Постанова № 12015537, 30.06.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.06.2010                                                                                           № 32/701

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Алданової С.О.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від прокуратури: не з’явився

від позивача 1: не з’явився

від позивача 2: не з’явився

від позивача 3: не з’явився

від відповідача 1: Назарчук В.М., дов. №99/13-12-1533/2010 від 16.04.2010

від відповідача 2: не з’явився

від відповідача 3: не з’явився

від третьої особи: не з’явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної екологічної інспекції у Хмельницькій області

на рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 (дата підписання 31.03.2010)

у справі № 32/701 ( .....)

за позовом                               Першого заступника прокурора Хмельницької області в інтересах держави в особі: 1. Міністерства охорони навколишнього природного середовища

до                                                   Хмельницької обласної державної адміністрації

                                                  Хмельницької районної державної адміністрації

                                                  Приватного підприємства "Ресурс Інвест Агро"

третя особа позивача           

третя особа відповідача           Державне підприємство "Хмельницьке лісомисливське господарство"

про                                                   визнання недійсним розпорядження та договору користування лісовою ділянкою

СУТЬ СПОРУ ТА СКАРГИ:

На розгляд суду передано позовну заяву Першого заступника прокурора Хмельницької області (далі-прокурор) інтересах держави в особі: Міністерства охорони навколишнього природного середовища (далі-позивач 1), Державної екологічної інспекції у Хмельницькій області (далі-позивач 2), Державного комітету лісового господарства України (далі-позивач 3) до Хмельницької обласної державної адміністрації (далі-відповідач 1), Хмельницької районної державної адміністрації (далі-відповідач 2), Приватного підприємства „Ресурс Інвест Агро” (далі-відповідач 3) за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Державного підприємства „Хмельницьке лісомисливське господарство” (далі-третя особа) про визнання недійсним розпорядження відповідача 1 №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки” та визнання недійсним договору №4 від 09.02.2009, укладеного між відповідачем 2 та відповідачем 3.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що розпорядження відповідача 1 №503/2008–р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”, яким відповідачу 3 виділена в довгострокове користування в рекреаційних цілях лісова ділянка у лісовому масиві на території Давидковецької сільської ради Хмельницького району, порушує вимоги чинного законодавства, зокрема статей 12, 26 Закону України „Про природно-заповідний фонд України”, згідно з якими лісовий заказник місцевого значення перебуває під охороною та підпорядкований лісовому господарству, яким в даному випадку є третя особа. Крім того, були порушені вимоги статті 100 Лісового кодексу України (далі-ЛК України) та статей 40, 64 Закону України „Про природно-заповідний фонд України”, якими передбачено, що організація на територіях та об'єктах природо-заповідного фонду господарської діяльності, в тому числі надання рекреаційних послуг, може здійснюватися виключно за умови попереднього проведення екологічної експертизи, яка при видачі спірного розпорядження проведена не була. Незаконність зазначеного розпорядження відповідача 1, на думку прокурора, є підставою для визнання недійсним договору №4 від 09.02.2009, що був укладений на виконання розпорядження між відповідачем 2 та відповідачем 3.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 у справі №32/701 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідачем 1 спірне розпорядження було видано в межах наданих йому повноважень та з дотриманням порядку, передбаченого статтею 18 ЛК України. Щодо позовних вимог в частині визнання недійсним договору, укладеного на підставі розпорядження, судом зазначено про недоведеність обставин для визнання недійсним договору №4 довгострокового користування лісовою ділянкою від 09.02.2009, укладеного між відповідачем 2 та відповідачем 3, оскільки прокурором у позовній заяві не визначено, які саме вимоги, встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України), були порушені при його укладенні, зазначаючи лише, що спірний договір має бути визнаний недійсним, як такий, що укладений на підставі незаконного розпорядження відповідача 1.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач 2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 у справі №32/701 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обгрунтування апеляційної скарги, позивач 2 посилається на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, позивач 2 наполягає на тому, що розпорядження було видано відповідачем 1 поза межами його повноважень, оскільки лісова ділянка, що є предметом спірного розпорядження є об’єктом природно-заповідного фонду, перебуває під охороною та підпорядкований третій особі, яка здійснює управління ним. Крім того, позивач 2 зазначає про порушення вимог статті 100 ЛК України та статей 40, 64 Закону України „Про природно-заповідний фонд України”, якими передбачено, що організація на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду господарської діяльності, в тому числі надання рекреаційних послуг, може здійснюватися виключно за умови попереднього проведення екологічної експертизи, яка при видачі спірного розпорядження проведена не була.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.05.2010 (колегія у складі: Смірнова Л.Г. – головуюча, Алданова С.О., Тищенко О.В.) апеляційну скаргу прийнято до розгляду, судове засідання призначено на 26.05.2010.

