Рішення № 121948626, 16.09.2024, Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/10094/24

пр. № 2/759/3805/24

16 вересня 2024 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва

у складі: головуючого судді Ул`яновської О.В.,

секретаря судового засідання Кривонос Ю.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовними вимогами Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі

у травні 2024 р. позивач звернувся до суду із зазначеними позовними вимогами, просить суд: визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування

службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ;

виселити ОСОБА_1 із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення; встановити порядок виконання ухваленого рішення протягом місячного строку шляхом звільнення ОСОБА_1 та передачі ЦМУ МЮ (м. Київ) зазначеного службового жилого приміщення та зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядженням №473 Святошинської РДА в місті Києві від 03.10.2017 на підставі клопотання 10/8/6086 Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 18.05.2017, включено до числа службових жилих приміщень ГТ УЮ у місті Києві однокімнатну квартиру загальною площею 48.8 кв.м., житловою площею 17,0 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка у подальшому надана у користування, як службове житло, працівнику ГТ УЮ у місті Києві, ОСОБА_1 . В подальшому на підставі наказу №234-к ЦМУ МЮ (м. Київ) від 04.02.2022 ОСОБА_1 звільнено з посади державного виконавця Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) за власним бажанням, відповідно до ч. 1 ст. 86 ЗУ «Про

державну службу» з 07.02.2022. Власником службового житлового приміщення, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 , є держава в особі Міністерства юстиції України. Відповідно до Порядку надання службових жилих приміщень в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), затвердженого заказом

Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 14.12.2020 №1485/6 працівник, що припинив трудові відносини з ЦМУ МЮ (м. Київ), підлягає виселенню зі службового жилого приміщення, крім випадків, передбачених чинним

законодавством. Враховуючи зазначене, житлово-побутовою комісією Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) прийнято рішення направити ОСОБА_1 листи щодо звільнення займаного службового житла.

На час звернення з позовом службове житло ОСОБА_1 не звільнено.

ІІ. Процесуальні дії і рішення суду

відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.05.2024, визначено головуючого - суддю Ул`яновську О.В. (а.с. 86-87).

Ухвалою судді від 17.05.2024 відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням без виклику сторін (а.с. 89-90).

Відповідно до ст. 274 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи, справи, що виникають з трудових відносин, а також може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

За змістом ст. 279 ЦПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Відповідачу надсилалася ухвала про відкриття провадження разом з позовною заявою та додатками до неї. Відзив на позовну заяву до суду не направив, жодних заяв з процесуальних питань від сторони відповідача до суду не надходили.

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Відповідно до положень ч. 8 ст. 178 ЦПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).

Відповідно до ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає за можливе вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, що відповідає ст. 280 ЦПК України.

ІІІ. Фактичні обставини справи

судом встановлено, що власником службового житлового приміщення, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 , є держава в особі Міністерства юстиції України, що підтверджується інформацією від 18.05.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна, на підставі договору купівлі-продажу серія та номер 1742, виданого 16.12.2016, видавник: Гречана Р.Т. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (а.с. 16-17, 42-48).

Згідно наказу №870/6 від 11.12.2017 про забезпечення службовим житлом працівників Головного територіального управління юстиції у місті Києві з метою поліпшення житлових умов та на підставі Розпорядження №473 Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації від 03.10.2017 надано ОСОБА_1 , старшому державному виконавцю Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ

Головного територіального управління юстиції у місті Києві, однокімнатну

квартиру загальною площею 48,8 кв. м, жилою площею 17,0 кв. м, розташовану

за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12-15).

Відповідно до наказу №234-к від 04.02.2022 Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Колодчука С.В. звільнено з посади державного виконавця Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) за власним бажанням, відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону України «Про державну службу» з 07.02.2022 (а.с. 6).

Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) було направлено вимогу ОСОБА_1 про звільнення займаного службового житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , з метою подальшого його використання за цільовим призначенням, у строк до 07.11.2022 або повідомити причини, які цьому перешкоджають (а.с. 7-8).

Згідно відповіді №112540411 від 17.05.2024 з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 20.01.2018 по дату подання позову до суду (а.с. 88).

ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду

право кожної особи на житло гарантовано ст. 47 Конституції України. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно положень ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У ст. 379 ЦК України наведено поняття житла - житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Однак, реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону.

Таке право виникає у власника житла (глава 28 ЦК), членів його сім`ї (ст. 405 ЦК, ст. 156 Житлового кодексу Української РСР (надалі - ЖК)), орендаря (наймача) житла (ст. 810 ЦК, 61 ЖК), членів його сім`ї (ст. 816 ЦК, ст. ст. 64, 160 ЖК) тощо.

