Рішення № 119485850, 22.05.2024, Господарський суд Харківської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.05.2024м. ХарківСправа № 922/660/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Ольшанченка В.І.

при секретарі судового засідання Красовському В.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом керівника Київської окружної прокуратури міста Харкова (61002, м. Харків, вул. Сумська, 76) в інтересах держави, в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9), до Акціонерного товариства "Укртелеком" (01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 18) проусунення перешкод у користуванні та розпорядженні захисною спорудою цивільного захисту, визнання недійсним свідоцтва, визнання права власності,за участю представників:

прокурора - Владимирець А.О.;

позивача - Продус А.О.;

відповідача - не з`явився;

ВСТАНОВИВ:

Керівник Київської окружної прокуратури міста Харкова (прокурор) надав Господарському суду Харківської області позовну заяву в інтересах держави, в особі Фонду державного майна України (позивач), до Акціонерного товариства "Укртелеком" (відповідач), в якій просить:

усунути перешкоди власнику - державі, в особі Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945), у користуванні та розпорядженні захисною спорудою цивільного захисту №76076, розташованою за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9, шляхом:

1) визнання недійсним свідоцтва про право власності від 01.10.2012, виданого Виконавчим комітетом Харківської міської ради, згідно з яким ПАТ "Укртелеком" на праві власності належить нежитлова будівля літ. "А-6" загальною площею 4256,7 кв м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9, в частині включення до складу зазначеного об`єкта нерухомого майна захисної споруди цивільного захисту №76076 площею 114,4 кв м;

2) зобов`язання Акціонерного товариства "Укртелеком" (код ЄДРПОУ 21560766) повернути на користь держави, в особі Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945), захисну споруду цивільного захисту №76076, площею 114,4 кв м, розташовану у підвалі нежитлової будівлі літ. "А-6" за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2006631463101).

Також, прокурор просить визнати право власності держави Україна, в особі Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945), на частину підвальних приміщень загальною площею 114,4 кв м, яка є захисною спорудою цивільного захисту - сховищем з обліковим номером 76076, розташовану в нежитловій будівлі літ. "А-6" за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2006631463101).

Крім того, прокурор просить стягнути з відповідача на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подачу позовної заяви.

В обґрунтування позову прокурор посилається на виявлення порушення вимог чинного законодавства України в частині збереження та використання захисних споруд цивільного захисту населення, що суперечить інтересам держави та підлягає усуненню шляхом звернення до суду з даним позовом.

У позовній заяві прокурор вказує, що значний суспільний інтерес становить забезпечення захисту населення від надзвичайних ситуацій та негативних наслідків бойових дій шляхом створення умов для перебування громадян у протирадіаційному укритті.

До того ж прокурор зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема, Фонд державного майна України.

Отже, саме Фонд державного майна України є органом влади, уповноваженим здійснювати право власності держави на спірну захисну споруду цивільного захисту та здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, проте він не виконує свої повноваження.

Так, окружною прокуратурою 29.11.2023 на адресу Фонду державного майна України був направлений запит в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" для з`ясування чи вживалися Фондом заходи реагування у зв`язку із незаконним набуттям у власність (володіння) ПАТ (ВАТ) "Укртелеком" вищевказаної захисної споруди.

Відповідь на вказаний запит від Фонду до прокуратури, станом на час подання позову, не надходила. В зв`язку з чим прокурор звернувся з цим позовом в інтересах держави, в особі Фонду державного майна України, і зазначив останнього в якості позивача.

Прокурор у позові зазначає, що подання ним цього позову спрямоване на захист інтересів титульного власника шляхом усунення перешкод у користуванні своїм майном, що проявляється у зобов`язально-правовій формі щодо відповідача. При цьому переходу права власності на спірне майно, сховище №76076, не відбувається.

Ухвалою від 06.03.2024 Господарський суд Харківської області прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №922/660/24 за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 27 березня 2024 року о 14:00 год, про що повідомив учасників справи.

15.03.2024 прокурор надав письмові пояснення.

