приводу регулювання заробітної плати прокурора на підставі постанови Кабінету Міністрів України.

09.07.2024 позивач подав відповідь на відзив, в якій позовні вимоги підтримав повністю.

Протокольною ухвалою від 22.07.2024 прийнято до розгляду заяву позивача про доповнення підстав позову.

23.07.2024 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідач повністю підтримав позицію, викладену у відзиві. Просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Протокольною ухвалою від 31.07.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 11.09.2024 сторони підтримали вимоги та заперечення, викладені в заявах по суті справи.

У судовому засіданні 11.09.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

З`ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, перевіривши їх дослідженими доказами, оцінивши їх у сукупності на підставі чинного законодавства, суд встановив та врахував таке.

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 01.08.1984 по 19.04.2000 та з 23.05.2014 по 24.05.2024.

Наказом прокуратури Рівненської області від 05.05.2020 № 375к "Про призначення ОСОБА_1 " призначено ОСОБА_1 з 05.05.2020 на посаду начальника відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Рівненської області (в порядку переведення).

Наказом Рівненської обласної прокуратури від 24.05.2024 № 361к "Про звільнення" ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Рівненської області та органів прокуратури з 25 травня 2024 року у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років та припиненням повноважень прокурора.

В травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Рівненської обласної прокуратури із запитом щодо надання інформації про нарахування заробітної плати за 2022-2024 роки та її складових.

Листом від 07.05.2024 №27-305ВИХ-24 Рівненська обласна прокуратура повідомила позивача, що розмір щомісячної надбавки за вислугу років при нарахуванні позивачу заробітної плати за січень - грудень 2022 року та за січень серпень 2023 року складав 50% від окладу. Повідомлено, що у матеріалах особової справи наявний протокол засідання комісії по встановленню трудового стажу для виплати надбавки за вислугу років прокуратури Рівненської області від 23.05.2014, відповідно до якого трудовий стаж позивача, який дає право на одержання процентної набавки за вислугу років, станом на 23.05.2014 складав 36 років 03 місяці 03 дні. Відповідно до ч. 7 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років відсотків, понад 20 років 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Враховуючи те, що станом на 23.05.2014 трудовий стаж позивача, який дає право на одержання процентної набавки за вислугу років, складав понад 35 років (36 років 03 місяці 03 дні), проведення подальших засідань комісії по встановленню позивачу трудового стажу для виплати надбавки за вислугу років є недоцільним. Надбавка за вислугу років не нараховувалась з 13.09.2023 по теперішній час. Розмір посадового окладу при нарахуванні заробітної плати за період з 13.09.2023 по 30.04.2024 складає 48000 грн. Розмір посадового окладу начальника самостійного відділу Рівненської обласної прокуратури, відповідно до затвердженого штатного розпису, з 01.01.2022 складає 58560,00 грн і не змінювався протягом 2023 року. Покликаючись до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та наказу Генерального прокурора від 29.04.2020 № 972ц зазначено, що посадовий оклад керівника підрозділу обласної прокуратури встановлюється пропорційно до посадового окладу прокурора обласної прокуратури з коефіцієнтом 1,22, що становить 58560,00 грн. За вересень 2023 року позивачу нараховано заробітної плати в сумі 33834,30 грн: за 8 робочих днів з окладу 7210 грн - 2746,67 грн, надбавка за вислугу років 50% - 1373,34грн, за 13 робочих днів з окладу 48000 грн - 29714,29 грн.

Крім того, надано розрахункові листи нарахованої заробітної плати за 2022 - 2023 роки та січень-квітень 2024 року.

Вважаючи, що за період з 01.01.2022 по 31.08.2023 відповідач здійснював нарахування та виплату заробітної плати у неналежному (заниженому) розмірі, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.

Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 8 Конституції України визначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 21 Конституції України проголошує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 24 Конституції України гарантує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII).

З метою створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, Верховною Радою України прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX (далі - Закон № 113-IX).

Наказом Генерального прокурора від 03.09.2020 № 410 "Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур" прокуратура Рівненської області перейменована у Рівненську обласну прокуратуру, без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 "Про день початку роботи обласних прокуратур" день початку роботи обласних прокуратур визначено 11.09.2020.

