Рішення № 117919446, 25.03.2024, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

25.03.2024 р. справа №520/1058/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)простягнення середнього заробітку за час розрахунку при звільненні,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про стягнення з Головного управління Національної поліції в Харківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20.882,20 грн. (двадцять тисяч вісімсот вісімдесят дві гривні 20 копійок).

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що з боку суб"єкта владних повноважень мала місце затримка в остаточному повному розрахунку при звільненні (платіж проведено 31.01.2023р. в розмірі 39.132,48 грн, 27.05.2023 в розмірі 6.258,48 грн,, 17.12.2023р. у сумі 1.976,41грн.) у зв`язку із чим має бути виплачений середній заробіток за час такої затримки.

Відповідач з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив про відсутність вини як обов`язкового елементу складу правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України. Також зазначив, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки, можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя. Посилаючись на дані, розміщені на офіційному сайті Національного банку України, зазначає, що на дату остаточного розрахунку з позивачем розмір облікової ставки НБУ становив 15% річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів у розмірі 1976,41 грн, 15% від цієї суми становитиме 296,46 грн, тобто 2,39 грн. за день затримки розрахунку (1976,41/826). Враховуючи, що період затримки виплати цієї суми становить 6 місяців (181 днів), приблизний середній заробіток за затримку виплати цієї суми при звільненні становитиме 432,59 грн (2,39*181), який відповідач вважає обґрунтованим.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

В період часу з 05.03.2017 по 27.09.2021 заявник проходив службу в підрозділах ГУНП в Харківській області Національної поліції України.

Наказом Головного управління Національної поліції в Харківській області від 24.09.2021 №560/ос «по особовому складу», звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 (0130191), слідчого відділення розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності слідчого відділу Харківського районного управління поліції №3 ГУНП в Харківській області, з 27.09.2021р..

Отже, датою звільнення заявника із служби в поліції є 27.09.2021р.

За викладеними у відзиві на позов твердженнями суб"єкта владних повноважень при звільненні з поліції заявнику було виплачено грошове забезпечення у сумі - 10.537,37грн. (оклад за посадою - 2.160,00грн., оклад за спеціальним званням - 1.440,00грн., надбавка за стаж служби - 720,00грн., надбавка за специфічні умови проходження служби - 1.728,00грн., премія - 5.388,83грн., індексація - 1.284,66 грн.). З урахуванням утримання військового збору сума до виплати склала - 10.346,55 грн. У жовтні 2021 року нараховано компенсацію за невикористану щорічну чергову оплачувану відпустку у розмір 2.965,10 грн., доплату за роботу в нічний час за вересень в сумі 57,27 грн. З урахуванням утримання 1,5% військового збору перераховано 28.10.2021р. заявнику 2.977,03 грн.

За викладеними у позові твердженнями, після звільнення з Національної поліції України, ОСОБА_1 встановлено, що відповідачем порушено його права та внаслідок не проведення в певний період часу індексації грошового забезпечення, внаслідок безпідставного не нарахування надбавки за роботу в умовах режимних обмежень, не здійснення доплати за службу в нічний час, не повної компенсації не використаної відпустки та не виплати додаткової доплату до грошового забезпечення, останній не в повному обсязі отримував заробітну плату. Не погодившись із повнотою розрахунку при звільненні зі служби в Національній поліції України, позивач звернувся до суду з позовом.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2022 по справі №520/8062/22 позов було задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 05.03.2017 по 31.10.2017; зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05.03.2017 по 31.10.2017; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо не встановлення, не нарахування та не виплати ОСОБА_1 надбавки за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% у період з 23.11.2017 по 05.12.2019, у розмірі 10% у період з 05.12.2019 по 27.09.2021; зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області встановити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% у період з 23.11.2017 по 05.12.2019, у розмірі 10% у період з 05.12.2019 по 27.09.2021; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 додаткової доплати до грошового забезпечення за періоди: грудень 2020 року, з 18 лютого 2021 року по 27 вересня 2021 року, у відповідності до положень постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2020 №375; зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області здійснити у відповідності до положень постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2020 №375 нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткову доплату до грошового забезпечення за періоди: грудень 2020 року, з 18 лютого 2021 року по 27 вересня 2021 року у повному обсязі; визнано протиправними дії Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо невиплати при звільненні ОСОБА_1 , грошової компенсації за невикористані 30 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік 15 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік, 9 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік, 17 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік; зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , грошової компенсації за невикористані 30 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2017 рік, 15 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2018 рік, 9 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2019 рік, 17 днів щорічної чергової оплачуваної відпустки за 2020 рік, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 у повному обсязі доплати за службу в нічний час у розмірі 35 відсотків посадового окладу з розрахунку за кожну годину служби в нічний час за період з 05.03.2017 по 27.04.2020; зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 у повному обсязі доплату за службу в нічний час у розмірі 35 відсотків посадового окладу з розрахунку за кожну годину служби в нічний час за період з 05.03.2017 по 27.04.2020.

