Рішення № 121249315, 23.08.2024, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 серпня 2024 року Справа№200/3934/24

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України (юридична адреса: 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, код ЄДРПОУ 41847154) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати грошової компенсації при звільненні у розмірі 51160,08 грн,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України, в якому просить суд: стягнути з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь

ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що в грошовому еквіваленті складає 41160 (сорок одна тисяча сто шістдесят) грн. 08 коп. та моральну шкоду в розмірі 10000 (десять тисяч) грн. 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17.02.2023 року по справі № 200/4975/22 ОСОБА_1 , 21.05.2024 року виплачено 116914,83 грн.

Позивач вважає, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у зв`язку із чим звернулась до суду із даним позовом.

25 червня 2024 року відкрито провадження у справі, про що постановлено відповідну ухвалу, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін. В ухвалі було запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

Представник відповідача надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , мотивуючи це наступним.

Представником відповідача зазначено, що порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначений наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 року № 925/5 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 березня 2018 року за № 377/31829 (далі Порядок).

Відповідно до пункту 3 розділу І Порядку грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за спеціальним званням; надбавка за вислугу років.

До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; премія.

До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: допомога для оздоровлення; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Отже, представник відповідача звертає увагу на тому, що позивач проходив службу як особа рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. А тому, порядок виплати грошового забезпечення урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, а не нормами трудового законодавства.

Представником відповідача зазначено, що додаткова винагорода, яка передбачена постановою № 168 не є складовою грошового забезпечення, яка належить до виплати при звільненні. Крім того така винагорода носить тимчасовий характер, та виплачується виключно на підставі наказів.

Отже, представник відповідача зазначає, що доводи позивача, що додаткова винагорода є складовою грошового забезпечення та на неї поширюються норми Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» спростовується вищезазначеними доводами, зокрема й позицією Верховного Суду України у справі № 420/6607/22 (на яку також посилається позивач).

Щодо нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Позивач у позовній заяві зазначає розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку 51160,08 грн.

Звертаємо увагу суду, що відносно питання визначення суми коштів, за затримку розрахунку при звільненні Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказує, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

З аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Національного банку України, судом встановлено, що на дату остаточного розрахунку з позивачем, а саме: 21.05.2024 року розмір облікової ставки НБУ становив 13,5% річних.

Сума недоотриманих коштів 116914,83 грн, 13,5 % від цієї суми складає 15783,50 грн, тобто 43,24 грн за один день затримки розрахунку (15783,50 грн / 365 днів).

Враховуючи, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має визначатися в межах шести місяців (183 календарних дні), позивачу мало бути нараховано середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 7912,92 грн (43,24 грн * 183). Така сума на думку представника відповідача є достатньою компенсацію затримки розрахунку при звільненні.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 ,

була майором внутрішньої служби та проходила службу в Кримінально-виконавчій службі України та з 01.09.2021р. перебуває на посаді старшого інспектора Немишлянського РВ філії ДУ «Центр пробації» в Харківській області (наказ ДУЦП від 28.08.2021 року № 190/к).

Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 26.06.2018 року № 62/к капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 з 01.07.2018 року призначено на посаду заступника начальника Бахмутського міськрайонного відділу філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області.

Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 04.08.2021 року № 657/од-21 змінено назву уповноваженого органу з питань пробації з Бахмутського міськрайонного відділу на Бахмутський районний відділ № 2.

Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 28.08.2021 року № 190/к капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 , яка перебувала на посаді інспектора Бахмутського районного відділу № 2 філії Державної установи «Центр пробації» в Донецькій області, переміщено з 01.09.2021 року на посаду старшого інспектора Немишлянського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року у справі № 200/4975/22, визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди з 06.03.2022 року по 07.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 гривень щомісячно, у період з 08.07.2022 року по 18.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць, з 19.07.2022 року по 17.10.2022 року (включно) у розмірі до 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць та зобов`язано Державну установу «Центр пробації» Міністерства юстиції України здійснити нараховування та виплату ОСОБА_1 додаткову винагороду з 06.03.2022 року по 07.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 гривень щомісячно, у період з 08.07.2022 року по 18.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць, з 19.07.2022 року по 17.10.2022 року (включно) у розмірі до 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць.

