Рішення № 120087887, 01.07.2024, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" липня 2024 р. Справа № 916/5110/23

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Керівника Березівської окружної прокуратури Одеської області (67300, м. Березівка, Одеської області, вул. Шаховцева, 4) в інтересах держави в особі

позивача: Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області (код ЄДРПОУ 04378474, 67211, Одеська область, Березівський район, с. Знам`янка, вул. Лікарняна, 9а)

до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

про стягнення 131080,35 грн. безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної власності без правовстановлюючих документів

Прокурор - керівник Березівської окружної прокуратури Одеської області звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом в інтересах держави в особі позивача Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області до відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 131080,35 грн. безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної власності без правовстановлюючих документів.

Ухвалою від 18.12.2023 відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи, вирішено інші процесуальні питання.

12.01.2024 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про закриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 26.01.2024 відзив відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишено без руху, встановлено відповідачу строк для усунення недоліків відзиву.

У встановлений судом строк відповідачем усунуто недоліки відзиву, про що подано відповідні докази.

Ухвалою від 29.02.2024 відзив відповідача прийнято до розгляду та залучено до матеріалів справи.

22.01.2024 позивачем та 24.01.2024 прокурором подано відповідь на відзив.

Так, 12.01.2024 відповідачем подано клопотання про закриття провадження у справі, оскільки останній вважає, що дана справа не відноситься до юрисдикції господарського суду, а має розглядатися в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з чим суд, відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 ГПК, повинен закрити провадження у справі № 916/5110/23.

Обґрунтовуючи клопотання відповідач зазначив, що наявність у фізичної особи статусу суб`єкта господарювання не означає, що усі правовідносини з її участю є господарськими, оскільки неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів.

Так, рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 26.06.2017 № 314-VII ОСОБА_1 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу, орієнтовною площею 0,1285 га, який складається з двох земельних ділянок площею 0,1100 га та 0,0185 га із земель громадської та житлової забудови не наданих у власність та користування для розміщення, експлуатації, будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: АДРЕСА_2 .

У подальшому, рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 18.02.2019 №17/420-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу в межах населеного пункту земельної ділянки площею 0,1100 га, кадастровий номер 5121884200:02:003:0680, за адресою: АДРЕСА_2 , для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

На переконання відповідача, спірні правовідносини між Знам`янською сільською радою та відповідачем виникли як з фізичною особою, яка є власником нерухомого майна, що розташовано на спірній земельній ділянці. Таким чином, даний спір не має ознак господарського спору, а тому не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Для встановлення факту користування земельною ділянкою у господарській діяльності позивач має довести фактичне здійснення відповідачем прав та обов`язків у сфері суспільного виробництва з метою реалізації господарської компетенції.

Позивач свій висновок обґрунтовує виключно посиланням на функціональне призначення приміщення, що виключає його використання у власних цілях.

Отже, без відповідного доведення фактичного використання земельної ділянки у господарській діяльності, доводи позивача є помилковими.

Натомість, матеріали даної справи не містять належних доказів на підтвердження здійснення відповідачем підприємницької діяльності на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 у спірний період.

Саме лише посилання сторони позивача на факт реєстрації ОСОБА_1 в якості суб`єкта підприємницької діяльності та лист Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області від 19.04.2023 №118/08-03/23, згідно якого нежитлова будівля "Готель-їдальня", що належить відповідачу на праві приватної власності (у частині 77/100) та використовується для здійснення підприємницької діяльності шляхом надання в оренду й експлуатації власного нерухомого майна, не свідчить про те, що останній використовує спірну земельну ділянку з комерційної метою як фізична особа-підприємець.

Отже, за твердженням відповідача, даний спір має розглядатись в порядку цивільного судочинства.

Розглянувши клопотання відповідача про закриття провадження у справі, суд дійшов висновку про відмову в його задоволенні, з огляду на наступне.

Частиною другою статті 4 ГПК України встановлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а також інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 ГК України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно зі статтею 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

За приписами частини першої статті 128 ГК України, громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України, громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.

За частиною першою статті 58 ГК України, суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи ФОП у порядку, визначеному законом.

