Рішення № 120744950, 29.07.2024, Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/880/24

Номер провадження 2/541/515/2024

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

29 липня 2024 року м. Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді: Третяка О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Олешко Н. А.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача, адвоката Сидоренка Ю. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миргороді в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення грошових коштів, не виплачених при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

ВСТАНОВИВ

15.03.2024 до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій він просив суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на його користь не виплачені при звільненні заборгованість по заробітній платі та компенсації за невикористані дні відпустки в сумі 38770,00 грн та середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення.

Мотивуючі позовні вимоги позивач вказує, що у період з 15 лютого 2023 року по 15 грудня 2023 року він знаходився у трудових відносинах з ТОВ «ДІЄСА». 15 грудня 2023 року він був звільнений за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України. Позивачу видано копію наказу про звільнення, проте, відповідач письмово не повідомив його про нараховані суми, належні при звільненні, та не здійснив виплату належних коштів ні в день звільнення, ні згодом, на вимогу позивача.

Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18.03.2024 року справу за вищевказаним позовом постановлено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження, з повідомлення (викликом) сторін, передбаченого статтями 274-279 ЦПК України, встановлено відповідачу строк на подання до суду відзиву на позовну заяву та роз`яснено право та порядок такого подання.

Одночасно ухвалою суду про відкриття провадження витребувано від Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» довідку про суми, що належали позивачу від ТОВ «ДІЄСА» на день звільнення та про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати, а також довідку про середній заробіток позивача за останні два повні місяці роботи перед звільненням.

15.05.2024 року через систему «Електронний суд» представником ТОВ «ДІЄСА» направлено клопотання з додатками з проханням відмовити у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок та інших платежів не пов`язаних із стягненням заробітної плати та розглядати справу за відсутності відповідача. При цьому витребувані документи відповідачем суду не направлені.

22.07.2024 року представником позивача подано до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій він зазначає, що в зв`язку з невиконанням відповідачем ухвали суду про витребування доказів ним заявлене клопотання про приєднання до матеріалів справи в якості доказу розміру місячної заробітної плати ОСОБА_1 копію виписки з банківського рахунку ОСОБА_1 про зарахування заробітної плати за вересень 2023 року, згідно з якою на рахунок ОСОБА_1 було зараховано 13886,25 грн. Це заробітна плата за вересень вже з відрахованими з неї наступними податками та зборами: податок на доходи фізичних осіб та військовий збір. Таким чином, виплачена сума становить 80,5% від нарахованої (100% - 18% - 1,5%), отже заробітна плата, нарахована ОСОБА_1 за вересень 2023 року, становить: 13886,25 грн. ? 100% : 80,5% = 17250 грн., що відповідає його окладу за місяць. Заробітна плата за вересень була виплачена 28.11.2023, більше ніяких виплат не було, отже заборгованість по виплаті заробітної плати за жовтень, листопад та п`ятнадцять днів грудня становить 43125,00 грн. (17250+17250+17250:2).

Також наказом про звільнення була передбачена виплата компенсації за 20 невикористаних календарних днів відпустки. Відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (із змінами) сума компенсації за невикористану відпустку становить 11291,00 грн.

Крім того, у зв`язку з тим, що відповідач не провів з позивачем повний розрахунок при звільненні, та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту подання заяви до суду пройшло 156 робочих днів, просив стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки в розрахунку, який складає 122318,04 грн.

26.07.2024 до суду надійшов від представника відповідача ТОВ «ДІЄСА» відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити в задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок.

