Рішення № 122192265, 09.10.2024, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2024 року м. Київ№ 640/11495/22

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жукової Є.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області; Державної міграційної служби Українипровизнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Коммендаторе Франческо (позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просив суд:

1) визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлено наказом від 29.11.2021 за №393;

2) визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.02.2022 №20-22, що оформлено Повідомленням про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.07.2022 №40;

3) зобов`язати Державну міграційну службу України в особі Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.08.2022 відкрито провадження у справі №640/11495/22.

Відповідно до Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ установлено, що з дня набрання чинності цим Законом: до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, справа надіслана до Київського окружного адміністративного суду за належністю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.08.2024 справа розподілена судді Жуковій Є.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.08.2024 прийнято справу до провадження, розгляд справи розпочато спочатку, суд ухвалив здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, встановленими ст. ст. 257-262 КАС України без повідомлення (виклику) учасників справи.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Так, позивач вказує, що в процесі співбесіди надав пояснення щодо своєї належності (більш ніж десять років назад) до певної соціальної групи, яка вчиняла протиправні дії на території Італії. Вступ до групи відбувся під тиском, проти волі, оскільки відмова сприяти діяльності групи призвела б позбавлення майна, бізнесу та життя позивача. Як вказує позивач, після надання свідчень проти членів групи, владою Італії винесено вироки щодо позбавлення волі членів групи та самого позивача, оскільки така поведінка та співпраця з правоохоронними органами є неприйнятним відповідно до внутрішніх негласних правил групи, позивач почав отримувати повідомлення з погрозами щодо позбавлення життя.

Державна міграційна служба України у поданому відзиві на позов проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав безпідставності останніх, оскільки дослідивши матеріали особової справи позивача встановлено, що територіальним органом ДМС проведені всі необхідні процедурні дії, передбачені законодавством в установлені строки та у повному обсязі. ДМС погоджується з аргументами ЦМУ ДМС, що містяться у висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.11.2021, підготовленому за результатами попереднього розгляду заяви позивача щодо необґрунтованості його клопотання про надання міжнародного захисту.

Відзиву від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у встановлений судом строк не надходило.

Згідно частини шостої статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що відповідач по справі своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, з метою додержання розумного строку розгляду справи, суд визнав за можливе розгляд справи здійснювати за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

20 жовтня 2021 року громадянин Італійської Республіки ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Головним спеціалістом сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Редковським А.Ю. складений висновок від 29.11.2021 щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 29.11.2021 №393, відповідно до статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі висновку головного спеціаліста сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Редковського А.Ю. від 29.11.2021, відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Італійської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до Повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання яро визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.11.2021 №208, відповідно до частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повідомлено, що Коммендаторе Франческо відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Коммендаторе Франческо 05.12.2021 оскаржив зазначене рішення до Державної міграційної служби України.

Рішенням Державної міграційної служби України від 18.02.2022 №20-22 відхилено скаргу адвоката Грибової О.О., яка діє в інтересах громадянина Італійської Республіки ОСОБА_1 від 01.12.2021 на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 04.11.2021 № 1054317, на наказ ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 29.11.2021 № 393 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Італійської Республіки ОСОБА_1 .

Вказане зумовило звернення позивача з даним позовом до суду.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, громадянин Італійської Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Мінео (Італія), за національністю італієць, сповідує християнство (католицизм), громадянин Італійської Республіки, одружений. З документів, що посвідчують особу, надав копію національного паспорта серії YB № 0378669 строком дії до 07.11.2026. Прибув до України 21.01.2020 легально, авіасполученням.

20 жовтня 2021 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві та під час співбесіди позивач повідомив, що він побоюється бути вбитим під час відбування покарання у в`язниці в Італії. Вважає, що йому можуть помститись члени кримінального угрупування, проти якого він свідчив.

Під час співбесіди 26.11.2021, повідомив повідомив наступне:

- з дитинства проживав в Швейцарії, Італії, Франції. Державними або недержавними агентами не переслідувався. Працював легально.

- всі побоювання позивача стосуються низки кримінальних справ, по яким він вже отримав вирок суду м. Мілану - по сукупності 11 років 6 місяців ув`язнення;

- кримінальні справи, за словами позивача, пов`язані із шахрайськими заявами про викрадення авто, які робили члени кримінального угрупування для отримання незаконним шляхом страхових виплат. Ці автомобілі потім за фальшивими документами відправлялись у треті країни з метою продажу;

- за словами позивача ще у 2003 році, півроку тривало слідство відносно нього, де він свідчив проти цього кримінального угрупування, так як, за його словами, вони не надали йому жодної допомоги та в кінці кінців не заплатили йому за надані «послуги» пов`язані із вказаною вище кримінальною схемою;

- шукач захисту взагалі вважав, що йому нічого не загрожувало за цією справою, оскільки він надав необхідні свідчення та очікував закінчення терміну давності за злочином;

- про жодні переслідування не пов`язані з кримінальною справою позивач не повідомляє.

На підтвердження своїх тверджень, позивач надав до територіального органу ДМС фотокопію смс-повідомлень, які він отримав від невідомих осіб з погрозами Зміст повідомлень полягає в тому, що на нього вже чекають в будь-якій в`язниці Італії та обов`язково помстяться.

У додаткових поясненнях позивач вказує, що незнайомці звернулися до нього співпрацювати, при цьому вони попередили, якщо він відмовиться, вони не дадуть йому вести власний бізнес. Таким чином позивачу довелося приєднатися до організованої злочинної групи, що діє в Італії та здійснювати незаконну діяльність в Мілані, а саме займатися незаконною торгівлею викраденими автомобілями та шахрайством зі страхування автомобілів.