У частині першій статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті, цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України.

За частиною першою статті 50 ЦК України, право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України).

Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Тобто, фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "ФОП" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Правовий статус ФОП надає людині з повною цивільною дієздатністю право займатися підприємницькою діяльністю. Набуття такого статусу не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи.

Таким чином, цивільні права й обов`язки фізичної особи набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи.

Вирішення питання про юрисдикційність даного спору залежить від того, який статус у спірних правовідносинах має відповідач. Співвідношення понять фізичної особи та ФОП і їх правового статусу визначено Великою Палатою Верховного Суду у своїх постановах.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 686/19389/17 (провадження №14-42цс19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 209/1721/14-ц (провадження №14-418цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (провадження №14-355цс19) вказувала, що для встановлення факту користування відповідачами земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема, підприємницької діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця з 03.02.2000 року із правом здійснення таких видів діяльності, зокрема, інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (основний), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, тощо.

В свою чергу, відповідач є власником нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці площею 0,1100 га за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер земельної ділянки - 5121884200:02:003:0680).

Рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 26.06.2017 № 314-УП ОСОБА_1 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу, орієнтовною площею 0,1285 га, який складається з двох земельних ділянок площею 0,1100 га та 0,0185 га із земель громадської та житлової забудови, не наданих у власність та користування, для розміщення, експлуатації, будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 18.02.2019 № 17/420-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1100 га, кадастровий номер 5121884200:02:003:0680 в межах населеного пункту за адресою: АДРЕСА_2 в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права, правовідносини, які виникли між Знам`янською сільрадою та ФОП ОСОБА_1 , є господарсько-правовими, оскільки останній є суб`єктом господарювання, земельна ділянка йому надана для здійснення підприємницької діяльності, а отже цей спір пов`язаний зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці.

Суд зазначає, що згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, судом було здійснено розгляд справи поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, впродовж розумного строку.

У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, серед іншого, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99, прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови, саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і чи заява є підставою для порушення справи в господарському суді.

Під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України, ст. ст. 1, 2 Земельного кодексу України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси його континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в межах, визначених Конституцією України.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності (п. "б" ч. 1 ст. 80 ЗК України).

Згідно з положеннями ст. 142 Конституції України, державною гарантією місцевого самоврядування є участь держави у формуванні дохідної частини його бюджетів та компенсація у необхідних випадках витрат місцевого самоврядування.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб, (ст. 62 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до положень ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, зокрема, доходи місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов`язкових платежів. Склад доходів місцевих бюджетів визначається Бюджетним кодексом України та законом про Державний бюджет України (ст. 63 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Згідно ст. 60 вказаного Закону, територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, житловий і нежитловий фонд, тощо. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. При цьому, комунальне майно має використовуватися ефективно та сприяти наповненню бюджету, внаслідок чого територіальна громада буде спроможна реалізувати програму економічного та соціального розвитку населеного пункту.

Згідно зі ст.ст. 10, 265 Податкового кодексу України, плата за землю є місцевим податком. Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 64 Бюджетного кодексу України, вона зараховується до бюджетів місцевого самоврядування, а отже бюджет Знам`янської сільської ради Бсрезівського району Одеської області недоотримав значну суму коштів, яку мав би отримати від передачі спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 , який зареєстрований як фізична особа-підприємець.

Недоотримання коштів у розмірі суми орендної плати суттєво ослаблює дохідну частину місцевого бюджету та може призвести до неможливості покриття щомісячних (постійних) видатків місцевого бюджету і, як наслідок, до необхідності державного забезпечення збалансування місцевого бюджету.

Таким чином, місцеві інтереси знаходяться у тісному зв`язку із загальнодержавними, а місцеве самоврядування і державне буття суспільства характеризуються взаємозалежністю та взаємодоповненням. Як наслідок, у разі порушення економічних (матеріальних) інтересів місцевого самоврядування, порушуються й інтереси держави в цілому.