За викладеними у відзиві на позов твердженнями суб"єкта владних повноважень 31.01.2023р. на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2022 по справі №520/8062/22 ГУ НП в Харківській області здійснило нарахування та виплату позивачеві - 39.132,48 грн. У подальшому ГУ НП в Харківській області 27.05.2023 здійснило нарахування та виплату позивачеві компенсації невиплаченої частини щорічної чергової оплачуваної відпустки у кількості 15 днів за 2017 рік в розмірі 6.258,48 грн.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.08.2023 апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Харківській області - залишено без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2022 по справі №520/8062/22 залишено без змін.

Після прийняття зазначеної постанови (а саме: 17.12.2023р.) відповідачем було здійснено нарахування та виплату позивачеві додаткової доплати до грошового забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2020 №375 за період з 01.12.2020 по 31.12.2020 та з 18.02.2021 по 27.09.2021 у сумі 990,24 грн та доплати за службу в нічний час за період з 05.03.2017 по 27.04.2020 у сумі 1.016,27 грн. Загальна сума зарахування складає 1.976,41 грн ( з урахуванням утримання 1,5% військового збору).

Згідно з наданою суб"єктом владних повноважень на вимогу суду довідкою про доходи заявника від 29.01.2024р. №81 розмір середньоденного грошового забезпечення заявника як поліцейського за період липень 2021р.-серпень 2021р. складає - 309.77грн. (липень 2021р. - 9.395,63 грн, серпень 2021р. - 9.810,37 грн).

Водночас із цим, за викладеними у позові власними обчисленнями заявника розмір середньоденного грошового забезпечення поліцейського складає - 369,00грн. (грошове забезпечення за липень 2021р. у сумі 14.895,37грн. + грошове забезпечення за серпень 2021р. у сумі 7.988,78грн.) / (31 календарний день липня 2021р. + 31 календарний день серпня 2021р).

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної поліцейської служби унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про Національну поліцію".

Приписами спеціальних актів права, а саме: ст.94 Закону України "Про Національну поліцію", постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015р. №988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції", Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських (затверджені наказом МВС України 06.04.2016р. №260; далі за текстом - Порядок №260) не визначено ані моменту виникнення у суб"єкта владних повноважень обов"язку проведення остаточного розрахунку з поліцейським під час звільнення зі служби (окрім такого платежу як одноразова грошова допомога при звільненні, котра у силу ст.102 Закону України "Про національну поліцію" підлягає виплати вже після настання події припинення поліцейської служби) та не врегульовано питання з приводу виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку із поліцейським при звільненні із служби.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження служби у поліції не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із поліцейськими при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України.

Положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтю 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 КЗпП України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.

Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця; 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за звільненням календарної дати до попередньої календарної дати перед здійсненням остаточного розрахунку.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк служба заявника у поліції була припинена 27.09.2021р., у той час як платіж за рішенням суду у справі №520/8062/22 був проведений суб`єктом владних повноважень лише 17.12.2023 р. у сумі 1.976,41 грн.