Водночас, під час співбесіди 26.11.2021 позивач вказує, що мафія звернулась до нього за допомогою, він не міг їм відмовити, оскільки це було частиною його роботи, окрім того він неодноразово звертався до них за допомогою та не вказав ніяких свідчень, що вони примушували його співпрацювати з ними.

В додаткових поясненнях позивач вказує, що його та декількох інших учасників злочинного угрупування заарештували в 2007 році і розпочалося слідство, а потім суд, який тривав до березня 2019 року. Під час слідства та судового процесу він надав свідчення проти учасників мафії. Він визнав свою вину та хотів розірвати всі зв`язки зі злочинним світом. Він порушив цей кодекс, надавши свідчення, що карається у злочинному світі катуванням і смертю.

Водночас, під час співбесіди 26.11.2021 позивач спочатку зазначив, що після 2003 року він повністю розірвав всі стосунки з мафією після 6-річіюго перебування у слідчому ізоляторі, а надалі стверджує, що перший вирок відносно нього був в 2006 році, а вже в 2019 році коли йому було винесено вирок, він виїхав в Україну з метою придбання нерухомості, мети виїзду з Італії не було. Також заявник не зазначив про будь-які погрози чи загрозу його життю, які змусили його залишити Італію.

Вищенаведені суттєві розбіжності у твердженнях позивача ставлять під сумнів повідомлені ним побоювання повернення до країни походження та являються неправдоподібними.

Відповідно до екстрадиційних матеріалів, позивач знаходиться у розшуку компетентними органами Італійської Республіки для притягнення до відповідальності, оскільки він є одержувачем наказу про виконання S1EP № 108/2020, виданого 27.01.2020 Генеральною прокуратурою при Апеляційному суді м. Мілан, про відбування строку покарання, що складає 11 років 6 місяців.

Шукач захисту визнаний винним відповідно до рішень Апеляційного суду м. Мілан від 13.04.2007 (за співучасть у злочинах з відмиванням грошей, що обтяжується фальсифікацією та приховуванням документів (Мілан 18.07.1999, Турів 24.10.2000)), від 01.09.2016 (співучасть у шахрайстві (Мілан 10.06.2008)) та від 11.03.2019 (злочини скоєні у складі злочинного угрупування, пов`язані із відмиванням грошей, привласненні майна, шахрайське пошкодження застрахованих активів (Мілан, Каорле, Тревільо, Осіо Сотто, Мониі та Галларатс з 23.02.2009 по листопад 2011 року)).

Аналіз екстрадиційних матеріалів не дає підстав вважати, що кримінальна справа містить ознаки переслідування. Обставини справ позивача носять виключно кримінальний характер, про побоювання, які пов`язані з кримінальним переслідуванням, шукач захисту у ході розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повідомив.

Вказані обставини досліджені та оцінені територіальним органом ДМС у висновку.

Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Так, Законом України від 21 жовтня 1999 року № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 99 - 100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI.

За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Суд зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

У контексті встановлених судом обставин вірогідним є те, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Італійської Республіки. Зазначені причини неповернення позивача не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Слід зазначити, що екстрадиція сама по собі не становить порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Для Конвенції є характерним пошук справедливої рівноваги між потребами, пов`язаними із загальними інтересами суспільства, і вимогами захисту основних прав людини. Разом зі спрощенням процедур перетинання державних кордонів до глобальних міжнародних масштабів зростає й злочинність. Саме тому, в інтересах світового суспільства необхідно, щоб особи, яких підозрюють у вчиненні злочинів і які переховуються за кордоном, поставали перед правосуддям. І, навпаки, створення умов для безпечного перебування втікачів є не тільки небезпечним для держави, зобов`язаної забезпечувати захист особі, але також сприяє підриву основ екстрадиції.

Також, відповідача при прийнятті спірних рішень досліджено та установлено, що Конституція Італійської Республіки передбачає незалежну судову систему, і загалом дотримується незалежності та неупередженості судової системи. Конституція передбачає право на справедливий та публічний судовий розгляд, та незалежна судова система зазвичай забезпечує дотримання цього права. Підсудні вважаються невинними та мають право буди негайно та докладно повідомленими про пред`явлені їм звинувачення. Судові процеси є справедливими та публічними, але вони можуть бути відкладені через недостатню кількість суддів або через юридичні маневри. Повідомлень про політичних ув`язнених чи затриманих не надходило.

У підсумку, суд приходить до висновку, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Італійської Республіки, оскільки на даний момент вирішується питання щодо його екстрадицію відповідним органам.

Крім того, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно заявника за національною ознакою.

Слід зазначити, що в Італії відсутній збройний конфлікт, що дає підстави вважати про відсутність загроз життю та здоров`ю позивачу внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту у випадку його повернення до Італії.

Зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та враховуючи наведені позивачем обставини, а також беручи до уваги факти про країну громадянської належності позивача, суд дійшов висновку, що причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Враховуючи викладене, позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Решта доводів учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, відшкодуванню підлягають судові витрати сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, виключно у разі задоволення позовних вимог.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову, сплачений позивачем судовий збір відшкодуванню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову громадянина Італійської Республіки ОСОБА_1 відмовити повністю.

2. Сплачений судовий збір відшкодуванню не підлягає.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Жукова Є.О.