Рішення № 119657179, 11.06.2024, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13669/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бездрабка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - відповідач), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 03.11.2023 р. про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії по інвалідності;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити і виплачувати ОСОБА_1 пенсію по інвалідності з дати звернення - 10.10.2023 р.;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області оформити ОСОБА_1 пенсійне посвідчення.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у вересні-жовтні 2023 року, у віці 49 років, рішенням медико-соціальної експертної комісії йому встановлено інвалідність другої групи, у зв`язку з чим 10.10.2023 р. через веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України подав заяву про призначення пенсії по інвалідності. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 17.10.2023 р. призначено пенсія по інвалідності. 20.10.2023 р. звернувся до пенсійного фонду за оформленням пенсійного посвідчення, однак у передбачений строк пенсійне посвідчення не було виготовлено, а через місяць отримав відмову у призначенні пенсії у зв`язку з ненаданням документу про реєстрацію місця проживання. Разом з відмовою в оформленні пенсійного посвідчення дізнався, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 03.11.2023 р. з тієї самої підстави йому відмовлено й у призначенні пенсії по інвалідності. Вважає, що відмова у призначенні пенсії по інвалідності через відсутність документу, що засвідчує реєстрацію, суперечить ст.2 Закону № 1382-IV, оскільки реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Ухвалою від 03.05.2024 р. відкрито спрощене провадження у справі та надано відповідачам п`ятнадцятиденний строк для подачі відзивів на позовну заяву.

20.05.2024 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого просить відмовити в задоволенні позову. Вказує, що на підставі заяви та наданих документів, рішенням Головного управління від 17.10.2023 р. позивачу призначено пенсію відповідно до Закону № 1058-IV як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок загального захворювання. Під час перевірки пенсійної справи позивача, встановлено, що пенсію призначено без достатньої на то правової підстави, оскільки в електронній пенсійній справі відсутні документи, підтверджуючі місце реєстрації позивача. Після встановлення зазначених обставин Головним управлінням повторно розглянуто заяву позивача та винесено рішення від 03.11.2023 р. № 155250025067 про відмову у призначені пенсії по інвалідності, оскільки відсутній документ, що засвідчує реєстрацію. Вказує, що підставою для вчинення дій, спрямованих на призначення (перерахунок), є відповідна заява особи та додані до неї необхідні документи, подані до уповноваженого органу ПФУ в установленому порядку. Відповідно до п.2.9 розділу ІІ Порядку № 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Враховуючи те, що позивачем не дотримано порядку подання документів для призначення пенсії, а саме не надано документу, що засвідчує місце проживання (реєстрації) у Головного управління були відсутні правові підстави для прийняття будь-якого іншого рішення, окрім як про відмову у призначенні пенсії. Також наголошує щодо дискреційності повноважень Головного управління щодо призначення пенсії позивачу.

23.05.2024 р. позивач надав до суду додаткові пояснення у справі, в яких вказав, що положення п.1.8 Порядку № 22-1 передбачають, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Однак, у період між датою подання заяви про призначення пенсії і датою винесення органом ПФУ рішення про призначення ніяких запитів щодо надання додаткових документів (усних чи письмових) від пенсійного фонду не надходило. На виконання п.2.9 Порядку № 22-1 в заяві про призначення пенсії зазначено інформацію про місце проживання і надання особою підтверджуючих відомостей про місце проживання є її правом, а не обов`язком. Крім того, наявних у пенсійній справі документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії і відповідно до п.1.8 Порядку № 22-1 пенсія повинна бути призначена на підставі таких документів.

Дослідивши наявні у справі докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є інвалідом другої групи за загальним захворюванням, що підтверджується довідкою від 03.10.2023 р. серії 12 ААГ № 505736.

10.10.2023 р. позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою про призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. № 1058-IV.

За результатами розгляду цієї заяви відповідачем 17.10.2023 р. призначено позивачу пенсію по інвалідності з 10.10.2023 р., що підтверджується відповідним протоколом, що міститься в матеріалах справи.

20.10.2023 р. позивач звернувся до відповідача із заявою до відповідача, в якій просив оформити йому пенсійне посвідчення без надання довідки про місце реєстрації.

Листом від 31.10.2023 р. № 33423/03-16 начальник управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг повідомила заступника начальника відділу призначення пенсій про те, що з аналізу документів, що додані до заяви ОСОБА_1 вбачається, що пенсія призначена безпідставно, оскільки в електронній пенсійній справі відсутні документи, що підтверджують місце реєстрації позивача. З урахуванням наведеного просила переглянути рішення про призначення пенсії та видати нове, відповідно до чинного законодавства.

