Рішення № 119530074, 05.06.2024, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/24600/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2024 року м.Львів

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу №380/24600/23 за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Стрийської міської ради про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Стрийської міської ради, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Стрийської міської ради від 05.09.2023 про відмову ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до заяви від 05.09.2023;

- зобов`язати Виконавчий комітет Стрийської міської ради здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , без згоди матері.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05.09.2023 року неповнолітнього ОСОБА_2 було взято на облік військовозобов`яних ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

05.09.2023 року неповнолітній син ОСОБА_2 звернувся до виконавчого комітету Стрийської міської ради з заявою про реєстрацію місця проживання (перебування) з одночасним зняттям із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_1 , за якою зареєстрований його батько - ОСОБА_1 . До заяви було надано повний перелік документів, відповідно до вимог Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 року № 265.

За результатами розгляду заяви, відповідачем 05.09.2023 року відмовлено ОСОБА_2 в реєстрації місця проживання за однією адресою з батьком. Підставою для відмови в реєстрації місця проживання відповідач вказав на відсутність згоди матері, передбаченої п. 32 постанови КМУ № 265 від 07.02.2023.

Позивач вважає, що відмову в реєстрації місця проживання винесено всупереч вимогам чинного законодавства, тому її слід визнати протиправною та зобов`язати відповідача зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 , за адресою: АДРЕСА_1 без згоди матері, так як йому на час звернення із заявою до відповідача виповнилось 17 років і згода матері не вимагається, враховуючи положення Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, а також Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», оскільки зазначені законодавчі акти наділяють особу, яка досягла 14 років, правом вільно обирати місце проживання, надто коли батьки проживають окремо, тому реєстрація місця проживання неповнолітньої особи, як і знаття з неї, зважаючи на юридичні наслідки цієї процедури, може передбачати певні умови, яких немає для повнолітніх осіб (як-то за згодою батьків чи одного з них), що втім потрібно трактувати не як обмеження права неповнолітніх вільно обирати місце проживання, а радше як спосіб забезпечення захисту їхніх прав та інтересів, відповідальність за які покладена безпосередньо на батьків або інших законних представників дитини.

Ухвалою судді відкрито спрощене провадження в адміністративній справі та відповідачу встановлено строк для подання відзиву до суду протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали.

Відповідач у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав, про розгляд справи повідомлений належним чином.

Частиною 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Крім того, ч.4 ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Судом встановлені наступні обставини:

ОСОБА_2 , громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Згідно із витягом з реєстру територіальної громади від 20.09.2023 № 2023/007563563, ОСОБА_2 з 26.07.2012 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , батьками ОСОБА_2 є: батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 .

ОСОБА_1 , громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Згідно із витягом з реєстру територіальної громади від 22.12.2022 № 2022/002263786, ОСОБА_1 з 22.12.2022 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Львівської області Василинин Надією Василівною 26.02.2021 року та зареєстрованого в реєстрі за № 165, ОСОБА_1 обдарований житловим будинком АДРЕСА_1 .

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, розмір частки 1/1.

Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27.12.2022 року у справі № 456/353/22, яке набрало законної сили 30.01.2023 року, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який зареєстрований 06.11.2004 року відділом реєстрації актів цивільного стану м. Дрогобича Дрогобицького міськрайонного управління юстиції Львівської області, актовий запис про шлюб № 483.

05.09.2023 року ОСОБА_2 звернувся до виконавчого комітету Стрийської міської ради із заявою про реєстрацію місця проживання (перебування) з одночасним зняттям із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), у якій просив зареєструвати його за адресою: АДРЕСА_1 з одночасним зняттям з адреси: АДРЕСА_2 .

Заява прийнята, наявність та правильність необхідних документів перевірена адміністратором ОСОБА_4 05.09.2023 року.

05.09.2023 року у реєстрації місця проживання (перебування) відмовлено, про що міститься запис адміністратора ЦНАП: «Відсутня згода матері, передбачена п. 32 ПКМУ № 265 від 07.02.2023р».

