Рішення № 121415979, 04.09.2024, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2024 р. м. Чернівці справа № 600/1830/24-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнір В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

У поданому до суду позові ОСОБА_1 , в інтересах якого звернулась адвокат Мороз Є.В., просить:

- визнати протиправною бездіяльність Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" щодо не звільнення зі служби в "Об`єднаній штурмовій бригаді Національної поліції України "Лють" ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Департамент поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач 29.08.2023р. подав рапорт на ім`я начальника Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" про своє звільнення зі служби в Національній поліції України за п.7 ч.1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням). Однак, у встановлений законом строк рішення щодо його звільнення зі служби керівництвом не було прийнято. Позивач зазначив, що у відповідях на подані запити адвоката щодо стану розгляду його рапорту про звільнення керівництвом зазначалось, що наказ про звільнення має бути видано через три місяці з дати подання рапорту, тобто 29.11.2023р. Згодом повідомлено, що його не було звільнено відповідно до рапорту у зв`язку з тим, що позивач не наполягав на звільненні, а також через те, що у рапорті не вказано причин звільнення.

Зазначені обставини, як обґрунтовує позивач, зумовили повторне подання ним рапорту про звільнення за сімейними обставинами, у якому вказано дату, з якої останній просить звільнити його (з 13.03.2024р.), а також додатково зазначає про обставини звільнення - наявність у дружини третьої групи інвалідності. На повторний рапорт позивач отримав відмову, в якій лише зазначено, що працівники поліції звільняються зі служби в поліції відповідно до ч.1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію". Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не прийняття рішення про його звільнення, оскільки така, на його думку, суперечить приписам Закону України "Про Національну поліцію" та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991р. №114.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Вказаною ухвалою, серед іншого, відповідачу встановлено 15-денний термін з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач подав відзив, у якому проти задоволення даного позову заперечував. Відзив обґрунтовано тим, що поліцейські за своєю правосуб`єктністю відносяться до спеціальної категорії суб`єктів права, правовідносини з якими регулюються нормами спеціального законодавства. Спеціальною нормою, згідно позиції відповідача, яка врегульовує порядок звільнення зі служби в поліції в даному випадку є пп. "ж" п.64 Положення №114, відповідно до якого особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. У свою чергу, сімейні обставини та інші поважні причини звільнення, зокрема, з органів внутрішніх справ, визначаються постановою КМУ від 12.06.2013р. №413 "Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу".

В контексті зазначеного нормативного регулювання, відповідач пояснив щодо першого рапорту позивача, то останній не вказав причин звільнення, що перелічені в Постанові №413, а також не зазначив дату з якої хоче звільнитися як вимагає Положення №114. Отже, перший рапорт не може бути підставою для звільнення зі служби з органів внутрішніх справ (поліції), адже позивач не працює, а проходить службу у військовий час в спеціальному підрозділі поліції.

Стосовно другого рапорту, відповідач пояснив, що ОСОБА_1 не вказав підставу звільнення, а лише посилався на Положення №114 та Постанови № 413. При цьому, відповідач наголосив, що підставою звільнення за власним бажанням є посилання на конкретну норму Закону (пункт 7 частини 1 статті 77 Закону №580), тобто позивач повинен був вказати спочатку норму основного закону для поліцейських, а після цього зазначити поважні причини звільнення, що вказані в Постанові №413.

З приводу наявності інших причин звільнення, зокрема за станом здоров`я, відповідач додатково повідомив, що щонайменше щороку ОСОБА_1 проходив обов`язкові профогляди, у тому числі й у психологів та психіатрів, де встановлювались рівень його психічного здоров`я та стресостійкість. Щороку результати оглядів позивача були задовільними, він визнавався придатним до служби, у тому числі під час стресових ситуацій, які можуть зашкодити життю чи здоров`ю самого поліцейського або громадян. Отже, враховуючи специфіку державних функцій покладених на органи поліції, особливо під час дії правового режиму воєнного стану, обумовлено певні обмеження конституційних прав і свобод працівників поліції. Разом з тим, відповідач зазначив, що даючи згоду на призначення до ДПОП "ОШБ "Лють" позивач усвідомлював, що йде служити в поліцію особливого призначення та тягар відповідальності, який буде лежати на ньому.