Згідно службової записки начальника відділу призначення пенсій від 03.11.2023 р. № 34062/03-16 начальнику відділу опрацювання документації № 1, відділ призначення пенсій просив припинити виплату пенсії з 29.09.2023 р. та зменшити фінансування на листопад у сумі 4388,59 грн. ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують місце реєстрації заявника.

03.11.2023 р. відповідачем прийнято рішення про відмову позивачу у призначенні пенсії № 1552500025067 на заміну рішення про призначення пенсії № 1552500025067 від 17.10.2023 р., оскільки відсутній документ, що засвідчує реєстрацію.

28.12.2023 р. позивач звернувся до відповідача із заявою щодо обставин призначення йому пенсії по інвалідності та видачі пенсійного посвідчення.

Листом від 16.01.2024 р. № 1754-109/Т-03/8-2800/24 відповідач повідомив позивача, що оскільки позивач не надав документи про реєстрацію місця проживання, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 03.11.2023 р. ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії. Питання призначення позивачу пенсії по інвалідності буде вирішуватись після підтвердження інформації про реєстрацію місця проживання у порядку, визначеному законодавством.

Згідно листа Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 10.01.2024 р. № 9 ПФ/01-25, позивач значиться знятим з реєстрації місця проживання з адреси: АДРЕСА_1 з 07.09.2011 р.

Вважаючи рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з позовом про його скасування.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступних приписів законодавства.

Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.ст.22, 64 Конституції України).

Відповідно до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 р., ратифікована Законом України від 14.09.2006 р. № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 р. (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п.23 ч.І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.. За цим Україна має міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами "досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися" права та принципи, що закріплені у Хартії.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел з 01.01.2004 р. визначені Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

Згідно із ч.1 ст.9 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.30 Закону № 1058-IV пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.

Пенсія по інвалідності призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи.

Згідно ч.1 ст.32 Закону № 1058-IV особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією.

Відповідно до ст.34 Закону № 1058-IV пенсія по інвалідності призначається на весь строк встановлення інвалідності. Особам з інвалідністю, які досягли пенсійного віку, встановленого ст.26 цього Закону, пенсії по інвалідності призначаються довічно.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1 (далі - Порядок № 22-1).

За приписами п.2.2 Порядку № 22-1 до заяви про призначання пенсії по інвалідності додаються документи, перелічені в підпунктах 1-4 пункту 2.1 цього розділу.

За приписами пп.1-4 п.2.1 Порядку № 22-1 до заяви додаються:

1) документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), надається у разі відсутності в паспорті громадянина України або свідоцтві про народження інформації про реєстраційний номер облікової картки платника податків;

2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637;

3) для підтвердження заробітної плати за період страхового стажу з 01 липня 2000 року орган, що призначає пенсію, додає індивідуальні відомості про застраховану особу (додатки 3, 4 до Положення);

4) відомості про місце проживання особи.

Згідно з п.2.9 Порядку № 22-1 під час подання заяв, передбачених пунктом 1.1 розділу І, пунктом 3.1 розділу III та пунктом 5.1 розділу V цього Порядку, особою пред`являється паспорт громадянина України або тимчасове посвідчення громадянина України (для іноземців та осіб без громадянства - паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, посвідка на постійне проживання, посвідчення біженця або інший документ, що підтверджує законність перебування іноземця чи особи без громадянства на території України), свідоцтво про народження дитини (за відсутності у дитини паспорта громадянина України). Особи, які тимчасово проживають за кордоном, надсилають копії вищезазначених документів, засвідчені в порядку, визначеному пунктом 2.23 цього розділу, та документ про посвідчення факту, що фізична особа є живою.

В заявах зазначається інформація про місце проживання, для підтвердження якої особа може надати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні".

Норма п.2.22 Порядку № 22-1 встановлює, що для підтвердження інформації про місце проживання особа може надавати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні".

Із аналізу вказаних вище приписів Порядку № 22-1 вбачається, що нормами п.2.9 та п.2.22 Порядку № 22-1 визначено право "особа може надавати відомості про місце проживання", а не обов`язок особи надавати документи, що "засвідчує місце реєстрації" та "факт проживання".

Судом встановлено, що на виконання вказаних приписів, у заяві про призначення пенсії по інвалідності позивач зазначив відомості про своє місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Разом з тим, суд зазначає, що в Рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону 1058-IV зазначено, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Так, виходячи із конституційних принципів і загальних засад права, до вказаної вище норми, слід застосовувати аналогію права (ч.6 ст.7 КАС України), висловлену в Рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25рп/2009, про що наголошував Пленум Верховного Суду України в Постанові № 6 від 24.04.2015 р. "Про відмову у зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 05.11.1991 р. № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення".

За висновками, що викладені в рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 можливо встановити аналогію права щодо застосування положень пенсійного законодавства, а саме, що основоположною умовою у призначенні пенсії громадянину України є його економічна активність у країні, громадянство та ці соціальні права не можуть бути пов`язані із місцем проживання або реєстрації особи.