В порядку приписів статті 77 Господарського процесуального кодексу України (далі-ГПК України), розгляд справи неодноразово відкладався.

Розпорядженням голови Київського апеляційного господарського суду №01-23/1/15 від 29.06.2010, у зв’язку з виробничою необхідністю – перебуванням судді Смірнової Л.Г. у відпустці, на підставі статті 46 ГПК України та статті 28 Закону України „Про судоустрій України” для здійснення апеляційного провадження дану справу передано колегії у складі: Алданова С.О. – головуюча, Тищенко О.В., Дикунська С.Я.

У судове засідання 30.06.2010 з’явився лише представник відповідача 1, який повністю заперечив проти апеляційної скарги позивача 2 посилаючись на законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду. У наданому суду відзиві на апеляційну скаргу відповідач 1 зазначив, що згідно пункту 3.2 Положення про лісовий заказник місцевого значення „Давидковецький”, затвердженого наказом Державного управління навколишнього природного середовища в Хмельницькій області №50 від 14.12.206, на території заказника дозволяються в установленому порядку окремі види діяльності, що не суперечать меті та завданням заказника, в тому числі регульована рекреаційна діяльність. Спірне розпорядження було прийнято з урахуванням погодження третьої особи від 09.08.2006 №751, обласного управління лісового та мисливського господарства від 10.01.2008 №05-47 та Державного управління охорони навколишнього природного середовища в області від 28.11.2007 №05/2424. Крім того, відповідач 1 заперечує проти тверджень щодо обов’язкового проведення екологічної експертизи, посилаючись на те, що Державне управління охорони навколишнього природного середовища в області не визначило необхідності та обов’язковості проведення такої експертизи.

Від відповідача 2 до суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача 2 за наявними у справі матеріалами.

Інші учасники судового процесу повноважних представників у судове засідання 30.06.2010 не направили, про причини неявки суд не повідомили.

Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте не скористалися своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка представників учасників судового процесу не визнавалася обов’язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов’язком сторони (третьої особи), Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 30.06.2010.

Через загальний відділ діловодства суду, 11.06.2010 надійшли письмові пояснення позивача 1 щодо апеляційної скарги, з яких вбачається, що останній повністю підтримав апеляційну скаргу позивача 2 та просив задовольнити її у повному обсязі. При цьому, позивач 1 наполягає на тому, що лісові ділянки, які надані відповідачу 3 на підставі спірного розпорядження, знаходяться в межах заказника місцевого значення „Давидковецький”, який відповідно до статті 3 Закону України „Про природно-заповідний фонд”, є об’єктом природно-заповідного фонду”. Відповідно до пункту 2.2 положення про рекреаційну діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 22.06.2009 №330, рекреаційна діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, здійснюється установами, підприємствами та організаціями, яким ці території та об’єкти підпорядковані, тому виключно третя особа має право організовувати рекреаційну діяльність, оскільки заказник місцевого значення „Давидковецький” в її підпорядкуванні. Крім того, позивач 1 зазначає, що згідно пункту 3.2 Положення про лісовий заказник місцевого значення „Давидковецький”, затвердженого наказом Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області від 14.12.2006 №50, на території заказника дозволяється лише регульована рекреаційна діяльність, а у спірному розпорядженні взагалі не вказано для яких саме рекреаційних цілей передається лісова ділянка. Оскільки розпорядження відповідача 1 №503/2008–р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки” прийнято з порушенням природоохоронного законодавства, договір №4 довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою, укладений між відповідачем 2 та відповідача 3 є недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України.

