Рішення № 121414194, 05.09.2024, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 вересня 2024 року № 640/12708/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С. О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Замбії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії.

Суть спору: громадянин Замбії ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України, відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі ГУ ДМС України у Львівській області, відповідач-2), у якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , про яке йдеться в повідомленні ГУ ДМС України у Львівській області № 7 від 15.03.2021 (наказ ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021);

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 26-21 від 05.04.2021 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ГУ ДМС України у Львівській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Замбії ОСОБА_2 .

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що, маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою конфлікту на території Замбії, а також враховуючи систематичні порушення прав людини, залишив країну свого походження у пошуках притулку і прибув в Україну. В Україні позивач подав до ГУ ДМС України у Львівській області заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказавши в анкеті, що не може повернутися в країну походження через постійні переслідування позивача і його родини за політичною ознакою, у зв`язку з опозиційною діяльністю та розповсюдженими порушеннями прав людини. ГУ ДМС України у Львівській області прийняло рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а скарга ОСОБА_1 на це рішення була відхилена ДМС України.

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з позовом у цій справі

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.05.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Представник відповідачів подав відзив на позовну заяву, в якому вказує на правомірність оскаржуваних у цій справі рішень та просить відмовити у задоволенні позову, оскільки заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою, а заявник таким чином хоче легалізувати своє перебування на території України.

13.12.2022 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» №2825-IX, статтею 1 якого передбачено ліквідувати Окружний адміністративний суд міста Києва.

Пунктом 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

14.12.2022 вказаний Закон був опублікований в газеті «Голос України» № 254 та набрав чинності 15.12.2022.

09.05.2023 на адресу Київського окружного адміністративного суду від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшли матеріали адміністративної справи № 640/12708/21, які за результатом автоматизованого розподілу були передані на розгляд судді Дудіну С. О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.05.2023 адміністративна справа прийнята до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Дудіна С.О.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки сторони з клопотаннями про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались, розгляд справи судом здійснено в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в провінції Коппербелт, район Муфуліва (Замбія), за національністю - замбієць, сповідує християнство, громадянин Замбії. Освіта - загальноосвітня школа в м. Середж (Замбія) та Львівський національний медичний університет ім. Д. Галицького за спеціальністю загальна медицина. В країні походження залишилися батьки.

З країни походження позивач виїхав в 2014 році, приїхав в Україну з метою навчання в Львівському національному медичному університеті ім. Д. Галицького. З 2014 року був документований посвідкою на тимчасове проживання серія НОМЕР_1 з терміном дії 15.07.2020. Прибув в Україну востаннє авіасполученням у вересні 2018 року на підставі компетентного дозволу з метою продовження навчання.

У зв`язку із закінченням навчання, рішенням ГУ ДМС України у Львівській області 02.07.2020 посвідку було скасовано.

04.02.2021 працівниками ГУ ДМС України у Львівській області стосовно громадянина Замбії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за порушення правил перебування іноземних громадян на території України складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3500 гривень (копія квитанції про оплату штрафу міститься в матеріалах справи).

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України у Львівській області позивач звернувся 22.02.2021. Причиною звернення за захистом у цій заяві зазначив, що не може повернутися в країну громадянської належності (Республіка Замбія) через підтримку його батьком партії Національний демократичний конгрес. В заяві шукача захисту позивач просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ситуація у сфері безпеки в його країні походження є нестабільною і цим зверненням він хоче забезпечити собі безпеку в Україні.

22.03.2021 позивач отримав від ГУ ДМС у Львівській області повідомлення № 7 від 15.03.2021 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач оскаржив його в адміністративному порядку до ДМС України.

Рішенням ДМС України № 26-21 від 05.04.2021 скарга позивача на наказ ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021 відхилена.

Повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області № 11 від 15.04.2021 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач отримав 27.04.2021.

Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021 та рішенням ДМС України № 26-21 від 05.04.2021, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою, з приводу чого суд зазначає таке.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (у редакції, чинній на момент подання заяви і прийняття оскаржуваних у справі рішень).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, за змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Разом з тим побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної й об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково має надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Отже, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю й свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Судом установлено, що у заяві-анкеті від 22.02.2021 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що міститься в матеріалах справи, позивач вказав, що він, як і його батько, підтримує опозиційну до правлячої партію, у зв`язку з чим родина позивача страждає від психологічного насильства.

Висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 12.03.2021 (справа № 2021LV0001) щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ґрунтується на судженнях суб`єкта владних повноважень про те, що заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пунктах 1 та 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки:

надана ним інформація про причини виїзду з країни походження є непослідовною, а твердження щодо небезпеки, яка йому загрожує в Республіці Замбія, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Такий висновок відповідач-2 обґрунтовує тим, що під час співбесіди позивач повідомив, що основною причиною виїзду з Республіки Замбії є те, що він не міг там більше жити, тому поїхав на навчання за кордон (в Україну). Разом з тим, як зазначає відповідач-2, у пункті 4.1 анкети Чібанга Джордж причиною виїзду з Республіки Замбія вказує психологічне насильство, від якого страждає сім`я у зв`язку з підтримкою опозиційної партії батьком позивача;

2) розбіжності у твердженнях заявника дають підстави вважати повідомлені ним побоювання про повернення до країни походження непереконливими, оскільки позивач під час співбесіди не зміг надати підтверджуючих документів щодо належності до опозиційної партії. Крім того, за твердженнями відповідача-2, викладеними у висновку, позивач заявив, що ні він, ні його батько не є прямими членами цієї партії, але батько отримає в серпні членський квиток, адже збирається приймати участь в місцевих виборах;

3) у відповідях заявника відмічається нещирість, аналіз поведінки заявника вказує на елементи надання недостовірної інформації, ознаки порушення українського законодавства, що в сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у захисті та на звернення до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації на території України;

4) з матеріалів особової справи позивача вбачається, що заявник за жодною з конвенційних ознак на своїй батьківщині фактично не переслідувався та не зазначає такого переслідування у разі повернення.

Аналізуючи матеріали особової справи позивача, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що ОСОБА_1 не був членом релігійної, військової чи громадської організації, не був безпосереднім членом партії Національний демократичний конгрес. Утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознакою у разі повернення не зазнає, відтак, на думку відповідача-2, немає жодних підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, відповідач-2 у висновку вказав, що позивач до кримінальної відповідальності у країні походження не притягувався, що унеможливлює застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару. До того ж, на думку відповідача-2, позивач не повідомив та не довів правдоподібних фактів наявності серйозної шкоди, які б дозволили визнати його особою, яка потребує додаткового захисту. Також ГУ ДМС у Львівській області зазначило, що заявник не надав аргументованих пояснень про факти переслідування його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

З урахуванням наведених доводів, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки не містить підстав, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак доцільним є прийняття рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як свідчать матеріали справи, позивач не надав достовірних доказів на підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагають положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом з тим посилання відповідачів на обставини надання недостовірної інформації та твердження про намагання позивача фактично легалізуватися на території України на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є передчасними, оскільки вказані обставини мають враховуватися при вирішенні питання стосовно надання або ненадання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, тоді як відповідачем-2 приймалося рішення щодо оформлення документів.

До того ж бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, варто наголосити, що спірне рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем-2 на стадії попереднього розгляду заяви, яка передбачена статте 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Сама ж процедура розгляду таких заяв за Законом складається з наступних стадій:

- попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону);

- розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону);

- прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10).

Відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Це слідує з положень частини другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та пункту 5.1 розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (надалі - Правила № 649, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Згідно з пунктом 5.1 Правил № 649 після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу), зокрема:

- проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви;

- у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника, та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Тобто прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є лише попередньою стадією розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.

Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17, від 24.04.2020 у справі № 820/6354/16, від 17.12.2020 у справі № 420/3258/19, від 31.03.2021 у справі № № 520/12239/19.

Оцінивши у контексті встановлених судом обставин справи обґрунтованість наведених відповідачами підстав для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд уважає, що заява ОСОБА_1 не є очевидно необґрунтованою та не носить характер зловживання, позивач вперше звернувся до органів ДМС з такою заявою.

У той же час у висновку ГУ ДМС України в Львівській області за результатами розгляду заяви позивача, на підставі якої прийняте рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , робиться аналіз обґрунтованості тих побоювань, про які вказав позивач у заяві. Тобто відповідач-2 фактично розглянув заяву позивача по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.

Суд наголошує на тому, що вирішення питання щодо можливості оформлення документів іноземця для наступного розгляду його справи та прийняття відповідного рішення з приводу надання/відмови в наданні захисту є лише підготовчим етапом, який потребує вчинення певних формальних дій та проведення загальної перевірки обґрунтувань заявника, тому наявність мінімальних сумнівів у тому, що хоча б один з його доводів може відповідати конвенційним ознакам, вказує на необхідність продовження процедури та здійснення всебічної та повної перевірки.

Разом з тим, суд зазначає, що у відповідності до змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, Директиви №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН, термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а може бути припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вислів «побоювання стати жертвою переслідувань» слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 липня 2023 року у справі №640/13721/19.

За таких обставин суд дійшов висновку, що прийняте відповідачем-2 на стадії попереднього розгляду заяви позивача рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню як таке, що прийняте усупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.

Згідно з висновком ДМС від 05.04.2021 за результатами розгляду скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач-1 установив, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відтак відповідач-1 дійшов висновку про правомірність оскаржуваного рішення відповідача-2.

Разом з тим, ураховуючи, що оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності, повинна здійснюватися міграційними органами вже на стадії після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд дійшов висновку про протиправність рішення ДМС від 05.04.2021 № 26-21 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та необхідність його скасування.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання ГУ ДМС України в Львівській області прийняти відносно позивача рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребують додаткового захисту, суд зазначає таке.

Під дискреційними повноваженнями розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Водночас спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Оскільки наведені відповідачами підстави для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованими, а на наявність інших підстав відповідачі не вказують, а також ураховуючи, що відповідач-2 не виконав усіх умов, необхідних для остаточного вирішення порушеного питання, то суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивача є визнання протиправними та скасування оскаржуваних актів відповідачів і зобов`язання ГУ ДМС України в Львівській області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Саме такий спосіб захисту порушеного права був застосований Верховним Судом у вищевказаній постанові від 27 липня 2023 року у справі №640/13721/19.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Отже, враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, відсутність підтвердження понесення інших судових витрат, у зв`язку з розглядом справи, судові витрати не розподіляються.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , оформлене наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області № 56 від 12.03.2021.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №26-21 від 05.04.2021 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області вирішити питання про прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. В іншій частині в позові відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.