Фактом не отримання коштів від орендної плати за спірну земельну ділянку місцевим бюджетом порушуються визначальні матеріальні потреби суспільства, територіальної громади Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області, тобто порушуються інтереси держави в цілому, оскільки ослаблюються економічні основи місцевого самоврядування, що призводить до неможливості забезпечення виконання відповідних програм розвитку.

Оскільки Знам`янська сільська рада Березівського району Одеської області є органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальної громади жителів с. Знам`янка Березівського району Одеської області, здійснює відповідно до закону від імені та в інтересах вказаної територіальної громади правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі на землю, одночасно виконуючи повноваження щодо здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, саме Знам`янська сільська рада Березівського району Одеської області є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Як слідує з матеріалів справи, з метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді у даній справі, Березівською окружною прокуратурою Одеської області в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" на адресу Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області направлялися листи від 07.02.2023 №54-345ВИХ-23, від 12.04.2023 №54-1034ВИХ-23 щодо виявлених порушень вимог земельного законодавства.

Разом з тим, листом від 19.04.2023 №118/08-03/23 Знам`янська сільська рада повідомила, що не зверталась до суду із відповідним позовом.

Окрім того, листом від 16.11.2022 за № 388/08-18/22 Знам`янська сільська рада Березівського району Одеської області повідомила Одеську обласну військову адміністрацію, Одеську обласну прокуратуру, Березівську РВА, ГУ ДПС в Одеській області та ГУ НП в Одеській області про порушення ОСОБА_1 чинного земельного законодавства в частині не сплати останнім плати за землю (орендної плати) за користування земельною ділянкою.

Листами від 29.12.2022 за № 437/08-03/22 та від 29.03.2023 за № 99/08/-03/22 на запити обласної прокуратури Знам`янською сільською радою Березівського району Одеської області надано помісячний розрахунок недоотриманої орендної плати за землю, при цьому заходи представницького характеру сільською радою не вживались.

Листом від 19.04.2023 № 118/08-03/23 Знам`янська сільська рада Березівського району Одеської області повідомила, що сільська рада з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутого майна та з інших питань не зверталась.

Отже, Знам`янська сільська рада Березівського району Одеської області мала всю наявну інформацію про несплату коштів за користування земельною ділянкою ОСОБА_1 , однак не вживала передбачених законом заходів представницького характеру з цього приводу.

Викладене свідчить, що Знам`янська сільська рада як компетентний орган на здійснення представництва в суді законних інтересів територіальної громади, які порушуються, захист цих інтересів не здійснює, що є достатнім аргументом для підтвердження підстав представництва інтересів територіальної громади, у даному випадку Березівською окружною прокуратурою.

У постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, відповідно до якого сам факт не звернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Дотримання належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених розмірах шляхом їх вірного правового (в тому числі договірного) врегулювання безпосередньо належить до інтересів держави.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст.23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Отже, оскільки Знам`янською сільською радою, як уповноваженим органом у спірних правовідносинах, протягом розумного строку не вжито ефективних заходів щодо захисту порушених інтересів територіальної громади за фактом користування ФОП ОСОБА_1 земельною ділянкою без достатньої правової підстави, то суд констатує, що у даному випадку прокурор правомірно звернувся з позовом на захист прав та інтересів територіальної громади.

При цьому, позиція відповідача відносно того, що прокурором не дотримано при зверненні із даним позовом вимог ст.23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього повідомлення позивача про намір звернутися до суду спростовується вищенаведеним та матеріалами справи.

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 (відповідач) набув право власності на нежитлову будівлю "Готель-їдальня", загальною площею 1114,3 м2, частка власності 77/100, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 на підставі Свідоцтва про право власності, серія, номер САЕ-542330, виданого виконавчим комітетом Червонознам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області 09.12.2011, згідно рішення № 128 від 17.12.2010. Державну реєстрацію речових прав здійснено 15.12.2011, номер запису про право власності 11014677 (реєстраційний номер об`єкта майна - 5801284).

Нерухоме майно розташовано на земельній ділянці площею 0,1100 га за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер земельної ділянки - 5121884200:02:003:0680).

Рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 26.06.2017 №314-УП ОСОБА_1 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу, орієнтовною площею 0,1285 га, який складається з двох земельних ділянок площею 0,1100 га та 0,0185 га із земель громадської та житлової забудови, не наданих у власність та користування, для розміщення, експлуатації, будівництва та обслуговування будівель торгівлі, за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 18.02.2019 № 17/420-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1100 га, кадастровий номер 5121884200:02:003:0680 в межах населеного пункту за адресою: АДРЕСА_2 в довгострокову оренду терміном на 49 років, з подальшим правом викупу, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Також, означеним рішенням зобов`язано ОСОБА_1 укласти договір оренди земельної ділянки.

Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 з 03.02.2000 зареєстрований як фізична особа -підприємець, номер запису 25340170000000943, з правом здійснення: інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (основний); виробництво інших готових металевих виробів; інші роботи з завершення будівництва; надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Згідно інформації, наданої Знам`янською сільською радою Березівського району Одеської області у листі від 19.04.2023 № 118/08-03/23, приміщення будівлі "Готель-їдальня", розташованої за адресою АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_1 (у частині власності 77/100), який зареєстрований як фізична особа-підприємець, використовується останнім для здійснення господарської (підприємницької) діяльності. Земельна ділянка з кадастровим номером 5121884200:02:003:0680, на якій розташоване нерухоме майно "Готель-їдальня" за адресою АДРЕСА_2 , надана ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

При цьому, відповідачем договір оренди з сільською радою не укладено та речові права щодо земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомості: нежитлова будівля "Готель-їдальня", не зареєстровано.

Отже, фізична особа - підприємець ОСОБА_1 з 15.12.2011, тобто з моменту набуття права власності на нежитлову будівлю "Готель-їдальня", загальною площею 1114,3 м2, з часткою власності 77/100, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , використовує земельну ділянку для будівництва та обслуговування цієї будівлі торгівлі без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. 125, 126 Земельного кодексу України, а також без внесення плати за землю в передбаченому законодавством розмірі, що і зумовило звернення прокурора до суду із даним позовом.

Не погоджуючись із вимогами прокурора відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що сторона позивача при розрахунку розміру ніби-то безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки комунальної власності без правовстановлюючих документів, не звернула уваги, що двоповерхова кам`яна нежитлова будівля "Готель-їдальня", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить відповідачу на праві приватної спільної часткової власності (частка власності: 77/100), власниками також є Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" (розмір частки: 7/50) та держава в особі Міністерства інфраструктури України (розмір частки: 9/100), що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 02.01.2023 №319410386.

Отже, прокурором невірно застосовано алгоритм визначення розміру ніби-то безпідставно збережених коштів, оскільки за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, плата за землю нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб із застосуванням пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України (далі - ПКУ) за аналогією.

Також, за твердженням відповідача, прокурором не надано до суду витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за період 2021-2022 років для належного розрахунку розміру ніби-то безпідставно збережених коштів.

За наведених обставин, відповідач позовні вимоги вважає необґрунтованим та просить відмовити в їх задоволенні.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

Згідно ст. 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом оподаткування є земельні ділянки. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким, за приписами ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі", визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Згідно з п. 288.1. ст. 288 Податкового кодексу України, підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Згідно з п.п. 14.1,147, п. 147 ст. 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Плата за землю, відповідно до п. 10.1 цього Кодексу, належить до місцевих податків, які згідно зі ст. 69 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Як передбачено ст. 63 Бюджетного кодексу України, місцевий бюджет містить надходження і витрати на виконання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.

Отже, в порушення вимог ст. 206 Земельного кодексу України, безоплатне землекористування призводить до втрат місцевого бюджету сільської ради.

Відповідно до положень ст. 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

В силу статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України, сільскі ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

Використання земельних ділянок без належного оформлення прав, включаючи право оренди, є порушенням норм земельного законодавства.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України).

Водночас, за змістом статті 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов`язок оформити та зареєструвати речове права на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею.

Так, з моменту придбання у власність відповідачем об`єкту нерухомості, розташованого на спірній земельній ділянці, останній був зобов`язаний вжити заходів щодо укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні під нежитловою будівлею.

