Рішення № 121904118, 25.09.2024, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13984/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванова Е.А.

розглянувши в спрощеному позовному провадженні в приміщенні суду в м.Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ,) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м. Одеса, вул. Канатна. 83) Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (84122, м. Слов`янськ, площа Соборна, 3) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з вищевказаним позовом до суду у якому просить визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі відповідач-1) щодо відмови позивачу у зарахуванні до трудового стажу періодів роботи згідно трудової книжки від 08.07.1981 року № НОМЕР_1 з 09.07.1981 року по 29.01.1982 рік учнем тесляра підіймальної дільниці Камустяк об`єднання «Лензолото» Іркутської області з 04.02.1982 року по 20.04.1982 року слюсарем 4 розряду в Бодайбинському управлінні «Лензолотодортранс», служби у відділі протипожежної аварійно-рятувальної служби УМВС РФ адміністрації Іркутської області з 01.01.1992 року по 01.07.1996 року та призначенні пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» протиправними та скасувати рішення № 154950005225 від 22.03.2024 року; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області(далі відповідач-2), Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зарахувати позивачу до трудового стажу періоди роботи згідно трудової книжки від 08.07.1981 року № НОМЕР_1 з 09.07.1981 року по 2901.1982 рік учнем тесляра підіймальної дільниці Камустяк об`єднання «Лензолото» Іркутської області, з 04.02.1982 року по 20.04.1982 року слюсарем 4 розряду в Бодайбинському управлінні «Лензолотодортранс», служби у відділі протипожежної аварійно-рятувальної служби УМВС РФ адміністрації Іркутської області з 01.01.1992 року по 01.07.1996 року та призначити пенсію на за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 14.03.2024 року, мотивуючи це тим, що він 14.03.2024 року звернувся до ГУ ПФУ в Одеській області з заявою про призначення пенсії у зв`язку з досягненням 60 років, проте оскаржуваним рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у цьому було відмовлено, так як до страхового стажу не зараховано згідно трудової книжки від 08.07.1981 року № НОМЕР_1 періоди роботи з 09.07.1981 року по 29.01.1982 рік та з 04.02.1982 року по 20.04.1982 рік, оскільки в записах відсутні дати наказу на прийом, що є порушенням вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України №58 від 27.07.1993 року ( зі змінами) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України №110 від 17.08.1993, а також не зарахований період служби в органах МВС РФ з 01.01.1992 року по 01.07.1996 рік, оскільки підприємство знаходиться на території російської федерації та Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» розірвано дипломатичні відносини.

Оскаржуване рішення порушує його конституційне право на соціальний захист.

Ухвалою суду від 13.05.2024 року відкрито позовне провадження та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

23.05.2024 року від представника відповідача-2 до суду надійшов відзив на позов у якому він просить відмовити у задоволенні позову з підстав того, що періоди роботи позивача з 09.07.1981 по 29.01.1982 та з 04.02.1982 по 20.04.1982 не було зараховано до страхового стажу у зв`язку з тим, що запис № 8 у трудовій книжці не відповідає вимогам Інструкції № 162. Зокрема, відповідно до п. 2.13 Інструкції № 162 (надалі мовою оригіналу) в графе 3 раздела "Сведения о работе" в виде заголовка пишется полное наименование предприятия. Под этим заголовком в графе 1 ставится порядковый номер вносимой записи, в графе 2 указывается дата приема на работу. В порушення зазначених вимог, записи у трудовій книжці Позивача за періоди з 09.07.1981 по 29.01.1982 та з 04.02.1982 по 20.04.1982 у трудовій книжці Позивача про прийняття на роботу не містять відомостей у графі 2 про дату прийняття на роботу. Отже, такі записи є недійсними, тобто такими, що не підтверджують трудову діяльність Позивача з а періоди з 09.07.1981 по 29.01.1982 та з 04.02.1982 по 20.04.1982. Однак, неналежне оформлення трудової книжки не позбавляє особу права на зарахування періодів трудової діяльності до страхового стажу. При цьому посилається на Постанову Кабінету Міністрів України № 637 від 12 серпня 1993 року якою було затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (надалі Порядок № 637). Отже, чинним законодавством України передбачено можливість підтвердження трудового стажу у разі відсутності відповідних записів у трудовій книжці. Проте, жодних допустимих доказів, передбачених п. 3 Порядку № 637 Позивачем до Головного управління не було надано. Також, до страхового стажу Позивача не було зараховано період роботи з 01.01.1992 по 01.07.1996 в органах МВС РФ, у зв`язку з військовою агресією РФ та введенням в країні воєнного стану відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 Укрпоштою повністю припинено поштове співробітництво та обмін поштою з країною - агресором. Поштові відправлення у цю країну не приймаються і не відправляються. Враховуючи цю обставину, у органів Пенсійного фонду України відсутня об`єктивна можливість здійснити перевірку первинних документів та підтвердити факт сплати страхових внесків за період з 01.01.1992 по 01.07.1996 до пенсійного органу РФ.