З наявних в матеріалах справи відзивів відповідача 2 та відповідача 3 на апеляційну скаргу вбачається, останні повністю заперечують проти апеляційної скарги позивача 2 та вважають рішення місцевого господарського суду обґрунтованим та законним. При цьому, відповідач 2 зазначив, що оспорюване розпорядження винесено на підставі статті 6 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, статей 18, 31 ЛК України, положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України), з урахуванням погоджень третьої особи від 09.08.2006 №751, Обласного управління лісового та мисливського господарства від 10.01.2008 №05-47 та Державного управління охорони навколишнього природного середовища в області від 28.11.2007 №05/2424 та не порушує будь-чиї права та законні інтереси. Спірний договір було укладено на підставі законного розпорядження відповідача 1, а тому договір є правомірним та не суперечить чинному законодавству. Відповідач 3 зазначає, що лісове, земельне, природоохоронне законодавство передбачає рекреаційне використання ділянок, а тому дії відповідача 1 щодо винесення розпорядження були правомірними.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача 1, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

01.10.2008           відповідач 1 видав розпорядження №503/2008-р „Про надання у користування відповідачу 3 лісової ділянки” (далі - розпорядження), яким відповідачу 3 виділено для довгострокового тимчасового користування у рекреаційних цілях лісову ділянку площею 0,95 га в лісовому масиві, що знаходиться на території Давидковецької сільради Хмельницького району (квартал 34, виділ 1), на термін до 2050 року без вилучення земельної ділянки у постійного лісокористувача - третьої особи. Відповідно до пункту 2 розпорядження відповідачу 2 доручено укласти з відповідачем 3 договір на використання лісової ділянки за плату, а відповідачу 3 згідно з пункту 3.2 наказано використовувати земельну ділянку виключно в рекреаційних цілях з дотриманням вимог земельного, лісового та природоохоронного законодавства.

З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що розпорядження прийняте на підставі заяви відповідача 3 №12 від 04.08.2008 про надання в довгострокове тимчасове користування лісової ділянки площею 0,95 га, що була погоджена третьою особою (лист №751 від 09.08.2006), державним управлінням охорони навколишнього природного середовища (лист №05/2424 від 28.11.2007), Хмельницьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства (лист №05-47 від 10.01.2008 та лист №05-1152 від 22.09.2008, адресований відповідачу 1, в якому зазначено, що останній може вирішувати питання щодо надання земельної лісової ділянки площею 0,95 га в кварталі 34, виділ 1 Хмельницького лісництва).

09.02.2009           між відповідачем 2 та відповідачем 3 було укладено договір №4 довгострокового користування лісовою ділянкою (далі - договір), відповідно до пункту 1.1 якого відповідач 2 на підставі розпорядження відповідача 1 та статті 18 ЛК України надає, а відповідач 3 приймає в строкове платне використання в рекреаційних цілях лісову ділянку, яка знаходиться на території Давидковецької сільської ради Хмельницького району (квартал 34, виділ 1), без вилучення земельної ділянки в постійного користувача - третьої особи. Згідно пункту 2 договору об'єктом користування є лісова ділянка загальною площею 0,95 га, нормативна грошова оцінка якої складає 52217,70грн.

Зі схеми розміщення земельної ділянки лісового заказника місцевого значення „Давидковецький” Хмельницького району Хмельницької області, що є додатком до Положення про лісовий заказник місцевого значення „Давидковецький”, затвердженого наказом Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області №50 від 14.12.2006 вбачається, що лісова ділянка (квартал 34, виділ 1), що передана в користування відповідачу 3, знаходиться в межах території лісового заказника місцевого значення „Давидковецький”.

Пунктом 4 договору передбачено, що він укладається строком до 2050 року, після закінчення якого відповідач 3 має право на його поновлення за відсутності заборони в чинному законодавстві.

Відповідно до пункту 6 договору лісова ділянка передається для рекреаційних цілей, відповідач 3 повинен її використовувати з дотриманням вимог земельного лісового та природоохоронного законодавства, існуючих обмежень та обтяжень.

Пунктом 8 договору, серед інших, передбачено право відповідача 3 за погодженням з третьою особою в установленому порядку зводити тимчасові будівлі та споруди, необхідні для ведення господарської діяльності.

Посилаючись на те, що лісова земельна ділянка, передана в користування відповідачу 3 для рекреаційних цілей, знаходиться в межах лісового заказника місцевого значення, а відтак не може використовуватися будь-ким, крім третьої особи, для зазначених цілей, прокурор звернувся до суду з даним позовом.

За результатом розгляду справи, місцевим господарським судом в задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю у зв’язку з їх необґрунтованістю.