Згідно з матеріалами судової справи позивач до часу звільнення з органів прокуратури наказом відповідача від 24.05.2024 № 361к обіймав посаду начальника нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Рівненської області, нарахування та виплату заробітної плати позивачу здійснював відповідач. Такі обставини не є спірними.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 81 Закону № 1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами та складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.

Кабінет Міністрів України постановою від 31 травня 2012 р. № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" (далі - Постанова КМУ № 505, зі змінами) затвердив схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-7.

Відповідно пункту 3 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до ч. 3 ст. 81 Закону № 1697-VII посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить: з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури з 1 січня 2022 в розмірі 1600 гривень

Згідно з ч. 4 ст. 81 Закону № 1697-VII посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом, зокрема: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2.

За правилами, встановленими ч. 5 ст. 81 Закону № 1697-VII посадові оклади прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, встановлюються у такому розмірі, зокрема: 9) керівника підрозділу обласної прокуратури - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора обласної прокуратури.

Відповідно до ч. 7 ст. 81 Закону № 1697-VII прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу.

Як ствердив відповідач в листі від 07.05.2024 № 27-305ВИХ-24, посадовий оклад керівника підрозділу обласної прокуратури встановлюється пропорційно до посадового окладу прокурора обласної прокуратури з коефіцієнтом 1,22, що становить 58560,00 грн (а.с. 15-17).

Суд встановив, що у спірний період заробітна плата позивача нараховувалась відповідачем виходячи з посадового окладу 7210,00 грн, визначеного Постановою КМУ №505, відповідно до пункту 3 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ

Між тим, Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697 зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020 визначено, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697 зі змінами втратили чинність з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, тобто, з 26.03.2020.

Спірні правовідносини сторін стосуються нарахування і виплати заробітної плати після прийняття Конституційним судом України означеного Рішення.

Обґрунтовуючи правомірність оскарженої поведінки, відповідач покликається до пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ та зазначає, що вказаним Законом у зв`язку із запровадженням переатестації прокурорів також запроваджено і регулювання виплати заробітної плати. Тому до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" (зі змінами).

Наголосивши на тому, що позивач атестацію не пройшов та не був переведений до офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, відповідач зазначив, що в спірному періоді підлягали застосуванню положення пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ, оскільки вказана норма втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 13.09.2023 у справі № 8-р(ІІ)/2023.

Оцінюючи наведені відповідачем аргументи, суд враховує, що за приписами статті 7 КАС України (частини перша-четверта) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Таким чином, процесуальний закон наділяє суд повноваженнями не застосовувати закон чи інший правовий акт, який за висновком суду суперечить Конституції України, безвідносно до того, чи є такий закон чинним на час вирішення судового спору.

При вирішенні цієї справи суд спирається на правову позицію, викладену Конституційним Судом України у рішенні від 13.09.2023 у справі № 8-р(ІІ)/2023 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX (щодо винагороди прокурора як гарантії його незалежності), та вважає необхідним застосувати підхід суду конституційної юрисдикції при оцінці спірних правовідносин. Отже, суд враховує, що Конституційний Суд України в означеному Рішенні вказав:

"2.1. ...Нового юридичного статусу в системі правосуддя прокуратура набула з ухваленням Закону України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 2 червня 2016 року № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII). Конституційний Суд України в Рішенні від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 зазначив, що „за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя. На це вказує, зокрема, стаття 131-1 Конституції України (третє, четверте речення абзацу першого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини); „проте не лише структурне положення статті 131-1 Конституції України визначає нове місце прокуратури в системі державної влади України. Те, що прокуратура належить до української системи правосуддя, опосередковано випливає також із того припису Конституції України, відповідно до якого саме в системі правосуддя згідно із законом утворюються та діють органи та установи, що провадять стосовно суддів і прокурорів рівнозначно - їх добір, професійну підготовку, оцінювання та розгляд справ щодо їх дисциплінарної відповідальності (частина десята статті 131) (перше, друге речення абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

2.1.1. У Пояснювальній записці до проєкту Закону України про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524), ухваленого як Закон № 1401-VIII, зазначено, що зміна функцій прокуратури відповідає приписам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини у сфері кримінального судочинства та європейським стандартам функціонування органів (служби) публічного звинувачення у демократичному суспільстві, керованому верховенством права (правовладдям).

Органи Ради Європи напрацювали низку документів, у яких викладено стандарти функціонування служби публічного звинувачення та наголошено на тому, що статус публічного звинувача - прокурора - наближений до статусу судді. Зокрема, Консультативна Рада європейських прокурорів у Висновку „Незалежність, підзвітність та етика прокурорів № 13(2018) указала на те, що „з урахуванням близькості й доповнювального характеру завдань суддів і прокурорів, а також вимог щодо їхнього статусу та умов служби прокурорам належить мати гарантії, подібні до тих, що ними наділено суддів (пункт 14).

Консультативна Рада європейських суддів і Консультативна Рада європейських прокурорів у спільному документі, ухваленому 8 грудня 2009 року на запит Комітету Міністрів Ради Європи як Бордоська декларація „Судді та прокурори в демократичному суспільстві [Висновок Консультативної Ради європейських суддів № 12(2009) і Висновок Консультативної Ради європейських прокурорів № 4(2009)] (далі - Бордоська декларація), наголосили на тому, що ролі суддів і прокурорів є неоднаковими, проте такими, що доповнюють одна одну в демократичному суспільстві, належне виконання їх „є неодмінною гарантією чинення правосуддя в справедливий, безсторонній і дієвий спосіб, та зауважили, що „статус прокурорів має бути гарантований приписами права якомога вищого рівня, подібно до того, як це є стосовно суддів (§ 3, § 6). У Пояснювальній записці до Бордоської декларації з-поміж іншого зазначено: „Істотне завдання демократичної держави, заснованої на правовладді (the rule of law), - гарантувати цілковите додержання основоположних прав і свобод та рівності перед законом відповідно, зокрема, до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ECHR) та практики Європейського суду з прав людини (пункт 1); „отже, місія держави - створити дієву судову систему, у якій додержують прав та основоположних свобод людини, і забезпечити її функціонування. У виконанні цієї місії бере участь багато суб`єктів, будь вони з публічної влади або (як у випадку з адвокатами) приватного сектору, проте ключову роль у забезпеченні функціонування правосуддя на засадах незалежності та безсторонності відіграють судді та прокурори (пункт 2).

Наведені європейські стандарти зобов`язують державу-члена Ради Європи гарантувати захист статусу прокурора законом як нормативним актом того самого рівня, що гарантує захист статусу судді, щоб забезпечити умови для дієвого правосуддя відповідно до вимог правовладдя.

2.3. Законом № 1697-VII, яким унормовано юридичні засади організації й діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, систему прокуратури України, визначено, що прокуратура становить єдину систему для здійснення встановлених Конституцією України функцій з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (преамбула, стаття 1).

Зі змісту пункту 5 статті 3 Закону № 1697-VII випливає, що однією з юридичних засад, на яких ґрунтовано діяльність прокуратури, є незалежність прокурорів, яка зумовлює потребу в гарантіях від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо ухвалення ним рішень під час виконання службових обов`язків.

Гарантії незалежності прокурора визначено в частині першій статті 16 розділу III „Статус прокурора Закону № 1697-VII, згідно з якою незалежність прокурора забезпечують у спосіб: заборони незаконного впливу, тиску або втручання у здійснення повноважень прокурора (пункт 3); установлення законом порядку фінансування та організаційного забезпечення діяльності прокуратури (пункт 4); належного матеріального, соціального й пенсійного забезпечення прокурора (пункт 5).

Отже, діяльність прокуратури як єдиної системи для здійснення визначених Конституцією України функцій ґрунтовано, зокрема, на незалежності прокурора, яка є невіддільним елементом його статусу, а визначені Законом № 1697-VII гарантії незалежності прокурора у взаємозв`язку зі статусом і повноваженнями прокуратури, що їх визначено статтею 131-1 Конституції України, становлять єдину систему гарантій незалежності прокурорів.