Суд наголошує, що запроваджений Законом України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" грошовий платіж у вигляді компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом, тобто за своєю правовою суттю не є винагородою за виконану роботу (не є оплатою праці/служби). Тому саме цей платіж не може бути кваліфікований у якості складового елемента грошового забезпечення військовослужбовця.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що і вимога про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення), і вимога про стягнення компенсації втрати частини доходу від несвоєчасної виплати заробітної плати (грошового забезпечення) до викладення ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підлягали заявленню до суду зацікавленою особою без обмеження жодним строком, але вимога публічного службовця про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні згідно з ч.5 ст.122 КАС України могла бути заявлена протягом 1 місяця від настання події фактичної виплати будь-якої грошової суми, котра кваліфікується як частина заробітної плати (грошового забезпечення, тобто винагороди за виконану роботу (оплату праці/служби).

Згідно з ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ з урахуванням на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) строк заявлення таких вимог може бути збільшений до 3 місяців від дати проведення платежу.

У спірних правовідносинах склад правопорушення за ознаками ст.117 Кодексу законів про працю України припинив фізичне існування - 17.12.2023р. із настанням події виплати заявникові платежу за рішенням суду у справі №520/8062/22 у сумі 1.976,41 грн.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна служба заявника була припинена - 27.09.2021р., а додаткову доплату до грошового забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2020 №375 за період з 01.12.2020 по 31.12.2020 та з 18.02.2021 по 27.09.2021 у сумі 990,24 грн та доплату за службу в нічний час за період з 05.03.2017 по 27.04.2020 у сумі 1.016,27 грн у загальній сумі 1.976,41 грн була проведена суб"єктом владних повноважень - 17.12.2023р.

Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 28.09.2021р.-16.12.2023р. складає 809 днів (94 дні 2021 року, 365 днів 2022 року, 350 днів 2023 року), позаяк календарний день припинення служби в поліції (27.09.2021р.) та календарний день отримання виплати (16.12.2023р.) не підлягають включенню до періоду існування невиконаного зобов`язання з виплати компенсації.

Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

За правилами п.9 та п.20 розділу І Порядку №260 в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення поліцейського бере участь така величина як календарний день місяця.

Згідно з приєднаними до справи копіями довідок про грошове забезпечення заявника з січня 2021 року по 27 вересня 2021 року середньоденне грошове забезпечення заявника за два повні календарні місяці перед настанням події припинення публічної військової служби складає - 369,10 грн. ((14895,37грн. за липень 2021р. + 7988,75грн. за серпень 2021р.) / (31 день липня 2021р. + 31 день серпня 2021р.)).

Оскільки саме такі розрахунки викладені у позові заявника, то суд під час розгляду справи провадить обчислення із використанням указаного показника середньоденного грошового забезпечення.

Суд підсумовує, що: публічна служба заявника була припинена - 27.09.2021р.; виплата боргу була проведена - 17.12.2023р.; показник тривалості затримки розрахунку при звільненні склав - 809 днів; згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ максимальний показник тривалості час затримки розрахунку при звільненні обмежений у 6 місяців, що у спірних правовідносинах складає 182 дні; сума боргу (тобто недоплати) склала - 1.976,41 грн; матеріали справи містять об"єктивні дані про те, що розмір виплаченого на дату звільнення грошового забезпечення заявника склав - 13.323,58грн.; розмір середньоденного грошового забезпечення складає - 369,10 грн.; умовний арифметичний показник середнього грошового забезпечення може складати - 298.521,00 грн. (до утримання належних податків, зборів, внесків).

Разом із тим, за правовою позицією постанов Верховного Суду від 23.12.2020р. по справі №825/1732/17 та від 14.04.2021р. №620/1487/20 стосовно визначення арифметичного розміру суми компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід застосовувати алгоритм обчислень, коли має бути досягнута пропорційність між розміром відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України та між розміром невиплачених найманому працівникові грошових сум (тобто боргу) з урахуванням того, що всі належні при звільненні грошові суми становлять сто відсотків і стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таке тлумачення суті міри юридичної відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України цілком корелюється із правовими позиціями, сформульованими у постанові Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17.

За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення розміру відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України, слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.

Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення субєктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.

До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".

Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував на не виплатив середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ.