Проте, Київський апеляційний господарський суд не погоджується з вищезазначеним з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановивши, що між сторонами виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією прав та обов’язків, визначених у розпорядженні відповідача 1 №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки” та договорі №4 від 09.02.20009, укладеному між відповідачем 2 та відповідачем 3 на підставі зазначеного розпорядження, помилково відмовив у задоволенні позовних вимог до суб'єкта владних повноважень в частині визнання недійсним розпорядження відповідача 1 №503/2008 - р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”, виходячи з того, що спір в зазначеній частині є господарським, пославшись на норми законодавства, зокрема, у галузі земельних, лісових та природоохоронних відносин.

Згідно статті 13 Конституції України земля є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. В силу статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Нормами статті 142 Конституції України передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно з приписами частини 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Спеціальним законодавчим актом, що визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування є Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні”.

Відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Київський апеляційний господарський суд вважає, що спір, розглянутий по суті місцевим господарським судом в частині визнання недійсним розпорядження відповідача 1 №503/2008 - р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”, не є господарським і відноситься до сфери публічно-правових відносин (з приводу законності вирішення органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень питань, визначених законами, зокрема, у галузі земельних відносин).

Згідно приписів статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Поняття „суб'єкт владних повноважень” визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Стаття 17 КАС України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ, а саме на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, є справою адміністративної юрисдикції.

До того ж, Конституційний Суд України у рішенні №10-рп/2010 від 01.04.2010, проаналізувавши положення Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших), прийшов до висновку, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. Отже, положення частини першої статті 143 Конституції України „вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції” стосується вирішення органами місцевого самоврядування як суб'єктами владних повноважень питань, визначених законами, зокрема, у галузі земельних відносин.

Поряд із цим, Конституційний суд України зазначив, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 у справі №32/701 в частині визнання недійсним розпорядження відповідача 1 №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянок” підлягає скасуванню, а провадження у справі в зазначеній частині – припиненню відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 та пункту 3 статті 103, пункту 4 статті 104 ГПК України.

В частині визнання недійсним договору №4 довгострокового користування лісовою ділянкою, укладеного 09.02.20009 між відповідачем 2 та відповідачем 3 на підставі розпорядження відповідача 1, Київський апеляційний господарський суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.

У відповідності до частини другої статті 4 ГПК України, господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що акт державного чи іншого органу, в тому числі органу місцевого самоврядування, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить закону, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Наведеної правової позиції також дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, пов'язаних із застосуванням підзаконних нормативних актів (постанова ВСУ від 19.09.2006 у справі №34/515-18/455).

Таким чином, Київський апеляційний господарський суд не застосовує акти державних та іншим органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Актами, що не відповідають законодавству України, можуть бути акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або інших органів, які за своїм статусом не є державними (аналогічна позиція міститься в пункті 3.9.1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 №02-5/289 „Про деякі питання практики застосування ГПК України” в редакції пункту 6.2.5. рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 №04-5/212 із змінами і доповненнями, внесеними рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 № 04-5/103).

Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно частини 2 статті 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно частини 1 статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Виходячи з Конституційних засад місцевого самоврядування, вищенаведеного Закону, рішення відповідних рад повинні прийматися: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Згідно пункту 5 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються зокрема, засади використання природних ресурсів.

Судом встановлено, що лісова ділянка, передана в тимчасове довгострокове користування відповідачу 3 за спірним договором, знаходиться в межах лісового заказника місцевого значення „Давидковецький” Хмельницького району Хмельницької області.

Частиною 1 статті 44 ЗК України передбачено, що заказники включаються до земель природно-заповідного фонду України.

Згідно частини 5 статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Відповідно до статті 100 ЛК України порядок охорони, захисту, використання та відтворення лісів на землях природно-заповідного фонду визначається відповідно до Закону України „Про природно-заповідний фонд України”, цього Кодексу та інших актів законодавства.

Згідно з абзацом 2 преамбули Закону України „Про природно-заповідний фонд України” природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

До природно-заповідного фонду України відповідно до частини 1 статті 3 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” належать, зокрема, заказники.

Згідно зі статтею 25 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

Статтею 26 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” передбачено, що на території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Згідно частини 1 статті 5 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування заказників місцевого значення визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону і затверджуються органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях.

Відповідно до пункту 1.1 Положення про лісовий заказник місцевого значення Давидковецький”, затвердженого наказом Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області №50 від 14.12.2006 (далі-положення) лісовий заказник місцевого значення „Давидковецький” оголошено відповідно до рішення 2 сесії Хмельницької обласної ради народних депутатів від 28.10.1994 №7 з метою збереження лісового масиву, в якому переважають високопродуктивні насадження дуба черешчатого.