У відзиві зазначив, що перед працівниками дійсно є заборгованість по заробітній платі та іншим виплатам, але вона виникла в силу непереборних обставин воєнного стану, що підтверджено сертифікатами Торгово-промислової палати України. Зокрема, внаслідок ракетно-бомбових ударів регулярними військами рф торгова мережа «Eldorado», до якої належить ТОВ «ДІЄСА», зазнала значних збитків зруйновані приміщення та активи, які знаходились на центральному складі, в магазинах в містах Маріуполь, Херсон, Ірпінь, Буча, Мелітополь, Бердянськ, Нова Каховка, частково знищені товарні запаси в містах Києві та Харкові, втрачений контроль над активами на тимчасово окупованих територіях. За попередніми розрахунками збитки сягають понад 1 мільярд гривень. Вказане поставило компанію в скрутне становище. Про причини затримки виплати заробітної плати, в т.ч. при звільненні, усі працівники були повідомлені 01.06.2023 на загальнодоступному ресурсі «MyEldoLife». Однак підприємство вживає усіх можливих заходів для погашення заборгованості. Намагаючись здійснити фінансове оздоровлення підприємство розпочала процедуру санації до відкриття провадження про банкрутство. План санації був схвалений на загальних зборах кредиторів 15.03.2024. Загальний борг перед кредиторами склав близько 2,5 млрд. грн. Наразі заява про затвердження плану санації розглядається Господарським судом м.Києва. Підтвердженням скрутного матеріального становища відповідача також є справа про банкрутство ТОВ «ДІЄСА», що розглядається Господарським судом м.Києва. Матеріалами вказаних справ підтверджується, що підставою негативних матеріальних наслідків для ТОВ «ДІЄСА» стало саме спричинення матеріальних збитків збройною агресією рф. На цей час товариство звернулось до суду з одним із позовів (планується близько 10 позовів) до рф про відшкодування матеріальних збитків, завданих збройною агресією рф, і рішенням Господарського суду м.Києва позов задоволено. Крім того, 23.10.2023 Центральним міжрегіональним управлінням державної служби з питань праці було здійснено позапланову перевірку товариства, та складеним 31.10.2023 актом встановлено порушення вимог законодавства про оплату працю, відносно генерального директора ТОВ складено протокол про адміністративне правопорушення. Однак рішенням Солом`янського районного суду м.Києва провадження у справі про адміністративне правопорушення за ст.41 КУпАП відносно генерального директора ТОВ було закрито за відсутності складу адміністративного правопорушення. Підставою цього також стало перебування товариства під дією форс-мажорних обставин. Отже, за вказаних обставин товариство звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП, у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно зазначає, що позивач при звільненні отримав довідку про розмір нарахованої невиплаченої заробітної плати по кожному виду нарахувань (розрахунковий лист) отже ним пропущено строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю, просили їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог.

Представник відповідача ТОВ «ДІЄСА» в судове засідання не прибув, причини неявки суду не повідомив, про час і місце розгляду справи відповідач повідомлений належним чином (а.с. 64).

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 1 ст. 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ст. 21, 22 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Частиною 3 статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в ч. 5 ст. 97 КЗпП України.

За ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначеній статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Суд встановив, що позивач ОСОБА_1 з 15 лютого 2023 року по 15 грудня 2023 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «ДІЄСА», звільнений з посади фахівця з безпеки департаменту роздрібної торгівлі та продажів 15.12.2023 за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП, що підтверджується копією трудової книжки позивача (арк. 5) та не оспорюється відповідачем.

Останнє надходження заробітної плати, а саме: за вересень 2023 року в сумі 13886,25 грн було 28 листопада 2023 року, що підтверджується копією виписки з банківського рахунку позивача (а.с. 55).

Відповідно до ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», №63566/00).

З`ясувавши повно, всебічно та об`єктивно обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємозв`язку, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Позивач зазначив, що у день звільнення з роботи йому невиплачена заборгованість із заробітної плати, відповідно до наданих позивачем розрахунків заробітної плати, які відповідають нормам ст. 110 КЗпП України, у розмірі 43125,00 грн та компенсація за невикористану відпустку у розмірі 11291,00 грн.

Як стверджує позивач, до теперішнього часу суми, що йому належать, відповідачем не виплачені.

Аналіз зазначених вище норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/ «правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.

Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу № 1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.

Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України « Про оплату праці», а позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем до 15 грудня 2023 року, виконував свої трудові обов`язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду.

В пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз`яснено, що необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема за час простою.

Враховуючи, що трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша ст. 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до роз`яснень викладених у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.99 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Відповідно до ч. 10 ст. 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.

При визначенні розміру заборгованості із заробітної плати, суд бере до уваги суму у розмірі 43125,00 грн., яка зазначається позивачем та не заперечується стороною відповідача. Доказів у спростування зазначених обставин відповідачем не надано.

Щодо вимоги про компенсацію невикористаних днів відпустки суд вважає наступне.

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст. 74 КЗпП України). Аналогічна норма міститься і у ст. 2 Закону України «Про відпустки».

Відповідно до положень частини першої ст. 75 КЗпП України, ст. 6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам (ч. 20 ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується, зокрема, грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Так, в наказі про припинення трудового договору з позивачем вказано: виплатити компенсацію за 20 невикористаних календарних днів відпустки.

Позивач стверджує, що неодноразово звертався до відповідача в усному порядку з проханням надати розрахунок компенсації за невикористану відпустку, проте, відповідачем не було надано такого розрахунку та розрахункових листків. На адвокатський запит від 16.01.2024 про надання документів та інформації із зазначенням окремо кожного виду виплати, що належали позивачу при звільненні та про середній заробіток позивача за останні два повні місяці роботи перед звільненням також вказана інформація надана не була.