Розмір означеного платежу дорівнює - 67.545,30 грн. (369,10грн. середньоденного заробітку за два повні календарні місяці роботи (служби) перед настанням події припинення публічної військової служби * 183 дні затримки розрахунку при звільненні як присікального шестимісячного строку).

З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, що вплинули затримку розрахунку.

Суд враховує, що у випадку застосування загального порядку обчислення компенсації, наведений підхід призведе до значного перевищення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні над сумою заборгованих виплат. За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне застосувати принцип пропорційності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає відшкодуванню на користь позивача.

Водночас, запропонований Верховним Судом у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний чи обов`язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.

Окремо суд зважає, що з низки несвоєчасно проведених суб"єктом владних повноважень грошових платежів на користь заявника з виплати грошового забезпечення поліцейського (а саме: 31.01.2023р. в розмірі 39.132,48 грн, 27.05.2023р. в розмірі 6.258,48 грн,, 17.12.2023р. у сумі 1.976,41грн.) під дію ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ підпадає виключно платіж 17.12.2023р. у сумі 1.976,41грн.

Тому решта платежів (а саме: 31.01.2023р. в розмірі 39.132,48 грн, 27.05.2023р. в розмірі 6.258,48 грн,) не може брати участі в обчисленнях розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, виходячи з принципу справедливості та пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача присудження на користь заявника не 67.545,30 грн. (величина обчисленого показника середнього заробітку), а 1.976,41грн. як сума недоплати грошового забезпечення поліцейського, вимога про виплату середнього заробітку під час затримки розрахунку при звільненні була заявлена у межах ст.233 Кодексом законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ.

Суд вважає саме такий розмір компенсації справедливою мірою майнової відповідальності суб"єкта владних повноважень з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022р. повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, потреба у відсічі якої об"єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу, у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих поліцейських, які наразі ціною власного життя і здоров"я боронять Батьківщину від ворогів, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.

Стосовно способу захисту порушеного права заявника суд зазначає, що згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тлумачення змісту ст.13 Конвенції наведено у низці рішень Європейського суду з прав людини, зокрема: у рішенні від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом; у рішенні від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії" указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" наголошено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними; у рішенні від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" визначено, що обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, адже протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Отже, для реального та найшвидшого відновлення суб`єктивного права громадянина на одержання грошових платежів у належному розмірі суб"єкта владних повноважень повинен вчинити власне волевиявлення з приводу призначення виплати (допомоги тощо) та негайно після настання цієї події ініціювати або процедуру перерахування безготівкових коштів у власність зацікавленої особи (у разі достатності власних фінансових ресурсів для проведення виплати), або процедуру отримання від розпорядника публічних коштів вищого рівня додаткових асигнувань для виконання прийнятого рішення в частині проведення платежів.

Застосування у даному конкретному випадку такого способу захисту порушеного права як стягнення коштів (за відсутності окремого та чітко визначеного джерела виплати) об"єктивно здатне призвести до порушення права невизначеного кола інших осіб на отримання від суб"єкта владних повноважень поточних платежів з оплати праці (винагороди за службу).

Тому суду належить застосувати ч.2 ст.5 і ч.2 ст.9 КАС України, вийти за межі позову і надати праву заявника захист у спосіб, котрий сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ПТ №3258 та ордер серії АХ №1166569, які жодним чином не підтверджують обсяг наданої адвокатом правничої допомоги.

Інших доказів на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу, зокрема договору про надання правової допомоги, розрахунку суми, акту виконаних послуг, платіжної квитанції усупереч ч.2 ст.79 та ч.4 ст.161 КАС України заявником до матеріалів справи подано не було.

За таких обставин, суд не знаходить підстав для стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 10.000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі предмету позову.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період 28.09.2021р.-16.12.2023р. у сумі 1.976,41 (одна тисячі дев`ятсот сімдесят шість) грн 41 коп.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Харківській області (ідентифікаційний код - 40108599; місцезнаходження - вул. Жон Мироносиць, буд. 5, м. Харків, 61002) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_1 , місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) 322,99 грн (триста двадцять дві) грн. 99 коп. у якості компенсації витрат на оплату судового збору.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко