Рішення № 119651893, 10.06.2024, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/3011/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2024 року Залізничнийрайонний судм.Львова ускладі головуючогосудді ПалюхН.М.,розглянувши уприміщенні судуу м.Львові успрощеному позовномупроваджені безповідомлення сторінцивільну справуза позовом ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

встановив:

Позивач 05квітня 2024року подавдо судупозов,у якомупросить стягнутиз відповідачана йогокористь середнійзаробіток зачас затримкирозрахунку призвільненні урозмірі 24111,68грн тасудові витратиу розмірі6211,20грн,які складаютьсяз судовогозбору урозмірі 1211,20грн тавитрат направову допомогуу розмірі5000,00грн.Свої вимоги мотивує тим, що він з 15.02.2012 по 02.11.2016 працював у Львівському міському комунальному підприємстві «Львівтеплоенерго». Був прийнятий на роботу в енергетичну службу електромонтером з ремонту та монтажу кабельних ліній по третьому розряду згідно наказу №62-к від 15.02.2012 р., 01.04.2013 р. згідно наказу №161-к був переведений електромонтером з ремонту та монтажу кабельних ліній по четвертому розряду, згідно наказу №147-к від 25.03.2014 р. був переведений електромонтером з ремонту та монтажу кабельних ліній по п`ятому розряду та 02.11.2016 року був звільнений за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України згідно наказу №664-к від 02.11.2016 року. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10.11.2023 його позов до до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення недорахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати задоволено частково та стягнуто із Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на його користь 18189,00 грн недорахованої та невиплаченої заробітної плати за період з 15.02.2012 по 30.09.2015, без врахування утримання податків та інших обов`язкових платежів та 40686,27 грн компенсації втрати частини заробітної плати, у зв`язку з порушення строків її виплати, а всього 58875,27 грн без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України. 26.02.2024 йому було фактично виплачено відповідачем вищевказану суму. Оскільки при звільненні відповідачем не здійснено остаточного розрахунку з позивачем, відповідно до ст.117 КЗпП України, просить позов задовольнити.

08 квітня 2024 року ухвалою Залізничного районного суду м. Львова вказана справа призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, а відповідачу було запропоновано подати до суду заяву із обґрунтованим запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та відзив на позов по вказаній справі.

25 квітня 2024 року відповідач на позовну заяву надав відзив, у якому не погоджується з вимогами позову, оскільки вимога про стягнення 24111,68 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є необгрунтованою, так як позивачем пропущено строк на звернення до суду з такою вимогою, оскільки у справі №462/6770/23 рішення суду ухвалено 10.11.2023 тому і строк на звернення з позовом про стягнення середнього заробітку необхідно відраховувати з 10.11.2023. При розгляді даної справи просить врахувати такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості та дії відповідача щодо її виплати. За спірний період заробітна плата позивача становила 112118,15 грн. Спори у цих справах виникли внаслідок того, що у формулу розрахунку заробітної плати було закладено нижчий розмір мінімальної заробітної плати, ніж було передбачено Законом України «Про державний бюджет України». Таким чином, сума невчасно виплачених коштів становить 21,51% від загальної суми нарахованої і отриманої заробітної плати. Тобто невиплачено 18189,00 грн, що становить 21,51% від виплачених 112118,15 грн, а також додатково сплачено 40686,27 грн компенсації втрати частини заробітку. За наведеного, просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі у зв`язку із пропуском позовної давності.

30 квітня 2024 року представником позивача подано відповідь на відзив, у якому зазначає, що недонараховану заробітну плату в сумі 18189,00 грн позивачу фактично виплачено 26.02.2024, відтак перебіг тримісячного строку для звернення позивача до суду з даним позовом розпочався з 27.02.2024, з наступного дня, коли відповідач провів із позивачем повний та фактичний розрахунок, відтак і не був пропущений строк на звернення у суд із позовом про стягнення середнього заробітку. Окрім цього, вказує на те, що висновки Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, на які покликається представник відповідача, в даній категорії справ не можуть бути застосовані. Відтак, враховуючи те, що відповідач фактично розрахувався із позивачем 26.02.2024, даний позов був пред`явлений у суд 02.04.2024, то на час пред`явлення даного позову діє нова редакція ст. 117 КЗпП України (з липня 2022), яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. Таким чином, позов подано в межах строку на звернення у суд з даним позовом, з урахуванням чинних норм законодавства про працю, а тому просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

У матеріалах справи відсутні клопотання сторін про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи наведене, відповідно до частини 8 статті 178та частини 5 статті 279 ЦПК Українисуд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Вивчивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено,щоОСОБА_1 з 15.02.2012 по 02.11.2016 працював у Львівському міському комунальному підприємстві «Львівтеплоенерго» та звільнений з роботи за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України згідно з наказом №664-к від 02.11.2016, що підтверджується записами трудової книжки позивача.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10.11.2023, яке набрало законної сили 11.12.2023, стягнуто з ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 18189,00 грн недорахованої та невиплаченої заробітної плати за період з 15.02.2012 по 30.09.2015, без врахування утримання податків та інших обов`язкових платежів та 40686,27 грн компенсації втрати частини заробітної плати, у зв`язку з порушення строків її виплати, а всього 58875,27 грн без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.