21.03.2024 відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у позові повністю, а також заявляє про сплив позовної давності та просить застосувати позовну давність до заявлених прокурором позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначає, що: 1) прокурором не надано належних і допустимих доказів того, що ФДМУ не може чи не бажає здійснювати захист інтересів держави та звертатися до суду з відповідним позовом до відповідача у цій справі, а сама по собі обставина не звернення Фонду із позовом, не свідчить про неможливість виконання функцій із захисту інтересів держави; 2) прокурором не доведено того, що на момент передачі сховища була заборона відчуження із державної в приватну власність, а акт приймання-передавання нерухомого майна до статутного фонду ВАТ «Укртелеком» 25.11.2003, в частині передачі сховища відповідає чинному на той час законодавству. Відтак, відсутні підстави для визнання недійсним свідоцтва про право власності від 01.10.2012, виданого Виконавчим комітетом Харківської міської ради, в частині включення до складу зазначеного нерухомого майна сховища. 3) Спірна захисна споруда не є самостійним об`єктом нерухомого майна. 4) Втручання держави в право власності відповідача не може вважатися пропорційним, крім того може призвести до вкрай негативних наслідків, що протирічить принципу «належного урядування», оскільки будівлі АТ «Укртелеком» є об`єктами, по яким наносяться ракетні удари, з метою виведення з ладу обладнання телекомунікацій і використовувати підвали цих приміщення для укриття громадянського населення є вкрай небезпечним. 5) Ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності, ані позовна вимога про усунення перешкод власнику - державі не відповідають належному способу захисту. 6) Факт здійснення публічної державної реєстрації права власності відповідача дванадцять років назад на спірне нерухоме майно в єдиній державній інформаційній системі однозначно підтверджує факт обізнаності держави, в особі уповноваженого органу, як із фактом реєстрації права власності відповідача на спірне майно, так і з особою, на користь якої здійснена реєстраційна дія із реєстрації права власності. Отже, є очевидним, що позивач міг бути та був обізнаний щодо прийняття оспорюваних актів більш, як за три роки до моменту звернення прокурора до суду з позовом. Відтак прокурором пропущено строк позовної давності.

25.03.2024 позивач надав письмові пояснення, в яких підтримав позовну заяву прокурора в повному обсязі.

Протокольною ухвалою від 27.03.2024 суд прийняв до розгляду відзив на позов, письмові пояснення позивача та відклав підготовче засідання на 10.04.2024 о 14:00 год, про що повідомив учасників справи ухвалою.

Протокольною ухвалою від 10.04.2024 суд відклав підготовче засідання на 24.04.2024 о 12:30 год, про що повідомив учасників справи ухвалою.

17.04.2024 прокурор надав відповідь на відзив відповідача.

Протокольною ухвалою від 24.04.2024 суд прийняв до розгляду відповідь на відзив відповідача.

Ухвалою від 24.04.2024 суд повідомив відповідача про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду справи до судового розгляду по суті на 07.05.2024 о 16:00 год. Явку представника відповідача в судове засідання визнав обов`язковою.

У судовому засіданні 07.05.2024 була оголошена перерва до 22.05.2024 о 15:30 год, про що повідомлено представникам учасників справи під розпис.

22.05.2024 у судовому засіданні прокурор підтримав позовні вимоги в повному обсязі, позивач підтримав позовні вимоги прокурора, а представник відповідача не з`явився.

Дослідивши матеріали справи та вислухавши пояснення представників учасників справи, суд встановив наступне.

Як убачається з облікової картки сховища, за адресою: м. Харків, вул. Іванова, 7/9, знаходиться сховище №76076 3 класу на 150 чоловік робочої зміни, площею 92,2 кв м, здане в експлуатацію в 1974 році, яке належить ХТТЗ Мінзв`язку УРСР.

Після набуття незалежності державою Україна, наказом Міністерства зв`язку України №87 від 23.06.1993 «Про проведення реформи організаційної структури в галузі зв`язку» вирішено створити Об`єднання електрозв`язку «Укрелектрозв`язок».

У 1994 році відбулось перейменування Об`єднання електрозв`язку «Укрелектрозв`язок». Наказом Міністерства зв`язку України №168 від 29.11.1994 «Про зміну скороченої назви Українського об`єднання електрозв`язку «Укрелектрозв`язок» вирішено присвоїти Українському об`єднанню електрозв`язку скорочене найменування об`єднання «Укртелеком».

30.05.1995 міністром зв`язку України затверджено статут Українського об`єднання електрозв`язку «Укртелеком».

Відповідно до вказаного статуту Українське об`єднання електрозв`язку «Укртелеком» засновано на державній власності.