З указаних вище підстав відповідач вважає, що позивач отримав правомірні відповіді на рапорти щодо його звільнення. На його думку, відповідач може взагалі правомірно не звільнювати позивача зі служби у військовий час, відтак у задоволенні позову слід відмовити.

Позивач подав відповідь на відзив, у якій звертав увагу на те, що безпосередній керівник та два вищестоящі керівники клопотали про його звільнення за власним бажанням. Наголошував на тому, що ОСОБА_2 29.11.2023р. приймаючи рішення щодо відмови у задоволенні рапорту позивача, перевищив свої повноваження, оскільки, не зважав на клопотання керівників позивача. Крім того, лист щодо відмови у задоволенні рапорту ОСОБА_1 отримав майже через місяць, що є порушенням вимоги інформувати поліцейського про прийняте рішення протягом доби, встановлене у листі голови Національної поліції України І.Клименка від 31.05.2021р. №6684/01/12-2021.

Також, позивач звертав увагу на те, що ОСОБА_1 проходив службу в поліції з 15.03.2023р., а з 01.04.2023р. проходить службу у Департаменті поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють", що спростовує твердження представника відповідача про щорічне проходження позивачем обов`язкових профоглядів.

У поданих відповідачем запереченнях зауважено, що доводи, викладені у відповіді на відзив, жодним чином не спростовують аргументи відзиву та ґрунтуються на припущеннях.

Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Позивач з 15.03.2023р. по теперішній час проходить службу в Національній поліції, на посаді інспектора взводу №3 роти №4 штурмового батальйону №1 (" ІНФОРМАЦІЯ_1 ") полку управління поліції особливого призначення №3 Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" перебуває з 01.04.2023р., що підтверджується довідкою від 29.01.2024 №1269/59/14-2024.

29.08.2023 позивач подав рапорт на ім`я начальника Департаменту поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» про звільнення зі служби в Національній поліції України за пунктом 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». У зазначеному рапорті про звільнення позивача клопотали командир роти №4 ШБ №1 УПОП №3 ДПОП ОШБ «Лють» старший лейтенант поліції ОСОБА_3 , командир БТГр управління поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада НПУ «Лють» підполковник поліції ОСОБА_4 , т.в.о. начальника управління - командира полку управління поліції особливого призначення № 3 Департаменту поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» полковник поліції Дмитро Хміль (а.с.103).

Листом від 06.09.2023р. №4854/05/59/02-2023 ОСОБА_1 повідомлено, зокрема, про те, що правове регулювання відносин щодо проходження служби в поліції здійснюється за нормами спеціального законодавства, а трудове законодавство застосовується у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. У листі вказано на те, що до зазначених правовідносин застосовуються норми пунктів 8, 63, 64 та 68 Положення (№114), звільнення зі служби за власним бажанням осіб молодшого, середнього і вищого начальницького складу здійснюється за наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків. Крім того, повідомлено, що скорочення загального строку звільнення за власним бажанням допускається за наявності спільної домовленості між поліцейським та органом (установою) поліції. У листі також повідомлено, що домовленість про дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, за власним бажанням проводиться за наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

На адвокатські запити, направлені в інтересах позивача, щодо розгляду керівником рапорту ОСОБА_1 про звільнення, надано відповіді від 22.09.2023р. №66аз/05/59/02-2023 та від 01.11.2023р. №95аз/05/59/02-2023, у яких повідомлено, відповідно до поданого рапорту від 29.08.2023р. ОСОБА_1 звільнено не було, про що його письмово поінформовано листом від 06.09.2023р. №4854/05/59/02-2023 (а.с.30-33).

Листом від 29.11.2023 №6565/05/59/02-2023 ОСОБА_1 повідомлено, що у зв`язку з тим, що він не наполягав на звільненні, його рапорт на звільнення залишено без реалізації, а також повідомлено про наслідки невиходу на службу без поважних причин поліцейського (а.с.34).

Адвокатом Мороз Є.В. в інтересах позивача, було подано скаргу на ім`я начальника Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" з приводу вжиття заходів щодо усунення порушень, допущених керівництвом Департаменту при розгляді рапорту ОСОБА_1 від 29.08.2023р. про звільнення (а.с.35-37).

