Рішення № 120949845, 09.08.2024, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 серпня 2024 року Справа№200/3532/24

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Шинкарьової І.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач), в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2019 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 03.05.2024 (згідно норм ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19.07.2022), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2019 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 03.05.2024 (згідно норм ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19.07.2022), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100;

Позов обґрунтований тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18.12.2019 №205 позивача було звільнено. Проте, вказує позивач, при звільненні позивачу протиправно не було виплачено належне йому грошове забезпечення у зв`язку з чим позивач був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду.

На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06.03.2023 у справі № 200/15854/21 відповідачем було виплачено індексацію грошового забезпечення 26.03.2024 у розмірі 53190,90 грн. та 03.05.2024 у розмірі 66 878,03 грн.

Таким чином, на переконання позивача, відповідач вчиняв умисні дії на невиплату позивачу належного грошового забезпечення (заробітної плати) при звільненні, а фактичний розрахунок зі всіх належних при звільненні коштів здійснив лиш 03.05.2024. Загальна сума невиплачених при звільненні коштів становить 120 068,93 грн. (53 190,90 грн. + 66 878,03 грн). Випискою з банку про надходження належних позивачу коштів, які повинні були бути виплачені при звільненні, підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні за період з 19.07.2019 по 03.05.2024.

Вказує, що період затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2019 по 18.07.2022 становить 1096 днів. Відповідно до наданої відповідачем довідки про нараховане грошове забезпечення нараховане грошове забезпечення позивача за два повних місяці служби перед звільненням за травень - червень 2019 року становить 54 909,70 грн (27 441,09 грн + 27 468,61 грн). Тобто, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 900,16 грн. (54 909,70 грн /61 день). Враховуючи виписки з банку та дані довідки про нараховане грошове забезпечення, загальна сума належних позивачу при звільненні коштів позивача становить 137 919,30 грн., серед яких: 17 850,37 грн. (12,94%) - грошове забезпечення позивача перераховане відповідачем при звільненні; 120 068,93 грн. (87,06%) - грошове забезпечення позивача перераховане відповідачем на виконання рішення суду. Таким чином, «частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат» становить 87,06% (120 068,93 грн / 137 919,30 грн * 100).

Також вважає, що підлягають врахуванню норми ст.117 КЗпП України у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, якою законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які відповідач невчасно сплатив. Обмежений 6 місяцями період - це період з 19.07.2022 по 18.01.2023, що становить 184 дні.

Відповідач, заперечивши проти задоволення позову, надав до суду відзив, в якому вказав, що стягнути з відповідача суму середнього заробітку за майже 5 років, що у багато разів перевищує розмір суми грошового забезпечення, яку було Відповідачем своєчасно не виплачено. Також вказує, що разі виплати під час звільнення частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, розмір відповідальності за несвоєчасні розрахунки має бути також зменшено (пропорційно розміру невиплачених сум), а тому не вбачає підстав для задоволення позову.

Крім того, вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки позивача було звільнено з військової служби 18.07.2019, а звернувся до суду - 01.06.2024, тобто, майже через 5 років після свого звільнення.

Ухвалою суду від 07.06.2024 позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_3 (по стройовій частині) АДРЕСА_2 від 23.12.2016 року №385 позивача, призначено наказом командира військової частини НОМЕР_4 від 21.12.2016 №72-РС на посаду номера обслуги ІНФОРМАЦІЯ_1 військової частини - польова пошта НОМЕР_3 .

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) АДРЕСА_3 від 18.07.2019 №205 позивача, звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 16.07.2019 №163-РС за підпунктом «а» (у зв`язку з закінченням строку контракту) відповідно до п.2 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Згідно з довідкою відповідача від 12.01.2022 № 23 про нараховане грошове забезпечення позивачу та листом від 21.01.2022, за період з 23.12.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року та за період з 01.03.2018 по 30.11.2019 із застосуванням базового місяця - березень 2018 року, індексація грошового забезпечення не нараховувалась та не виплачувалась, за період з 01.12.2018 по 18.07.2019 індексація грошового забезпечення нараховувалась та виплачувалась із застосуванням базового місяця - березень 2018 року, так за грудень 2018 року нараховано та виплачено - 71,08 грн., за січень 2019 року - 71,08 грн., за лютий 2019 року - 71,08 грн., за березень 2019 - 134,47 грн., за квітень 2019 року - 134,47 грн., за травень 2019 року - 134,47 грн., за червень 2019 року - 134,47 грн., за липень 2019 року - 120,03 грн.

