Рішення № 118899428, 07.05.2024, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2024 року м. Житомир справа № 240/32066/23

категорія 106020000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Капинос О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирського військового інституту ім. С.П.Корольова про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить:

Визнати дії Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова щодо припинення з 19 липня 2022 року виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) ОСОБА_1 - протиправними.

Скасувати наказ начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 19 липня 2022 року № 270.

Зобов`язати Житомирський військовий інститут імені С.П. Корольова нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за період з 19 липня 2022 року по дату постановлення судового рішення.

В обгрунтування позову зазначає, що відповідно до Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" з 01 березня 2022 року призваний у військову частину НОМЕР_1 . Наказом начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 24 березня 2022 року № 105 призначено за переведенням з 28 лютого 2022 року на посаду доцента кафедри космічної розвідки факультету технічних видів розвідки, з посадовим окладом 10982, 34 гривень за місяць, а у подальшому увільнений відповідно до вимог законодавства в зв`язку з призовом по мобілізації. Разом з тим, наказом від 19.07.2022 позивачу припинено нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19 липня 2022 року. Позивач вважає такі дії відповідача, які полягають у видачі наказу про припинення нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19 липня 2022 року протиправними, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.

Провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідач надіслав до суду відзив на позов, в якому просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що відповідно до листа Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 26.10.2022 № 423/506, з 19.07.2023 за працівниками за місцем роботи на час призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період або прийнятим на військову службу за контрактом зберігається тільки місце роботи. Попередній середній заробіток зберігається лише до дня, що передує дню набрання чинності Законом 2352. При цьому, жодних виключень щодо виключення наукових працівників у телеграмі Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 26.10.2022 № 423/506 - не зазначено. На виконання даної телеграми начальником військового інституту видано наказ (по стройовій частині) № 270 від 19.07.2022, відповідно до якого з припинено з 19.07.2022 нарахування та виплата середнього заробітку увільненому від роботи працівнику ЗСУ ОСОБА_1 , на період проходження військової служби. З урахуванням вище зазначеного, відповідач керувався вказівками керівництва вищого рівня та нормами Закону, яка регулює, закріплює загальні права всіх працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, в тому числі і працівників Збройних Сил України.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

ОСОБА_1 , з 30 жовтня 2013 року працював на посаді старшого викладача кафедри радіоелектронної розвідки Житомирського військового інституту ім. С.П. Корольова.

Відповідно до Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" з 01 березня 2022 року позивач призваний у військову частину НОМЕР_1 , що підтверджується повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_1 від 10.03.2022 №27.

Наказом начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 24 березня 2022 року № 105 позивача призначено за переведенням з 28 лютого 2022 року на посаду доцента кафедри космічної розвідки факультету технічних видів розвідки, з посадовим окладом 10982, 34 гривень за місяць, а у подальшому увільнений відповідно до вимог законодавства в зв`язку з призовом по мобілізації.

Наказом начальника військового інституту № 270 від 19.07.2022, у зв"язку з набранням чинності Закону України від 01.07.2022 №2352 та внесенням змін до ч.3 ст.119 КЗпПУ припинено з 19.07.2022 нарахування та виплата середнього заробітку увільненому від роботи працівнику ЗСУ ОСОБА_1 , на період проходження військової служби.

Позивач вважає протиправним вказаний наказ тому звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до приписів статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

За приписами частини першої статті 4 Закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 №1932-ХІІ, у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Частинами 1,3 статті 17 Закону України "Про оборону України" №1932-ХІІ встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов`язок у запасі відповідно до законодавства.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 року № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

До видів військової служби, згідно з частиною шостою статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" №2232-ХІІ, відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Статтею 2 Закону № 2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Особливості призову під час мобілізації визначає глава VII Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Відповідно до ч. 2 ст. 39 цього Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України "Про освіту", частиною другою статті44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України "Про фахову передвищу освіту", частиною другою статті 46 Закону України "Про вищу освіту".