Суд враховує, що рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 26.06.2017 №314-УП ОСОБА_1 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу, орієнтовною площею 0,1285 га, яка складається з двох земельних ділянок площею 0,1100 га та 0,0185 га із земель громадської та житлової забудови, не наданих у власність та користування, для розміщення, експлуатації, будівництва та обслуговування будівель торгівлі, за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Знам`янської сільської ради Іванівського району Одеської області від 18.02.2019 № 17/420-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1100 га, кадастровий номер 5121884200:02:003:0680 в межах населеного пункту за адресою: АДРЕСА_2 , в довгострокову оренду терміном на 49 років з подальшим правом викупу для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Також, означеним рішенням зобов`язано ОСОБА_1 укласти договір оренди земельної ділянки.

Разом з тим, до теперішнього часу відповідачем договір оренди земельної ділянки не укладено, протилежного суду не доведено.

Так, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно статті 1214 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

З огляду на викладене, фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Предметом позову в даній справі є стягнення з власника нерухомого майна безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати на підставі статей 1212, 1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав, земельною ділянкою, на якій це нерухоме майно розміщене.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах також неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

До оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об`єкт, стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі №916/2948/17, від 09.04.2019 у справі №922/652/18, від 21.05.2019 у справі №924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі №922/1008/15, від 07.12.2016 у справі №922/1009/15, від 12.04.2017 у справах №22/207/15, №922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі №925/230/17.

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Таким чином, суд зазначає, що відповідач, як власник об`єкту нерухомого майна, користується земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, за відсутності оформленого згідно з вимогами чинного законодавства права користування земельною ділянкою, не сплачуючи коштів за користування нею, тобто є фактичним користувачем спірної земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок позивача - власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тому зобов`язаний повернути ці кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 ДК України.

Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Також, Верховним Судом, зокрема, у постановах від 29.01.2019 року у справі №922/536/18, від 11.03.2019 року у справі №922/393/18, викладено правову позицію про те, що для вирішення спору щодо фактичного користування земельною ділянкою без укладення правовстановлюючих документів та без державної реєстрації прав на неї встановленню підлягають обставини, в тому числі, чи є земельна ділянка, за фактичне користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, сформованим об`єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові. У випадку відсутності сформованості спірної земельної ділянки як об`єкту цивільних прав, вказане свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 є фактичним користувачем спірної земельної ділянки, оскільки є власником нерухомого майна, розташованого на ній, що підтверджено інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 11.06.2018 № НВ-5106403402018 (а.с.85-87), земельну ділянку з кадастровим номером 5121884200:02:003:0680, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 сформовано та зареєстровано в Державному земельному кадастрі 07.06.2018.

Незважаючи на те, що обов`язок здійснювати оплату за користування земельною ділянкою комунальної форми власності за адресою: АДРЕСА_2 виник у відповідача з дати реєстрації за ним права власності на нежитлову будівлю "Готель-їдальню", розташованої в межах населеного пункту за вищевказаною адресою, а саме 15.12.2011, стягнення коштів за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,1100 га з кадастровим номером 51218 84200:02:003:0680 під об`єктами нерухомого майна обраховано прокурором з листопада 2020 року по листопад 2023 року включно.

Що стосується тверджень відповідача відносно того, що при розрахунку безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки стороною позивача не було враховано, що двоповерхова кам`яна нежитлова будівля "Готель-їдальня", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить відповідачу на праві приватної спільної часткової власності (частка власності: 77/100), а власниками також є Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" (розмір частки: 7/50) та держава в особі Міністерства інфраструктури України (розмір частки: 9/100), у зв`язку з чим прокурором було невірно застосовано алгоритм визначення розміру ніби-то безпідставно збережених коштів, оскільки за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, плата за землю нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб із застосуванням пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України (далі - ПКУ) за аналогією, суд звертає увагу на наступне.