Враховуючи вищевикладене, не має правових підстав для зарахування до страхового стажу Позивача періодів з 09.07.1981 по 29.01.1982, з 04.02.1982 по 20.04.1982 та з 01.01.1992 по 01.07.1996, оскільки жодних передбачених законодавством документів на підтвердження трудової діяльності у зазначений період Позивачем до Головного управління не було надано, а записи у трудовій книжці не відповідають вимогам чинного на той момент законодавства.

07.06.2024 року від представника відповідача-1 до суду надійшов відзив на позов у якому він просить відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав аналогічних вказаних відповідачем-2, та також зазначає про вихід України 19.06.2023 року з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення.

Дослідивши зміст заяв по суті справи, надані до суду письмові докази у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об`єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 14.03.2024 року звернувся до відповідача-2 із заявою про призначення пенсії за віком до якої додав трудові книжки.

Заява за принципом екстериторіальності розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області та його рішенням №154950005225 від 22.03.2024 року відмовлено позивачу у призначенні пенсії з підстав того, що його страховий стаж становить менш ніж 31 рік, а саме 22 роки 01міс. 21день при віці 60 років. Тоді як необхідний стаж для виходу на пенсію становить 31 років. Та до страхового стажу не зараховано період зазначений у трудовій книжці Позивача з 09.07.1981 по 29.01.1982 та з 04.02.1982 по 20.04.1982, так як у трудовій книжці про прийняття на роботу не містять у графі 4 відомості про дату наказу про прийняття на роботу; та період з 01.01.1992 по 01.07.1996 в органах МВС РФ, так як підприємство знаходиться на території російської федерації та Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 розірвано дипломатичні відносини.

Не погоджуючись з оскаржуваним рішенням позивач звернулась до суду з позовом.

Джерела права та висновки суду.

Згідно із статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частина 3 статті 4 Закону № 1058-IV визначає, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Відповідно до статті 26 Закону № 1058, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Відповідно до статті 1 Закону № 1058, застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачуються чи сплачувалися у встановленому законом порядку страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування та до накопичувальної системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування;

Страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов`язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески;

Страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов`язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, кошти, сплачені за договором про добровільну сплату страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування;

Страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.

Відповідно до статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

За частиною 2 статті 27 Закону № 1058-IV, за бажанням застрахованої особи частина розміру пенсії за віком за період страхового стажу, набутого до дня набрання чинності цим Законом, може бути визначена відповідно до раніше діючого законодавства, а частина розміру пенсії за період страхового стажу, набутого після набрання чинності цим Законом, - відповідно до цього Закону.

Закон №1058-IV набрав чинності 1 січня 2004 року. До цього моменту пенсійні відносини врегульовувалися Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року №1788-XII (далі - Закон №1788-XII).

Відповідно до п. «а» ст. 56 Закону №1788-ХІІ, до стажу роботи зараховується будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.

Відповідно до ст. 62 Закону № 1788-XII та ч. 1 ст. 48 Кодексу Законів про працю України основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Згідно Порядку № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами (п.1 Порядку).

Відповідно до п.3 Порядку № 637 встановлено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Відповідно до п. 23, 24 Порядку № 637, документи, що подаються для підтвердження трудової діяльності, повинні бути підписані посадовими особами і засвідчені печаткою (у разі наявності).