Чергова реорганізація Українського об`єднання електрозв`язку «Укртелеком» мала місце на підставі наказу №30 від 11.02.1998 Державного комітету зв`язку України, пунктом 2 якого вирішено реорганізувати Українське об`єднання електрозв`язку «Укртелеком» шляхом його перетворення в Українське державне підприємство електрозв`язку «Укртелеком» (УДПЕЗ «Укртелеком»).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 09.09.1999 №948-р до сфери управління Державного комітету зв`язку та інформатизації України передане УДПЕЗ «Укртелеком».

Відповідно до Указу Президента України від 15.06.1993 №210/93 «Про корпоратизацію підприємств» та п. 11 Положення про порядок корпоратизації підприємств, що приватизуються, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 №58, Державним комітетом зв`язку та інформатизації України видано наказ від 27.12.1999 №155, яким на базі цілісного майнового комплексу Українського державного підприємства електрозв`язку «Укртелеком» створено ВАТ «Укртелеком» та затверджено його статут.

Наказом Державного комітету зв`язку та інформатизації України №227 від 25.11.2003 передано нерухоме майно, що знаходилось на балансі УДПЕЗ «Укртелеком» по Харківській дирекції станом на 01.07.1999, у власність ВАТ «Укртелеком». Цим наказом також затверджено перелік нерухомого майна, що передано у власність ВАТ «Укртелеком» по Харківській дирекції. Пунктом 349 Переліку вказана будова АТС-43/47/45, до складу якого входить спірне сховище.

Історія реорганізації Укртелекому детально викладена у постанові Вищого господарського суду України від 15.07.2015 у справі №910/7635/13.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.10.2010 №1948-р було погоджено умови проведення конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком». Фонду державного майна України визначено провести в установленому порядку конкурс з продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком», який складається з 17376189488 акцій, що становить 92,791% статутного капіталу, номінальною вартістю 4344047,372 тис грн.

11.03.2011 між Фондом державного майна України (продавець) та ТОВ «ЕСУ» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком» за конкурсом №КПП-582.

Отже, з 2011 року відбулась приватизація ВАТ «Укртелеком», з того часу вказане Товариство перебуває у приватній власності.

Згідно з вимогами Закону України «Про акціонерні товариства» та на підставі рішення Загальних зборів акціонерів ВАТ «Укртелеком», що відбулися 14.06.2011, ВАТ «Укртелеком» з 17.06.2011 змінило найменування на публічне акціонерне товариство «Укртелеком».

Як убачається з облікової картки сховища (протирадіаційного укриття ПРУ) №76076 від 04.04.2013, сховище, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Іванова, 7/9, належить ЦТП, Харківській філії ПАТ «Укртелеком» та має загальну площу вже 144,4 кв м і місткість 130 осіб.

19.05.2021 відповідач змінив назву на Акціонерне товариство «Укртелеком».

Відповідно до акту оцінки стану готовності захисної споруди цивільного захисту сховища, протирадіаційного укриття №76076 від 30.11.2021, яке розташоване за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9, загальною площею 114,4 кв м, що належить АТ «Укртелеком» на праві приватної власності, захисна споруда не готова до використання за призначенням і підлягає капітальному ремонту.

Відповідно до отриманої на запит прокуратури відповіді Фонду державного майна України від 23.08.2023, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.09.2011 №902-р «Питання управління державним майном, що не увійшло до статутного капіталу публічного акціонерного товариства «Укртелеком», але перебуває на його балансі», ПАТ «Укртелеком» надав перелік державного майна, що не увійшло до статутного капіталу ПАТ «Укртелеком», але перебуває на його балансі, який був складений за результатами інвентаризації станом на 30.09.2011 (далі - Перелік станом на 30.09.2011). При цьому, в Переліку станом на 30.09.2011 була відсутня інформація про нерухоме майно (в тому числі захисні споруди цивільного захисту), яке розташоване за адресою: м. Харків, вул. Свободи (Іванова), 7/9.

У зв`язку із зазначеним, територіальна комісія по Харківській області, яка була утворена відповідно до спільного наказу Фонду та адміністрації Держспецзв`язку від 18.10.2011 №1497/283 «Про державне манно, що не увійшло до статутного капіталу ПАТ «Укртелеком», але перебуває на його балансі» (із змінами) та яка безпосередньо проводила роботу щодо встановлення наявності державного майна, що не увійшло до статутного капіталу ПАТ «Укртелеком», але перебуває на його балансі, не надавала до Фонду відомості про захисну споруду цивільного захисту, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Свободи (Іванова), 7/9.