Вказане рішення набрало законної сили 29 листопада 2023 року.

21 травня 2024 року зазначене рішення було виконане у повному обсязі.

05 червня 2024 року представник позивача, адвокат Гуревич Р.Г. звернувся до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України із адвокатським запитом, в якому просив надати довідку з зазначенням розміру середньоденного заробітку за останні два календарних місяця роботи розрахованою згідно до вимог чинного законодавства України; повідомити чи планує Установа нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців у відповідності до положень ст.ст. 116-117 КЗпП.

Листом № 65/64-ЗПІ/11/Ян-24 від 12 червня 2024 року, Державна установа «Центр пробації» Міністерства юстиції України надала відповідь на вказаний адвокатський запит, в якій зазначила, що Відповідно до Порядку додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України № 168, не є складовою грошового забезпечення, яка повинна бути виплачена позивачу в день звільнення зі служби, а отже, правові підстави для виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, відповідно до статей 116, 117 КЗПП України відсутні.

Позивач вважаючи, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції Українивстановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно доРішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8- рп/2002(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати нормиКодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Рішенням Верховного Суду України № 21-8а15 від 17.02.2015 року встановлено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Спеціальне законодавство не врегульовує питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників внутрішньої служби, що проходять службу в тому числі у кримінально-виконавчій службі, зокрема не встановлює відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які належали до сплати звільненому, що позбавляє таких осіб гарантій на своєчасне фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників кримінально-виконавчої служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

Закріплені у статтях116,117 КЗпП Українинорми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей116та117 КЗпП Українияк таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 року по справі 240/11214/19, від 24.12.2020 року по справі 340/401/20, від 05.08.2020 року по справі 826/20350/16, від 15.07.2020 року по справі 824/144/16-а, від 31.10.2019 року по справі 2340/4192/18, від 26.06.2019 року по справі 826/15235/16.

Статтею 116 КЗпП Українивстановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч. 1ст. 117 КЗпП Українив разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З 19.07.2022 положення ч. 1ст. 117 КЗпП Українивикладені в новій редакції: « У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Приймаючи до уваги, що відповідач не здійснив остаточний розрахунку із позивачкою у визначені законодавством строки, суд приходить до висновку про наявність підстав для відповідальності, передбаченоїстаттею 117 КЗпП України, а саме: виплати працівникові її середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а отже позивачка набула право на отримання відшкодування за затримку виплати за період з 21.02.2023 року по 21.05.2024 року, але не більш як за шість місяців.

При цьому, дата фактичної виплати не включається у строк затримки розрахунку.

Судовим розглядом встановлено, що спірні правовідносини між сторонами склались з приводу відповідальності роботодавця за невчасний розрахунок при звільненні.

Так, відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати грошового забезпеченням, у тому числі грошової компенсації у належному розмірі 21.05.2024 року, тобто поза межами строку, встановленогостаттею 116 КЗпП України.

Оскільки відповідачем не проведено з позивачем під час її звільнення остаточного розрахунку, зокрема, не виплачено частину грошового забезпечення в розмірі 116914,83 грн, протиправність чого встановлена судовим рішенням у справі № 200/4975/22, позивач має право на отримання грошової компенсації за весь час затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 21.04.2021 року по справі 120/3857/19-а.

Щодо суми стягнутого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 року по справі 480/3105/19, зазначав що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановленийстаттею 117 КЗпП Українимеханізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (постанова Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі 761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно достатті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказує, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

З аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Національного банку України, судом встановлено, що на дату остаточного розрахунку з позивачем, а саме: 21.05.2024 розмір облікової ставки НБУ становив 13,5% річних.

Сума недоотриманих коштів 116914,83 грн, 13,5 % від цієї суми складає 15783,50 грн, тобто 43,24 грн за один день затримки розрахунку (15783,50 грн / 365 днів).

Враховуючи, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має визначатися в межах шести місяців (183 календарних дні), позивачу мало бути нараховано середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 7912,92 грн (43,24 грн * 183).

