Рішення № 120544505, 23.07.2024, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2024 рокуСправа №160/13314/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Кучми К.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" про стягнення суми,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій з урахуванням її доповнень від 06.06.2024 року, просить суд: стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 128 469,42 грн. за період з 01.03.2024 року по 28.05.2024 року.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що як вбачається з інформації, що міститься в довідці форми ОК-7, за лютий 2024 р. йому було нараховано заробітну плату в розмірі 8 846,50 грн. та за січень 2024 р. в розмірі 34 466,96 грн., що разом становить 43 313,46 грн. та є сукупним доходом за останні два місяці роботи, що передували звільненню. Отже, розмір середньоденної заробітної плати складає 1 443,78 грн. (43 313,46 грн./60 к.д.), а сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за несвоєчасно виплачені кошти становить 128 469,42 грн. (1 443,78 грн. х 89 к.д. затримки за березень (31), квітень (30) та травень (28) 2024 року). Таким чином, сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 128 469,42 грн. є співмірною та обґрунтованою з урахуванням правових позицій Верховного Суду та відповідно підлягає виплаті. Справляння і сплата прибуткового податку з громадян та інших обов`язкових платежів (податків з доходів фізичних осіб) є обов`язком роботодавця та працівника, спірна сума вказана без утримання податків й інших обов`язкових платежів.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.05.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

На виконання вимог ухвали суду 17.06.2024 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивач проходив службу в званні старшого сержанта поліції на посаді поліцейського взводу № 3 роти № 2 штурмового батальйону № 3 полку управління поліції особливого призначення № 3 ДПОП «ОШБ «Лють» та з 01 березня 2024 року був звільнений зі служби в поліції на підставі наказу ДПОП «ОШБ «Лють» від 01.03.2024 р. № 304 о/с. У свою чергу відповідно до розрахункового листа за травень 2024 р. позивачу було нараховано суму у розмірі 93 793,88 грн., та відповідно до відомості розподілу виплат за травень йому виплачено на карту 29.05.2024 р. суму у розмірі 92 386,97 грн. Позивач підготував та підписав позовну заяву 22.05.2024 року, цією ж датою позовна заява надійшла до Дніпропетровського окружного адміністративного суду та була зареєстрована. Вже 29.05.2024 року кошти надійшли на картковий рахунок позивача відкритий в АТ КБ «ПриватБанк», а тому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Ухвалою суду від 23.07.2024 року заява позивача про залишення частини позовних вимог без розгляду по цій справі задоволена. Залишені без розгляду позовні вимоги по справі № 160/13314/24 в частині визнання протиправною бездіяльності Департаменту поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» щодо невиплати ОСОБА_1 в повній мірі суми одноразової грошової допомоги при звільненні із служби в поліції в розмірі 93 793,88 грн. та стягнення з Департаменту поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» на користь ОСОБА_1 суми одноразової грошової допомоги при звільненні із служби в поліції в розмірі 93 793,88 грн.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену у позовній заяві, позицію відповідача, викладену у відзиві, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та об`єктивному розгляді обставин справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , старший сержант поліції, наказом Департаменту поліції особливого призначення «Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» (ДПОП ОШБ НПУ «ЛЮТЬ») №304о/с від 01.03.2024 р. «По особовому складу» відповідно до п.7 (за власним бажанням) ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» звільнений із служби в поліції з посади старшого сержанта взводу №3 роти №2 штурмового батальйону №3 ПУПОП №3 з 01.03.2024 р.

Серед обов`язкових виплат, належних працівникові при звільненні, згідно із наказом №304о/с, відповідач визначив такий вид виплат, як виплата одноразової грошової допомоги при звільненні, встановивши позивачу стаж служби в поліції станом на день звільнення 21 рік 3 місяці 18 днів.

27.03.2024 року відповідач здійснив нарахування та виплату суми вихідної допомоги позивачу при звільненні в розмірі 64 1 78,73 грн. (без утримань).

