Ухвала суду № 120939193, 12.08.2024, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

УХВАЛА

12 серпня 2024 року Справа № 915/948/24

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Смородінової О.Г.,

розглянувши матеріали

за позовом: Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроценталь» (54020, м. Миколаїв, Каботажний спуск, буд. 18; ідентифікаційний код 30083966)

до відповідача-1: Фізичної особи-підприємця Янкелевич Михайла Даниловича ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 )

до відповідача-2: Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 )

про: солідарне стягнення 48 706,02 грн,

В С Т А Н О В И В:

07.08.2024 Приватне акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроценталь» звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою № 1807 від 06.08.2024 (з додатками), в якій просить суд:

1. Прийняти позовну заяву до розгляду.

2. Розгляд справи провести у порядку спрощеного позовного провадження.

3. Стягнути в солідарному порядку з Фізичної особи-підприємця Янкелевич Михайла Даниловича та Фізичної особи ОСОБА_1 основний борг в сумі 48 706,02 грн на користь ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» на р/р НОМЕР_3 в ПАТ «АБ Укргазбанк», МФО 320478, ЄДРПОУ 30083966.

4. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Янкелевич Михайла Даниловича та Фізичної особи ОСОБА_1 3028,00 грн судового збору на користь ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» на р/р НОМЕР_4 в ПАТ «АБ Укргазбанк», МФО 320478, ЄДРПОУ 30083966.

Дослідивши матеріали позовної заяви та додані до неї документи, суд дійшов висновку про повернення позовної заяви Приватному акціонерному товариству «Миколаївська теплоелектроценталь», виходячи з такого.

Судовий захист прав суб`єктів господарювання передбачає їх звернення до відповідного судового органу з метою поновлення чи визнання прав зазначених суб`єктів, якщо ці права порушені, не визнаються чи оспорюються. Втім, таке звернення до суду обумовлене дотриманням вимог процесуального закону, що надає можливість доступу особи до правосуддя та отримання нею судового захисту, гарантованого статтею 55 Конституції України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Як свідчить прецедентна практика Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

При цьому слід враховувати, що право на справедливий суд охоплює не лише стадію розгляду справи по суті, але також дотримання всіх процедур, що передбачені національним законодавством і повинні відбуватися до відкриття провадження у справі.

Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України» (заява № 24402/02), від 30.05.2013 у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява № 49069/11), право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.

Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються та ціллю, якої прагнуть досягти.

Відтак, механізм реалізації вищевказаного права, яке закріплене в Основному Законі, включає в себе необхідність дотримання вимог процесуального законодавства при зверненні до суду.

На переконання суду, позивач, заявляючи позовні вимоги про солідарне стягнення заборгованості як з фізичної особи-підприємця, так і з фізичної особи, в рамках одного позову, порушив правила об`єднання позовних вимог.

Так, приписами ст. 173 Господарського процесуального кодексу України визначено підстави та порядок об`єднання і роз`єднання позовних вимог. Зокрема, згідно з частиною першою цієї статті в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Підстава позову це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Отже, позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Однорідними можуть вважатися позовні заяви, які пов`язані з однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим же позивачем до одного й того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного й того ж відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов`язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.

При цьому, за змістом ст. 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 173 ГПК України, не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на вказане, суд зауважує, що система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Приписами ч. 1 ст. 45 ГПК України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За приписами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Тобто, одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Приписи ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Так, при визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, суб`єктивний склад сторін, однією з яких у спорі є здебільшого фізична особа; по-друге, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства).

При цьому, у вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, потрібно керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників справи та характер спірних правовідносин (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 688/2940/16-ц, у постанові Верховного Суду від 05.03.2021 у справі № 910/14758/20).

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19.06.2019 у справі № 810/2770/18, від 18.06.2019 у справі № 924/478/18, при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин, тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Отже, якщо стороною у спорі є фізична особа при вирішенні питання щодо підвідомчості такого спору господарському суду, суд повинен встановити характер спірних правовідносин, а саме: чи пов`язані такі правовідносини з господарською діяльністю фізичної особи, чи витікають з правовідносин, в яких учасник справи виступає саме як фізична особа.

Позивачем у даному позові позовні вимоги заявлені до двох відповідачів, як співвласників об`єкта нерухомого майна - нежитлових приміщень, до яких, за даними позивача постачалася теплова енергія з метою тепло забезпечення приміщень та нежитлових приміщень:

- Фізичної особи-підприємця Янкелевич Михайла Даниловича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

- Фізичної особи ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ).

На переконання позивача, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарсько-правовими, у зв`язку з чим спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

З урахуванням наведеного, суд наголошує, що згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Приписами ст. 55 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Згідно зі ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 320 Цивільного кодексу України).

Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, об`єкта нерухомості, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 3 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.

Згідно з ч. 1 ст. 128 Господарського України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу.

У відповідності з ч. 1 ст. 58 Господарського кодексу України суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Відповідно до положень ст.ст. 1, 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», фізична особа, яка має намір стати підприємцем, подає документи для державної реєстрації фізичної особи підприємцем відповідно до переліку, встановленого статтею 18 цього Закону.