Для підтвердження трудового стажу приймаються лише ті відомості про період роботи, які внесені в довідки на підставі документів.

Системний аналіз наведених норм права свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи (служби) є трудова книжка. Лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі №415/4914/16-а, від 21 травня 2020 року у справі №550/927/17, від 16 червня 2020 року у справі №682/967/17 та від 19 червня 2020 року у справі №359/2076/17, від 18 листопада 2022 року у справі № 560/3734/22.

Адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

Аналогічна правова позиція міститься у п. 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018 року по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18).

Відповідач як підставу для відмови у зарахуванні періоду з 09.07.1981 р. по 29.01.1982 р. та з 04.02.1982 по 20.04.1982р. послався на відсутність у графі 4 дати наказу про прийом.

З копії трудової книжки НОМЕР_2 від 08.07.1981р. вбачається під номером 1 запис від 09.07.1981 року про прийняття позивача учнем тесляру підземної ділянки та у графі 4 на підставі чого внесений запис вказано: «наказ зап.210» без дати (а.с.5).

Під записом №3 міститься запис про прийняття позивача 04.02.1982р автослюсарем по 4 розряду та у графі 4 на підставі чого внесений запис вказано: «зап.24-82» без дати.

Суд наголошує, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його документах, та їх ведення. Вказані відповідачем обставини, не можу бути підставою для неврахування спірних періодів та виключення їх з трудового стажу позивача, оскільки працівник не може відповідати за неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки з вини адміністрації підприємства (установи) не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 по справі № 677/277/17, від 21 лютого 2018 року у справі №687/975/17, від 18 листопада 2022 року у справі № 560/3734/22, від 04 липня 2023 року у справі № 580/4012/19.

Суд також наголошує, що Верховний Суд у постановах від 24 травня 2018 року у справі № 490/12392/16-а, від 29 березня 2019 року у справі №548/2056/16-а висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Щодо періоду роботи з 01.01.1992 по 01.07.1996 в органах МВС рф, то як вбачається з трудової книжки НОМЕР_2 запис №22 від 06.07.1990 та №23 від 01.01.1996р служба в органах МВС рф.

Разом з тим, відповідачем-1 зараховано до страхового стажу позивача період з 06.07.1990 по 31.12.1991 р. -1 рік 5 місяців 26 днів.(копія у матеріалах справи).

Суд відхиляє аргумент відповідачів щодо розірванні дипломатичних стосунків та припинення поштового сполучення з країною агресором рф, та неможливості здійснити перевірку первинних документів та підтвердити факт сплати страхових внесків за період з 01.01.1992 по 01.07.1996р. до пенсійного органу рф з наступних підстав.

На підставі Указу Президента України від 24.02.2022 за №64/2022, яким введено на території України воєнний стан, у зв`язку військовою агресією Російської Федерації проти України, починаючи з 24.02.2022, листування із російською федерацією зупинено, що підтверджується офіційним повідомленням AT "Укрпошта" на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет.

Сама умова щодо отримання інформації від уповноважених органів російської федерації встановлює для громадян не передбачену законами України вимогу для отримання пенсії, а також враховуючи розірвання дипломатичних відносин з російською федерацією, звернення органів ПФ України до компетентних органів рф для витребування відомостей щодо сплати страхових внесків є неможливим, що взагалі позбавляє таких осіб можливості отримувати пенсію, що, в свою чергу, порушує їх гарантоване Конституцією України право власності та право на соціальний захист.

При цьому суд зауважує, що право особи на отримання пенсійних виплат у належному розмірі не може бути поставлено у залежність від можливості органів Пенсійного фонду України здійснювати повноваження щодо отримання інформації від окупаційної влади рф.

Судом вини позивача у відсутності можливості отримати інформації не встановлено, та її виплата є обов`язком відповідача.

Щодо аргументу відповідача-1 про вихід України з Угоди, то суд зазначає наступне.