Поряд із цим, суд зазначає, що ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

На підставі наведеного, суд вважає, що виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як реєстрація місця проживання.

Наведені вище обставини дозволяють дійти висновку щодо протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 03.11.2023 р. № 1552500025067 про відмову у призначенні пенсії по інвалідності з підстав відсутності документів, щодо підтвердження реєстрації місця проживання позивача.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача призначити і виплачувати позивачу пенсію по інвалідності з дати звернення суд враховує наступне.

Відповідно до Рекомендації № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 р. № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною 4 ст.245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п.4 ч.2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Оскільки відповідачем протиправно відмовлено позивачу в призначенні пенсії по інвалідності лише через відсутність документу, який засвідчує реєстрацію місця проживання позивача, водночас, судом встановлено, що право громадянина на призначення пенсії не пов`язується з такою умовою як реєстрація місця проживання, оскільки Порядком № 22-1 визначено право особи надавати відомості про місце проживання, а не обов`язок надавати документи, що засвідчує місце реєстрації, а також інвалідність позивача другої групи за загальним захворюванням, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень і єдиним варіантом поведінки пенсійного органу у даному випадку є саме призначення та виплата позивачу пенсії по інвалідності з дати його звернення - 10.10.2023 р.

Таким чином, та з урахуванням тієї обставини, що оскаржуване рішення відповідача не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача призначити та виплатити позивачу пенсію по інвалідності з 10.10.2023 р.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача видати позивачу пенсійне посвідчення, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.4 ст.44 цього ж Закону особам, яким призначено пенсію, органи Пенсійного фонду України видають пенсійні посвідчення. Порядок видачі, зразок та форма пенсійного посвідчення затверджуються правлінням Пенсійного фонду України. Постановою правління Пенсійного фонду України від 03.11.2017 р. № 26-1 затверджено Порядок оформлення, виготовлення та видачі документів, що підтверджують призначення особі пенсії (далі - Порядок № 26-1).

Відповідно до п.2 розділу І Порядку № 26-1 пенсійні посвідчення виготовляються на підставі заяви на виготовлення пенсійного посвідчення (додаток 1) особи, якій призначено пенсію, що подається до територіального органу ПФУ за місцем перебування особи на обліку як одержувача пенсії.

Згідно з п.1 розділу II Порядку № 26-1 виготовлення пенсійних посвідчень здійснюється на підставі заяви на виготовлення пенсійного посвідчення та, серед іншого, таких відомостей: виду пенсії (за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років); групи, підгрупи, причини інвалідності із зазначенням у відповідних випадках нозологічних форм захворювань.

Відповідно до п.п.2, 3 розділу ІІ Порядку № 26-1 пенсійне посвідчення виготовляється на ім`я особи, якій призначено пенсію. Відомості про групу, підгрупу, причину інвалідності та строк, на який встановлено інвалідність, зазначаються в посвідченні незалежно від виду призначеної пенсії.

Відповідно до п.1 розділу VI Порядку № 26-1 пенсійне посвідчення видається особі, якій призначено пенсію, особисто або їх законному представнику у разі пред`явлення документів, що дають змогу територіальному органу ПФУ (банку) ідентифікувати одержувача пенсій та його законного представника, а також документів, що підтверджують статус законного представника (відповідне посвідчення, свідоцтво про народження, рішення суду тощо), та додатково у разі, якщо законний представник є резидентом, - документів, виданих відповідними контролюючими органами, що засвідчують його реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків.

З аналізу норм Закону № 1058-IV, Порядку № 26-1 вбачається, що пенсійні посвідчення виготовляються та видаються особі, якій призначено пенсію.

Суд зауважує, що ключовим правовим питанням у справі, щодо якого фактично виник спір, є право позивача на призначення пенсії по інвалідності. Відповідно питання щодо виготовлення та видачі позивачу пенсійного посвідчення є похідним і повинне вирішуватись після вирішення питання про наявність відповідного права призначення пенсії по інвалідності, а тому така вимога є передчасною.

Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Приписами ч.1 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Позивач звільнений від сплати судового збору, інших витрат не поніс, а тому відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 263 КАС України, суд -

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65101, м.Одеса, вул.Космонавтів, буд.38, кв.50, рнокпп 2696817695) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м.Одеса, вул.Канатна, буд.83, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м.Одеса, вул.Канатна, буд.83, код ЄДРПОУ 20987385) від 03.11.2023 р. № 1552500025067 про відмову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 ) у призначенні пенсії по інвалідності.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м.Одеса, вул.Канатна, буд.83, код ЄДРПОУ 20987385) з 10.10.2023 р. призначити та виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 ) пенсію по інвалідності.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.І. Бездрабко