З огляду на викладене, а також очевидну не співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 7912,92 грн.

Одночасно з цим, суд не вирішує питання щодо утримання з цієї суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов`язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі № 805/1008/16-а).

Суд вважає, що з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, враховуючи принцип розумності, справедливості та пропорційності, виплата на користь позивача середнього грошового забезпечення в сумі 7912,92 грн буде достатньою компенсацією майнових втрат, які він поніс через несвоєчасний розрахунок при звільненні, та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10000 грн, суд зазначає наступне.

В обґрунтування даної вимоги позивач зазначила, що відмова відповідача у виплаті середнього заробітку викликали у позивачки погіршення самопочуття та душевні страждання, у сім`ї з цього приводу виник конфлікт, а вона вимушена була в подальшому звертатись до адвоката за правничою допомогою, а в подальшому і до суду

Відповідно достатті 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною утверджувати та забезпечувати її права.

Статтею 56 Конституції Українигарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини 1статті 2 КАС Українизавданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема,стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, пункт 64, від 15.10.2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Верховний Суд у постанові від 27.11.2019 року у справі № 750/6330/17 підкреслив, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20.10.2011 року, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно достатті 23 Цивільного кодексу Україниособа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що особа не зазнала страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

Верховний Суд України у постанові від 25.04.2012 року справа № 6-23цс12 сформулював основні підходи до відшкодування моральної шкоди у разі порушення прав працівника. Так, Верховний Суд України указав, що норма статті 237-1 КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення законупідставоюдля відшкодування моральної шкодиє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Норми КЗпП України не містять будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин,

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Отже компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За роз`ясненнями, наведеними у пункті 13постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року, відповідно достатті 237-1 КЗпП Україниза наявностіпорушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення,невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чивимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Суд вважає, що відмова відповідача у виплаті середнього заробітку, завдало позивачу моральних та душевних страждань.

Відтак, у спірних правовідносинах власником, уповноваженим на відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівнику порушенням його законних прав у сфері трудових відносин, є саме Державна установа «Центр пробації» Міністерства юстиції України.

Відповідно до частини 3статті 23 Цивільного кодексу Україниморальна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд, який заслуховує сторін та встановлює фактичні обставини справи, має широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27.11.2019 року по справі № 750/6330/17 (адміністративне провадження № К/9901/37372/18).

Таким чином, наведені позивачем обставини, за оцінкою суду, спричинили йому душевні страждання, стрес та розчарування, тобто заподіяли моральну шкоду.

При цьому, позивач просить стягнути моральну шкоду у сумі 10000 грн. Однак на переконання суду, розмір заявленої позивачем моральної шкоди не відповідає принципам співмірності понесених страждань, а отже розмірі моральної шкоди необхідно зменшити до суми, що відповідатиме вимогам співмірності та розумності.

Отже, враховуючи вищевикладене, з урахуванням вимог розумності і справедливості, з огляду на глибину моральних страждань, неодноразові звернення позивача до суду, суд вважає за доцільне стягнути з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 на відшкодування заподіяної їй моральної шкоди 2000 гривень, а у задоволенні решти вимог у цій частині позову - відмовити.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати грошової компенсації при звільненні у розмірі 51160,08 грн, підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів прави, позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 3392 грн (квитанція про сплату № РХС7-4034-9КВ9-Р94Т від 20.06.2024 року)

Отже, враховуючи викладене, та співмірність заявлених та задоволених позовних вимог, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 1130,66 грн.

Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адмінітративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України (юридична адреса: 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, код ЄДРПОУ 41847154) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати грошової компенсації при звільненні у розмірі 51160,08 грн задовольнити частково.

Стягнути з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що в грошовому еквіваленті складає 7912 (сім тисяч дев`ятсот дванадцять) грн 92 коп та моральну шкоду в розмірі 2000 (дві тисячі) грн 00 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України (юридична адреса: 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, код ЄДРПОУ 41847154) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір, сплачений при зверненні до суду в сумі 1130 (одна тисяча сто тридцять) грн 66 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя І.М. Тарасенко