У відповіді на зазначену скаргу адвокату повідомлено про те, що ОСОБА_1 може реалізувати своє право на звільнення зі служби в поліції за власним бажанням у спосіб, який було запропоновано у попередньому листі. Враховуючи викладене, порушень службової дисципліни в діях окремих працівників ДПОП "ОШБ "Лють" у частині реалізації права на звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням не встановлено (а.с.39-40).

28.02.2024р. ОСОБА_1 подано рапорт, у якому останній просив звільнити його зі служби з 13.03.2024р. відповідно до п.63, 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМУ від 29.07.1991р. №114, переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ №413 від 12.06.2013р. через сімейні обставини: у зв`язку з наявністю у дружини третьої групи інвалідності (а.с.41).

Листом Департаменту від 29.03.2024 за №2121-2024 ОСОБА_1 повідомлено про те, що працівники поліції звільняються зі служби в поліції відповідно до частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (а.с.109).

Позивач вважає протиправною бездіяльність Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" щодо не звільнення його зі служби в поліції, що обумовило звернення до суду з цим позовом.

До вказаних обставин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України регулюються Законом України "Про Національну поліцію" №580-VIII (надалі - Закон №580-VIII), Дисциплінарним статутом Національної поліції України та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР №114 від 29 липня 1991 року (далі Положення №114).

Згідно зі статтею 3 Закону №580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 2 Закону №580-VIII завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону №580-VIІI поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Згідно із частиною першою статті 48 Закону №580-VIІI призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.

Частиною першою статті 59 Закону №580-VIII установлено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Згідно із ч.1 ст.77 Закону №580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється:

1) у зв`язку із закінченням строку контракту;

2) за станом здоров`я (через хворобу) - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції;

3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції;

4) у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів;

5) через службову невідповідність;

6) у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України;

7) за власним бажанням;

8) у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій);

9) у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі;

9-1) у зв`язку з наявністю реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб;

10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, або кримінального правопорушення, а також рішенням суду про визнання його активів або активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави;

11) у зв`язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави;

12) у разі надання особою завідомо неправдивої інформації під час прийняття на службу в поліції.

Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення (частина друга статті 77 Закону №580-VІІІ).

Положеннями частини першої статті 60 Закону №580-VІІІ передбачено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону №580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положенням №114 передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням (пункт 10).

Пункт 64 Положення №114 передбачає порядок звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби в запас (з постановкою на військовий облік).

Так, підпунктом "ж" пункту 64 Положення №114 визначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), за власним бажанням при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (пункт 68 Положення №114).

Суд звертає увагу, що Положення №114 є актом спеціального законодавства, що визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, наразі є чинним і обов`язковим для виконання.

Відповідач заперечуючи позовні вимоги посилається на те, що у рапорті не було зазначено будь-яких поважних причин для звільнення за власним бажанням як того вимагає Положення №114, відтак і не було підстав для звільнення позивача.

Разом з тим, суд вважає таку позицію відповідача помилковою з наступних підстав.

Закон №580-VІІІ визначає, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Суд звертає увагу, що частиною 1 статті 77 Закону №580-VІІІ передбачений вичерпний перелік підстав для звільнення зі служби поліцейських.

Так, пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону №580-VІІІ передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням. Суд наголошує, що зазначений пункт не містить приписів щодо зазначення поліцейським поважних причин для звільнення.

Закон №580-VІІІ є нормативно-правовим актом вищої сили ніж вказане Положення, яке затверджено постановою КМ УРСР.

Пунктом 4 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIII встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і , що важливо, не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно - правових актів (відповідає позиції Верховного Суду, викладеній в Постанові від 09.02.2021 №826/10404/16).

Таким чином, оскільки положення підпункту "ж" пункту 64 Положення №114 суперечить положенням п.7 ч.1 ст.77 Закону №580-VІІІ, зокрема встановлює додаткові умови для звільнення зі служби за власним бажанням, суд вважає, що слід застосовувати положення п.7 ч.1 ст.77 Закону №580-VІІІ.

Однак, саме на необхідності наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків при звільненні за власним бажанням, наголошував відповідач у відповіді на рапорт позивача про звільнення від 29.08.2023р.