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022), за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Натомість, 19.07.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 року №2352-IX, яким внесені зміни до КЗпП України, зокрема, у частині 3 статті 119 слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінені словами "зберігаються місце роботи і посада".

Наказом начальника військового інституту № 270 від 19.07.2022, у зв"язку з набранням чинності Закону України від 01.07.2022 №2352 та внесенням змін до ч.3 ст.119 КЗпПУ припинено з 19.07.2022 нарахування та виплата середнього заробітку увільненому від роботи працівнику ЗСУ ОСОБА_1 , на період проходження військової служби.

Суд вважає, що такий наказ прийнято протиправно, з огляду на таке.

Як судом встановлено, ОСОБА_1 , з 30 жовтня 2013 року працював на посаді старшого викладача кафедри радіоелектронної розвідки Житомирського військового інституту ім. С.П. Корольова.

Відповідно до Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" з 01 березня 2022 року позивач призваний у військову частину НОМЕР_1 , що підтверджується повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_1 від 10.03.2022 №27.

Наказом начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 24 березня 2022 року № 105 позивача призначено за переведенням з 28 лютого 2022 року на посаду доцента кафедри космічної розвідки факультету технічних видів розвідки, з посадовим окладом 10982, 34 гривень за місяць, а у подальшому увільнений відповідно до вимог законодавства в зв`язку з призовом по мобілізації.

Як зазначалося вище судом, починаючи з 19 липня 2022 року за працівниками, які призвані на військову службу зберігається місце роботи і посада, проте не зберігається середній заробіток.

Водночас, згідно зі ст. 57 Закону України "Про освіту" виплату середнього заробітку у передбачених законодавством випадках збережено для педагогічних та науково-педагогічних працівників.

На реалізацію вищевказаних положень законодавства, відповідачем з 19.07.2022 припинено нарахування та виплату позивача середньої заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про вищу освіту законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається із законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", цього Закону та інших нормативно-правових актів, міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку.

У свою чергу, Закон України від 05.09.2017 № 2145-VIII "Про освіту" регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону "Про освіту" викладацька діяльність - діяльність, яка спрямована на формування знань, інших компетентностей, світогляду, розвиток інтелектуальних і творчих здібностей, емоційно-вольових та/або фізичних якостей здобувачів освіти (лекція, семінар, тренінг, курси, майстер-клас, вебінар тощо), та яка провадиться педагогічним (науково-педагогічним) працівником, самозайнятою особою (крім осіб, яким така форма викладацької діяльності заборонена законом) або іншою фізичною особою на основі відповідного трудового або цивільно-правового договору.

Педагогічна діяльність - інтелектуальна, творча діяльність педагогічного (науково-педагогічного) працівника або самозайнятої особи у формальній та/або неформальній освіті, спрямована на навчання, виховання та розвиток особистості, її загальнокультурних, громадянських та/або професійних компетентностей (п. 21 ч. 1 ст. 1 Закону "Про освіту").

Відповідно до ч. 1 ст. 52. Закону України "Про вищу освіту" учасниками освітнього процесу у закладах вищої освіти є: 1) наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники;

2) здобувачі вищої освіти та інші особи, які навчаються у закладах вищої освіти; 3) фахівці-практики, які залучаються до освітнього процесу на освітньо-професійних програмах; 4) інші працівники закладів вищої освіти.

Відповідно до ч. 1 ст.53 Закону України "Про вищу освіту" науково-педагогічні працівники - це особи, які за основним місцем роботи у закладах вищої освіти провадять навчальну, методичну, наукову (науково-технічну, мистецьку) та організаційну діяльність.

Згідно ч.2 та ч.3 ст.53 Закону України "Про вищу освіту" педагогічні працівники - це особи, які за основним місцем роботи у закладах вищої освіти провадять навчальну, методичну та організаційну діяльність; наукові працівники - це особи, які за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно здійснюють наукову, науково-технічну або науково-організаційну діяльність та мають відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання.

