Рішення № 120925136, 09.08.2024, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.08.2024 Справа № 910/8330/24Господарський суд міста Києва у складі судді Князькова В.В. розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця», м. Київ в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», м.Дніпро

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс», м. Київ

про стягнення 465,38 грн,

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» про стягнення штрафу в сумі 465,38 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем своїх обов`язків за договором №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 про встановлення земельного сервітуту в частині здійснення своєчасної державної реєстрації земельного сервітуту.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв`язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що затягування реєстрації договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 виникли не з вини Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс». До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що за умовами вказаного правочину останній набирає чинності з дати його державної реєстрації, а отже, і пункт договору, який визначено позивачем в якості підстави позову, почав діяти лише з моменту державної реєстрації договору. Також відповідачем вказано, що сторонами не досягнуто згоди стосовно розповсюдження умов договору на правовідносини сторін, які виникли до набрання ним чинності.

01.08.2024 позивачем було подано відповідь на відзив, в якій проти правової позиції відповідача надано заперечення.

З огляду на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.

Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

21.12.2021 між Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (землекористувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» (сервітуарій) було укладено договір про встановлення земельного сервітуту №ПДС/П-21-78/НКМ-78, згідно п.1.1 якого землекористувач надає сервітуарію невиключне право обмеженого користування частиною земельної ділянки, яка розташована за адресою: вагонне депо станції Кам`янське, лінія. Пост 6 км - ст. Кам`янське, від 0 км + 600 м до' 6 км + 500 м, м. Кам`янське, Дніпропетровська область, з метою розміщення модульної газової котельні, код 07.10 «інші земельні сервітути» згідно з додатком 6 Порядку ведения Державного земельною кадастру, затвердженого Постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051.

Згідно п.п.1.2, 1.3 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 земельний сервітут встановлюється на земельну ділянку площею: 0,00,84 га відповідно до плану меж земельного сервітуту, який є невід`ємною частиною цього договору (додаток 1). Цільове призначення земельної ділянки, відносно якої встановлюється земельний сервітут: 12.01 Для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту.

У п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 передбачено обов`язок сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання своїми силами та за власний рахунок, а також відповідні дії щодо реєстрації у випадку продовження строку дії цього договору.

Сервітуарій зобов`язаний розпочати користування земельною ділянкою після реєстрації договору у встановленому законодавством порядку (п.2.4.2 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).

У п.3.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 сторони домовилися, що сервітуарій сплачує плату за користування земельною ділянкою у розмірі 465,38 грн на місяць з податком на додану вартість.

У разі порушення сервітуарієм пункту 2.4.1 договору сервітуарій спланує землекористувачу штраф у розмірі місячної плати за користування земельною ділянкою (п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).

У п.6.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 вказано, що договір набирає чинності з дати його державної реєстрації та діє 10 років.

Згідно змісту витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію право користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).

Наразі, за твердження позивача, відповідачем було порушено обов`язок щодо своєчасної реєстрації договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання, що стало підставою для нарахування згідно п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 штрафу та звернення до суду з розглядуваним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов`язання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. (ч.ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

У разі порушення сервітуарієм пункту 2.4.1 договору сервітуарій спланує землекористувачу штраф у розмірі місячної плати за користування земельною ділянкою (п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021).

Отже, для застосування до відповідача заходів відповідальності, що визначені п.4.4 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 позивачем повинно бути доведено суду обставини виникнення у відповідача певного обов`язку, настання строку його виконання, а також його невиконання або неналежне виконання.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 та 2 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 статті 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини 2 статті 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин першої та другої статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Статтею 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

У п.6.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 вказано, що договір набирає чинності з дати його державної реєстрації та діє 10 років.

Проте, суд не погоджується із запереченнями відповідача стосовно того, що за умовами договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 останній набирає чинності з дати його державної реєстрації, а отже, і пункт договору, який визначено позивачем в якості підстави позову, почав діяти лише з моменту державної реєстрації договору.

Означені висновки суду ґрунтуються на тому, що за приписами ст.210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд зауважує, що вимоги стосовно обов`язкової державної реєстрації договору про встановлення земельного сервітуту жодною правовою нормою не встановлено, а норма ст.210 Цивільного кодексу України є імперативною та не надає учасникам господарських правовідносин права на власний розсуд визначити, що договір про встановлення сервітуту підлягає державній реєстрації.

Одночасно, суд зауважує, що відповідач помилково ототожнює категорії «державна реєстрація договору» та «державна реєстрація права», а отже, у даному набрання чинності договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 не може ставитись в залежність від його державної реєстрації.

При цьому, посилання відповідача на те, що фактичне підписання договору було здійснено пізніше дати, що вказана в договорі, суд оцінює критично.

Судом враховано, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Проте, всупереч наведеного, відповідачем жодного доказу, який би свідчив про підписання сторонами договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 пізніше зазначеної в ньому даті, не надано.

Наданий відповідачем договір про відшкодування витрат балансотримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю по договору оренди від 30.07.2019 запереченя відповідача ніяким чином не підтверджує.

Суд звертає увагу сторін на те, що земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України та ч.2 ст.100 Земельного кодексу України).

Суд зауважує, що дія Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень» поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень»).

Зі змісту ст.4 вказаного нормативно-правового акту вбачається, що державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, в тому числі, право користування (сервітут).

Тобто, з наведеного вбачається, що у даному випадку державній реєстрації підлягає саме речове право, а не договір про його встановлення, що фактично і було здійснено відповідачем та підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, згідно якого 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію право користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку, що договір №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 набрав чинності з моменту його підписання, а саме 21.12.2021.

У п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 передбачено обов`язок сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України протягом 14 календарних днів після його підписання своїми силами та за власний рахунок, а також відповідні дії щодо реєстрації у випадку продовження строку дії цього договору.

Отже, з урахуванням дати підписання договору, яка вказана у правочині, а також відсутності з боку відповідача належного доказового обґрунтування тверджень стосовно його підписання в іншу дату, суд дійшов висновку, що 14 денний строк на виконання обов`язку сервітуарія провести державну реєстрацію договору відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речовин прав на нерухомо майно та їх обтяжень», ст. 100 Земельного кодексу України та ст. 402 Цивільного кодексу України почав свій перебіг 22.12.2021 за правилами обрахування строків, що визначені 253 Цивільного кодексу України, а отже, останнім днем виконання такого обов`язку було 04.01.2022.

Однак, судом було встановлено, що згідно змісту витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 05.09.2022 здійснено державну реєстрацію право користування (сервітут) на підставі договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021 (номер запису про інше речове право 47837679).

Тобто, наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини порушення з боку відповідача свого обов`язку, що визначений п.2.4.1 договору, а отже, виникнення у позивача на застосування до сервітуарія заходу відповідності, який передбачено п.4.4 договору.

Суд вважає юридично неспроможними твердження відповідача про відсутність вини Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» у порушенні строку, що визначений п.2.4.1 договору №ПДС/П-21-78/НКМ-78 від 21.12.2021, оскільки в якості обґрунтування своїх заперечень відповідач посилається на обставини введення військового стану з 24.02.2022, проте станом на вказану дату прострочення вже відбулось.

Крім того, посилання відповідача на бездіяльність державних органів в якості спростування вини у порушенні господарського зобов`язання, суд взагалі не приймає як такі, що позбавлені жодного доказового обґрунтування. Зокрема, відповідачем не надано доказів своєчасного вчинення дій щодо реєстрації права сервітуту та зволікання органу державної реєстрації.

Означені обставини у сукупності вказують на обґрунтованість та наявність достатніх підстав для задоволення позову Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» про стягнення штрафу в сумі 465,38 грн.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо задоволення позовних вимог.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» про стягнення штрафу в сумі 465,38 грн.

Враховуючи висновки суду щодо задоволення позову, згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» про стягнення штрафу в сумі 465,38 грн. - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемтранс» (03150, м.Київ, вул..Антоновича, буд.46-46А, ЄДРПОУ 30600592) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м.Київ, вул..Єжи Гедройця, буд.5, ЄДРПОУ 40075815) в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (49038, м.Дніпро, пр.Дмитра Яворницького, 108, код 40081237) штраф в сумі 465,38 грн та судовий збір в розмірі 3028 грн.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.

Повний текст складено та підписано 09.08.2024.

Суддя В.В. Князьков