Так, відповідач у листі від 06.09.2023р. №4854/05/59/02-2023 наголошував на необхідності дотримання вимог пункту 64 Положення №114, зокрема зазначення причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків при звільненні за власним бажанням, з посиланням на позицію Верховного суду, викладену у постановах від 09.02.2021 №826/10404/16, від 20.12.2019р. №826/375/17, від 30.09.2020р. №826/16621/17. Зокрема, на думку відповідача, Верховний Суд вказав стосовно пріоритетного застосування положень спеціального законодавства у відносинах щодо проходження служби в поліції, зокрема що під час розгляду питання про звільнення зі служби в поліції слід дотримуватись норм Положення.

Натомість, суд вважає, що відповідач трактує таку позицію невірно, оскільки, така позиція полягає у неможливості застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України з підстав поширення дій останнього лише за умови неврегульованості вказаних питань нормами спеціального законодавства. Також її суттю є застосування правового регулювання, визначеного Положенням №114 в частині, що не врегульована нормами Закону №580-VІІІ та нормативно-правовими актами, виданими на його виконання.

Суд наголошує, що у самому Законі №580-VIII встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

У даному ж спірному випадку, приписи п."ж" п.63 Положення №114 суперечать п.7 ч.1 ст.77 Закону №580-VІІІ, яка передбачає, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, за власним бажанням без зазначення будь-яких причин.

У такому контексті, суд переконаний, що встановлення підзаконним нормативно правовим актом, який прийнято раніше, порядку проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, в частині, яка не суперечить Закону, розповсюджується на осіб, які несуть службу в поліції, однак не може звужувати чи заперечувати право на звільнення за власним бажанням без будь-яких застережень, встановленого актом вищої юридичної сили, зокрема Законом №580-VIII.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що положеннями Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року №3354-IX (далі - закон №3354-IX) (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022), зокрема статтею 9 встановлено, що законодавство України - це взаємопов`язана та упорядкована система нормативно-правових актів України і чинних міжнародних договорів, що структурується від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили з урахуванням, зокрема, засад конституційного ладу в Україні та компетенції і територіальної юрисдикції суб`єкта правотворчої діяльності, визначеної Конституцією України та (або) законом.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону №3354-IX усі підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати Конституції України, законам, чинним міжнародним договорам України, підзаконним нормативно-правовим актам вищої юридичної сили та узгоджуватися між собою.

Аналогічний підхід передбачений частинами першою-третьою статті 7 КАС України, згідно з якою суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Відтак, суд зазначає, що колізії нормативно-правових актів вирішуються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу.

Щодо підстави для відмови у звільненні позивача - відсутність у рапорті конкретної дати, з якої позивач бажав звільнитись, та не наполягання на звільненні, суд зазначає наступне.

Згідно п.68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

У постанові від 06.06.2023 по справі №380/7509/22 Верховний Суд звернув увагу, що у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило за яким, звільнення у порядку пункту 68 Положення №114 є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення тримісячного строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.

Враховуючи наведене та надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд констатує, що у даному випадку, позивачем подано рапорт за п.7 ч.1 ст.77 Закону №580-VІІІ та не відкликано його до закінчення строку, зазначеного в пункті 68 Положення №114, при цьому, з подальшої переписки з відповідачем та тієї обставини, що ним подано повторний рапорт, у якому чітко висловлено бажання звільнитись, логічним є висновок, що наполягає на припиненні трудових відносин.

Відповідно до статті 59 Закону України «Про Національну поліцію» з метою визначення порядку підготовки та видання наказів з питань проходження служби поліцейськими, наказом МВС України від 23.11.2016р. №1235, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 20 грудня 2016р. за №1668/29798, затверджено Порядок підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції.

Пунктом 2 розділу І вказаного Порядку визначено, що рішення з питань проходження служби в поліції оформлюються письмовими наказами по особовому складу.

Підставою для видання наказів по особовому складу є такі зміни в службовій діяльності, з-поміж іншого, є звільнення зі служби в поліції (розділ ІІ Порядку).