2.4. Відповідно до частини першої статті 81 Закону № 1697-VII винагороду („заробітну плату) (далі - винагорода) прокурора регулює Закон № 1697-VII, її не можна визначати іншими нормативними актами.

Конституційний Суд України в Рішенні від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 зазначив, що на підставі збігу елементів діяльності прокурорів та суддів як осіб, що їх єднає належність до правничої професії, можна говорити також і про потребу в застосуванні спільного (єдиного) підходу для розв`язання питань їхньої винагороди (перше речення абзацу третього підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

У розвиток цієї юридичної позиції Конституційний Суд України констатує, що винагорода прокурорів (як і винагорода суддів) є гарантією їх незалежності. Однією з доконечних передумов незалежної діяльності прокуратури, безстороннього, неупередженого, ефективного виконання прокурорами повноважень є належний рівень їх матеріального та соціального забезпечення, що має бути гарантований у такий спосіб, щоб унеможливити вплив на прокурорів, коли вони ухвалюють рішення. Це може бути забезпечене лише за допомогою визначення у відповідному законі України належних умов функціонування прокуратури, насамперед системи її фінансування, зокрема регулювання винагороди прокурора, що становитиме гарантії його безсторонності та неупередженості під час виконання встановлених Конституцією України повноважень. Наведене дає підстави для висновку, що винагороду прокурорів - гарантію їх незалежності, яка є невіддільним елементом їхнього юридичного статусу, а отже, складником організації й порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Конституції України, - має визначати лише закон.

Такий підхід базовано на європейських стандартах, відповідно до яких „однією з мінімальних вимог, що потрібні для забезпечення незалежного статусу прокурорів, є винагорода, яку має бути захищено гарантіями, установленими законом; „споріднений і доповнювальний характер місій суддів і прокурорів створює подібні одна до одної вимоги та гарантії щодо їхнього статусу та умов служби, а саме - добору, навчання, просування по службі, дисципліни, переведення, (що його здійснюють лише відповідно до закону або за їхньою згодою), винагороди, припинення повноважень і свободи створення професійних асоціацій (Бордоська декларація, § 8; Пояснювальна записка до Бордоської декларації, пункт 37).

Окрім того, Венеційська Комісія зазначила: „Як і для суддів винагорода [прокурорів] відповідно до важливості виконуваних завдань є істотно важливою для дієвої та справедливої системи кримінального правосуддя. Достатня винагорода є також потрібною для того, щоб зменшити ризики корупції з боку прокурорів [Доповідь щодо європейських стандартів стосовно незалежності судової системи: частина II - служба звинувачення, CDL-AD(2010)040, § 69].

Виходячи з приписів статті 81 розділу IX „Соціальне та матеріально-побутове забезпечення прокурора та інших працівників органів прокуратури Закону № 1697-VII у поєднанні з пунктом 5 частини першої статті 16 розділу III „Статус прокурора Закону № 1697-VII Конституційний Суд України констатує, що законодавець урегулював питання винагороди прокурора, яка є гарантією його незалежності (рівнозначно як і незалежності судді), нормами спеціального закону (рівнозначно як і судді) та для захисту незалежного статусу прокурора унеможливив урегулювання питання його винагороди іншим, ніж закон, нормативним актом.

2.5. Законом № 113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури.

Основна мета Закону № 113-IX - створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базована на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності [Пояснювальна записка до проєкту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури (реєстр. № 1032), що згодом ухвалено як Закон № 113-IX]. Такої мети мало бути досягнуто через кадрове перезавантаження органів прокуратури в спосіб атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах обійняти посаду прокурора в будь-якому органі прокуратури.

У пункті 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX визначено, що „до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури (абзац перший); „за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури (перше речення абзацу третього).

Відтак у Законі № 113-IX збережено юридичний статус прокурорів, які продовжували здійснювати свої повноваження до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, а отже, гарантії їх незалежності як невіддільний елемент статусу прокурора.

2.5.1. Відповідно до частини п`ятої статті 7 Закону № 1697-VII єдність системи прокуратури України забезпечено єдиними засадами організації й діяльності прокуратури, єдиним статусом прокурора, єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності прокурорів, фінансуванням прокуратури лише з Державного бюджету України (пункти 1-4).