Проте вказаного переліку не надано суду ані позивачем, ані прокурором.

Як зазначає у позові прокурор, досудовим розслідуванням встановлено, що у подальшому ПАТ «Укртелеком» оформлено свідоцтво про право власності від 01.10.2012, видане Виконавчим комітетом Харківської міської ради, згідно з яким у приватній власності відповідача перебуває нежитлова будівля літ. «А-6» загальною площею 4256,7 кв м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Іванова, 7/9.

На підставі цього свідоцтва приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. прийнято рішення за №50638454 від 14.01.2020 про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності відповідача на вищевказану нежитлову будівлю (запис про право власності №35024238 від 10.01.2020, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2006631463101).

Згідно з технічним паспортом на ЗСЦЗ №76076, виготовленого КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 09.11.2012, вказана ЗСЦЗ площею 114,4 кв м є частиною нежитлової будівлі літ. «А-6», а саме: підвальних приміщень, тобто ЗСЦЗ №76076 є вбудованим у зазначену будівлю сховищем.

Таким чином, до переліку приватизованого майна ВАТ «Укртелеком» фактично був включений об`єкт цивільної оборони - захисна споруда цивільного захисту, - сховище №76076, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9, яке приватизації не підлягало.

За ч. 12 ст. 32 Кодексу цивільного захисту України захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню). До захисних споруд цивільного захисту належать сховища та протирадіаційні укриття (ч. 1 ст. 32 зазначеного кодексу).

Відповідно до абз. 41 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» не підлягають приватизації захисні споруди цивільного захисту.

Норма аналогічного змісту була закріплена у п. «в» ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону України від 03.02.2004 №1413-ІV, який діяв на час виникнення спірних правовідносин щодо переходу сховища у приватну власність ВАТ «Укртелеком»).

Згідно з п. 1.4 глави 1 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України 19.05.1999 №908/68, до способів управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, належить, зокрема, використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 №253 «Про затвердження Порядку використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб».

Відповідно до абз. 3 п. 25 Порядку використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 №253 (в редакції постанови від 25.03.2009, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), у разі приватизації (корпоратизації) державних підприємств захисні споруди виключаються з переліку майна підприємства, що підлягає приватизації (корпоратизації), і передаються в установленому порядку ного правонаступникові на відповідальне зберігання. З правонаступником державного підприємства, що приватизується (корпоратизується), державним органом приватизації (засновником) укладається договір про безоплатне зберігання захисних споруд. Форма договору про безоплатне зберігання захисних споруд затверджується МНС за погодженням з Фондом державного майна.

Таким чином, єдиним можливим управлінським рішенням під час приватизації ВАТ «Укртелеком» могло бути виключення ЗСЦЗ за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9 з переліку майна ВАТ, що підлягає приватизації, та передача вказаного державного нерухомого майна на відповідальне зберігання відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК України види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту) або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), а також види об`єктів цивільних прав, що можуть належати лише певним учасникам обороту, встановлюються законом.

Спірне нерухоме майно - ЗСЦЗ №76076, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9 є обмежено обороноздатним майном, можливість вибуття якого з державної власності законодавством не передбачена.

Отже, особливо в умовах введеного в Україні воєнного стану, правовідносини, пов`язані з вибуттям об`єктів цивільного захисту із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність їх вибуття з державної власності такому суспільному інтересу не відповідає.

Верховний Суд у постанові від 08.11.2023 у справі №918/1141/22 зазначив, що сам факт того, що протирадіаційні укриття можуть перебувати, у тому числі, у приватній власності, не може легітимізувати протиправність процесу їх відчуження з власності держави.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічна норма закріплена у статті 321 ЦК України.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

У цьому випадку вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 ЦК України про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні об`єктом цивільного захисту - сховищем №76076 шляхом повернення такого об`єкту державі, в особі Фонду державного майна України.

На правильності наведеного підходу Верховний Суд у пункті 6.42 постанови від 08.11.2023 у справі №918/1141/22, ухваленої у тотожних правовідносинах, пов`язаних з поновленням прав держави на захисну споруду цивільного захисту, зазначив, що відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21 (повний текст постанови оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 18.10.2023) Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли па певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння.

