Рішення № 118682312, 29.04.2024, Охтирський міськрайонний суд Сумської області

Справа № 583/1478/23

2/583/25/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2024 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області в складі:

головуючого судді Сидоренка Р.В.,

при секретарі Якубович В.В.,

за участю:

позивача ОСОБА_1 ,

його представника, адвоката Шидловської Н.М.,

представника відповідачів, адвоката Котляревського С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №5 в м. Охтирка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договором позики, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 31.03.2023 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 14.08.2010 року відповідач ОСОБА_2 взяв у нього в борг грошові кошти в сумі 19500 доларів США, про що складено письмовий договір позики між сторонами, і що підтверджується розписками. Поручителем відповідно до даної розписки виступала дружина ОСОБА_4 , про що було укладено додаткову угоду до договору позики від 04.04.2014 року. Грошові кошти були взяті відповідачами для ведення спільного сімейного бізнесу.

04.02.2011 року ОСОБА_2 визнав наявність боргу в сумі 13000 доларів США про що надав розписку.

Тобто увесь цей час грошові кошти йому повернуто не було. Вказаний договір позики ОСОБА_2 укладав для отримання коштів на ведення спільного сімейного бізнесу, про що його дружина ОСОБА_4 не заперечувала та виступала поручителем. Періодично ОСОБА_2 виплачував йому відсотки за користування позикою, але основну суму боргу не повернув. Взяте на себе зобов`язання відповідач повністю не виконав та отримані у позику кошти в обумовлений строк не повернув. На його неодноразові звернення відповідач обіцяв повернути борг пізніше. При цьому, відсотки за користування позикою останній раз сплатив у грудні 2022 року. Постійно обіцяючи повернути пізніше він, тим самим, вводив його в оману та користувався довірою до нього щодо сплати боргу. Відповідачами по справі сплачувались щомісяця відсотки за користування грошовими коштами, але основну суму боргу вони не повернули, що свідчить про те, що заявлені вимоги не охоплюються строком застосування позовної давності. Таким чином, між сторонами виникли грошові зобов`язання, що підтверджується належними доказами, а саме копією договору позики.

Після усунення недоліків позовної заяви 20.04.2023 року ухвалою судді Охтирського міськрайонного суду Сумської області відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, призначено справу до розгляду з повідомленням сторін на 12.06.2023. Відповідачу визначено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

25.04.2023 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку загального позовного провадження оскільки ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Протокольною ухвалою суду під час судового засідання було вирішено перейти до розгляду справи у порядку загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначене на 05.07.2023 р.

Через перебування головуючого судді на тривалому лікарняному підготовче судове засідання було призначене на 12.02.2024.

05.10.2023 на адресу суду від представника відповідачів надійшов письмовий відзив у якому зазначена позиція відповідачів про повне невизнання заявлених вимог. Так, в угоді між сторонами не зазначено у якій саме грошовій одиниці отримувались грошові кошти у позику відповідачем. Крім того, додаткова угода від 04.04. не містить вказівки на рік її укладення, та у ній, як і в додатковій угоді від 12.05.2014 р. вказано на передання відповідачем ОСОБА_4 суми відсотків у грошовій одиниці гривні. ОСОБА_4 не є поручителем за договором позики. Тому не є належним відповідачем у справі. У справі мається копія розписки з боку відповідача про отримання ним коштів на суму 13000, а не 19500, як зазначено в договорі та вона не є доказом заборгованості саме за цим договором. Та обставина, що відповідач сплачував відсотки саме за цим договором нічим не підтверджена, оскільки додаткові угоди підписані ОСОБА_4 Позикодавець не вправі нараховувати проценти за користування позикою після закінчення строку її повернення. З огляду на викладене представник прохає при вирішенні спору також застосувати ч. 4 ст. 267 ЦК України, згідно якої плив позовної давності є підставою для відмови у позові.