Окрім того, положеннями ст. 391 ЦК України регламентовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 № 2 встановив, що реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім`ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», - зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Постановою Верховного Суду України у справі № 6-57цс11 від 16.01.2012 визначено, що вказаний Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, а положення статті 7 цього Закону застосовуються до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захисти права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Статтею 121 ЖК України визначено, що порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України.

Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (ч. 1 ст. 118 ЖК України).

Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншого громадського об`єднання.

На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (стаття 122 ЖК України).

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detention) ним. Право володіння (possession) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК України).

Стаття 125 ЖК України визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені із службового житла у випадках, передбачених ст. 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, статті 124-125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про закінчення його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Вищевказане узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).

Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві,в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (пункт 2 частини першої статті 125 ЖК України).

Відповідно до правової позиції Великої палати Верховного Суду, викладеної пунктах 49, 63 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, з моменту, коли перестали існувати право підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. Звернуто увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06,§ 71).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

В основу тимчасовості проживання в службовому житловому приміщенні покладено право власності на нього як на нерухоме майно, що належить державі в особі уповноважених підприємства чи установи або громадській чи кооперативній організації.

Попри те, що в Україні виселення зі службового житла закон чітко пов`язує з припиненням трудових або службових відносин наймача з власником цього житла, ст. 8 Конвенції визнає правомірним втручання органів державної влади у право особи на повагу до свого приватного й сімейного життя та свого житла, якщо воно не лише здійснюється у зв`язку із законом, але є необхідним в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Аналізуючи легітимну (у розумінні ст. 8 Конвенції) мету виселення особи зі службового житла, після припинення її трудових відносин із роботодавцем, який надав це житло, вона повинна повернути службове приміщення, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Звідси мета виселення полягає саме в забезпеченні прав інших громадян і прав державних і громадських організацій, які є власниками службових житлових приміщень або за якими останні закріплені на праві оперативного управління.

Наявність конкретних працівників, характер трудових чи службових відносин із роботодавцем яких потребує проживання в зазначеному службовому приміщенні, та їх важливість і необхідність для інтересів підприємства, установи, організації, яким належить службове житло, є вагомим аргументом на підтвердження вказаної суспільної потреби.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові у справі № 653/1096/16-ц від 04 липня 2018 року, службове житло надається особі тимчасово, допоки не припиняться з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Зважаючи на те, що трудові відносини між позивачем та відповідачем припинені, а також враховуючи, що ОСОБА_1 не відноситься до переліку осіб, що міститься у ст. 125 ЖК України, можна прийти до висновку, що позивач має повне право вимагати усунення перешкод завданих йому відповідачем у користуванні службовим житловим приміщенням.

За змістом ст. 109 ЖК Української РСР виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться у добровільному або судовому порядку. Громадянам, яких виселяютьз жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999). Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, обставини наведені в позовній заяві та додані до неї докази не спростовані відповідачем, який не скористався своїм процесуальним правом подати відзив (заперечення) на позовну заяву та докази на спростування заявлених позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що поданий позов підлягає задоволенню.

Таким чином, рішення суду у справі про задоволення позову після набуття ним законної сили є підставою для зняття з реєстрації відповідача за вищевказаною адресою.

V. Розподіл судових витрат

У порядку ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення сума судового збору в розмірі 3028 грн 00 коп., який був сплачений при зверненні до суду з вказаним позовом.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України; ст.ст. 16, 316, 317, 391, 405 ЦК України; ст.ст. 9, 71, 72, 109-111, 116, 124, 125, 132 ЖК УРСР; ст.ст. 13, 33, 130, 141, 247, 258, 259, 263-265, 273, 280, 354ЦПК України,

УХВАЛИВ:

позовні вимоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити.

Визнати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП невідомо) таким, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Усунути перешкоди у користуванні квартирою, шляхом виселення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП невідомо) з квартири за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП невідомо) на користь Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (ЄДРПОУ 43315602) судовий збір по справі у розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Встановити порядок виконання рішення суду, відповідно до якого рішення суду у разі набрання ним законної сили є підставою для Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) для зняття ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП невідомо) з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Святошинський районний суд м. Києва до апеляційного суду у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 цього Кодексу.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Позивач має право оскаржити заочне рішення до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя: О.В. Ул`яновська

Повний текст рішення суду складено 16.09.2024.