Таким чином, колегією суддів Верховного Суду у зазначеній справі у тотожних правовідносинах звернуто увагу судів усіх інстанцій, що негаторний позов (тобто позов власника, спрямований на усунення порушені» належних йому правомочностей щодо такого майна, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном) є ефективним способом захисту у випадку протиправного зайняття приватними особами об`єктів, які не можуть передаватись у приватну власність.

Як вже було зазначено, на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавча заборона на переданий сховищ із державної у приватну власність.

Таким чином, користування та розпорядження приватним власником сховищем з порушенням законодавства, що передбачало заборону на передання таких об`єктів у приватну власність, потрібно розглядати як порушення права власності держави, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідним майном, навіть якщо приватний власник зареєстрував своє «право» приватної власності на цей об`єкт.

Лише держава, в особі її законодавчого органу, є суб`єктом, уповноваженим визначати, які об`єкти цивільних прав підлягають обмеженню у цивільному обороті. При цьому, слід враховувати, що визначення обмежено оборотоздатних об`єктів є квінтесенцією дотримання балансу між публічними та приватними інтересами, а тому встановлення особливих умов обороту конкретного об`єкта повинно завжди є зваженим та обґрунтованим,

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі №488/2807/17, негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Правовий титул (правова підстава) виникнення речових прав володіння, користування, розпорядження такими об`єктами визначається нормативними актами, що мають юридичну силу закону, зокрема Конституцією України, Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Саме законодавчими актами забороняється перебування певних об`єктів власності Українського народу, державної та комунальної власності у приватній власності. У свою чергу неможливість існування у таких об`єктів приватного власника унеможливлює виникнення у них нового володільця.

Отже, враховуючи правовий титул вказаних об`єктів у разі протиправної передачі їх у приватну власність, таке порушення необхідно розглядати як не пов`язане з позбавленням права держави на володіння відповідним майном.

Правомочність володіння - це передбачена законом (тобто юридично забезпечена) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).

Цивільне законодавство визначає право володіння як складову повноважень власника (ст. 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (ч. 1 ст. 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах.

Титул і правовий режим обмежено оборотоздатних об`єктів права власності, які не можуть набуватися приватними власниками, встановлений законодавством і до внесення відповідних змін до нього є невід`ємним та незмінним. Доки вказаний правовий титул зберігається, доти суб`єкт права власності зберігає також і повноваження правової охорони та захисту свого права. Реалізація такого права має відбуватися з урахуванням зазначених особливостей, які відмежовують обмежено оборотоздатні об`єкти цивільних прав від об`єктів, які можуть перебувати у приватній власності та у вільному обігу між приватними особами.

Фізичне зайняття обмежено оборотоздатних об`єктів та їх використання особою, яка з огляду на вимоги законодавства не могла набувати прав власності чи користування ними, не позбавляє права володіння ними дійсного власника таких об`єктів, але створює останньому перешкоди у здійсненні ним охоронюваного законом права користування своїм майном.

Навіть у випадку оформлення права приватної власності на виведені з цивільного обороту об`єкти нерухомого майна, такий власник не набуває статусу одноособового володільця спірним майном, оскільки за Українським народом зберігається його право на майно, що є об`єктом права власності народу, і таке право залишається неприпиненим.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунення існуючих перешкод чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Оскільки згідно із встановленим законами України правовим титулом об`єктів обмеженої оборотоздатності вони не можуть перебувати у приватній власності осіб, а тому і в їх володінні, достатніх правових підстав для подання у подібних правовідносинах віндикаційних позовів про витребування майна з чужого незаконного володіння та з володіння добросовісного набувача у порядку ст. 387, 388 ЦК України немає.

Окрім того, слід урахувати, що віндикаційні вимоги є титульними, тобто вказують на існування спору про право власності та вимагають доказування наявності цього права як умови задоволення віндикаційних вимог. Однак, право власності держави або територіальної громади на зазначені об`єкти установлене законом, а тому не потребує доказування правового титулу, що також вказує на відсутність підстав для використання правових механізмів захисту, передбачених ст. 387, 388 ЦК України.

Натомість, з огляду на правовий режим вказаних об`єктів та законодавчі обмеження щодо їх обороту, тому належним способом захисту є негаторний позов згідно зі ст. 391 ЦК України.

Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння, у зв`язку з чим, на відміну від віндикаційного позову, негаторний може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення нрав на об`єкти згаданої категорії, а не з часу, коли держава в особі відповідного органу довідалася чи могла довідатися про відповідні порушення.