23.02.2024 р. від представника позивача надійшла відповідь на відзив у якій зазначено про те, що доказом отримання позики ОСОБА_2 у ОСОБА_1 у сумі 19500 доларів США являється Договір Позики від 14.08.2010 року. Позивач повідомляє, що кошти у сумі 19500 доларів США він передав ОСОБА_2 у позику, а ОСОБА_2 прийняв кошти у борг під 3% у місяць, що становить 585 доларів США у місяць. Позивач також має до даного договору Розписки відповідача про отримання коштів під Позивача: 1.10.2009 року на 5000 доларів США під 3% в місяць 10.11.2009 року на 1000 доларів США під 3% в місяць 05.03.2010 року на 6000 доларів США під 4% в місяць 08.04.2010 року на 4500 доларів США під 3.5% в місяць 04.07.2010 року на 1000 доларів США 14.08.2010 року на 2000 доларів США під 3% в місяць.

Сторони правовідносин на підставі вищезазначених розписок 14.08.2010 року підписали Договір позики, у якому відобразили загальну суму боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 станом на 14.08.2010 року та визначили умови позики: строк позики на 12 місяців; із виплатою відсотків у 585 доларів США у місяць, що становить 3% від суми позики.

Щодо строків позовної давності: Строк позовної давності відраховується від 14.08.2011 року, так як це дата закінчення 12 місяців, які вказані у Договорі. Отже строк позовної давності до 14.08.2014 року, якщо відповідачами не вчинено дій по виконанню умов договору. У строк до 14.08.2014 року Відповідачі вчинили дії, направлені на виконання умов договору і формування у Позивача довіри до боржників. А саме: 04.04.2014 року дружина ОСОБА_2 ОСОБА_3 передала позивачу відсотки за користування позиченими коштами від ОСОБА_2 у сумі 2600 грн. за лютий-березень 2014 року, про що складено і підписано Додаткову Угоду до Договору позики від 14.08.2010 року. 12 травня 2014 року ОСОБА_2 та Позивач підписали Додаткову угоду про те, що ОСОБА_5 передала відсотки за договором позики за період користування позикою з березня по квітень 2014 року в рахунок солідарного зобов`язання з ОСОБА_2 , що перебуває на військовій службі, а ОСОБА_1 отримав кошти у сумі 2600 грн. Таким чином, Відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вчинено дії по підтвердженню виконання умов договору позики і таким чином строк позовної давності перерваний та почав витікати заново. В подальшому, Відповідач1 ОСОБА_2 сплачував відсотки або частину належних відсотків за користування сумою позики у 19500 доларів США, про що свідчать виписки по картковому рахунку Позивача. Позивач надає виписки із інформацією про підтвердження перерахунку коштів ОСОБА_2 відсотків на рахунок ОСОБА_1 29.12.2014 2500 грн.; 08.08.2016 2600 грн.; 07.07.2017 2600 грн.; 03.11.2017 2600 грн.; 11.12.2018 3000 грн; Із 12.07.2019 по 06.01.2023 року по 3000,00 грн.; 06.01.2023 року 3200 грн.

Таким чином строк позовної давності переривався вчиненням дій згідно умов договору позики по сплаті відсотків за договором ( хоч і не в повній мірі) Останній платіж від ОСОБА_2 надійшов 06.01.2023 року і в подальшому Відповідачі ухиляються від взятих на себе обов`язків як по сплаті відсотків так і по поверненню суми позики, що змушує позивача звертатись до суду.

Ухвалою суду від 11.03.2024 справу було призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.04.2024.

Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали з підстав викладених у ньому. Додатково наголосили на тому, що грошовою одиницею суми боргу були саме долари США, про що свідчать попередньо написані відповідачем ОСОБА_2 розписки на загальну суму яких і був укладений договір. Про переривання строку позовної давності свідчать надані стороною позивача письмові докази

Відповідачі до суд не з`явились, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи.

Представник відповідачів в судовому засіданні заперечував проти позову з підстав викладених у відзиві.

Суд, проаналізувавши матеріали справи, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши письмові докази, вважає, що позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.

П. 3 ч. 2 ст.129Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами ст.12ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц.

Згідно вимог ст.ст. 76, 77ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

За приписами ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що згідно умов договору позики від 14.08.2010, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , позикодавець передав позичальнику грошові кошти в еквіваленті 19500 умовних одиниць, строком на 12 місяців з нарахуванням 3% на кожний календарний місяць. Відсоткове нарахування від обумовленої суми в розмірі еквівалентному 585,00 умовних одиниць сплачується позичальником першого числа кожного календарного місяця.

