Рішення № 120505311, 18.07.2024, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/17454/24

Провадження № 2-о/127/379/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.07.2024 року Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого судді Федчишена С.А.,

при секретарі Підвисоцькій О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Орган опіки та піклування виконавчого комітету Вінницької міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком, -

встановив:

ОСОБА_1 звернувся в суд з заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком. Заява мотивована тим, що 17 жовтня 2002 року був зареєстрований шлюб ОСОБА_1 з ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син, ОСОБА_3 , про що в книзі реєстрації актів про народження зроблено запис № 2959 та видано свідоцтво про народження серія НОМЕР_1 Відділом реєстрації актів цивільного стану Вінницького міського управління юстиції Вінницької області. Відповідно до рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10.06.2016 року розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Після розлучення неповнолітній син - ОСОБА_3 , залишився проживати разом з батьком, ОСОБА_1 . Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають окремо. У 2022 році ОСОБА_2 перетнула кордон України та більше не поверталася. Повертатися із-за кордону в Україну не збирається. Син, ОСОБА_3 , залишився проживати разом з батьком, ОСОБА_1 . З моменту розлучення ОСОБА_1 , самостійно виховую свого сина і він повністю знаходиться на його утриманні. При цьому, матір дитини, ОСОБА_2 , участі у вихованні дитини не приймає, ніякої матеріальної допомоги на у тримання дитини не надає, не цікавиться його успіхами у навчанні, його фізичним та духовним розвитком. Син не отримує від матері жодного подарунку на день народження, жодної іграшки. За місцем проживання - АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , створені всі умови для проживання та розвитку дитини, син має окрему кімнату, яка облаштована всім необхідним для його навчання та відпочинку. Всі питання щодо медичного обслуговування та, вразі необхідності, лікування сина, завжди вирішує саме позивач, та відвідує сімейного лікаря з дитиною за необхідністю, відвідує школу, перевіряє уроки, займається його фізичним та духовним розвитком. Отримати згоди на будь-які потреби дитини, зокрема на навчання, медичне втручання, виїзд за кордон, вирішення інших соціальних питань, в тому числі щодо переміщення, матір не дає. А таку згоду необхідно мати, так як це дає можливість одноосібно звертатись до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, мати право на одержання державної допомоги, як батька-одинака, оскільки, матір дитини виїхала за межи України. На сьогодні ОСОБА_3 , виконалось 14 років. ОСОБА_3 , визначився своїм місцем проживання і бажає мешкати в Україні, разом з батьком, а не за кордоном. Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 , самостійно виховую дитину, має матеріальну можливість для утримання дитини, має постійне місце роботи, створив для неї належні побутові умови для проживання, забезпечив їй належне медичне обслуговування, займається її вихованням, те, що дитина в подальшому хоче проживати з батьком, виходячи із якнайкращого забезпечення інтересів дитини, беручи до уваги її вік, прихильність до заявника, а також те, що дитина проживає у звичних для неї умовах, ставлення матері, яка не заперечує, щоб дитина проживала з батьком , просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, ОСОБА_3 , батьком - ОСОБА_1 . Встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини, потрібно для оформлення документів, як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрацію місця проживання дитини з батьком, вирішення інших питань, щодо проживання та перебування дитини в Україні, вирішення питань щодо переміщення дитини без документального оформлення згоди матері.

Ухвалою суду від 06.06.2024 року відкрито провадження по справі та призначено справу до судового розгляду.

В судовому засіданні заявник та його представник заяву підтримали, просили задовольнити.

Представник зацікавленої особи Орган опіки та піклування ВК ВМР в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин.

Заслухавши пояснення заявника та його представника, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

При розгляді справи судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10.05.2017року стягнуто із ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , тимчасово непрацюючого, аліменти на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , на утримання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , аліменти у твердій грошовій сумі у розмірі 1 000 ( одна тисяча) грн., щомісячно, починаючи з 07.03.2017 року до досягнення дитиною повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_5 . Стягнуто із ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , тимчасово непрацюючого, аліменти на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , аліменти у твердій грошовій сумі у розмірі 1 000 ( одна тисяча) грн., щомісячно, починаючи з 07.03.2017 року до досягнення дитиною повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Згідно довідки КК «П`ятничани» № 651 від 09.11.2023 року ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_3 тимчасово без реєстрації проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки КЗ «Вінницький ліцей № 6» № 01-12/15 від 15.01.2024 року ОСОБА_1 батько ОСОБА_3 спілкується з педагогами, які навчають сина, цікавиться шкільним життям дитини, регулярно відвідує батьківські збори, їздить на екскурсії з класним колективом та сприяє всебічному розвитку сина. Мати ОСОБА_2 контакту з навчальним закладом, де вчиться дитина, не підтримує, із вчителями не спілкується, батьківські збори не відвідує.

Згідно копії висновку виконавчого комітету ВМР № 01/00/011/122483 від 27.03.2024 року орган опіки та піклування ВМР вважає за недоцільне позбавлення матері ОСОБА_2 батьківських прав щодо дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Згідно з п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).

Згідно ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно із ч. 2, 5 ст. 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

У поданій заяві заявник зазначає, що неповнолітній син на даний час проживає разом із ним та повністю перебуває на його утриманні.

В силу ст. 141 СК України проживання одного з батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Всупереч вимог наведеної норми заявник не надав суду доказів, що він утримує дитину. Надані суду письмові докази лише свідчать про наявність у заявника сина, а також про ухилення мати від утримання сина.

Згідно з ч.2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до приписів п.2 ч.1 ст. 315 ЦПК України суд, зокрема, розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.

Правовідносини щодо утримання дітей, є предметом регулювання Сімейного кодексу України.

Статтею 51 Конституції України гарантовано, а ст. 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Тобто, закон покладає на батьків обов`язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов`язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.

Обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, причому, обов`язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов`язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.

Обов`язок по утриманню зберігається також і у випадку позбавлення батьківських прав батьків (ч.2 ст. 166 СК України).

У випадку невиконання батьками обов`язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 164 КК України.

Частина перша ст. 319 ЦПК України зобов`язує суд у рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення, серед іншого зазначити мету встановлення факту.

Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету його встановлення.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав на підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 ч. 2 статті 293 ЦПК України визначено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно статті 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі суд зобов`язаний з`ясувати, які фізичні особи та організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них.

Заінтересовані особи визначаються у справі залежно від мети встановлення юридичних фактів.

Згідно з п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Для розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо воно не пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18).

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Статтею 318 ЦПК України встановлені вимоги до змісту заяви, у заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт.

До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

У рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт (ч. 1 ст. 319 ЦПК України).

Таким чином, з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства вбачається, що факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету його встановлення.

Як вбачається із заяви ОСОБА_1 , він не зазначає, які юридичні наслідки безпосередньо породжує розгляд даної справи та встановлення вказаного ним факту факт. Окрім цього, факт проживання та самостійного виховання дітей не оспорювався жодним з учасників справи.

При цьому метою заявленого ним встановлення факту проживання та самостійного виховання дітей, йому потрібно для захисту прав дітей.

Однак, законодавством не передбачено встановлення юридичного факту з метою майбутніх та потенційно можливих ускладнень щодо соціальних прав.

Отже, слід дійти висновку, що заявник звернувся до суду з метою закріплення факту, який ніким не оспорюються та не ставиться під сумнів.

Частина перша ст. 319 ЦПК України зобов`язує суд у рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення, серед іншого зазначити мету встановлення факту.

До сфери п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України також належать суміжні способи захисту прав, що не вносять змін до існуючих правовідносин. Зокрема, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність та прикладну значущість і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження. Важливою також є не тільки конкретна мета встановлення факту, а його зв`язок із певним суб`єктивним матеріальним правом.

Важливе значення має вимога про обов`язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.

Суд у даній справі не встановив факт порушення особистих прав заявника, які б підлягали захисту у судовому порядку в обраний ним спосіб, та необхідність, дійсну мету встановлення (підтвердження) судом факту, про який просив заявник.

Верховний Суд України у листі від 01.01.2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: 1. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

На думку суду, встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у заяві, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у заяві.

Вимоги до заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, поданої у порядку окремого провадження, встановлені у ст. 318 ЦПК України, згідно з якою у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини.

Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як передбачено ст.ст. 76, 77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як встановлено ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

ОСОБА_1 просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що він самостійно виховує малолітню дитину.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

При цьому, питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).

Так, ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України.

За приписами ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно зі ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. При цьому, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому, сімейні відносини, як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, котрі поділяються на юридичні дії (спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, в силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи, в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки) та припиняється у момент її смерті (ст. 25), а з підстав встановлених цим Кодексом виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання) котра може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 30). При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. Підставою позбавлення батьківських прав у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України є ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків.

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком необхідно встановити юридичний факт або декілька, в силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

ОСОБА_1 у поданій заяві зазначає, що дитина проживає разом із ним, знаходиться на його одноособовому утриманні і самостійному вихованні.

Такі твердження, в силу ст. 141 СК України, суд критично, оскільки розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Заявник не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання малолітньої дитини, матір умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу, більш того заявником не залучено матір дитини до участі в справі заінтересованою особою.

Сімейним кодексом України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 15 СК України). Разом із тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Констатації заявником обставини, що він самостійно виховує та утримує дитину, та відсутність заперечень з боку іншого з батьків, не є достатньо для доведення дійсного перебування дитини тільки на вихованні та утриманні одного з батьків, оскільки до такої категорії відносяться особи, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості виховання іншим з батьків внаслідок об`єктивних обставин. Це стосується випадків коли інший з батьків дитини помер, безвісно відсутній, позбавлений батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків або не здатен їх виконувати в силу об`єктивних обставин, а не з метою штучного створення підстави.

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про недопустимість учасниками судового розгляду використовувати окреме провадження з метою «створення» преюдиційних фактів.

Суд звертає увагу, що обоє батьків зобов`язані однаковою мірою брати участь у вихованні та утриманні своєї дитини.

Водночас, якщо мати не позбавлена батьківських прав і відсутнє будь-яке рішення органу опіки і піклування щодо встановлення режиму спілкування із дитиною та участі батька та матері в її вихованні, що має місце у цій справі, мати у будь-який час має право і обов`язок брати участь у вихованні дитини.

Таким чином, за встановлених обставин цієї справи, відсутні підстави для висновку, що батько виховує дитину сама, оскільки таке може мати місце лише у випадку, коли мати у дитини відсутня, об`єктивно позбавлена можливості брати участь в житті дитини, або свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками.

Однак жодного належного та допустимого доказу таких обставин суду не надано, будь-яких доказів щодо неможливості матір`ю дитини виховувати та утримувати її або умисного нехтування нею батьківськими обов`язками щодо дитини суду не надано.

Зважаючи на те, що заявник не довів, що матір малолітньої дитини в силу певних юридичних фактів не виконує прав та обов`язків щодо своєї дитини, вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою та доказово не підтверджена, а тому враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити у зв`язку з її необґрунтованістю.

Керуючись ст. ст. 89, 247, 258-259, 293-294, 315 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини батьком - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. В разі проголошення вступної та резолютивної частини, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22.07.2024 року.

ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_2 .

Орган опіки та піклування виконавчого комітету Вінницької міської ради, м. Вінниця, вул. Соборна, 59, код ЄДРПОУ03084813.

Суддя: