Рішення № 118637084, 08.04.2024, Жовківський районний суд Львівської області

Справа № 461/8675/23

Провадження № 2/444/257/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2024 року м. Жовква

Жовківський районний суд Львівської області у складі:

головуючий суддя Мікула В. Є.

секретар судового засідання Садова І.З.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Жовква Львівської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до відповідача Львівської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку. Просить суд визнати за ним право приватної власності на земельну ділянку кадастровий номер №4622782300:07:000:0699 площею 0,0454 га. з підстав зазначених у позові.

Вважає, що його право на земельну ділянку підлягає захисту в судовому порядку, як наслідок просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 08.12.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

Позивач в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце проведення такого був повідомлений належним чином, однак подав на адресу суду письмову заяву, у якій просив справу розглядати у його відсутності. Зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить такі задовольнити, не заперечує проти ухвалення заочного рішення у справі.

Представник відповідача в судове засідання повторно не з`явився, хоча про дату, час та місце проведення такого був повідомлений належним чином.

На підставі ч. 3 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

У відповідності до вимог ст. 280 ЦПК України, у разі неявки у судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, відповідач не подав відзив, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

А тому суд постановив провести по справі заочний розгляд та ухвалити заочне рішення.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПКУкраїни, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі фіксування судового процесу за допомогоюзвукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Вивчивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ч. 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до положень ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 27 жовтня 1995 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі продажу дерев`яного садового будинку, що знаходиться в садовому товаристві «Восток» в АДРЕСА_1 (станом на час укладення договору).

Вказаний садовий будинок загальною площею 12,6 кв.м. належав продавцеві, ОСОБА_2 на підставі довідки, виданої садівничим товариством «Восток» 17 жовтня 1995 року та реєстрація права власності здійснена у Львівському міжміському бюро технічно інвентаризації 25 жовтня 1995 року за №6. Садовий будинок розташований на приватизованій земельній ділянці розміром 0.0453 га, про що зазначено в договорі.

Договір купівлі-продажу садового будиночка посвідчено державним нотаріусом Жовківської державної нотаріально контори Львівської області Галань Г.О. та зареєстрований в реєстрі за № 3440.

20 листопада 1995 року виготовлено технічний паспорт на садовий будинок АДРЕСА_2 та видано реєстраційне посвідчення ОСОБА_1 про належність вказаного об`єкта нерухомості ОСОБА_1 . Внесено відповідний запис в реєстрову книгу №1 за реєстровим номером 6.

В договорі купівлі-продажу вказано, що зазначений об`єкт нерухомості знаходиться на земельній ділянці площею 0,0454 га. Вказана земельна ділянка належала продавцю нерухомості ОСОБА_2 на підставі державного акту на право приватної власності на землю, виданого та зареєстрованого 7 вересня 1995 року в Книзі записів державний актів на право приватної власності на землю за № 1033. Земельна ділянка надавалась ОСОБА_2 у приватну власність на підставі рішення Грибовицької сільської ради від 30 березня 1994 року .

На даний час вказана земельна ділянка сформована згідно розробленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі ( на місцевості) 4 травня 2023 року.

18 травня 2023 року земельна ділянка зареєстрована Відділом № 8 Управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

Вказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 4622782300:07:000:0699.

Згідно Довідника показників нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь в Україні, вартість земельної ділянки обраховано відповідно до даних довідника показників нормативно-грошової оцінки станом на 01.01.2021 по категорії земель - багаторічні насадження і становить 1 227, 23 грн. (вартість 1 га - 27091,21, площа земельної ділянки 0,0453 га).

Однак, при зверненні до державного реєстратора з приводу реєстрації права власності на земельну ділянку, 26.05.2023 державним реєстратором Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради відмовлено в проведенні реєстраційних дій в зв`язку з тим, що подані заявником документи не дають змоги встановити набуття права власності на земельну ділянку.

Відповідно вимог ст.6 ЗК України (в редакції від 18.12.1990), громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);садівництва;дачного і гаражного будівництва.

Згідно зі ст.30 ЗК України (в редакції станом на час укладення договору купівлі-продажу), при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

Згідно з вимогами частин першої та другої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлі чи споруди, або їх частини стає власником відповідної земельної ділянки, або її частини на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, яким засвідчує його право власності.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, то згідно вищевикладених правових норм набув право власності на земельну ділянку, на якій розташоване належне йому домоволодіння.

Відповідно до статті 17 Закону України « Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини » суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейська конвенція з прав людини) (далі- Конвенція) та практику Суду як джерело права.

Крім цього, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України№ 475/97-ВР від 17 липня 1997 року та з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому, розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.153 ЗК України (в редакції 2001 року), ст.321 ЦК України (редакції 2003 року), ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 392 ЦК України (редакції 2003 року) власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Нормою ст.16 ЦК України в якості одного із способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено визнання права. Аналогічні положення містить норма ст.152 ЗК України (в редакції 2001 року).

На час на буття позивачем права на спадщину, перехід права власності на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній жилий будинок, будівлю або споруду урегульовано нормами ст.ст.377, 381, 1225 ЦК України (редакції 2003 року) та ст.ст.120, 125 ЗК України (в редакції 2001 року). Зазначені норми, в першу чергу ст.120 ЗК України (в редакції 2001 року), закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За вказаною нормою земельного законодавства визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК України (в редакції 2001 року) у поєднанні з нормою ст.125 ЗК України (в редакції 2001 року) слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у ч. ст.120 ЗК України (в редакції 2001 року), особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою володів попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на право власності всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

Наведена правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 березня 2019 року по справі № 514/1571/14-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №263/6022/16-ц, від 16 червня 2020 року по справі №689/26/17, а також правовими висновками, викладеним у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року по справі №464/1663/18, від 23 вересня 2020 року по справі №1519/2-572/11, від 23 вересня 2020 року по справі №369/10454/16-ц, від 23 вересня 2020 року по справі №127/13276/17, від 01 жовтня 2020 року по справі №752/7311/13-ц, від 05 жовтня 2020 року по справі №158/1717/18, від 07 жовтня 2019 року по справі №490/8388/17, від 07 жовтня 2020 року по справі №520/341/16-ц, від 20 жовтня 2020 року по справі №608/1713/17.

Враховуючи встановлені обставини та досліджені докази суд приходить до висновку, що право позивача на земельну ділянку підлягає захисту в судовому порядку, як наслідок позовні вимоги підлягають задоволенню.

Зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, встановлені судом обставини свідчать про те, що у суду є всі підстави для задоволення позовних вимог позивача.

Керуючись статтею 23, ч. 3 ст. 200, ч. 4 ст. 206, ч. 2 ст. 247, статтями 258, 259, 264, 265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ :

Позов задовольнити повністю.

Визнати право приватної власності за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на земельну ділянку кадастровий номер №4622782300:07:000:0699 площею 0,0454 га.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне рішення складено 08.04.2024 року.

Суддя: Мікула В. Є.