В п. 3 договору позики зазначено, що у разі, якщо позичальник не повертає позикодавцю отриману в позику суму грошей до вказаного строку, то позикодавець має право звернутися до суду з позовом про стягнення боргу з позичальника за рахунок його майна та майна членів його родини.

Передували даному договору написані відповідачем оглянуті в судовому засіданні в оригіналі Розписки відповідача ОСОБА_2 про отримання коштів під Позивача: 1.10.2009 року на 5000 доларів США під 3% в місяць; 10.11.2009 року на 1000 доларів США під 3% в місяць; 05.03.2010 року на 6000 доларів США під 4% в місяць; 08.04.2010 року на 4500 доларів США під 3.5% в місяць; 04.07.2010 року на 1000 доларів США; 14.08.2010 року на 2000 доларів США під 3% в місяць.

З огляду на досліджені у судовому засіданні оглянуті в оригіналі боргові розписки, що передували укладенню договору позики від 14.08.2010 суд погоджується із доводами сторони позивача про те, що предметом позики були саме долари США, а не гривня, як про це наголошує представник відповідачів. Сам по собі факт повернення відсотків у грошовій одиниці гривні не може слугувати підставою для висновку про домовленість між сторонами на надання/отримання позики у грошовій одиниці гривні.

Також позивачем надано не завірену копію письмової розписки від 14.02.2011 року, в якій зазначено наступне: «Я ОСОБА_2 беру в ОСОБА_1 суму 13000 (тринадцять тисяч) доларів США на півроку з виплатою 3 відсотків на місяць до 01.08.2011 року».

Безпосередньо у судовому засіданні позивач пояснив, що у нього відсутній оригінал зазначеної розписки, однак вона була надана відповідачем ОСОБА_2 у рахунок визнання належної йому частки попередньо зазначеної суми боргу наряду із іншим співвідповідачем ОСОБА_3 з огляду на розбіжності між ними в цьому питанні.

Представник відповідача зазначив про вказана розписка не має ніякого відношення до зазначеного предмету спору і у разі вимоги щодо неї у позивача також сплинув строк позовної давності.

Згідно ч. 2, 5, 6 ст. 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справипідтверджує відповідністькопії письмовогодоказу оригіналу,який знаходитьсяу нього,своїм підписоміз зазначеннямдати такогозасвідчення. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

З огляду на викладене суд не бере до уваги як доказ зазначену копію розписки.

Згідно «додаткової угоди до договору позики від 14.08.2010», укладеної 04.04.201-_ року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , остання передала ОСОБА_1 відсотки за договором позики від 14.08.2010 року в розмірі 2600 гривень за період користування позикою з лютого по березень 2014 року в рахунок солідарного зобов`язання з ОСОБА_2 , що перебуває на військовій службі, а ОСОБА_1 прийняв зазначені кошти в сумі 2600 грн. Проте у графі: підписи сторін окрім підпису та прізвища й ініціалів ОСОБА_6 мається підпис та прізвище й ініціали ОСОБА_2 .

Сторона позивача зазначає про те, що незважаючи на відсутність повністю заповненої графи рік, угода мала місце саме у 2014 році, про що свідчить також і період за який повертались відсотки. Представник відповідачів вказує на те, що відсутність року укладення такої угоди свідчить про істотне порушення.

Разом із тим, суд бере до уваги як належний доказ сплати відповідачем ОСОБА_7 відсотків за договором позики саме 04.04.2014 р., оскільки це прямо випливає як із змісту даного документу з огляду на період за який сплачувались відсотки, так і з огляду на зміст подальшого за часом укладеного документу та періоду сплати відсотків, що у ньому зазначені.

Так, згідно додаткової угоди до договору позики, укладеної 12.05.2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , остання передала ОСОБА_1 відсотки за договором позики від 04.02.2011 року в розмірі 2600 гривень за період користування позикою з березня по квітень 2014 року в рахунок солідарного зобов`язання з ОСОБА_2 , що перебуває на військовій службі, а ОСОБА_1 прийняв зазначені кошти в сумі 2600 грн. Підписав цей документ безпосередньо відповідач ОСОБА_2 .