Верховний Суд, розглядаючи справи у спорах, пов`язаних із протиправним переходом у приватну власність об`єктів з обмеженою оборотоздатністю дотримується саме такої правової позиції щодо належного способу захисту в подібних спорах. Зокрема, у постанові від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що позовну вимогу про зобов`язання повернути об`єкт права державної власності слід розглядати як негаторний позов (п. 46) (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19)). Власник майна може вимагати усунення порушення його права власності, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути об`єкт (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс 18)). Також відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення майна.

Висновки Великої Палати Верховного Суду аналогічного змісту також сформульовані у постановах від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, з-поміж іншого, визнання права, визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Свідоцтво про право власності від 01.10.2012, видане Виконавчим комітетом Харківської міської ради, згідно з яким ПАТ «Укртелеком» на праві власності належить нежитлова будівля літ. «А-6» загальною площею 4256,7 кв м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Свободи, 7/9, не відповідає вимогам ст. 178, 328 ЦК України, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» в частині включення до складу зазначеного об`єкта нерухомого майна захисної споруди цивільного захисту №76076 площею 114,4 кв м.

Визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, що його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.

Такий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 у справі №361/953/16-ц.

Таким чином, свідоцтво про право власності від 01.10.2012 підлягає визнанню недійсним в частині, що стосується приміщень захисної споруди цивільного захисту №76076 площею 114,4 кв м.

Верховний Суд у постанові від 20.10.2020 у справі №910/13356/17 виклав висновок про те, що способом захисту у негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом.

Так, стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає вчинення державної реєстрації факту набуття чи припинення відповідних речових прав на підставі судових рішень про: 1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) скасування державної реєстрації прав.

Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Законодавче закріплення необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, таким чином, визнанням з боку держави публічно-правового інтересу у встановленні належності нерухомого майна конкретній особі. Державна реєстрація прав покликана служити забезпеченням стабільності обороту нерухомості, оскільки остання має не тільки майнову, а й соціальну значимість. Подібна стабільність досягається шляхом винесення операцій та інших дій з нерухомістю за рамки приватних інтересів сторін, а також створення особливої, єдиної інформаційної системи, дозволяє всім суб`єктам права отримувати виключно і єдино достовірні дані про правовий статус того чи іншого об`єкта.

Фактично реєстрація покликана надати відповідну силу правовстановлюючим документам і виступає формальною умовою подальшого захисту (у тому числі і судового) прав суб`єкта, що виникають з правовідносин, предметом яких є нерухоме майно.

Як вже було зазначено, на підставі свідоцтва про право власності від 01.10.2012 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. прийнято рішення за №50638454 від 14.01.2020 про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності відповідача на вищевказану нежитлову будівлю літ. «А-6», до складу якої входять приміщення ЗСЦЗ №76076 площею 114,4 кв м (запис про право власності №35024238 від 10.01.2020, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2006631463101).

Таким чином, факт існування державної реєстрації права приватної власності ПАТ «Укртелеком» на нерухоме майно з реєстраційним номером в ДРРП 2006631463101, в тому числі на ЗСЦЗ №76076, за відсутності документів, які підтверджують існування у вказаного Товариства відповідного речового права на зазначену захисну споруду, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, яке не виникло та не існує.

Таким чином, реєстрація права приватної власності ПАТ «Укртелеком» на нерухоме майно з реєстраційним номером в ДРРП 403529063112 підлягає скасуванню за рішенням суду в частині, що стосується ЗСЦЗ №76076 площею 114,4 кв м.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Слід зазначити, що до регламентованих ЦК України способів захисту права власності належать: визнання права власності (стаття 392); витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388); усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391); заборона вчинення дій, які порушують право власності, або вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (стаття 386); визнання незаконним правового акта, що порушує права власника (стаття 393); зобов`язання повернути потерпілому безпідставно набуте майно (статті 1212, 1213) та інші.

При цьому, обраний позивачем спосіб захисту має гарантувати практичну та ефективну можливість захисту порушеного права і вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 січня 2015 року у справі №6-43166св14 зазначила, що пункт 1 ч. 1 ст. 16 ЦК України встановлює, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права. Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб`єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб`єктивного права особою. Цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.