Згідно із частино 4 статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, вищевказаним судовим рішенням встановлено, що діями відповідача порушено трудові права позивача на належний рівень оплати праці, передбачений чинним законодавством, зокрема не здійснено виплату заробітної плати в належному розмірі станом на день звільнення 02.11.2016, а тому такі обставини згідно з вимогами ч.4ст.82 ЦПК Українине підлягають доказуванню у межах вказаної цивільної справи.

В ході розгляду справи встановлено, що рішення суду про стягнення недонарахованої заробітної плати за період з 15.02.2012 по 30.09.2015 та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати фактично виконано 26.02.2024, що підтверджується випискою за картковим рахунком позивача ОСОБА_1 .

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилався на те, що оскільки в день звільнення02.11.2016 заробітна плата не була виплачена в повному розмірі, а відтак відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку.

Згідно з розрахунком, здійсненим позивачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою КабінетуМіністрів України за №100 від 08 лютого 1995року, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 24111 грн 68 коп.

Відповідно достатті 116 КЗпП Українипри звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП Українипередбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до ч.4ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року №716/9584/15-ц зазначено наступне.

Механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, встановлений статтею 117 КЗпП України, не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Доцільно зауважити, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи №761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третястатті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно достатті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.

Відшкодування, передбаченестаттею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум, момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, враховуючи конкретні обставини справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №161/12771/15-ц).

Застосовуючи вищенаведені критерії у справі за позовом ОСОБА_1 , судом також взято до уваги, що сума невиплаченої заробітної плати за період 15.02.2012 по 30.09.2015 виплачена позивачу 26.02.2024 разом з компенсацією втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у розмірі 40686,27 грн, враховуючи співвідношення розміру заборгованості із заробітної плати та загального розміру заробітної плати за відповідний період, а також дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах та інші вищевказані критерії, суд дійшов висновку, що з врахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 12000,00 грн.

Таким чином, позовні вимоги необхідно задовольнити частково.

Щодо позовної давності, про сплив якої зазначає представник відповідача, судом встановлено наступне.

Статтею 233 КЗпП передбачено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом із тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Нездійснення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченоїстаттею 117 КЗпП України.

У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Як вбачається з банківської виписки, позивачу ОСОБА_1 кошти недонарахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, стягнуто на підставі рішення суду та перераховано 26 лютого 2024 року, а відтак позовна давність не є пропущеною.

Щодо судових витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов до такого висновку.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19, від 02 вересня 2020 року у справі №329/766/18.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, наведеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року у справі №329/766/18 (провадження №61-6627св20).

Згідно положень додаткової постанови Верхового Суду від 30 вересня 2020 року у справі №201/14495/16-ц суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Такі ж критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява №19336/04, п.269).

Згідно частини 1 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належить надання професійної правничої допомоги.

Згідно з частини 2 статті 137 цього Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, за приписами частини 3 наведеної статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини 8 статті 141 цього Кодексу розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Встановлено, що правнича допомога надавалась позивачу ОСОБА_1 адвокатом Прімєровою Н.Г. (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 15 жовтня 2015 року серія ЛВ №000279).

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано ордер від 01.04.2024, витяг з договору про надання правничої (правової) допомоги від 22.03.2024, та додаткову угоду до договору про надання правничої (правової) допомоги від 22.03.2024, акт приймання-передачі від 22.03.2024, розрахунок суми судових витрат від 01.04.2024 та квитанцію №0.0.3550422268.1 від 25.03.2024 про сплату правничої допомоги у розмірі 5000 грн.

Таким чином, зважаючи на складність справи та часу, який затрачено на фактичне надання правової допомоги та виконаних робіт адвокатом Прімєровою Н.Г., принципи співмірності, розумності та реальності витрат, суд прийшов до висновку, що судові витрати на правничу допомогу підлягають до задоволення, у розмірі 5000 грн.

Окрім цього, відповідно статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судові витрати у справі складаються зі сплаченого позивачем судового збору у розмірі 1211,20 грн та 5000,00 грн витрат на правову допомогу.

Беручи до уваги, що позовні вимоги задоволенні частково, а саме з відповідача було стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 12000,00 грн, що складає 50% від суми у розмірі 24111,68 грн, про стягнення якої позивач просив у позові (12000 грн х 100% : 24111,68 грн = 50%), суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3105,60 грн (6211,20 грн : 100% х 50%), в іншій частині витрати слід віднести на рахунок позивача.

На підставі статей 116,117 Кодексу законів про працю України та керуючись статтями 2,76,81,82,141,263 - 265,268, 274-279Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 доЛьвівського міськогокомунального підприємства«Львівтеплоенерго» простягнення середньогозаробітку зачас затримкирозрахунку призвільненні- задовольнити частково.

Стягнути з Львівського міськогокомунального підприємства«Львівтеплоенерго»на користь ОСОБА_1 12000 (дванадцять тисяч) грн 00 коп середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з Львівського міськогокомунального підприємства«Львівтеплоенерго»на користь ОСОБА_1 , понесені ним судові витрати у розмірі 3105,60 грн, які складаються з 2500,00 грн витрат на правову допомогу та 605,60 грн судового збору.

В решті вимог позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи до Львівського апеляційного суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: с. Замок Львівського району Львівської області.

Відповідач: Львівське міське комунальне підприємство «Львівтеплоенерго», ЄДРПОУ: 05506460, адреса місцезнаходження: м. Львів, вул. Д.Апостола, 1.

Суддя: