Рішення № 121700191, 26.08.2024, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2024 рокуСправа №160/14554/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Кучми К.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи "Центр пробації" про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати їй середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;

- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 24.11.2022 року по 24.05.2023 року в сумі 83 872,88 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що при звільненні зі служби відповідач несвоєчасно виплатив на її користь компенсацію за неотримане речове майно, відтак для відповідача настає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України, у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З розрахункового листа ДУ «Центр пробації» вбачається, що її грошове забезпечення за вересень 2022 р. складає 14 923,65 грн., за жовтень 2022 р. складає 13 187,86 грн., тому середньоденна заробітна плата, за останні два місяці перед звільненням складає 460,84 грн., а середньомісячна заробітна плата, за останній місяць перед звільненням складає 14 055,75 грн. Тому, з 01.03.2024 р. (дата проведення остаточного розрахунку) вона має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 24.11.2022 р. по 29.02.2024 р., проте не більше як за шість місяців, що становить 182 дні. Так, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 83 872,88 грн. (460,84 грн. х 182 к.д.). Таким чином, сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 83 872,88 грн. є співмірною та обґрунтованою з урахуванням правових позицій Верховного Суду та відповідно підлягає виплаті.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2024 року позовна заява була залишена без руху через невідповідність приписам ст.161 КАС України.

На виконання ухвали суду, 14.06.2024 року позивачем були усунуті недоліки позовної заяви, а саме: надано завірені належним чином додатки до позовної заяви.

Ухвалою суду від 17.06.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

На виконання вимог ухвали суду, до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що згідно із наказом ДУ «Центр пробації» від 22.11.2022 р. №629/к підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 , начальника Кам`янського районного відділу №1 філії Державної установи «Центр пробації» у Дніпропетровській області, звільнено зі служби відповідно до п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) 23.11.2022 року. Після отримання рапорту позивача, відповідачем підготовлено довідку від 02.12.2022 р. № 603 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна на суму 18893,24 грн. відповідно до п.60 Порядку №925/5, яку надіслано до філії ДУ «Центр пробації» у Дніпропетровській області листом від 13.12.2022 р. № 4668/9/Мл-22 для ознайомлення позивачем. Відповідачем грошова компенсація за неотримане речове майно була виплачена позивачу 01.03.2024 р. відповідно абз.2 п.22 Порядку №925/5, до винесення рішення суду по справі № 160/30289/23.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні відповідно до Порядку №925/5, грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не є складовою грошового забезпечення осіб начальницького складу ДКВС України. Крім того, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення. Відтак, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу виплачується на підставі їх особистої заяви, не належить до сум, які роботодавець повинен виплати працівнику у день звільнення відповідно до ст.116 КЗпП України. А тому відсутня і відповідальність роботодавця відповідно до ст.117 КЗпП України. Дана компенсація не входить до складу грошового забезпечення та до виплат, які б належали позивачу при звільненні, та носить одноразовий характер. За таких обставин, за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних вже звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ст.117 КЗпП України є безпідставним. Враховуючи викладене, відповідач проси суд у задоволенні позову відмовити.

До суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій остання підтримала вимоги викладені у позовній заяві, та просила суд задовольнити позов повністю з підстав заявлених в ньому. Додатково зазначили, що речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням), але воно є складовою грошового забезпечення, яке повинно бути виплачено їй в день звільнення зі служби. Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити особам рядового і начальницького складу, які звільняються зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день звільнення. Умовою для виникнення такого обов`язку є подання відповідного рапорту під час проходження служби. Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст.116 КЗпП України. Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації особам рядового і начальницького складу на день звільнення.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену у позовній заяві та у відповіді на відзив, позицію відповідача, викладену у відзиві, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та об`єктивному розгляді обставин справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , підполковника внутрішньої служби, начальника Кам`янського районного відділу №1 філії Державної установи «Центр пробації» у Дніпропетровській області, наказом Державної установи "Центр пробації" №629/к від 22.11.2022 р. «Про особовий склад» звільнено за п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) 23.11.2022 р.

При цьому, відомості про нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно у зазначеному наказі відсутні.

Відповідно до довідки про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна №603 загальна сума до виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна ОСОБА_1 становить 18 893,24 грн.

При звільненні позивачу не було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно.