Даний письмовий документ суд також приймає до уваги як доказ сплати відсотків за договором позики, оскільки дата договору позики, як стверджує позивач, вказана помилково, а представник відповідача не надав доказів інших правовідносин між сторонами з приводу боргових зобов`язань.

На підтвердження періодичної сплати відповідачем ОСОБА_2 на банківський рахунок позивача грошових коштів останнім були надані та досліджені у судовому засіданні виписки про рух коштів по картковому рахунку позивача із інформацією про підтвердження перерахунку коштів ОСОБА_2 на рахунок ОСОБА_1 . Даною випискою серед іншого підтверджуються зазначені представником позивача дати та суми перерахувань, а саме - 29.12.2014 2500 грн.; 08.08.2016 2600 грн.; 07.07.2017 2600 грн.; 03.11.2017 2600 грн.; 11.12.2018 3000 грн; Із 12.07.2019 по 06.01.2023 року по 3000,00 грн. ; 06.01.2023 року 3200 грн..

Представник відповідачів зазначив що дані виписки не підтверджують факти належної сплати його довірителем ОСОБА_2 на користь позивача саме сум відсотків за вказаним договором позики. Можливо у даному випадку мали місце інші боргові чи комерційні зобов`язання. Проте дані доводи суд не бере до уваги, оскільки вони не підтверджуються будь-якими належними та допустимими доказами.

В ч. 1 ст.4ЦПК України зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно вимог ст.5ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити в своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч. 1 ст.13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідного до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами ст.15ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно вимог ст.11ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

В ст.202ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.207ЦК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Положеннями ст. 204ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року справа № 2-383/2010 зроблено висновок про те, що стаття 204ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно вимогст. 509ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За правилами, передбаченими статтями 525, 526, 530 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або зміна його умов не допускається, якщо це не встановлено договором або законом.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Згідно правового висновку, зробленого в постанові Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі № 355/385/17 у статті 629ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до ст.1046ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За приписами ст.1047ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей.

Таким чином, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином. Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За змісту ст.ст. 1046, 1047 ЦК України вбачається, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

В постанові Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

Згідно правового висновку, зробленого в постанові Верховного Суду від 15.01.2020 року у справі № 209/3022/16-ц аналіз частини другої статті 1047ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10.12.2018 року у справі № 319/1669/16, від 08.07.2019 року у справі № 524/4946/16, від 12.09.2019 року у справі № 604/1038/16, від 23.04.2020 року у справі № 501/1773/16-ц, 06.10 2021 року у справі №644/6982/16-ц.

Суд ретельно дослідив та проаналізував договір позики та розписки на їх відповідність нормам Цивільного кодексу України та позиковим відносинам, дійшов висновку про те, що між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений саме договір позики від 14.08.2010 року, який відповідає нормам діючого законодавства України, а тому породжує права та обов`язки сторін щодо надання та повернення позики. Розписками відповідача ОСОБА_2 підтверджується факт попереднього отримання коштів під Позивача: 1.10.2009 року на 5000 доларів США під 3% в місяць; 10.11.2009 року на 1000 доларів США під 3% в місяць; 05.03.2010 року на 6000 доларів США під 4% в місяць; 08.04.2010 року на 4500 доларів США під 3.5% в місяць; 04.07.2010 року на 1000 доларів США; 14.08.2010 року на 2000 доларів США під 3% в місяць.

В судовому порядку представником позивача не оспорювалися вищевказані письмові документи, про існування таких зобов`язань між сторонами свідчать письмові докази, які ретельно перевірені та досліджені судом, також не спростовані стороною відповідача. Проте представник відповідача зазначив про відсутність наразі будь-якої заборгованості з боку його довірених осіб, заборгованість наразі є погашеною. Однак стороною відповідача не надано будь-яких належних та допустимих доказів виконання зобов`язання за договором.

Відповідно до ч. 1 ст.1049ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, ч. 1 ст.1049ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року справа № 14-134цс18, постанові Верховного Суду від 08.02021 року справа № 266/3946/17.

Твердження сторони відповідача про те, що наявні підстави для застосування позовної давності, суд відхиляє з огляду на наступне.

Відповідно до ст.256ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами ст.257ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно вимог ч. 5 ст.261ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Проте, статтею 264ЦК визначено порядок переривання перебігу позовної давності.

