Рішення № 117884326, 18.03.2024, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2024 рокуСправа №160/601/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відповідача-1: Державної судової адміністрації України, відповідача-2: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровської області про визнання протиправними дій та стягнення недоотриманої суддівської винагороди, визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача-1: Державної судової адміністрації України, відповідача-2: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровської області, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області та Державної судової адміністрації щодо нарахування та виплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (включно) із застуванням обмеження нарахування;

- стягнути з Державної судової адміністрації України на користь судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду у сумі 112 829,60 (сто дванадцять тисяч вісімсот двадцять дев`ять) гривень шістдесят копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (включно);

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за періоди перебування на лікарняних (та травма - окрема графа виплат) з 28 серпня 2020 року по 30 вересня 2021 року, виходячи із суддівської винагороди, яка виплачувалась за період з 18 квітня 2020-го по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмежень;

- зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за періоди перебування на лікарняних (та травма - окрема графа виплат) з 28 серпня 2020 року по 30 вересня 2021 року, виходячи із суддівської винагороди, яка підлягала виплаті за період з 18 квітня 2020-го по 27 серпня 2020 року без застосування обмежень, із урахуванням фактично виплачених сум;

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року, з 1 січня 2022 року, з 1 січня 2023 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп;

- зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату (з урахуванням фактично виплачених сум) суддівської винагороди (включаючи періоди перебування на лікарняних (та травма - окрема графа виплат), у відпустках, інших днях відпочинку (відгулах), відрядженнях, інших виплат), матеріальної допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року, а саме 2 270 грн. 00 коп., на 01 січня 2022 року в сумі 2 481 грн. 00 коп., на 01 січня 2023 року в сумі 2684 грн. 00 коп., щомісячної доплати за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що відповідачем 1, 2 протиправно здійснено фінансування його суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-ІХ (далі Закон № 294) із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, а не відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі Закон № 1402). Наведене призвело до неперерахування та невиплати Юр`ївським районним судом Дніпропетровської області, у якому працює позивач, суддівської винагороди у загальному розмірі 112 829, 60 грн. Позивач наголошує на тому, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 у справі № 10-р/2020, зокрема, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України» на 2020 рік, а тому застосування відповідачем 1,2 обмеження під час виплати за вказаний період суддівської винагороди є порушенням її конституційних прав та гарантій незалежності як судді. Зазначено, що при визначенні розміру виплат за період перебування на лікарняному (та травма - окрема графа виплат) відповідно до діючого законодавства враховуються виплати за попередні 12 місяців, які передують місяцю перебування на лікарняному. Зважаючи на те, що відповідачами було застосовано до позивача обмеження за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року ОСОБА_1 недоотримав належні виплати, дане негативно (в бік зменшення) відобразилося на оплаті йому періодів перебування на лікарняних з 28.08.2020 року по 31.09.2021 року.

Також позивачем вказано на протиправність дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати суддівської винагороди за період з 01.01.2021 року по 31.12.2023 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01.01.2021 в розмірі 2102,00 грн. Позивач вважає, що розмір суддівської винагороди яку він отримує повинен обчислюватися, виходячи із встановленого на 01.01.2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270 гривень, з 01.01.2022 року по 31.12.2022 року виходячи із встановленого на 01.01.2022 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2481 гривні, за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року виходячи із встановленого на 01.01.2023 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2684 гривні.

На думку позивача, застосування відповідачем спеціального прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді є неправомірним та суперечить Закону України "Про судоустрій та статус суддів", Закону України "Про прожитковий мінімум", які не передбачають встановлення окремого розміру прожиткового мінімуму для обчислення суддівської винагороди.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.01.2024 року відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

22.01.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 просив в задоволенні позову відмовити. Вказав, що відповідно до частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежується максимальним розміром 47230 грн на місяць.

Також вказав, що відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода, регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Разом з тим, у частині третій цієї статті визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України» на 2021 рік" від 15.12.2020 № 1082-ІХ (далі - Закон № 1082-ІХ) встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 гривні.

Зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2022 рік Законом України «Про Державний бюджет України» на 2022 рік" від 02.12.2021 № 1928-ІХ (далі - Закон № 1928-ІХ), та на 2023 рік - Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03.11.2022 № 2710-ІХ (далі - Закон № 2710-IХ).

В Законах № 1082-ІХ, № 1928-ІХ та №2710-ІХ законодавцем конкретизовано перелік працездатних осіб та встановлено окремі розміри прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, що у спірному випадку (для суддів) не суперечить Конституції України та Закону № 1402-VIII.

Аналіз такого правового регулювання дає підстави для висновку про те, що законодавець чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, установлений на 01 січня відповідного календарного року.

При цьому порівняльний аналіз змісту норм пункту 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII та статті 7 Закону № 1082-ІХ, Закону № 1928-IХ, Закону №2710-ІХ (в частині встановлення розміру прожиткового мінімуму, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді) дає підстави для висновку, що норму пункту 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402- VIII та норму статті 7 Закону №1082-ІХ, Закону № 1928-ІХ, Закону №2710- IX (у вказаній частині) викладено в різному формулюванні, але при однаковому розумінні розміру прожиткового мінімуму, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, тобто за обома цими нормами базовий розмір посадового окладу судді визначається з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлений станом на 01 січня 2021 року, на 01 січня 2022 року та також на 01 січня 2023 року.

Таким чином, наявність в статті 7 Закону №1082-ІХ, Закону №1928-ІХ та Закону № 2710-ІХ формулювання «який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» лише вказує на випадок застосування такого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2021 року, на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, в контексті якого вжито це формулювання.

Так, Законом № 1402-VІІІ врегульовано розмір суддівської винагороди, який передбачає кількісну складову прожиткових мінімумів.

Також, слід зазначити, що кількісна складова прожиткового мінімуму не зменшувалася, та не змінювалася ні в 2021, ні в 2022 та ні в 2023 роках.

Розрахунок фактичного розміру прожиткового мінімуму врегулюється виключно Законом України «Про державний бюджет України» на відповідний рік.

Таким чином, позивачу як нараховувалося, так і виплачувався 30 прожиткових мінімумів, встановлених Законом № 1402-VIII.

Разом з тим, зазначені Закони № 1082-ІХ, 1928-ІХ та № 2710-ІХ в судовому порядку не скасовувалися, неконституційними не визнавалися та є чинними.

Зазначено, що фінансування за КЕКВ 2113 «Суддівська винагорода» у 2021 роді, у 2022 році та також у 2023 рік, здійснювалась згідно, затвердженого Державною судовою адміністрацією України кошторису (зі змінами) та плану асигнувань на 2021 рік, 2022 рік і 2023 рік.

Кошторисом ТУ ДСА України в Дніпропетровській області на 2021 рік, на 2022 рік та на 2023 рік, затвердженим ДСА України, видатки на оплату праці у т.ч. суддівської винагороди, передбачені виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб в сумі 2102,00 гри, з урахуванням ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» , та ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».

Таким чином, Територіальне управління, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2021, 2022, 2023 рік). Також відповідач-2 у відзиві вказав про пропуск позивачем строку звернення до суду.

12.02.2024 року до суду від Державної судової адміністрації України надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач 1 просить суд відмовити в задоволенні позову. Вказав, що за змістом частин першої та другої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативноправовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.

Водночас, Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі Закон № 553- IX), який набрав чинності 18 квітня 2020 року, було внесено зміни до Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі Закон № 294-IX) та, зокрема, доповнено його статтею 29.

Частинами першою та третьою статті 29 Закону № 294-IX (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-IX) було встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

Таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежується максимальним розміром.

Щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2 102,00 грн. вказав, що відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода, регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно- правовими актами.

Разом з тим, у частині третій цієї статті визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України» на 2021 рік" від 15.12.2020 № 1082-ІХ (далі - Закон № 1082-ІХ) встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 гривні.

Зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2022 рік Законом України «Про Державний бюджет України» на 2022 рік" від 02.12.2021 № 1928-ІХ (далі - Закон № 1928-ІХ), та на 2023 рік - Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03.11.2022 № 2710-ІХ (далі - Закон № 2710-IХ).

Також, слід зазначити, що кількісна складова прожиткового мінімуму не зменшувалася, та не змінювалася ні в 2021, ні в 2022 та ні в 2023 роках.

Так, Законом № 1402-VІІІ врегульовано розмір суддівської винагороди, який передбачає кількісну складову прожиткових мінімумів.

Розрахунок фактичного розміру прожиткового мінімуму врегулюється виключно Законом України «Про державний бюджет України» на відповідний рік.

Таким чином, позивачу як нараховувалося, так і виплачувався 30 прожиткових мінімумів, встановлених Законом № 1402-VIII.

Разом з тим, зазначені Закони № 1082-ІХ, 1928-ІХ та № 2710-ІХ в судовому порядку не скасовувалися, неконституційними не визнавалися та є чинними.

Також відповідач-1 у відзиві вказав про пропуск позивачем строку звернення до суду

Третя особа не скористалась наданим правом на подачу пояснень щодо позову у встановлений судом строк.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом з матеріалів справи встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» № 391/2013 від 25 липня 2013 року ОСОБА_1 було призначено на посаду судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області строком на п`ять років.

Наказом голови Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області № 9-к від 06 серпня 2013 року позивача зараховано до штату Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області.

Відповідно до наказу голови Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 11.12.2018 № 67-к позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу.

Указом Президента України «Про призначення судді» №173/2020 від 12 травня 2020 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області.

Наказом голови Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 06.08.2020 № 68-к позивачу встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу з 07.08.2020 року.

Судом встановлено, що за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (включно) позивачу була нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України» на 2020 рік із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.

Відповідно до довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області від 27.12.2023 року № Б-с-1160 сума обмеження суддівської винагороди судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за період з квітня по серпень 2020 року у зв`язку із дією «обмеження на карантин» складає 112 829,60 грн.

Крім того, з матеріалів справи судом встановлено, що обчислення суддівської винагороди позивача з січня 2021 року по 31 грудня 2023 року було у здійснено відповідності до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, на рівні 2102,00 грн.

Вважаючи дії відповідачів щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмеження - 10 розмірів мінімальної заробітної плати та щодо здійснення нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 грн протиправними, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Щодо щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмеження - 10 розмірів мінімальної заробітної плати, суд зазначає наступне.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закону № 1402-VIII), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII, суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII, встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 135 Закону № 1402-VIII, до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків; більше 5 років - 20 відсотків; більше 10 років - 30 відсотків; більше 15 років - 40 відсотків; більше 20 років - 50 відсотків; більше 25 років - 60 відсотків; більше 30 років - 70 відсотків; більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Цілком таємно», - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Таємно», - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (ч. 8 ст. 135 Закону №1402-VIII).

Відповідно до частини дев`ятої статті 135 Закону № 1402-VIII, обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016, Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі №1-2/2013, Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

У рішенні від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

Така позиція Конституційного Суду України узгоджується з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Аналіз вищевказаних положень дає підстави суду дійти висновку про те, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з приписом частини другої статті 130 Конституції України, в силу якої розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, суд зазначає, що 12.03.2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» від 11 березня 2020 року № 211, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29.

Статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

Як встановлено судом з матеріалів справи, позивачу, суддівська винагорода нарахована та виплачена з урахуванням обмежень, встановлених Законом України №553-ІХ від 13.04.2020.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

Зокрема, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Враховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

В рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 року №10-р/2020 також констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.

Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).

Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Крім цього, Конституційний Суд України зауважив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.

Як встановлено судом, єдиною причиною недоплати позивачу суддівської винагороди за період з квітня 2020 року по вересень 2020 року стало застосування обмеження встановленого Законом № 553-ІХ.