Вважаючи, протиправними дії Відповідача щодо не застосування базового місяця - січень 2008 року у період з 23.12.2016 по 28.02.2018 та не урахування вимог абз. 4, 5, 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення №1078 при нарахуванні та виплаті грошового забезпечення у період з 01.03.2018 по 18.07.2019, Позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 06.03.2023 у справі № 200/15854/21 зокрема зобов`язано відповідача здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення позивача за період з 23.12.2016 по 28.02.2018 в повному обсязі із застосуванням січня 2008 року як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця).; зобов`язано відповідача здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення позивачу за період з 01.03.2018 по 18.07.2019 в повному обсязі відповідно до вимог абз.4, 5, 6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.

На виконання рішення суду від 06.03.2023 у справі № 200/15854/21 відповідачем було виплачено індексацію грошового забезпечення 26.03.2024 у розмірі 53190,90 грн. та 03.05.2024 у розмірі 66 878,03 грн. (витяги про рух коштів по картці від 26.03.2024 та від 10.05.2024).

Судом встановлено, що позивачу при звільненні перераховано грошового забезпечення у сумі 17850,37 грн., на виконання рішення суду грошове забезпечення позивача перераховане відповідачем у сумі 120 068,93 грн.

Також, відповідно до наданої відповідачем довідки про нараховане грошове забезпечення від 12.01.2022 №23, нараховане грошове забезпечення позивача за два повних місяці служби перед звільненням за травень - червень 2019 року становить 54 909,70 грн (27 441,09 грн + 27 468,61 грн). Середньоденне грошове забезпечення позивача складає 900,16 грн. (54 909,70 грн /61 день).

У зв`язку з тим, що повний розрахунок при звільненні був проведений з порушенням строків, позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону № 2011-XII у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону № 2011-XII установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Ст.33 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР (далі Закон № 108/95-ВР) передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені ч.1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Відповідно до ч. 6 ст.95 Кодексу законів про працю України, заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ст.2 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 № 2017-III (далі - Закон № 2017), на основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Ст.18 зазначеного Закону № 2017 передбачено, що індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій.

Згідно зі ст.19 цього Закону № 2017, державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Відповідно до ч.1 ст.33 Закону № 108/95-ВР в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до ч.1 ст. 34 Закону № 108/95-ВР компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці працівникам у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів (ст.1, ч.1 ст.5 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-ХII).

Ст.2 вказаного Закону № 1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).

Ч.1 та 2 ст.5 Закону № 1282-XII підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів.

У постанові Верховного Суду від 08.03.2024 справа № 560/11906/23 зазначено, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати. Колегія суддів констатувала, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.

Верховний Суд у постановах від 05.05.2022 у справі № 380/8976/21, від 26.11.2023 у справі № 560/11895/23 та від 14.12.2023 у справі № 600/4606/23-а зауважував, що на належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013.

Конституційний Суд України у вказаному Рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями ч.6 ст. 95 КЗпП України, ст.33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

Отже, з огляду на наведені обставини та норми у відповідача виник обов`язок щодо виплати позивачу при звільненні належних сум грошового забезпечення у тому числі індексації.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.05.2022 у справі №120/1196/19-а.

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту (військовослужбовців) стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26.05.2020 у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Положення ст.116,117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.

Ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Положеннями ст. 117 КЗпП України (в редакції чинній на момент звільнення позивача з військової служби та виключення із списків особового складу військової частини) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст ст.117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.".

Вказана редакція ст.117 КЗпП України набрала законної сили з 19.07.2022.

Отже, відповідно до ст.117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Проаналізувавши положення ст.117 КЗпП України та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові у справі №810/451/17 можна виокремити наступні умови, за дотримання яких на правовідносини розповсюджується дія ч.2 ст.17 КЗпП України, а саме: 1) наявність спору з роботодавцем (власником, уповноваженим ним органом) про суми, належні працівнику при звільненні; 2) вина [того ж] роботодавця (власника, уповноваженого ним органу) у несвоєчасній виплаті належних працівникові сум при звільненні;

Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 825/598/17, від 15.02.2021 у справі № 580/2499/19, від 28.01.2021 у справі № 580/2427/19

Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені суми індексації грошового забезпечення.

Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене суд зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Посилання відповідача, щодо відсутності його вини у несвоєчасній виплаті належних позивачеві сум при його звільненні судом не приймаються, оскільки не доведено належними доказами вплив обставин на яких ґрунтуються доводи скаржника на несвоєчасну виплату належних позивачеві сум.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід стягнути на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.

Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зменшення її розміру судом першої інстанції, суд зазначає наступне.

Строк затримки по виплаті належних позивачу сум слід рахувати з 19.07.2019, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

На виконання рішення суду від 06.03.2023 у справі № 200/15854/21 відповідачем було виплачено індексацію грошового забезпечення 26.03.2024 у розмірі 53190,90 грн. та 03.05.2024 у розмірі 66 878,03 грн., що підтверджується випискою банку, то день фактичного та остаточного розрахунку є 03.05.2024.

Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 19.07.2019 до 03.05.2024, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.

Період з 19.07.2019 до 18.07.2022 (до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ) регулюється редакцією ст.117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.

Проте, період з 19.07.2022 до 03.05.2024 регулюється вже нині чинною редакцією ст.117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 10.04.2024 справа № 360/380/23, від 18.04.2024 справа № 380/4205/23, від 23.05.2024 справа № 560/11616/23.

Суд зазначає, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні приписів ст.117 КЗпП України, яка діяла до внесених змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, але у редакції чинній до 19.07.2022, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду, зокрема і у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого ст.117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

На підтримку наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду, 30.11.2020 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 480/3105/19. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Вказані висновки неодноразово були підтримані Верховним Судом, зокрема і у постановах від 09.03.2023 у справі № 520/899/21, від 05.04.2023 у справі № 560/13719/21, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.

Отже, у межах цієї справи належить враховувати норми ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, які безпосередньо стосуються норм ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції ст.117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.

При цьому, до періоду з 19.07.2022 застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. У такому випадку щодо іншого періоду, з 19.07.2022 ст.117 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України "Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати", затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 № 100.

Абз.3 п.2 Порядку №100 визначає, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як вбачається із довідки "про розмір грошового забезпечення", що долучена до матеріалів справи відповідачем, грошове забезпечення позивача за травень 2019 року складає 27441,09 грн; грошове забезпечення позивача за червень 2019 року складає 27468,61 грн.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", середньоденне грошове забезпечення позивача складає: (27441,09 грн. + 27468,61 грн.) / 61 (травень 2019 року та червень 2019 року) = 900,16 грн.

Розраховуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2019 до 18.07.2022, суд виходить з наступного.

Затримка становить 1096 календарних днів.

Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за цей період становить 986 575,36 грн.

Судом встановлено, що відповідачем при звільненні позивача не виплачені суми в повному обсязі.

Загальний розмір виплат нарахованих позивачеві при виключенні зі списків особового складу складав 137919,30 гривень, з яких: 17850,37 грн. - виплачено у добровільному порядку; індексація грошового забезпечення - 120068,93 грн. Зазначене не заперечується сторонами.

Отже, частка несвоєчасно виплачених сум, від належних позивачу, як звільненому працівникові сум, становить 87,06%. (із розрахунку 120068,93/137919,30 грн * 100) = 87,06%.

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2019 до 18.07.2022, з урахуванням пропорційного розрахунку від розміру усіх належних звільненому працівникові сум, становить 858 912,51 грн. (сума - 986 575,36 грн * відсоток 87,06%)

Розраховуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 до 03.05.2024, суд виходить з того, що, як зазначалось, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями, при цьому, висновки Великої Палати Верховного Суду (врахування істотність частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника) не є застосовними,

Так затримка у цей період становить 1 рік 09 місяців 14 днів або 654 днів.

Тобто, затримка підлягає обмеженню терміном шість місяців з 19.07.2022, що відповідно становить 184 календарні дні або 6 місяців 0 днів (з 19.07.2022 по 18.01.2023).

Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 до 03.05.2024 з урахування шестимісячного обмеження становить 165 629,44 грн. (900,16 грн. * 184 дня)

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу за весь спірний період з 19.07.2019 до 03.05.2024 у розмірі 1 024 541,95 грн.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Як наслідок, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд на підставі приписів ст.2, 9 КАС України, вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби у розмірі 1 024 541,95 грн.

Відповідно до ч.2 ст.19 та ч.3 ст.2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ст.78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Зважаючи на встановлені в ході розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовані спірні відносини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Посилання відповідача на те, що позивачем пропущений місячний строк звернення до суду з позовом, що встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України, оскільки позивача звільнено з військової служби 19.07.2019, а до суду вона звернувся у червні 2024 року, - є також неприйнятними, оскільки предметом спору в даній справі є бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, що передбачена ст. 117 КЗпП України. Так, остаточний розрахунок при звільненні шляхом перерахування позивачу відповідних сум індексації грошового забезпечення за відповідний період відбувся 03.05.2024, і саме при такому розрахунку відповідач мав виплати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені, чого не відбулося. А до суду з позовом позивач звернулася 03.06.2024, тобто з дотриманням місячного строку звернення до суду з позовом.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, та не надані докази понесення позивачем інших судових витрат, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (Місце реєстрації: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_4 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, задовольнити .

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби індексації грошового забезпечення у розмірі 1 024 541 (один мільйон двадцять чотири тисячі п`ятсот сорок одна гривня) 95 копійок.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення складене у повному обсязі та підписане 09.08.2024.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.В. Шинкарьова