Прокурорів, у межах реалізації їхніх повноважень, наділено єдиним юридичним статусом незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України або адміністративної посади, яку прокурор обіймає в прокуратурі (абзац перший частини другої статті 15 Закону № 1697-VII).

Конституційний Суд України зазначає, що прокурори сприяють здійсненню правосуддя в межах повноважень, якими їх наділено відповідно до статті 131-1 Конституції України. Вони виконують свої обов`язки на професійній основі, мають юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України або адміністративної посади, яку прокурор обіймає в прокуратурі. Єдиний порядок набуття статусу прокурора, наділення прокурорів однаковим обсягом гарантій незалежності, сукупність повноважень та обов`язків прокурора свідчить про єдиний юридичний статус усіх прокурорів.

У другому реченні абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX визначено, що в указаний у першому реченні цього абзацу період оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюють відповідно до постанови Кабінету Міністрів України.

Отже, з набранням чинності Законом № 113-IX питання винагороди прокурорів, які пройшли атестацію та яких переведено до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, регулює Закон № 1697-VII, а питання винагороди тих прокурорів, які продовжували здійснювати свої повноваження до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, - підзаконний нормативний акт - постанова Кабінету Міністрів України.

Відтак оспорювані приписи Закону № 113-IX визначають відмінне від установленого статтею 81 Закону № 1697-VII регулювання оплати праці прокурорів, що свідчить про відмінність у підході законодавця до питання винагороди прокурорів, а отже, про неоднакове ставлення до прокурорів попри те, що їх наділено єдиним юридичним статусом за обсягом гарантій забезпечення їх незалежності як невіддільного складника цього статусу.

2.5.2. Приписи Конституції України гарантують рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність їх перед законом (частина перша статті 24), а також установлюють заборону обмежень і привілеїв за певними ознаками: „Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частина друга статті 24).

Конституційний Суд України наголошував, що всі відмінності в привілеях чи обмеженнях щодо різних категорій індивідів, визначені законом, не можуть бути пов`язані з ознаками, установленими частиною другою статті 24 Конституції України; наведений принцип визначає загальне правило неприпустимості встановлення за соціальними або особистими ознаками привілеїв чи обмежень і не є абсолютним (друге, третє речення абзацу другого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007). Конституційний Суд України також наголошував на допустимості обмеження конституційного принципу рівності за умови наявності правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та потрібними [абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019].

Стосовно принципу заборони дискримінації, установленого статтею 14 Конвенції, Європейський суд із прав людини відповідно до своєї усталеної практики зазначив, що дискримінація означає неоднакове ставлення без будь-яких об`єктивних і обґрунтованих підстав до осіб за відносно схожих обставин [рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України/Fedorchenko and Lozenko v. Ukraine від 20 вересня 2012 року (заява № 387/03), § 62]; „неоднаковість у ставленні є дискримінаційною, якщо при цьому бракує об`єктивних і обґрунтованих підстав; інакше кажучи, якщо немає правомірної мети або якщо бракує розумної домірності між застосованими засобами та метою, що її прагнуть досягти. Договірна Держава має певний простір обдумування (a margin of appreciation) у визначенні того, чи відмінності в інших схожих ситуаціях уможливлюють неоднакове ставлення та якою мірою (див. Burden v. the United Kingdom GC, № 13378/05, § 60, ECHR 2008) [Рішення у справі v. Finland від 16 липня 2014 року (заява № 37359/09), § 108].

У контексті розглядуваної справи Конституційний Суд України вважає, що принцип рівності однаковою мірою поширюється на всіх прокурорів, яких у межах певних посад наділено єдиним юридичним статусом незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України або адміністративної посади, що її прокурор обіймає в прокуратурі.

Законодавець, запровадивши Законом № 113-IX реформування системи органів прокуратури, наділив Кабінет Міністрів України повноваженням визначати своїм актом розмір винагороди прокурорів. У такий спосіб законодавець запровадив неоднакове регулювання оплати праці прокурорів, фактично поділивши їх на дві категорії: одна - переведені до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, яким винагороду виплачують відповідно до Закону № 1697-VII; друга - ті, хто продовжував виконувати свої повноваження до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, для кого винагороду визначено підзаконним нормативним актом - постановою Кабінету Міністрів України. Таку відмінність у ставленні до прокурорів, які мають єдиний юридичний статус, не можна вважати об`єктивно виправданою, а тому вона є дискримінаційною.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II ,,Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX суперечить частині другій статті 24 Конституції України.