Отже, протиправні дії не були наслідком внесених змін у кошторис бюджетної установи, а їх неправомірність обумовлена тим, що вони ґрунтувалися на помилковому застосуванні норм матеріального Закону при визначенні розміру суддівської винагороди, а саме не застосуванні статті 135 Закону № 1402-VIII.

На підставі вище викладеного, суд приходить до висновку, що здійснивши нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року з обмеженнями, передбаченими ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами внесеними Законом № 553-ІХ від 13.04.2020, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області вчинило протиправні дії, а відтак позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Щодо способу захисту прав позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до Інструкції щодо застосування кодів економічної класифікації видатків бюджету, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 12.03.2012 №333, виплата суддівської винагороди як і заробітної плати працівникам апарату суду, у 2020 році здійснювалась за кодом економічної класифікації видатків 2111 «Заробітна плата».

Відповідно до частини 1 статті 22 Бюджетного кодексу України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Частиною1 статті 23 Бюджетного кодексу України передбачено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Відповідно до частини 2 цієї правової норми бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Суд зазначає, що у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року позивачу суддівська винагорода нараховувалася та виплачувалась з урахуванням обмежень, встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням змін, внесених Законом від 13.04.2020 №553-IX.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Пунктом 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Зважаючи на викладене, враховуючи, що право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від виконання обов`язків державними органами в частині врахування внесених змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, враховуючи вимоги позовної заяви, суд вважає, що в даному випадку, належним способом захисту порушеного права позивача є стягнення суддівської винагороди на користь позивача у розмірі 112 829,60 грн. з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень встановлює Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 № 4901-VI (далі - Закон №4901-VI), частиною першої статті 3 якого встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (далі - Порядок №845).

Відповідно до пункту 25 Порядку №845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-IX затверджено бюджетну програму «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» за кодом 0501150.

Відтак, виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості згідно з чинним законодавством України Державною судовою адміністрацією України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період.

У постанові від 03 березня 2021 року (справа № 340/1916/20) Верховний Суд дійшов висновку, що у справах про виплату недоотриманої суддівської винагороди (заборгованості) суд першої інстанції повинен встановити, серед іншого, розмір заборгованості яка підлягає стягненню.

Судом з матеріалів справи встановлено, що розмір суддівської винагороди, що не виплачений позивачу за період з квітня 2020 року по 27.08.2020 року у зв`язку із застосуванням неправомірного обмеження становить 112 829,60 грн.

При цьому стягнення на користь позивача суми нарахованої, але не виплаченої суддівської винагороди повинно супроводжуватися утриманням із цієї суми при їх виплаті передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно у розмірі 112 829,60 грн підлягають задоволенню.

Щодо нарахування та виплати суддівської винагороди з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2021 року величиною 2270,00 грн., 1 січня 2022 року - 2481,00 грн та 1 січня 2023 року - 2684,00 грн, суд зазначає наступне.

Суд враховує, що Верховний Суд у постановах від 10.11.2021 у справі № 400/2031/21, від 30.11.2021 у справі №360/503/21 вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 135 Закону №1402-VIII та статті 7 Закону №1082-IX при обчисленні суддівської винагороди, які у подальшому були підтримані Верховним Судом у постановах від 02.06.2023 у справі №400/4904/21, від 13.07.2023 у справі № 280/1233/22, від 24.07.2023 у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 у справі № 120/2006/22-а та від 26.07.2023 у справі № 240/2978/22.

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Суд зазначає, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом - Законом України від 02.06.2016 № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів (далі по тексту Закон № 1402-VIII), гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 № 11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

У преамбулі Закону №1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Згідно з частиною другою статті 4 Закону №1402-VIII зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України Про судоустрій і статус суддів.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

З 30.09.2016 набрали чинності зміни, унесені до Конституції України, згідно із Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі по тексту - Закон № 1401-VIII).