Нормами частини 2 статті 10 Закону України "Про зайнятість населення"передбачено, що права громадян України, які працюють за кордоном, захищаються законодавством України та держави перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

23 грудня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 грудня 2022 року № 2783-IX "Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року", відповідно до якого зупинено у відносинах, зокрема, з російською федерацією дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 03 березня 1998 року № 140/98-ВР.

Кабінетом Міністрів України 29 листопада 2022 року прийнята Постанова № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян-держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення" від 13 березня 1992 року.

Крім того, з 01 січня 2023 року російська федерація припинила участь в Угоді від 13 березня 1992 року.

Після зупинення дії Конвенція 1993 року не застосовуватиметься у відносинах з російською федерацією щодо будь-яких документів, виданих, посвідчених у російській федерації, незалежно від дати їх видачі, посвідчення.

Офіційні документи, видані компетентними органами російської федерації, приймаються на території України виключно за умови легалізації, в даному випадку шляхом проставлення апостилю.

За результатами письмового повідомлення Виконавчого комітету Співдружності Незалежних Держав стосовно рішення української сторони вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, зазначений міжнародний договір України припинив свою дію для України 19 червня 2023 року.

Оскільки позивач набув спірний стаж до вказаної дати, тому суд розглядає справу за нормами законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, у тому числі з урахуванням положень Угоди.

Нормами статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року встановлено, що пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей проводиться по законодавству держави, на території якої вони проживають.

Статтею 6 цієї Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав-учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.

Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

За змістом ст. 7 Угоди між Урядом України і урядом російської федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14 січня 1993 року (далі - Угода від 14 січня 1993 року) встановлено, що питання пенсійного забезпечення регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року та двосторонніми угодами в цій галузі.

Абзацами 2, 3 статті 6 Угоди від 14 січня 1993 року визначено, що трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.

Відтак, положення Угоди від 14 січня 1993 року розповсюджуються також і на питання, пов`язані із зарахуванням періодів роботи на території інших держав до страхового стажу та обчислення пенсій, пов`язаних і з їх перерахунком. Наведене також підтверджує, що діюче в Україні пенсійне законодавство визначає, що у разі, якщо пенсія призначена на території України, а особа працювала на території російської федерації або на підприємстві, зареєстрованому на території російської федерації після 13 березня 1992 року, то цей стаж має враховуватися на території України як власний страховий (трудовий) стаж, хоча пенсійні внески можуть сплачуватися в російській федерації. Тобто існує гарантія врахування страхового (трудового) стажу кожної із сторін при призначенні пенсії на її території без перерахування страхових внесків.

Таким чином, стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права особи на пенсію та при її обчисленні.

Приписами статті 11 Угоди встановлено, що необхідні для пенсійного забезпечення документи, видані в установленому порядку на території держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав і держав, які входили до складу СРСР до 1 грудня 1991 року, приймаються на території держав-учасниць Співдружності без легалізації.

Частиною 2 статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів" від 15 квітня 1994 року, ратифікованої Законом України від 11 липня 1995 року № 290/95-ВР, визначено, що трудовий стаж, включаючи стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.

Отже, обчислення стажу роботи позивача здійснюється згідно із законодавством російської федерації, на території якої у спірний період відбувалась його трудова діяльність.

29 листопада 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення".

Відтак, Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року підлягає врахуванню при зарахуванні спірного стажу роботи позивача в російській федерації, оскільки вказана Угода була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

Припинення участі російської федерації в Угоді, так само як і постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2022 року № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення" не є підставою для відмови в зарахуванні до страхового стажу позивача періодів його роботи з 01.01.1992 по 01.07.1996, адже такий стаж набутий позивачем до прийняття відповідних рішень.

Тому, стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, повинні враховуватися при встановленні права особи на пенсію та її обчислення.

Слід зазначити, що надані позивачем документи не можуть піддаватися сумніву та позбавляти особу права на отримання пенсії тільки з тих міркувань, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації припинено співробітництво з країною-агресором.

Право позивача на пенсійні виплати не пов`язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди, а тому позиція відповідача суперечить принципу верховенства права, а отже, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області протиправно не зараховано до страхового стажу періоди роботи позивача на території російської федерації.