Згідно пунктів 1.3-1.4 положення заказник загальною площею 506 га розташований в кварталах 28-34 Хмельницького лісництва державного підприємства „Хмельницьке лісомисливське господарство” (далі - користувач) і не вилучається із землекористування користувача, що здійснює на ній обмежену господарську діяльність відповідно до Конституції України, законів України та даного положення.

Пунктом 3.1 Положення передбачено, що на території заказника забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на нього завдань та загрожує його збереженню, зокрема, проведення такої господарської діяльності, яка може спричинити шкоду заказнику та порушити екологічну рівновагу, будівництво споруд, що можуть вплинути на зміну характеру місцевості, ландшафту і спричинити шкоду заказнику.

Згідно з пункту 3.2 положення на території заказника дозволяються в установленому порядку окремі види діяльності, що не суперечать меті та завданням заказника, регульована рекреаційна діяльність.

Можливість використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду в оздоровчих та інших рекреаційних цілях передбачена також частиною 1 статті 9 Закону України „Про природно-заповідний фонд України”.

Визначення поняття регульованої рекреаційної діяльності міститься в частині 1 статті 21 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, відповідно до якої в межах зони регульованої рекреації проводяться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристських маршрутів і екологічних стежок; тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й промислове добування мисливських тварин, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони.

Як вбачається з пункту 3 спірного Розпорядження та пункту 3 договору лісова ділянка, яка знаходиться в межах лісового заказника „Давидковецький”, передана відповідачу 3 для використання у виключно рекреаційних цілях без уточнення виду рекреаційної діяльності, яку дозволяється проводити.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до пункту 2.2 положення про рекреаційну діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 22.06.2009 №330, рекреаційна діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, здійснюється установами, підприємствами та організаціями, яким ці території та об’єкти підпорядковані.

Враховуючи вищезазначене, Київським апеляційним господарським судом не застосовується до спірних правовідносин, в порядку приписів статті 4 ГПК України, розпорядження відповідача 1 №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до статті 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, виходячи із вимог частин першої – третьої, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи, що договір №4 довгострокового користування лісовою ділянкою від 09.02.2009 між відповідачем 2 та відповідачем 3 було укладено на підставі розпорядження відповідача 1 №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”, яке не застосовується до спірних правовідносин, в порядку приписів статті 4 ГПК України, судова колегія дійшла висновку, що спірний договір укладено без правомірних правових підстав, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.

За таких обставин, позовні вимоги Першого заступника прокурора Хмельницької області в частині визнання недійсним договору №4 довгострокового користування лісовою ділянкою, укладеного 09.02.2009 між відповідачем 2 та відповідачем 3 обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Враховуючи вищезазначене, Київський апеляційний господарський суд вважає рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 таким, що підлягає скасуванню, а апеляційна скарга відповідача 2 частковому задоволенню.

Судові витрати розподіляються між сторонами відповідно до приписів статті 49 ГПК України, згідно частини третьої якої, державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.

Оскільки відповідач 3 не звільнений від сплати державного мита, на нього, згідно частини третьої статті 49 ГПК України, судові витрати покладаються пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 44, 49, 80, 99, 101, 103-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державної екологічної інспекції у Хмельницькій області на рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 у справі №32/701 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.03.2010 скасувати повністю.

3. Припинити провадження у справі №32/701 в частині позовних вимог про визнання недійсним розпорядження Хмельницької обласної державної адміністрації №503/2008-р від 01.10.2008 „Про надання в користування лісової ділянки”.

4. В іншій частині позовні вимоги задовольнити повністю.

5. Визнати недійсним договір №4 довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою, площею 0,95 га, укладеного 09.02.2009 між Хмельницькою районною державною адміністрацією та Приватним підприємством „Ресурс Інвест Агро”

6. Стягнути з Приватного підприємства „Ресурс Інвест Агро” (31000, м.Хмельницький, вул.Кам’янецька, 122/2,код ЄДРПОУ 21318806) до Державного бюджету України 42(сорок дві)грн.50коп. державного мита та 118(сто вісімнадцять)грн.00коп. – витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, пов’язаних з розглядом даної справи Господарським судом міста Києва, 21(двадцять одну)грн. 25коп. державного мита за розгляд справи в апеляційному порядку.

7. Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

8. Матеріали справи №32/701 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом одного місяця з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя                                                                      

Судді