Не надано такої інформації і на вимогу ухвали суду від 18 березня 2024 року, якою було зокрема задоволено клопотання позивача та витребувано від ТОВ «ДІЄСА» довідку про суми, що належали позивачу від ТОВ «ДІЄСА» на день звільнення та про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати, а також довідку про середній заробіток позивача за останні два повні місяці роботи перед звільненням.

Разом з відзивом на позовну заяву відповідачем подано копію розрахункового листка за грудень 2023 року та січень-квітень 2024 року на ім`я ОСОБА_2 , яка взагалі не є стороною у справі та інформація про розмір її заробітної плати не має будь-якого значення для розгляду справи.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе врахувати самостійно проведений позивачем розрахунок компенсації за невикористану відпустку.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення компенсації за невиплачену відпустку в розмірі 11291,00 грн. підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Встановлено, що повний розрахунок по заробітній платі відповідачем з позивачем при звільненні не проведено. Відповідальність за порушення вимог статей 116-117 КЗпП України у виді стягнення середнього заробітку за час затримки виплат, настає за наявності вини підприємства.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Пункт 21 зазначеної постанови передбачає, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року.

Водночас пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (із змінами станом на день звільнення позивача) визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Згідно з пунктом 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Таким чином, під час проведення розрахунку необхідно використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки розрахунку при звільненні з використанням даних про середній заробіток позивача.

Відповідно до розрахунку, наданого позивачем на підставі виписки з карткового рахунку, його заробітна плата становить 17250 грн щомісяця.

Згідно з нормами тривалості робочого часу у жовтні та листопаді 2023 року в кожному з цих місяців було по 22 робочі дні.

За таких обставин, середньоденна заробітна плата позивача у цей період складала: 17250 грн ? 2 : 44 робочих дні = 784,09 грн.

У зв`язку з тим, що відповідач не провів з позивачем повний розрахунок при звільненні, та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту подання розрахунку до суду пройшло 156 робочих днів, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки в розрахунку, який на день розгляду справи судом складає: 784,09 грн ? 156 робочих днів = 122318,04 грн.

Враховуючи те, що відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження або спростування викладених у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог відомостей, суд вважає за можливе прийняти наданий позивачем розрахунок та стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у вказаній сумі.

При цьому, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що порушення строку проведення розрахунку з позивачем на дату його звільнення сталося не з вини відповідача, останній в порушення ст. 12, 13, 81 ЦПК України суду не надав.

Доводи представника відповідача щодо відсутності його вини в порушенні строків виплати заробітної плати та проведення з позивачем розрахунку при звільненні через дію форс-мажорних (непереборних) обставин і скрутне фінансове становище, суд вважає безпідставними і відхиляє.

Як вже зазначалось, виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.

Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 року у справі № 905/857/19.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц зазначено, що згідно із ч. 1 ст. 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Однак, обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні ст. 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Відповідно до положень ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 359/4305/20 зазначено, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні». Разом з цим обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо. Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів.

Відповідно ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Порядок, підстави та строк видачі Сертифікатів про настання форс-мажорних обставин встановлений Регламентом засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженим рішенням Президії ТПП України від 18.12.2014 № 44(5).

Відповідно до п. 6.2 Регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, податковим та/чи іншим зобов`язанням, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.

Загальновідомою обставиною і такою, що не підлягає доказуванню, є введення в Україні з 24.02.2022 воєнного стану у зв`язку із збройною агресію рф проти України, який діє до теперішнього часу.

Згідно з листом №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 Торгово-промислова палата України цим листом засвідчила форм-мажорні обставини (обставини непереборної сили) військову агресію рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 24.02.2022 та підтвердила, що зазначені обставини з 24.02.2022 до їх офіційного закінчення є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарювання та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контакту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форм-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Відповідно до наданого представником відповідача сертифіката №3000-24-0827 від 23.04.2024 (а.с. 36-39) Київська торгово-промислова палата засвідчила наявність у ТОВ «ДІЄСА» форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) - збройна агресія рф проти України, що стала підставою введення воєнного стану в Україні, відсутність доступу та/або знищення активів через тимчасову окупацію та активні бойові дії на території України, що призвело до неможливості відновлення господарської діяльності підприємства у повному обсязі, щодо обов`язку вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 12.03.2022 за ст. 94 та 115-117 КЗпП, ст. 1 та 24 Закону України «Про оплату праці», з урахуванням ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» перед Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків та Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці.