Приписами ч. 9 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» передбачено, що фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Отже, фізичні особи можуть вважатись суб`єктами господарювання тільки за умови здійснення ними господарської діяльності і реєстрації їх як підприємців. Саме з моменту реєстрації підприємцем особа набуває відповідний правовий статус.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

З зазначеного витікає, що фізична особа без державної реєстрації як підприємець не може здійснювати підприємницьку діяльність, в тому числі пов`язану із використанням та розпорядженням об`єктом нерухомості.

Так, як уже було вище наведено, у справі, що розглядається, до суду заявлені позовні вимоги про солідарне стягнення грошових коштів (за теплову енергію загальнобудинкових потреб (МЗК та допоміжних приміщень) та абонплата) з відповідачів - Фізичної особи-підприємця Янкелевича Михайла Даниловича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та Фізичної особи ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), як співвласників об`єкта нерухомого майна - нежитлових приміщень, до яких, за даними позивача постачалася теплова енергія з метою тепло забезпечення приміщень та нежитлових приміщень.

Судом за даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено:

- Янкелевич Михайло Данилович з 18.06.2003 зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа-підприємець (дата державної реєстрації: 18.06.2003, Дата запису: 07.02.2006, Номер запису: 25220170000015066);

- ОСОБА_1 була 20.01.1999 зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа-підприємець (дата державної реєстрації: 20.01.1999, Дата запису: 07.02.2006, Номер запису: 25220170000015063). Разом із тим, 16.11.2011 до реєстру внесено запис про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (дата запису: 16.11.2011, Номер запису: 25220060007015063, Підстава: власне рішення).

Таким чином, з 16.11.2011 ОСОБА_1 , за відсутності державної реєстрації як підприємця, не може здійснювати підприємницьку діяльність.

За такого, суд зауважує, що з позовної заяви не вбачається, що нерухоме майно, до якого за даними позивача постачалася теплова енергія, використовується ОСОБА_1 саме з метою здійснення нею підприємницької діяльності, як і не надано доказів того, що таке майно може використовуватися лише з господарською метою.

Суд також наголошує, що в даному випадку слід виходити не з того, що відповідач-2 є власником відповідного нерухомого майна, а з того, що господарські відносини з відповідачем-2 у позивача відсутні.

За змістом частини ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зміст положень ст. 4 та п. 4 ч.3 ст. 163 ГПК України свідчить, що при зверненні до суду з позовом позивач самостійно визначає зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду, особа (позивач) наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес, ким воно порушено та спосіб його захисту.

Водночас, аналіз положень ст. 5 та п. 4 ч.3 ст. 163 ГПК України дає підстави для висновку, що суд позбавлений можливості в будь-якій формі відмовити у прийнятті до розгляду позовної заяви лише в частині, в якій позовні вимоги заявлено в порядку іншого судочинства.

Статтею 173 ГПК України унормовано об`єднання і роз`єднання позовів.

Так, у частині 1 статті 173 ГПК України зазначено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Водночас за змістом ч. 4 ст. 173 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 173 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства; розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Відповідно до ст.21 ГПК України, не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Зміст наведених норм свідчить, що порушення правил об`єднання позовних вимог, в разі якщо суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи не роз`єднає позовні вимоги, є підставою для повернення позовної заяви на підставі п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.

Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 18.01.2021 у справі № 908/2107/20.

Також, як вбачається зі змісту вищенаведених процесуальних норм та практики їх застосування судом касаційної інстанції, можливість роз`єднання позовних вимог судом з власної ініціативи передбачено виключно для вимог, заявлених у порядку одного судочинства.

В даному випадку, як вже було зазначено вище, позивачем було об`єднано в одній позовній заяві вимоги, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, оскільки позов заявлено до відповідача-1, який є фізичною особою-підприємцем, та відповідно підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та до відповідача-2, який є фізичною особою та відповідно дана вимога підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, характер заявлених вимог про солідарне стягнення коштів із вищезазначених осіб унеможливлює самостійне роз`єднання цих вимог господарським судом.

При цьому, те, що при поданні даного позову позивачем заявлено вимогу про солідарне стягнення відповідної заборгованості, не може бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже фізична особа - ОСОБА_1 виступає відповідачем у даній справі, а предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків цієї фізичної особи.

Посилання ж позивача на наявність підстав для солідарного відшкодування шкоди та солідарну відповідальність при спільному спричиненні кількома особами шкоди потерпілому також відхиляються судом, оскільки предметом даного спору не виступає вимога позивача про стягнення з відповідачів шкоди чи збитків, а позивач у спірних правовідносинах не має статусу потерпілого.

З урахуванням викладеного вище, суд зазначає, що відповідно до ч. ч. 1, 5 (п. 2) ст. 174 Господарського процесуального кодексу України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи також у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

Підстав для застосування положень ст. 173 ГПК України судом не встановлено.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає поверненню заявнику без розгляду для роз`єднання позовних вимог.

При цьому, суд роз`яснює позивачу, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення недоліків (ч. 8 ст. 174 ГПК України).

Керуючись ст. ст. 4, 20, 45, 174, 175, 232, 233, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

Позовну заяву Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроценталь» № 1807 від 06.08.2024 і додані до неї документи у справі № 915/948/24 повернути позивачу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена у порядку та у строки, визначені статтями 255, 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.

Додатки (лише на адресу позивача):

- позовна заява № 1807 від 06.08.2024 з доданими до неї документами, всього на 70 арк.

Суддя О.Г. Смородінова