Підставою для підготовки та видання наказів по особовому складу є документи з питань проходження служби, подані до підрозділу кадрового забезпечення поліцейським, його керівником або працівником, який здійснює кадрове забезпечення підрозділу (пункт 2 розділ ІІІ Порядку).

За Переліком документів з питань проходження служби, затвердженим наказом МВС України від 23 листопада 2016 року №1235, таким документом є рапорт (заява), що пишеться власноручно у довільній формі.

Суд звертає увагу, що відповідачем не заперечувався факт подання рапорту 29 серпня 2024 року, також не подавався рапорт (заява) про його відкликання.

При цьому, суд зауважує, що аргументи відповідача у подальшій переписці з позивачем, а також з його адвокатом, які дублюються у заявах по суті, не підтримуються судом, зокрема, в частині необхідності зазначення у рапорті дати звільнення та висновку, що позивач не наполягав на звільненні. На переконання суду, що дата звільнення у рапорті зазначається у тому випадку, коли особа очікує на звільнення до настання строку, встановленого п.68 Положення №114 (тобто до спливу трьох місяців).

Так, Верховний Суд України в постанові від 24 червні 2014 року у справі №21-241а14 зазначив, що позиція законодавця, передбачена Постановою №114, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні (стаття 38 КЗпП), обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.

У цьому в судовому рішенні Верховний Суд України висловив правову позицію, згідно з якою в межах передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Вказана позиція підтримана Верховним Судом в постанові від 05.02.2020 по справі №819/744/16.

Отже, зазначення у рапорті про звільнення дати, з якої особа бажає звільнитись зі служби в поліції, означає намір звільнитись у строк, що є менший за той, який встановлено пунктом 68 Положення №114.

Натомість, позивач правомірно очікував на звільнення по закінченню строку, визначеного п.68 Положення №114.

Зважаючи на вказане вище, суд доходить висновку, що відповідач зобов`язаний був звільнити позивача за поданим 29.08.2023р. рапортом по сплину терміну, зазначеного в пункті 68 Положення №114, а відтак доводи позову про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо не прийняття рішення про звільнення позивача є обґрунтованими.

Посилання відповідача у відзиві на лист Національної поліції України від 31.05.2021 №6684/01/12-2021 «Про розгляд рапортів поліцейських про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням» щодо необхідності розгляду рапортів поліцейських про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з дотриманням вимог, установлених, пунктом 68 Положення №114 та приписів Постанови №413, суд вважає необґрунтованим, оскільки вказаний лист не є нормативно-правовим актом, має рекомендаційний характер, відповідно його вимоги не є обов`язковими для виконання.

Доводи відповідача, що в Україні діє воєнний стан та ОШБ "Лють" є органом поліції особливого призначення не свідчать про заборону позивачу звільнитись зі служби за власним бажанням, оскільки такі зміни до Закону України "Про Національну поліцію" не вносились.

Надаючи оцінку іншим обставинам, встановленим у ході судового розгляду, зокрема, в частині з звільнення позивача згідно поданого рапорту від 28.02.2024р. суд враховує наступне.

Як вже зазначалось судом вище, 28.02.2024р. ОСОБА_1 подано рапорт, у якому останній просив звільнити його зі служби з 13.03.2024р. відповідно до п.63, 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМУ від 29.07.1991р. №114, Переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ №413 від 12.06.2013р. через сімейні обставини: у зв`язку з наявністю у дружини третьої групи інвалідності.

Пунктом 8 Положення №114 визначено, що дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.

В пункті 64 Положення №114 зазначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), зокрема, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України (підпункт "и" пункту 64 Положення №114).

Саме на цю підставу посилався позивач у поданому 28.02.2024р. рапорті, зазначивши в якості сімейних обставин наявність у дружини третьої групи інвалідності.

Водночас, згідно встановлених обставин справи та з урахуванням оцінки наявних у справі доказів (переписки відповідача з позивачем та його адвокатом) суд доходить висновку, що до подання повторного рапорту із зазначенням дати звільнення та підстав, передбачених Положенням №114 та Постановою №413, позивача фактично схилив сам відповідач. Іншими словами, маючи твердий намір звільнитись за власним бажанням, позивач виходив з того правового регулювання, на яке йому вказував відповідач як єдине можливе для його звільнення.