Як слідує з матеріалів справи, при розрахунку безпідставно збережених коштів позивач виходив з розміру спірної земельної ділянки 0,1100 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

При цьому, звертаючись до Знам`янської сільської ради 21.06.2017 із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у довгострокову оренду з правом викупу орієнтованою площею 0,1100 га та 0,0185 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: АДРЕСА_2 , та заявою від 08.02.2019 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1100 га для будівництва і обслуговування будівель торгівлі, відповідач самостійно визначив розмір такої земельної, необхідної для обслуговування належних йому па праві власності об`єкту нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці.

Таким чином, доводи відповідача в цій частині є необґрунтованими, спростовуються матеріалами справи. Площа земельної ділянки, врахована при обчисленні безпідставно збережених коштів, відповідає площі, визначеної в проекті землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 5121884200:02:003:0680.

Також, як слідує з матеріалів справи, розрахунок заборгованості щодо безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки проводився на підставі нормативної грошової оцінки сформованої земельної ділянки, коефіцієнтів індексації із врахуванням по роках та відповідно прийнятих ставок щодо сплати орендної плати - згідно рішень сесії Знам`янської сільської ради.

Згідно зі ст. ст. 152, 158 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодуванням завданих збитків. Земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, вирішуються виключно судом.

Водночас, відповідач не виконав обов`язку щодо належного та своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5121884200:02:003:0680, допустив тривале не укладання договору оренди спірної земельної ділянки.

Позивач неодноразово звертався до ФОП ОСОБА_1 із вимогами щодо укладення договору оренди земельної ділянки та сплати за її використання (а.с.53-58), які були залишені останнім без належного реагування.

При цьому суд зауважує, що обов`язок оформлення орендних правовідносин щодо користування земельною ділянкою з моменту набуття права власності на об`єкти нерухомого майна належить саме відповідачу, як власнику об`єктів нерухомості.

З урахуванням положень ст. 1212 Цивільного кодексу України, не оформлення відповідачем документів на право оренди земельної ділянки призвело до неотримання сільською радою доходу від орендної плати за земельну ділянку, що є підставою для стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів (орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, без належних на те правових підстав).

Статтею 14 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідач не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (ст. 14.1.72 Податкового кодексу України).

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (ст.ст. 14.1.125, 14.1.136, 288.5 Податкового кодексу України).

Відповідно до інформації Головного управління ДПС в Одеській області від 20.01.2023, наданої на запит Одеської обласної прокуратури, встановлено, що в період з 2020 по 2022 роки до контролюючого органу не надходила інформація від органу місцевого самоврядування щодо передачі земельної ділянки площею 0,11 га в оренду ОСОБА_1 , відповідно орендна плата не нараховувалась та не сплачувалась.

Відтак, відповідач, не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, фактично збільшив свої доходи, а Знам`янська сільська рада (потерпіла сторона) втратила належне їй майно (кошти від орендної плати).

Таким чином, безоплатне використання відповідачем вказаної земельної ділянки без оформлення документа, що посвідчує право користування ділянкою на умовах оренди (Договору оренди землі), та його державної реєстрації, спричинило неодержання Знам`янською сільською радою доходу в формі орендної плати, за час фактичного безоплатного користування відповідачем земельною ділянкою.

Сума безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, заявлена до стягнення з відповідача, обчислена, виходячи з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, із застосуванням коефіцієнта індексації та з врахуванням площі земельної ділянки.

Суд вважає обґрунтованим наведений у позові розрахунок заявлених до стягнення безпідставно збережених коштів, та дійшов висновку щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010). Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим, а тому підлягає задоволенню у повному обсязі.

У зв`язку із задоволенням позову судовий збір, в порядку ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на відповідача.

Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Знам`янської сільської ради Березівського району Одеської області (код ЄДРПОУ 04378474, 67211, Одеська область, Березівський район, с. Знам`янка, вул. Лікарняна, 9а) - безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5121884200:02:003:0680, площею 0,1100 га в межах населеного пункту за адресою: АДРЕСА_2 в розмірі - 131080 (сто тридцять одна тисяча вісімдесят) грн. 35 коп.

3. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Одеської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 03528552, 65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3) - 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн. 00 коп. судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повне рішення складено і підписано 01 липня 2024 р.