Так, за приписами статті 264ЦК перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Встановивши, що строк повернення позики за договором від 14.08.2010 року було визначено у 12 місяців тобто - 14.08.2011 року, боржник ОСОБА_2 04.04.2014, тобто у межах трирічного строку позовної давності сплатив ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок погашення процентів, та в подальшому сплачував, як зазначено вище, і з періодичністю в межах трирічного строку позовної давності, та ці докази не спростовані стороною відповідача і є для суду належними, допустимими та достатніми доказами.

Тому суд погоджується з доводами позивача про відсутність законних підстав для застосування строків позовної давності.

Отже, в даному випадку суд вважає, що позовна вимога про стягнення боргу в розмірі 19500 доларів США заявлена цілком обґрунтовано, відповідач ОСОБА_2 у спростування вказаного позову не надав суду доказів про погашення боргових зобов`язань ОСОБА_1 .

Згідно вимог ч. 1 ст.1050ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

З огляду на викладене, вимоги до відповідача ОСОБА_2 підлягають повному задоволенню.

Щодо вимоги позивача до відповідача ОСОБА_3 про солідарне стягнення за договором позики суд зазначає наступне.

Відповідно до частини четвертоїстатті 65СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Тлумачення частини четвертоїстатті 65СК України вказує на те, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладений другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Лише поєднання вказаних умов дає підстави кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, та Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 569/2255/17 від 04 грудня 2019 року у справі № 235/5555/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 2-2093/10.

Як встановлено судом, і це не заперечують сторони, шлюб між відповідачами був зареєстрований 27.05.2011 р. у відділі ДРАЦС по м. Охтирка Охтирського міськрайонного управління юстиції у Сумській області, актовий запис №60, а розірваний згідно рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 04.02.2021 (справа №583/4644/20, пров. 2/583/177/21).

З огляду на дату укладення договору позики та на дати розписок за якими попередньо ОСОБА_2 отримував кошти у позивача, відповідачі на той час у шлюбі не перебували. Стороною відповідача не визнається та обставина, що на той час відповідачі проживали у цивільному шлюбі й отримані кошти були використані у інтересах сімї. Дану обставину не довів у судовому засіданні позивач, навіть не вказуючи про це у мотивувальній частині позовної заяви.

Крім того, відповідач ОСОБА_3 не була стороною договору позики, а її підпис у додатковій угоді до договору позики від 04.04.2014 свідчить лише про передачу нею коштів у рахунок відшкодування заборгованості за відсотками за свого чоловіка та будь-яким чином не свідчить про те, що вона погодилась прийняти на себе солідарне зобов`язання разом із своїм чоловіком.

З огляду на викладене вимоги до солідарне стягнення суми заборгованості із вказаного відповідача задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, у разі задоволення позову судовий збір та інші витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.

Встановлено, що позивачем були понесені витрати, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги, що підтверджується ордером від 04.07.2023, договором про надання правничої допомоги від 04.07.2023 р., розрахунковими квитанціями про оплату позивачем витрат за правничу допомогу на загальну суму 20000,00 грн.

Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).

Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, віднесено витрати на професійну правничу допомогу.

У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід`ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб`єктами права; вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п`ятий підпункту 3.1, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).

Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом. Витрати учасників судового процесу на професійну правничу допомогу відшкодовуються в порядку, визначеному законом (стаття 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року).

Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначено, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 141 ЦПК України.

Зокрема, частиною другою вказаної статті встановлено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19.

Зважаючи на те, що відповідачем клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу до суду не подано, правові підстави для самостійного зменшення розміру судових витрат у суду відсутні, суд вважає за доцільне стягнути з відповідача заявлені позивачем до стягнення судові витрати у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 5, 10 - 13, 133, 137, 141, 258, 259, 263- 265, 354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) борг в сумі 19500 (дев`ятнадцять тисяч п`ятсот) доларів США.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) понесені судові витрати пов`язані із сплатою судового збору 5703 гривні 60 копійок, та 20000 гривень на правничу допомогу, а всього - 25703 (двадцять п`ять тисяч сімсот три) гривні 60 копійок.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення суми заборгованості за договором позики відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Сумського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення. В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Охтирського міськрайонного суду Р.В.Сидоренко