Згідно з ч. 1 ст. 57 Закону України "Про освіту", держава забезпечує педагогічним і науково-педагогічним працівникам: належні умови праці та медичне обслуговування; оплату підвищення кваліфікації; правовий, соціальний, професійний захист; диференціацію посадових окладів (ставок заробітної плати) відповідно до кваліфікаційних категорій, встановлення підвищених посадових окладів (ставок заробітної плати) за педагогічні звання, надбавок за почесні звання, доплат за наукові ступені та вчені звання; виплату педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов`язків; виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки; надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла або надання службового житла у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України; пенсію за вислугу років; інші гарантії, визначені законом України.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Закону України "Про освіту" у разі захворювання педагогічного чи науково-педагогічного працівника, яке тимчасово унеможливлює виконання ним посадових обов`язків і обмежує можливість перебування у колективі осіб, які навчаються, або тимчасового переведення за цих чи інших обставин на іншу роботу чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток. У разі хвороби або каліцтва попередній середній заробіток виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Суд зазначає, що зміни до вказаного Закону щодо припинення збереження середнього заробітку працівникам, на яких поширюється його дія, які проходять військову службу за призовом по мобілізації в особливий період були внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов`язку та ведення військового обліку" № 3494-IX від 22.11.2023, відповідно якого у частині другій статті 57 Закону України "Про освіту" (Відомості Верховної Ради України, 2017 р., № 38-39, ст. 380; 2021 р., № 29, ст. 234) слова "чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період" виключити. Вказаний Закон набрав чинності 24.12.2023.

Згідно ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Враховуючи ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), колегія суддів вважає, що найбільш сприятливим для позивача є підхід, коли віковий ценз має бути встановлений на рівні найменшої величини, тобто 50 років.

У вказаних рішеннях зазначено, що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування; по-третє, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

За загальним правилом пріорітетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.

За таких обставин, суд, виходячи з принципу правої визначеності як складового елементу верховенства права, гарантованого ст. 8 Конституції України, вважає, що необхідно надати перевагу саме тому закону, який у застосуванні найбільш сприятливий для позивача, тобто Закон України "Про освіту", що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ.

З вказаних підстав суд відхиляє посилання відповідача на необхідність застосування у даному випадку Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ.

Отже, зважаючи на те, що позивач на момент припинення виплати йому середньої заробітної плати працював на посаді доцента кафедри космічної розвідки факультету технічних видів розвідки Житомирського військового інституту ім. С.П.Корольова, суд вважає, що позивач мав право, як педагогічний (науково-педагогічний) працівник в разі проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на отримання середньої заробітної плати з огляду на положення ч. 2 ст. 57 Закону України "Про освіту".

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що спірний наказ начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 19 липня 2022 року № 270 є протиправним та підлягає скасуванню.

Вимоги в частині визнання протиправними дій Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова щодо припинення з 19 липня 2022 року виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки саме спірним наказом позбавлено позивача виплати середнього заробітку, який належить скасувати.

Враховуючи встановлену судом протиправність наказу про припинення виплати позивачу середнього заробітку з 19.07.2022, суд дійшов висновку про наявність підстав для зобов"язання Житомирський військовий інститут імені С.П. Корольова нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період з 19 липня 2022 року по 24 грудня 2023 року.

Відповідно до частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини", суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення у судовому рішенні, суд ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Решта доводів сторін не спростовують висновків суду у даній справі.

Відповідно до вимог частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, суд, дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.

Керуючись статтями 242-245, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП НОМЕР_2 ) до Житомирського військового інституту ім. С.П.Корольова (просп. Миру, 22,м. Житомир, Житомирська обл., Житомирський р-н,10004. ЄДРПОУ 08183359), про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова (по стройовій частині) від 19 липня 2022 року № 270.

Зобов`язати Житомирський військовий інститут імені С.П. Корольова нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період з 19 липня 2022 року по 24 грудня 2023 року.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Капинос