01.03.2024 року відповідачем нарахована та виплачена позивачу на картковий рахунок грошова компенсація за неотримане речове майно в розмірі 18 559,84 грн., про що свідчить виписка з банківського рахунку позивача.

Відповідно до довідки про доходи №8/2-216 від 19.06.2024 року грошове забезпечення позивача за вересень 2022 р. складає 14 024,50 грн., за жовтень 2022 р. складає 11 951,50 грн., середньоденна заробітна плата, за останні два місяці перед звільненням, складає 342,80 грн., а середньомісячна заробітна плата складає 10 455,34 грн.

Так, оскільки грошова компенсація за належні до видачі предмети речового майна в сумі 18 559,84 грн., виплачена несвоєчасно, позивачем заявлені позовні вимоги про стягнення на її користь з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 83 872, 88 грн.

Аналізуючи виниклі між сторонами правовідносини, суд приходить до наступного.

Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р. № 2713-IV визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження (далі - Закон № 2713-IV).

Відповідно до статті 23 Закону № 2713-IV держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою КМУ від 14.08.2013 р. № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», затверджений Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - Порядок №578), який визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.

Пунктом 2 Порядку №578 визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.

Пунктом 23 Порядку № 578 визначено, що грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається ДПтС відповідно до їх закупівельної вартості.

За приписами пункту 27 Порядку № 578 під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

Відповідно до пункту 60 Порядку №578 для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

В силу ст.117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності 19.07.2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Приписами КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Верховним Судом у постановах від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.

Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як, зокрема, грошова компенсація за належні до видачі предмети речового майна, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Тобто, роботодавець повинен провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, незалежно від обставин, з яких такі суми не були виплачені останньому.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом відповідача №629/к від 22.11.2022 р. «Про особовий склад» позивача звільнено за п.5 ст.23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) з 23.11.2022 р. та відповідно до відомостей з карткового рахунку 01.03.2024 р. відповідачем нараховано та виплачено позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 18 559,84 грн.

Оскільки остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 22.11.2022 року (в день звільнення зі служби), а 01.03.2024 року, коли на її картковий рахунок було зараховано 18 559,84 грн., що свідчить про протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з нею при звільненні.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки.

Враховуючи викладене, заявлені позовні вимоги позивачем про нарахування та виплату їй середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні за період з 24.11.2022 року по 24.05.2023 року (включно) є обґрунтованими.

Згідно із статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок №100).

Згідно із абзацом першим пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Абзацом четвертим пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Як вбачається з інформації, що міститься в довідці про доходи №8/2-216 від 19.06.2024 р., за вересень 2022 року позивачу було нараховано заробітну плату в розмірі 14 024,50 грн. та за жовтень 2022 року - 11 951,50 грн., що разом становить 25 976 грн. та є сукупним доходом за останні два місяці роботи, що передували звільненню. Середньоденна заробітна плата, за останні два місяці перед звільненням позивача, складає 342,80 грн., а середньомісячна заробітна плата складає 10 455,34 грн.

Отже, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за несвоєчасно виплачені кошти становить 62 046,80 грн. (342,80 грн. х 181 к.д. затримки за період з 24.11.2022 року по 24.05.2023 року, але не більше як за шість місяців).

Водночас, суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі № 711/4010/13-ц, згідно з яких встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.

У п.77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи розмір грошової компенсації за неотримане речове майно та істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд дійшов висновку, що сума середнього заробітку є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації.

З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

Такий висновок узгоджується також з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.07.2019 р. у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 р. у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 р. у справі №806/2473/18.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 18 559,84 грн.

Істотність частки грошової компенсації за неотримане речове майно в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 18 559,84 грн. (грошова компенсація за неотримане речове майно) / 62 046,80 грн. (середній заробіток за час затримки розрахунку) х 100 = 29,91%.

Отже, сума, що підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 29,91% становить: 342,80 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 0,2991 х 181 (кількість днів затримки) = 18 558,19 грн.

Відповідно до роз`яснення Верховного Суду України, наведені у п.20 постанові Пленуму №13 від 24.12.1999 р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", відповідно до яких, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини.

З огляду на викладене, виходячи з наведених судом законодавчих норм, висновків Верховного Суду та встановлених обставин, враховуючи принцип розумності, справедливості та співмірності, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 24.11.2022 року по 24.05.2023 року (включно) становить 18 558,19 грн.