2.6. Конституційний Суд України зазначав, що з верховенства права (правовладдя) випливає вимога юридичної визначеності, яка є істотно важливою в питанні довіри до судової системи загалом [абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 5 червня 2019 року № 3-р(I)/2019]. Конституційний Суд України також наголошував на потребі додержання юридичної визначеності як вимоги верховенства права (правовладдя) в питанні нормативного регулювання оплати праці прокурорів (підпункт 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020).

Складовим елементом принципу юридичної визначеності як вимоги правовладдя є принцип правомірних сподівань (legitimate expectations), який, за тлумаченням Венеційської Комісії, виражає ідею, що органи публічної влади повинні додержуватись не лише приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених [у особи] сподівань; згідно з доктриною правомірних сподівань - ті, хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинні відчувати краху надій щодо своїх правомірних сподівань [спеціальне Дослідження Венеційської Комісії „Мірило правовладдя, CDL-AD(2016)007, пункт II.В.5.61].

У контексті цього конституційного провадження юридичну визначеність за доктриною правомірних сподівань слід розуміти не лише як право особи розраховувати на стабільність приписів актів права, чітке розуміння юридичних наслідків їх застосування, а також на послідовність законодавця в питаннях регулювання винагороди прокурорів відповідно до їхнього юридичного статусу.

Прокуратуру інституційно віднесено до системи правосуддя. Визначені статтею 131-1 Конституції України функції та юридичний статус прокуратури, а також установлений Законом № 1697-VII статус прокурора та обсяг гарантій його незалежності становлять єдину систему гарантій незалежності прокуратури як інституції загалом, так і окремого прокурора зокрема. Отже, Верховна Рада України створила підстави для впевненості прокурорів у тому, що їхній статус (і відповідно невіддільні його елементи), як і статус суддів, гарантований державою, захищений нормативними актами вищого рівня, ніж підзаконні акти. Такий підхід законодавець підтвердив тим, що, запровадивши Законом № 113-IX реформу органів прокуратури, зберіг юридичний статус прокурорів та керівників регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорів і керівників структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, який вони мали до набрання чинності Законом № 113-IX, під час реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури (перше речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX).

Конституційний Суд України з урахуванням наведеного та приписів частини першої статті 81 Закону № 1697-VII, згідно з якими питання винагороди прокурора регулює виключно Закон № 1697-VII, вважає, що прокурори мали правомірні сподівання на стабільність у питанні нормативного регулювання їхньої винагороди як гарантії їх незалежності, яка є невіддільним елементом юридичного статусу прокурора.

Конституційний Суд України також звертає увагу на те, що одночасна дія актів права того самого рівня, які неоднаково регулюють те саме питання - винагороду прокурора - не відповідає вимозі юридичної визначеності як складнику правовладдя, установленого приписом частини першої статті 8 Конституції України за формулою: „В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX не відповідає вимогам правовладдя в аспекті юридичної визначеності, а отже, суперечить статті 8 Конституції України.

2.7. ...Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (частина перша); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта).

Зважаючи на те, що зазначені приписи статті 41 Конституції України є співвідносними з приписами статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту права власності та меж здійснення цього права, Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини в цій ділянці.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; нікого не може бути позбавлено власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, визначених законом і загальними принципами міжнародного права (абзац перший); проте попередні приписи цієї статті жодним чином не обмежують права держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (абзац другий).

Європейський суд із прав людини, коли тлумачив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції як невіддільну її частину, виснував, що поняття „майно має автономне значення, яке не залежить від формальної класифікації у національному праві та не означає лише володіння матеріальними речами: як і матеріальні речі, певні права та інтереси, як-от активи, також можна розглядати як „майнові права, а отже, як „майно для цілей цієї статті [рішення у справах Iatridis v. Greece від 25 березня 1999 року (заява № 31107/96), § 54; Beyeler v. ltaly від 5 січня 2000 року (заява № 33202/96), § 100; Broniowski v. Poland від 22 червня 2004 року (заява № 31443/96), § 129; Depalle v. France від 29 березня 2010 року (заява № 34044/02), § 62; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy від 7 червня 2012 року (заява № 38433/09), § 171].