Відповідно до розрахункового листа за травень 2024 року позивачу було нараховано суму у розмірі 93 793,88 грн., та відповідно до відомості розподілу виплат за травень 2024 року йому виплачено на карту 29.05.2024 року - 92 386,97 грн.

Так, позивачем заявлені позовні вимоги про стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 128 469,42 грн.

Аналізуючи виниклі між сторонами правовідносини, суд приходить до наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. № 2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).

Статтею 1 Закону № 2011-XII встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Частиною другою, третьою статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

В силу ст.117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності 19.07.2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Приписами КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Верховним Судом у постановах від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.

Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як, зокрема, індексація грошового забезпечення, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Тобто, роботодавець повинен провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, незалежно від обставин, з яких такі суми не були виплачені останньому.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом відповідача №304о/с від 01.03.2024 р. «По особовому складу» позивача звільнено зі служби в поліції з 01.03.2024 р. та відповідно до відомостей розподілу виплат за травень 2024 року позивачу виплачено на карту 29.05.2024 року суму у розмірі 92 386,97 грн. і ця обставина підтверджується самим відповідачем.

Оскільки остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 01.03.2024 року (в день звільнення із служби в поліції), а 29.05.2024 року на картковий рахунок позивача було зараховано 92 386,97 грн., що свідчить про протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ним при звільненні.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки.

Враховуючи викладене, заявлені позовні вимоги позивачем про нарахування та виплату йому середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні за період з 01.03.2024 року по 28.05.2024 року (включно) є обґрунтованими.

Згідно із статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок №100).

Згідно із абзацом першим пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Абзацом четвертим пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Як вбачається з інформації, що міститься в довідці форми ОК-7, за лютий 2024 року позивачу було нараховано заробітну плату в розмірі 8 846,50 грн. та за січень 2024 року 34466,96 грн., що разом становить 43 313,46 грн. та є сукупним доходом за останні два місяці роботи, що передували звільненню.

Отже, розмір середньоденної заробітної плати складає 1 443,78 грн. (43 313,46 грн./60 к.д.), а сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за несвоєчасно виплачені кошти становить 128 469,42 грн. (1 443,78 грн. х 89 к.д. затримки за березень (31), квітень (30) та травень (28) 2024 року).

Водночас, суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі № 711/4010/13-ц, згідно з яких встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.

У п.77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи розмір індексації грошового забезпечення та істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд дійшов висновку, що сума середнього заробітку є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації.

З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

Такий висновок узгоджується також з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.07.2019 р. у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 р. у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 р. у справі №806/2473/18.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні із служби в поліції в розмірі 93 793,88 грн.

Істотність частки індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 93 793,88 грн. (одноразова грошова допомога при звільненні) / 128 469,42 грн. (середній заробіток за час затримки розрахунку) х 100 = 73,01%.

Отже, сума, що підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 73,01% становить: 1 443,78 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 0,7301 х 89 (кількість днів затримки) = 93 815,23 грн.

Відповідно до роз`яснення Верховного Суду України, наведені у п.20 постанові Пленуму №13 від 24.12.1999 р. Про практику застосування судами законодавства про оплату праці, відповідно до яких, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини.

З огляду на викладене, виходячи з наведених судом законодавчих норм, висновків Верховного Суду та встановлених обставин, враховуючи принцип розумності, справедливості та співмірності, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 01.03.2024 року по 28.05.2024 року (включно) становить 93 815,23 грн.

Отже, належним способом захисту прав позивача є стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 93 815,23 грн.

У задоволенні решти позовних вимог позивачу слід відмовити.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

В силу ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд вважає за можливе частково задовольнити позовну заяву з викладених вище підстав.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України Про судовий збір з відповідача судові витрати, відповідно до статті 139 КАС України, не стягуються.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250, 262 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву задовольнити частково.

Стягнути з Департаменту поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні в сумі 93 815,23 грн. за період з 01.03.2024 року по 28.05.2024 року (включно).

У задоволенні іншої частини позовної заяви відмовити.

Судовий збір по даній справі не стягується.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст.ст.295, 297 КАС України.

Суддя К.С. Кучма