Отже, належним способом захисту прав позивача є стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 558,19 грн.

У задоволенні решти позовних вимог позивачу слід відмовити.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

В силу ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд вважає за можливе частково задовольнити позовну заяву з викладених вище підстав.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат суд виходить із наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, витрат на професійну правничу допомогу.

Частиною 7 ст.139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

На підтвердження відповідних витрат позивачем надано: копію договору про надання правничої допомоги №2023-11.01 від 01.11.2023 року; копію ордеру про надання правничої (правової) допомоги від 14.11.2023 року №1240639; копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ДП №4824 від 12.06.2020 року; копію додаткової угоди №2 від 29.05.2024 року; копію платіжної інструкції №@2PL553631 від 29.05.2024 року; копія акту прийому-передачі наданих послуг від 16.07.2024 року.

Під час дослідження наданих документів вбачається, що 01.11.2023 р. замовник (клієнт) ОСОБА_1 , з одного боку і адвокат Ялова Ю.О., з іншого боку, уклали договір про надання правової допомоги №2023-11.01.

Відповідно до пункту 4.2 цього договору замовник оплачує суму винагород адвоката на підставі наданого акту приймання-передачі наданих послуг, виставленого адвокатом.

Згідно із пунктом 1.1. додаткової угоди №2 від 29.05.2024 р. загальна вартість юридичних послуг адвоката за надання правової допомоги в суді першої інстанції становить 4 000 грн.

Пунктом 3 додаткової угоди передбачено, що сплата узгодженої сторонами суми гонорару (послуг) здійснюється клієнтом в безготівковому порядку шляхом перерахування відповідної суми коштів на розрахунковий рахунок адвоката, реквізити якого зазначаються у відповідному рахунку на оплату гонорару.

Згідно із актом прийому-передачі наданих послуг від 16.07.2024 р. адвокат Ялова Ю.О. з однієї сторони та ОСОБА_1 , з іншої сторони, склали цей акт про те, що у період з 28.05.2024 року по 16.07.2024 року адвокатом було надано клієнту наступні послуги професійної правничої допомоги у рамках адміністративного судочинства по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Центр пробації" про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії: підготовка до розгляду справи, аналіз фактичних обставин справи, формування доказів, аналіз судової практики, надання юридичної консультації 3 год. - 500 грн.; складання, оформлення та надсилання позовної заяви 8 год. - 3 000 грн.; складання інших процесуальних документів, а саме відповідь на відзив, клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу 4 год. - 500 грн. Загальна сума винагороди (гонорару) за надані послуги складає 4 000 грн.

Згідно із платіжною інструкцією №@2PL553631 від 29.05.2024 р. на оплату (попередню оплату) виконаних (в тому числі, але невиключно, в присутності) замовника робіт (наданих послуг) ОСОБА_1 сплачено 4 000 грн.

В силу п.3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 у справі № 1-23/2009, зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать: консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво тощо.

Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті ч.2 ст.3, ст.59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.

Частиною 5 статті 134 КАС України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно із постановою від 03 жовтня 2019 р. Об`єднаної палати Касаційного господарського суду по справі №922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гічайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Тобто, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що вказані витрати у розмірі 4 000 грн., не є співмірними зі складністю справи та наданих адвокатом обсягом робіт (наданих послуг).

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що сплачені позивачем витрати на правову допомогу підлягають поверненню лише в розмірі 3 000 грн. Крім того, суд враховує й той факт, що позовна заява була задоволена частково.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору на підставі Закону України "Про судовий збір" з відповідача судові витрати, відповідно до статті 139 КАС України, не стягуються.

У період з 29.07.2024 року по 25.08.2024 року суддя Кучма К.С. перебував у щорічній відпустці, у зв`язку з чим рішення ухвалено у перший робочий день 26.08.2024 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250, 262 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Позовну заяву - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 18 558,19 грн. за період з 24.11.2022 року по 24.05.2023 року (включно).

У задоволенні іншої частини позовної заяви - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Центр пробації" (вул.Юрія Іллєнка, буд.81, м.Київ, 04050, код ЄДРПОУ 41847154) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) судові витрати на правову допомогу у розмірі 3 000 грн.

Судовий збір по даній справі не стягується.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст.ст.295, 297 КАС України.

Суддя К.С. Кучма