Вважаючи рішення виконавчого комітету Стрийської міської ради про відмову в реєстрації місця проживання з одночасним зняттям із задекларованого місця проживання протиправним, ОСОБА_1 , в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння.

Засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів визначає Сімейний кодекс України.

Відповідно до ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

В свою чергу, відповідно до приписів ч. 2 ст. 29 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV) (у редакції на момент спірних правовідносин), відповідно до Конституції України регулює відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Відповідно до ст. 2 Закону № 1382-IV, громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

При цьому, відповідно до ст. 4 Закону № 1382-IV, законодавство про свободу пересування та вільний вибір місця проживання складається з Конституції України, цього Закону, інших законів та міжнародних договорів України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються норми міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Обмеження вільного вибору місця проживання визначається статтею 13 Закону № 1382-IV, відповідно до якої вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі; на територіях військових об`єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на тимчасово окупованих територіях.

Вільний вибір місця проживання обмежується щодо: осіб, які не досягли 14-річного віку; осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов`язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

Відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг регулює Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» від 05.11.2021 року № 1871-IX (далі - Закон № 1871-IX) (у редакції на момент спірних правовідносин).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону № 1871-IX, декларування місця проживання особи - повідомлення особою органу реєстрації адреси свого місця проживання шляхом надання декларації про місце проживання в електронній формі з використанням Єдиного державного веб-порталу електронних послуг з подальшим внесенням такої інформації до реєстру територіальної громади.

Згідно із п. 12 ч. 1 ст. 2 Закону № 1871-IX, реєстрація місця проживання (перебування) особи - внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 1871-IX, декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою:

1) створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом;

2) ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою;

3) використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Закону № 1871-IX, порядок декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання, скасування декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), форми декларацій (заяв), що подаються для декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого та зареєстрованого місця проживання (перебування), а також порядок ведення реєстру територіальної громади, надання та передачі інформації з та до такого реєстру визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 5 Закону № 1871-IX висуває загальні вимоги до декларування та реєстрації місця проживання (перебування) особи, відповідно до ч. 6 якої, реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за заявою такої особи, поданою в паперовій формі до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг, за адресою житла будь-якої форми власності.

При цьому, умова про надання згоди одного із батьків (батька або мати) щодо реєстрації місця проживання (перебування) дитини наведена лише у ч. 4 ст. 5 Закону № 1871-IX, а саме щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років за місцем проживання (перебування) одного з батьків чи законних представників, з яким проживає дитина.

Суд зазначає, що вимога щодо згоди одного із батьків (батька або мати), в даному випадку матері, яка не проживає з дитиною, яка досягла 14 років, приписи Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» не містять.

Порядок реєстрації місця проживання (перебування) особи визначений статтею 9 Закону № 1871-IX, відповідно до частини 1 якої, у разі реєстрації місця проживання (перебування) особи під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) подається заява про реєстрацію місця проживання (перебування) за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Реєстрація місця проживання (перебування) особи, зміна її місця проживання (перебування) може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника, що діє на підставі довіреності, посвідченої у встановленому законом порядку (далі - представник).

До заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються: 1) паспортний документ особи або довідка про звернення за захистом в Україні, або документ, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; 2) свідоцтво про народження - для дітей віком до 14 років; 3) документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України); 4) документи, що посвідчують особу законного представника (представника); 5) документи, що підтверджують повноваження особи як законного представника (представника), крім випадків, якщо законними представниками дитини є її батьки чи один із батьків; 6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору; 7) військово-обліковий документ (для громадян України, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку) (ч. 2 ст. 9 Закону № 1871-IX).

Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання (перебування) подання особою відомостей та/або документів, не передбачених цим Законом (ч. 7 ст. 9 Закону № 1871-IX).

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону № 1871-IX, орган реєстрації відмовляє у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи у разі, якщо: 1) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про обтяження щодо житла, яке особа декларує або реєструє як місце проживання (перебування); 2) відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідають відомостям у поданих особою документах або даних; 3) особа подала документи або відомості, передбачені цим Законом, не в повному обсязі; 4) у поданих особою документах або відомостях містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними, або строк дії паспортного документа іноземця чи особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, закінчився; 5) за декларуванням або реєстрацією місця проживання (перебування) особи звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів; 6) житлу, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), не присвоєна адреса у встановленому порядку; 7) за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла; 8) відомості реєстру територіальної громади щодо задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком до 14 років не відповідають відомостям, наведеним у заяві (декларації), поданій стосовно цієї дитини; 9) дані реєстру територіальної громади щодо задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком від 14 до 18 років не відповідають відомостям, наведеним у заяві (декларації), поданій цією дитиною.

На підставі наведених норм Законів України вбачається безумовне право дитини, яка досягла чотирнадцяти років самостійно як визначити своє місце проживання, так і звернутись за його реєстрацією.

Щодо посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на приписи Порядку № 265, суд зазначає таке.

Механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів визначає Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» від 07.02.2022 року № 265 (далі - Порядок № 265).

Відповідно до п. 3 Порядку № 265, декларування/реєстрація місця проживання (перебування), зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зміна місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування) особи здійснюється органом реєстрації, на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради.

Громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, які на законних підставах постійно або тимчасово проживають на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати/зареєструвати його. Іноземець чи особа без громадянства, які отримали довідку про звернення за захистом в Україні, можуть зареєструвати місце свого перебування в Україні (абз. 1 п. 5 Порядку № 265).

Реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) за адресою житла незалежно від форми власності (п. 27 Порядку № 265)

Особи, які досягли 14-річного віку, самостійно подають заяву про реєстрацію місця проживання (перебування) (п. 31 Порядку № 265).

У разі подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особою, яка не досягла 18-річного віку, реєстрація місця проживання (перебування) здійснюється за згодою батьків або інших законних представників такої особи. Згода не надається у разі коли особа є здобувачем освіти та здійснює реєстрацію свого місця проживання (перебування) в гуртожитку, що належить до сфери управління закладу освіти (п. 32 Порядку № 265).

У разі коли місце проживання батьків або інших законних представників особи віком до 18 років задекларовано/зареєстровано за однією адресою, згода іншого з батьків або законних представників не надається (п. 34 Порядку №265).

Отже, як вбачається з п. 32 Порядку № 265, дитина віком з 14 до 18 років обмежена правом на місце реєстрації та, відповідно, й на вільне обрання місця проживання згодою того з батьків, який проживає окремо, що не відповідає правам такої дитини, які надані їй приписами Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та не вбачається обмежень й з приписів Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Суд зазначає, що юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 року № 17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.

Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 106 Конституції України, Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Згідно з ч. 3 ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Суд зазначає, що ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В свою чергу, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини та громадянина в Україні, включаючи і право на вільне місце проживання (перебування), передбачають правові гарантії, правову визначеність і пов`язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у Рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у Рішенні від 13 грудня 2001 року в справі «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови» ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).

Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Крім того, ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці характеризує якість закону як правове положення, що може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи (Ґавенда проти Польщі від 14.03.2002).

Чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Броньовський проти Польщі від 22.06.2004). Якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право (Аманн проти Швейцарії від 16.02.2000).

В той же час суд підкреслює, що приписи Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» щодо місця проживання та його реєстрації дитиною, яка досягла 14 років, є чіткими та передбачуваними.

При вирішенні даної адміністративної справи суд також враховує висновки Верховного Суду викладені у постанові від 28.06.2023 у справі № 420/12209/22.