У справі Savickas and others v. Lithuania Європейський суд із прав людини відповідно до своєї усталеної практики наголосив, що „принципи, які загалом застосовують у справах за статтею 1 Протоколу № 1, є рівнозначними для питань заробітних плат та соціальних виплат (див. mutatis mutandis, Stummer v. Austria [GC], № 37452/02, § 82, ЄСПЛ 2011) [(заяви №№ 66365/09, 12845/10, 28367/11, 29809/10, 29813/10, 30623/10), § 91].

Європейський суд із прав людини у своїй практиці щодо захисту власності відповідно до гарантій, що їх визначено статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, застосовує також доктрину правомірних сподівань.

У низці рішень Європейський суд із прав людини зазначив, що задля того, щоб „сподівання було „правомірним, воно має бути конкретнішим, ніж просто надія, та має бути базоване на нормі права або юридичному акті, такому як судове рішення [рішення у справі v. Slovakia від 28 вересня 2004 року (заява № 44912/98), § 49; у справі v. Hungary від 13 грудня 2016 року (заява № 53080/13), § 75].

Ураховуючи зазначене, Конституційний Суд України констатує, що оскільки держава втрутилась у гарантоване Конституцією України право власності на підставі припису, який суперечить частині першій статті 8 Конституції України, то друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II ,,Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX не можна вважати таким, що відповідає частинам першій, четвертій статті 41 Конституції України.

З урахуванням наведених мотивів Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX.

2. Друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення".

Представник відповідача правильно вказує на те, що вищевказана норма Закону № 113-IX втратила чинність з 13.09.2023

Однак суд вважає необхідним підкреслити, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають як неконституційний в цілому або в частині.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18 та від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

З огляду на те, що проаналізовані вище приписи Закону № 113-IX в частині оплати праці прокурорів не відповідають Конституції України та є дискримінаційними по відношенню до прокурорів, суд вважає неможливим врахувати такі норми Закону як підставу правомірності поведінки суб`єкта владних повноважень у спірних правовідносинах.

Отже, з уваги на рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі № 6-р/2020, а також враховуючи, що судом конституційної юрисдикції у рішенні від 13 вересня 2023 року у справі № 8-р(II)/2023 констатовано, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19 вересня 2019 року № 113-IX, суд доходить висновку, що в спірному періоді з 01.01.2022 по 31.08.2023 відповідач був зобов`язаний нараховувати та виплачувати позивачу заробітну плату з урахуванням всіх її складових відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

Відтак позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу заробітної плати відповідно до вимог Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру" на переконання суду є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема: 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Суд вважає, що обчислення конкретної суми заробітної плати є дискреційним повноваженням Рівненської обласної прокуратури, а тому позовна вимога про стягнення з відповідача заявленої суми в розмірі 1304617 грн не може бути задоволена судом.

Для належного захисту порушеного права суд вважає необхідним зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за спірний період відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру" з урахуванням усіх установлених надбавок до посадового окладу та з урахуванням виплачених сум, з утриманням податків та зборів, обов`язкових платежів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ураховуючи викладене, суд доходить переконання про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Рівненської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною, стягнення заробітної плати задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Рівненської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заробітної плати відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

Зобов`язати Рівненську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за період з 01.01.2022 по 31.08.2023 відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 відповідно до статті 81 Закону України "Про прокуратуру", з урахуванням усіх установлених надбавок до посадового окладу та з урахуванням виплачених сум, з утриманням податків та зборів, обов`язкових платежів.

В решті позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач - Рівненська обласна прокуратура (вул. 16 Липня, буд. 52, м. Рівне, Рівненська обл., 33028, ЄДРПОУ/РНОКПП 02910077)

Повний текст рішення складений 15 жовтня 2024 року

Суддя Н.О. Дорошенко