Незмінним залишається та обставина, що позивач мав усі підстави для звільнення за рапортом від 29.08.2023р.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги, зобов`язавши відповідача прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби в Національній поліції України за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», за його рапортом від 29.08.2023р.

Покладення на відповідача вказаного обов`язку суд не вважає втручанням у дискреційні повноваження, оскільки спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч.ч.1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, а відповідно до пункту 1 частини 3 цієї ж статті КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1211,20грн., отже вказана сума підлягає стягнення на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють".

Судом встановлено, що позивачем понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 7000грн.

На підтвердження понесення судових витрат, представник позивача надав суду:

- копію договору про надання правничої допомоги від 28.12.2023року, укладеного між позивачем та адвокатом Мороз Є.В.;

- попередній розрахунок судових витрат, які поніс позивач на надання правової допомоги (додаток до договору від 28.12.2023 року);

- Акт №1 про прийняття-передачу наданих послуг від 24.04.2024р., що засвідчує оплату наданих юридичних послуг в розмірі 7000грн.

Статтею 134 КАС України врегульовані питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Так, відповідно до частин 3, 4 цієї статті розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Адвокатом Мороз Є.В. надано суду договір про надання правової допомоги, попередній розрахунок судових витрат, які поніс позивач на надання правової допомоги та Акт №1 про прийняття-передачу наданих послуг, які підтверджують оплату послуг правової допомоги.

Відповідно до частини 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно наявних у матеріалах справи доказів позивачем за послуги правової допомоги фактично сплачено 7000 грн.

Приписами частини 1 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (частини 2, 3 статті 30 вищевказаного Закону).

Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію обґрунтованих дій позивача, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо, однак вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права, однак відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 7 статті 134 КАС України).

Так, представник відповідача у поданому відзиві на позов вказує на неспівмірність витрат правничої допомоги зі складністю справи. Також зазначає те, що враховуючи немайновий характер заявленого спору, сторони по справі міжрегіонального органу, що фінансується із Державного бюджету, відповідач вважає нерозумним розмір адвокатських послуг та просить відмовити у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 у справі №545/2432/16-а зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Щодо підтвердження понесених позивачем витрат на оплату послуг адвоката суд враховує позицію Верховного суду, яка полягає у тому, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок, про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа. Враховуючи наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, Верховний Суд в постанові від 16.04.2020 р. у справі №727/4597/19 дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Так, згідно договору про надання правової допомоги та додатку до договору гонорар адвоката складає 7000 грн. У згаданому додатку, що є попереднім розрахунком судових витрат, які поніс позивач на надання правової допомоги зазначено відображено детальний опис робіт (наданих послуг):

- зустріч, надання консультації, узгодження правової позиції - 3000грн;

- підготовка та подання позову до Чернівецького окружного адміністративного суду, участь у судових засіданнях, підготовка та подання відповіді на відзив відповідача - 4000.

З урахуванням наявних у справі доказів, суд вважає, що послуги адвоката в частині його участі у судових засіданнях є не підтвердженими, оскільки дану справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, що не передбачає розгляд справ у судових засіданнях.

Також, у даній справі, суд при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, на підставі ч.9 ст.139 КАС України, враховує чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Так, вирішуючи зазначене питання, суд виходить із того, що:

- дана справа відноситься до справ незначної складності;

- розгляд справи проведено без участі сторін у порядку письмового провадження;

- позов носить немайновий характер.

Оцінивши обставини цієї справи та надані представником позивача докази у їх сукупності, суд, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі на 2000грн., оскільки заявлені витрати на професійну правничу допомогу не є обґрунтованими.

Відповідно до позиції Верховного Суду, зокрема викладеної у постанові від 14.07.2021 року у справі №808/1849/18, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" необхідно стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" щодо не звільнення зі служби в "Об`єднаній штурмовій бригаді Національної поліції України "Лють" ОСОБА_1 за поданим 29.08.2023р. рапортом.

3. Зобов`язати Департамент поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», за його рапортом від 29.08.2023р.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн 00 коп.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач - Департамент поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" (вул.Богомольця Академіка, 10, м.Київ, 01024; код ЄДРПОУ 45013109)

Суддя В.О. Кушнір