Верховний Суд у постанові від 28.06.2023 № 420/12209/22 зазначив:

« 27. Тож аналізуючи наведені положення законодавства - головним чином через призму мети декларування та реєстрації місця проживання (перебування) особи - у зіставленні зі встановленими обставинами справи колегія суддів дійшла таких висновків:

- особа (дитина) віком від 14 до 18 років може самостійно або за посередництва свого представника, зокрема одного з батьків, реєструвати місце свого проживання (перебування) у порядку, визначеному Законом № 1871-IX, а також постановою Кабінету Міністрів України;

- Закон № 1871-IX не містить вимоги щодо необхідності отримання/надання - у разі реєстрації дитини віком від 14 до 18 років місця свого проживання (перебування) під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) - згоди обох батьків (або інших законних представників) для реєстрації свого місця проживання за адресою житла, в якому задекларований/зареєстрований один з батьків дитини віком від 14 до 18 років;

- відмова у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 12 Закону № 1871-IX, не може основуватися на вимогах/приписах підзаконного акта; положення пункту 32 Порядку № 265 потрібно застосовувати спираючись передовсім на положення закону й мету його регулювання відповідної сфери правовідносин;

- спір, що виник у зв`язку з відмовою органу реєстрації у реєстрації місця проживання (перебування) неповнолітньої особи - у тому контексті, який розглядається в цій справі - не охоплює відносин, що випливають із прав та обов`язків батьків щодо своїх дітей, зміст яких визначений у Сімейному кодексі України. Спірні правовідносини на кшталт тих, про які тут мовиться, стосуються суто правомірності дій/рішень органу реєстрації щодо реєстрації місця проживання (перебування) особи віком від 14 до 18 років, що ніяким чином не впливає на участь батьків (одного з батьків) у вихованні дитини.

З уваги на наведене колегія суддів поділяє висновки судів першої і апеляційної інстанцій про те, що за описаних обставин справи покликання відповідача на пункт 3 частини першої статті 12 Закону № 1871-IX є необґрунтоване, адже цей Закон не містить вимог про надання згоди обох батьків (чи інших законних представників) для реєстрації місця проживання дитини віком від 14 до 18 років - за зверненням такої дитини до органу реєстрації у встановленому порядку - за адресою зареєстрованого/задекларованого місця проживання одного з батьків».

З огляду на наведене, суд висновує, що посилання відповідача на приписи Порядку № 265 як на підставу правомірності прийняття спірного рішення щодо відмови дитині, яка досягла 14 років у здійсненні реєстрації місця проживання без згоди одного із батьків (в даному випадку - мати) є протиправним, та вважає його таким, що прийнято не на підставі та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, а відтак рішення про відмову у реєстрації місця проживання (перебування) є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Тобто, під дискреційними повноваженнями слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.

Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов`язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов`язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.

Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З огляду на наведене, похідна позовна вимога про зобов`язання здійснити реєстрацію місця проживання, без згоди матері також підлягає задоволенню.

Згідно положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Щодо відшкодування витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.

Вирішуючи питання про розмір витрат які підлягають відшкодуванню на користь позивача суд бере до уваги що спірні правовідносини за складом учасників, підставами виникнення спору, позовними вимогами та законодавством, яке їх регулює, підлягає вирішенню на основі законодавства (норм матеріального права), що на переконання суду свідчить про те, що витрати заявлені позивачем не є достатньо обґрунтованими та співмірними до позовних вимог.

Відповідно до конкретної та послідовної практики Верховного Суду, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Враховуючи обсяг наданих доказів та їх достатність з огляду на вимоги КАС України, а також спосіб який обрано судом для захисту порушених прав позивача, суд вбачає підстави для відшкодування витрат пов`язаних з наданням правової допомоги адвоката в сумі 2000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 262-263, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Стрийської міської ради про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Стрийської міської ради від 05.09.2023 про відмову ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до заяви від 05.09.2023 року.

Зобов`язати Виконавчий комітет Стрийської міської ради (82400, Львівська область, м. Стрий, вул. Шевченка, буд. 71, код ЄДРПОУ 04055943) здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до заяви від 05.09.2023 року, без згоди матері.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Стрийської міської ради (82400, Львівська область, м. Стрий, вул. Шевченка, буд. 71, код ЄДРПОУ 04055943) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) 2147,20 грн сплаченого судового збору.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Стрийської міської ради (82400, Львівська область, м. Стрий, вул. Шевченка, буд. 71, код ЄДРПОУ 04055943) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу на суму 2000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп. 15.5. п. 15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Суддя Гавдик З.В.