Однак, суд не бере до уваги вказаний сертифікат як безсумнівний доказ наявності непереборних (форс-мажорних) обставин, які б звільняли відповідача від виконання обов`язку з виплати заробітної плати позивачу та від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП.

Станом на день звільнення позивача 15.12.2023 наявність у відповідача форс-мажорних обставин, які б звільняли його від вказаної відповідальності, жодним із сертифікатів не підтверджена. Сертифікат №3000-24-0827 виданий Київською ТПП 23.04.2024 і за його змістом форс-мажорні обставини підтверджені для ТОВ «ДІЄСА» щодо його обов`язку перед Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків та Центральним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці, а не у відповідних відносинах з працівниками.

Відсутність в діях генерального директора ТОВ «ДІЄСА» складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 41 КУпАП, за фактом порушення строків виплати заробітної плати працівникам, що встановлено постановою Солом`янського районного суду м. Києва від 24.01.2024, на яку посилається представник відповідача, не виключає відповідальності саме товариства як роботодавця у відповідних правовідносинах.

Встановлені судом під час розгляду вказаної справи про адміністративне правопорушення обставини не є такими, що в силу ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню під час розгляду цієї цивільної справи.

Посилання представника відповідача на розгляд господарським судом справ про визнання відповідача банкрутом, про стягнення на користь ТОВ «ДІЄСА» з рф збитків у вигляді упущеної вигоди як на доказ скрутного фінансового становища відповідача суд також вважає безпідставними. Жодні надані представником відповідача документи не дають можливості перевірити відомості про матеріальний стан відповідача, наявність коштів на його рахунках на момент звільнення позивача. До того ж, як вже зазначалось, відсутність коштів не звільняє роботодавця від відповідальності, встановленої ст. 117 КЗпП.

Крім того, відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач є працівником регіонального представництва, яке опинилося на окупованій території чи зазнало руйнувань/пошкоджень внаслідок бойових дій, у зв`язку з чим припинило свою господарську діяльність.

За наявними в справі відомостями можна дійти висновку, що до вересня 2023 року, тобто півтора року з моменту введення воєнного стану та проведення бойових дій позивачу своєчасно та в повному розмірі виплачувалась заробітна плата, що вказує на те, що трудові відносини з ним тривали і не були призупинені згідно з вимогами Закону України «Про особливості трудових відносин в умовах воєнного стану», він не перебував у простої, відпустці без збереження заробітної плати тощо. Більше того, позивач був прийнятий на роботу 15 лютого 2023 року, тобто вже під час дії воєнного стану.

Отже, факту того, що порушення строків проведення з позивачем розрахунку із заробітної плати при звільненні сталося не з його вини, а внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили, відповідач перед судом не довів, у зв`язку з чим з нього слід стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

При ухваленні цього рішення суд відхиляє доводи представника відповідача про можливість пропуску позивачем встановленого законом строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду та на час ухвалення цього рішення) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Відповідач до цього часу не здійснив повного розрахунку з позивачем, що не оспорюється представником відповідача. Відомості про направлення відповідачем і одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані йому при звільненні, в справі відсутні.

З урахуванням вказаного суд вважає, що позивач звернувся до суду з цим позовом з дотриманням встановленого ст. 233 КЗпП строку.

На підставі вищевикладеного, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі в сумі 43125,00 грн, компенсацію за невикористану відпустку в сумі 11291,00 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 122318,04 грн, задовольнивши тим самим позов повністю.

Вирішуючи питання стягнення понесених судових витрат слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як встановлено в судовому засіданні, при подачі позову позивачем не було сплачено судовий збір за вимогу про стягнення заборгованості по заробітній платі та вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Згідно з ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Отже з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2434,38 грн (1211,20 грн + 1223,18 грн).

Керуючись ст.ст. 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення грошових коштів, не виплачених при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 43125 (сорок три тисячі сто двадцять п`ять) гривень 00 копійок заборгованості по заробітній платі, 11291 (одинадцять тисяч двісті дев`яносто одну) гривню 00 копійок компенсації за невикористану відпустку та 122318 (сто двадцять дві тисячі триста вісімнадцять) гривень 04 копійки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а всього 176734 (сто сімдесят шість тисяч сімсот тридцять чотири) гривні 04 копійки.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» в дохід держави судовий збір у розмірі 2434 (дві тисячі чотириста тридцять чотири) гривні 38 копійок.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА»», місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 45, код ЄДРПОУ 36483471.

Повне судове рішення складено 31.07.2024 року.

Суддя: О. Г. Третяк