Окрім того, в силу пункту 2 статті 13 Угоди пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.

Суд зазначає, що денонсація Угоди від 13.03.1992 року російською федерацією означає, що вказана Угода припинила породження зобов`язань російської федерації у майбутньому, але не впливає на права, зобов`язання або юридичне становище учасників цієї Угоди, які виникли в результаті її виконання, - вони зберігаються і після припинення вказаної Угоди.

Суд зазначає, що у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень щодо відмови фізичній особі у реалізації її права на соціальний захист, гарантованого, зокрема, статтею 46 Конституції України, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14 листопада 2019 року у справі № 822/863/16, від 21 листопада 2019 року у справі № 826/5857/16, 16 червня 2020 року у справі № 756/6984/16-а та 11 лютого 2020 року у справі № 816/502/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 560/3734/22.

З огляду на встановлені судом обставини та докази, суд дійшов до висновку, що відповідачем неправомірно відмовлено у зарахуванні спірних періодів роботи позивача до страхового стажу.

За п. 4.2 Порядку № 22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

Після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

Згідно п. 4.3 Порядку № 22-1 рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов`язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.

Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

Враховуючи вказані вимоги Порядку № 22-1, органом, що приймав рішення за заявою позивача визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.

У даному випадку відповідно до матеріалів справи, спірне рішення про відмову в призначення пенсії прийнято саме Головним управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.

На підставі викладеного, суд доходить висновку про зобов`язання саме Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду, а не двох відповідачів як просить позивач.

Верховний Суд у постанові від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 08.02.2022 у справі № 160/6762/21 дійшов висновку, згідно якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

В постанові від 22.09.2022 у справі № 380/12913/21 Верховний Суд сформулював визначення ефективного правосуддя та зазначив, що комплексний аналіз приписів КАС України дає суду підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном ефективне правосуддя, що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб`єктів. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Суд встановив протиправні дії з боку відповідача-1 щодо не зарахування періодів до страхового стажу позивача, а тому для повного та ефективного захисту права позивача вважає необхідним поновити його порушене право шляхом скасування рішення відповідача -1 №154950005225 від 22.03.2024 року, та зобов`язати повторно розглянути заяву позивача та зарахувати до страхового стажу спірні періоди роботи.

Щодо позовних вимог зобов`язати відповідачів призначити пенсію за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 14.03.2024 року, то суд враховує наступне.

При вирішенні даної адміністративної справи суд враховує, що згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовним органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Суд зазначає, що дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі № 200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17, від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.

З урахуванням наведеного, вимога позивача про зобов`язання відповідачів призначити пенсію по інвалідності починаючи з 14.03.2024 є втручанням у дискреційні повноваження пенсійного органу, а тому не підлягає задоволенню.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Отже, правовідносини щодо призначення пенсії та здійснення нарахування та виплати пенсії позивачу відносяться до виключної компетенції працівників Пенсійного фонду України, та є їх дискреційними повноваженнями і суд, захищаючи права та свободи особи, не може перебирати на себе функції інших органів державної влади, та втручатися в делеговані повноваження.

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

За положенням ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовну заяву слід задовольнити частково з викладених вище підстав.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Як видно з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду у розмірі 1211,20 грн.

Враховуючи, що позов задоволено судом частково, слід повернути позивачу судові витрати по справі у розмірі 1211,20грн., за рахунок відповідача-1.

Керуючись ст.ст. 2, 6-8, ч.2 ст.9, ст.ст.10, 77, 90, 242-246 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області №154950005225 від 22.03.2024 року щодо відмови в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 14.03.2024 року, з зарахуванням до його страхового стажу періоди роботи з 09.07.1981 року по 29.01.1982 рік, з 04.02.1982 року по 20.04.1982 року з 01.01.1992 року по 01.07.1996 року з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розміру 1211,20грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами встановленими ст..ст.293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ,) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) рнокпп НОМЕР_3 .

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м. Одеса, вул. Канатна. 83) код ЄДРПОУ 20987385.

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (84122, м. Слов`янськ, площа Соборна, 3) код ЄДРПОУ 13486010.

Суддя Іванов Е.А