Можливість захисту власником його майнових прав шляхом поєднання різних вимог, зокрема віндикації та вимоги про визнання права власності, підтверджується й практикою Верховного Суду: постанова Верховного Суду від 29.03.2018 у справі №904/4573/16, постанова Верховного Суду України від 22.04.2015 у справі №6-209цс14.

Слід зазначити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного суду від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 19.02.2020 у справі №210/4458/15, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 та інших.

Визначальним у способі захисту порушеного права є його ефективність, тобто здатність відновити порушене право особи за одним остаточним рішенням суду без необхідності подальшого звернення до суду з новим позовом або вчинення інших дій, спрямованих на повне відновлення права, оскільки такий правовий стан не забезпечило судове рішення в його резолютивній частині.

Позовна вимога про визнання права державної власності має забезпечити реальне відновлення порушеного права держави, сприяти усуненню правової невизначеності правового статусу спірного майна та забезпечити позивачу можливість безперешкодної реєстрації права державної власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ч. 1 ст. 170 ЦК України).

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК України).

За приписами ст. 317 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно зі ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами,

Фонд державного майна України є органом державної влади, уповноваженим здійснювати право власності держави на спірну захисну споруду цивільного захисту та здійснювати захист інтересів держави у даних правовідносинах.

Закріпивши спірний об`єкт як такий, що не підлягає приватизації, а відтак будь-якому відчуженню та зміні форми власності з державної, законодавець таким чином вилучив з цивільного обороту майно, яке має загальнодержавне стратегічне значення та покликане забезпечувати базові потреби суспільства.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, у т.ч. об`єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема захисні споруди цивільного захисту.

Загальнодержавне значення мають об`єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема, протирадіаційні споруди.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 цього ж Закону державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема, Фонд державного майна України.

Таким чином, спірна захисна споруда цивільного захисту (сховище) є самостійним об`єктом нерухомого майна, що належить державі Україна.

Разом з тим, як зазначалося вище по тексту рішення, відповідачем у справі заявлено про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів ст. 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №372/2592/15, постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі №405/4999/15-ц.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16, а також Верховного Суду у постановах від 02.04.2019 у справі №902/326/16, від 11.08.2022 у справі №910/16586/18 для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд (постанова Верховного Суду від 11.08.2022 у справі №910/16586/18).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц та Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі №310/4139/13-ц закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2018 у справі №907/50/16, Верховний Суд у постановах: від 21.03.2018 у справі №57/314-6/526-2012, від 11.08.2022 у справі №910/16586/18.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив (постанова Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №57/314-6/526-2012).

Отже, при визначенні початку перебігу позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №916/2828/18).

За змістом ст. 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19).

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. При цьому, держава в такому випадку може нести ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду: від 06.06.2018 у справі №348/1237/15-ц, від 10.05.2018 у справі №914/1708/17).

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор. Наведе відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справах №3-932гс17, №3-869гс17, №3-455гс17, №3-1486гс16, №916/2122/13, №11/163/2011/5003 та підтримується усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема у постановах у справі № 914/801/17, №922/2756/17.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Прем`єр-міністра України.

Пунктами 1, 4 частини першої статті 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» визначено, що до основних завдань Фонду державного майна України належать, зокрема, реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна; захист майнових прав державних підприємств, а також державних пакетів акцій (часток), що належать до сфери управління Фонду державного майна України на території України.

Згідно з п. 1.4 глави 1 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України 19.05.1999 №908/68, до способів управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, належить, зокрема, використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 №253 «Про затвердження Порядку використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб».

Відповідно до абз. 3 п. 25 Порядку використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 №253 (в редакції постанови від 25.03.2009, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), у разі приватизації (корпоратизації) державних підприємств захисні споруди виключаються з переліку майна підприємства, що підлягає приватизації (корпоратизації), і передаються в установленому порядку його правонаступникові на відповідальне зберігання. З правонаступником державного підприємства, що приватизується (корпоратизується), державним органом приватизації (засновником) укладається договір про безоплатне зберігання захисних споруд. Форма договору про безоплатне зберігання захисних споруд затверджується МНС за погодженням з Фондом державного майна.

Згідно з п. 13 Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та ведення його обліку, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України №138 від 10.03.2017, у разі приватизації (корпоратизації) державного (комунального) підприємства, на балансі якого перебувають захисні споруди, уповноважений орган управління захисної споруди проводить заходи, спрямовані на визначення їх балансоутримувачів та укладення з ними договорів про утримання (зберігання) захисних споруд.

Суд зазначає, що прокурор не був позбавлений можливості з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", як чинним до 14.10.2014 так і після, своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (у даному випадку Фонду державного майна України) необхідну для подання позову інформацію.

Будь-яких доказів ухилення Фонду державного майна України від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять.

Викладене дає підстави суду дійти висновку, що в органів прокуратури, були усі правові підстави та можливості з`ясувати всі обставини та звернутися з відповідним позовом ще у 2010 - 2012 роках, коли і було видано Кабінетом Міністрів України розпорядження від 12.10.2010 №1948-р та укладено договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «Укртелеком» за конкурсом №КПП-582 від 11.03.2011, що прокурором з невідомих причин зроблено не було.

Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Таким чином, прокуратура не позбавлена права звернення до органів державної влади задля отримання інформації та копій необхідних документів у разі не здійснення органом державної влади своїх повноважень щодо захисту законних інтересів держави.

Крім того, посилання прокурора на те, що інформація йому стала відома лише у серпні 2023 року під час процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні №42023222010000208 від 21.07.2023 не підтверджена належними та допустимими доказами, зокрема, не доведено, що прокурором вчинялись заходи задля отримання інформації (надсилались відповідні запити, призначались перевірки тощо), але ці заходи не дали результатів з незалежних від прокурора причин.

Аналогічні правові висновки Верховний Суд зробив у постановах: від 08.02.2023 по справі №922/3589/21; від 07.03.2023 по справі №922/2243/19; від 07.03.2023 по справі №922/3108/19; від 14.03.2023 по справі №922/1796/19; від 14.03.2023 по справі №922/1974/19; від 06.06.2023 по справі №922/3120/19; від 07.06.2023 по справі №922/3737/19.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - це єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав.

Таким чином, факт здійснення публічної державної реєстрації права власності відповідача дванадцять років назад на спірне нерухоме майно в єдиній державній інформаційній системі однозначно підтверджує факт обізнаності держави в особі уповноваженого органу як із фактом реєстрації права власності Відповідача на спірне майно, так і з особою, на користь якої здійснена реєстраційна дія із реєстрації права власності. Отже, є очевидним, що позивач міг бути та був обізнаний щодо прийняття оспорюваних актів більш, як за три роки до моменту звернення прокурора до суду з позовом.

У постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №6-68цс15 зазначено, що держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України).

Згідно з п. 2.1 постанови №10 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

Посилання прокурора на те, що ним заявлено негаторний позов до якого не застосовуються інститут позовної давності, суд вважає помилковим та безпідставним, оскільки, як зазначалося вище, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунення існуючих перешкод чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Натомість, прокурором заявлено позовні вимоги про: визнання недійсним свідоцтва про право власності від 01.10.2012; визнання права власності за державою, в особі ФДМ; зобов`язання відповідачем повернути на користь держави, в особі ФДМ, спірне майно, які не є негаторними вимогами власника, який є фактичним володільцем майна, про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні відповідним майном, а є іншими самостійними способами захисту права власності. До того ж позовні вимоги про визнання права власності за державою не підлягають задоволенню, оскільки право власності на ЗСЦЗ і так належить державі в силу Закону. Крім того, прокурор не надав доказів існування спору щодо права власності на ЗСЦЗ. Позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути державі ЗСЦЗ взагалі є вимогою про витребування майна із чужого незаконного володіння. Відтак до них може бути застосована позовна давність.

Отже, враховуючи те, що прокурором не наведено поважних обставин та будь-якого фактичного, правового обґрунтування пропуску строку позовної давності та необхідності захисту порушеного права, у зв`язку з таким пропуском, а також не заявлено про його поновлення, суд вважає, що строк позовної давності прокурором пропущено без поважних причин.

Таким чином, враховуючи, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по оплаті судового збору залишаються за прокурором.

Керуючись ст. 15, 16, 21, 170, 178, 256, 261, 267, 317, 326, 328, 386 - 388, 391, 392, 393, 395 ЦК України, ст. 32 Кодексу цивільного захисту України, ст. 1, 3, 4 Закону України «Про Фонд державного майна України», ст. 2, 26, 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», ст. 1, 5, 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. 12, 13, 73, 74, 76 - 79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 ГПК України,

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне рішення складено "03" червня 2024 р.

СуддяВ.І. Ольшанченко

Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі - http://reyestr.court.gov.ua.