Законом №1401-VIII, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище, і вперше закріплено спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій.

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 135 Закону №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Згідно з частино першою статті 136 Кодексу адміністративного судочинства України суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України від 15.07.1999 № 966-XIV Про прожитковий мінімум, відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

Зі змісту означеної норми Закону №966-XIV вбачається, що у ній закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.

Водночас статтею 7 Закону №1082-ІХ установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2189 гривень, з 1 липня - 2294 гривні, з 1 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:

працездатних осіб: з 1 січня - 2270 гривень, з 1 липня - 2379 гривень, з 1 грудня - 2481 гривня;

працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.

Статтею 7 Закону №1928-IX установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:

працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні;

працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.

Статтею 7 Закону №2170-ІХ установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:

працездатних осіб - 2684 гривні;

працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.

Слід зазначити, що зміни до Закону №1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року для цілей визначення суддівської винагороди, немає.

Водночас Законом № 1928-IX фактично змінено складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII.

Однак, означений Закон № 1928-IX не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Згідно з позицією Верховного Суду у цій категорії спорів Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII (постанови від 10.11.2021 у справі № 400/2031/21, від 30.11.2021 у справі №360/503/21, від 02.06.2023 у справі №400/4904/21, від 13.07.2023 у справі № 280/1233/22, від 24.07.2023 у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 у справі № 120/2006/22-а та від 26.07.2023 у справі № 240/2978/22).

Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 (2270,00 грн), на 01.01.2022 (2481,00 грн) та на 01.01.2023 (2684,00 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді станом на 01.01.2021 року - 2270,00 грн, станом на 01.01.2022 року - 2102,00 грн та станом на 01.01.2023 - 2684,00 грн), на підставі абзацу 5 статті 7 Закону № 1928-IX, була неправомірною.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.07.2023 у справі № 240/3795/22, від 12.07.2023 у справі № 140/5481/22, від 27.04.2023 у справі №240/3795/22.

Суд зазначає, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, та норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідачем 2 нараховано та виплачено позивачу за спірний період суддівську винагороду, виходячи з розрахункової величини у вигляді прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2 102,00 грн.

Водночас, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2021 (2270,00 грн), на 01.01.2022 (2481,00 грн) та на 01.01.2023 (2684,00 грн), на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), на підставі статті 7 Закону №1082-ІХ,Закону №1928-ІХ та Закону №2170-ІХ була неправомірною.

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що відповідач 2 нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застосуванням на підставі статті 7 Закону №1928-ІХ розрахункової величини, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді.

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги шляхом визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року, з 1 січня 2022 року, з 1 січня 2023 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп. та зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року, а саме 2 270 грн. 00 коп., на 01 січня 2022 року в сумі 2 481 грн. 00 коп., на 01 січня 2023 року в сумі 2684 грн. 00 коп., щомісячної доплати за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, з урахуванням фактично виплачених сум.

Щодо зобов`язання відповідача 2 провести нарахування та виплату позивачу за періоди перебування на лікарняних (та травма - окрема графа виплат) з 28 серпня 2020 року по 30 вересня 2021 року, виходячи із суддівської винагороди, яка підлягала виплаті за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмежень, із урахуванням фактично виплачених сум, суд зазначає наступне.

Механізм обчислення середньої заробітної плати для розрахунку виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням на випадок тимчасовою втрати працездатності, а також оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів підприємства, установи, організації, визначає Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1266 від 26 вересня 2001 року (зі змінами та доповненнями) «Про обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням» (далі - Порядок).

Відповідно п.2 Порядку, сума страхових виплат застрахованій особі та оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця обчислюється шляхом множення суми денної виплати, розмір якої встановлюється у відсотках середньоденної заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) залежно від страхового стажу, якщо його наявність передбачена законодавством, на кількість кал ендарних дні в, що підлягають оплаті.

Сума допомоги по тимчасовій непрацездатності у розрахунку на місяць не повинна перевищувати розміру максимальної величини бази нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).

Сума допомоги по тимчасовій непрацездатності в розрахунку на місяць, що виплачується працівникам та гіг-спеціалістам резидентів Дія Сіті, не повинна перевищувати розміру заробітної плати (доходу) таких осіб, з якого фактично сплачено страхові внески (єдиний внесок).

Відповідно до п.3 Порядку, середньоденна заробітна плата (дохід, грошове забезпечення) обчислюється шляхом ділення нарахованої за розрахунковий період (12 календарних місяців) заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на яку нарахований єдиний внесок та/або страхові внески на відповідні види загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - страхові внески), на кількість календарних днів зайнятості (відповідно до видів страхування період перебування у трудових відносинах, виконання робіт (надання послуг) за цивільно- правовими договорами, проходження служби, провадження підприємницької або іншої діяльності, пов`язаної з отриманням доходу безпосередньо від такої діяльності) у розрахунковому періоді без урахування календарних днів, не відпрацьованих з поважних причин, - тимчасова непрацездатність.

Згідно з п. 4 Порядку, середньоденна заробітна плата (дохід, грошове забезпечення) не може перевищувати максимальну величину бази нарахування єдиного внеску з розрахунку на один календарний день, яка обчислюється шляхом ділення встановленого її розміру в останньому місяці розрахункового періоду на середньомісячну кількість календарних днів.

Відповідно п.25. Порядку, розрахунковим періодом, за який обчислюється середня заробітна плата, є 12 календарних місяців перебування у трудових відносинах (з першого до першого числа) за останнім основним; місцем роботи застрахованої особи, що передують місяцю, в якому настав страховий випадок; для осіб, у яких через деякий час погіршився стан здоров`я у зв`язку з раніше отриманим ушкодженням здоров`я внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, - перед настанням тимчасової непрацездатності.

Згідно з п.32 Порядку, середня заробітна плата для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця обчислюється роботодавцями на підставі відомостей, що включаються до звіту про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що подаються до ДФС.

Виходячи з вказаного, суд приходить до висновку, що вищезазначені позовні вимоги, пов`язані з нарахуванням та виплатою позивачу оплати перебування на лікарняному без застосування обмежень заявлені передчасно, оскільки суду не надано доказів того, що між позивачем та відповідачем наразі виник новий публічно-правовий спір щодо ненарахування та невиплати позивачу за періоди перебування на лікарняних при виплаті позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 без застосування обмеження, а відтак у задоволенні вказаних позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимог допустити рішення до негайного виконання в межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

За відсутності унормування порядку визначення суми стягнення за один місяць у подібних правовідносинах, суд вважає, що сума стягнення за один місяць може бути визначена шляхом ділення загальної суми недоплаченої суддівської винагороди в розмірі 112 829, 60 грн, на кількість повних місяців, протягом яких позивачу протиправно виплачувалась суддівська винагорода в обмеженому розміріза період з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно (що становить повних п`ять місяців).

Таким чином, у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 22 565,92 грн рішення підлягає негайному виконанню.

Щодо доводів відповідача 1, 2 стосовно пропуску строку звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.

Згідно частини 1 та 2 статті 122 позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Таким чином до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строками.

Однак, 19.07.2022 набув чинності Закон України від 01.07.2022 №2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю. Зокрема, змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень.

Так, вищезазначеним Законом України від 01.07.2022 №2352-IX частину першу та другу статті 233 Кодексу законів про працю України було викладено у наступній редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)."

Таким чином, шляхом внесенням до ст.233 Кодексу законів про працю України вказаних змін, законодавець ввів процесуальні строки для звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати.

В той же час, відповідно до п.1 глави ХІХ КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 №1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" на території України запроваджено карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Постановою КМУ від 25 квітня 2023 №383 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 №1236) дію карантину продовжено на всій території України до 30.06.2023 року.

З урахуванням змін, внесених до ст. 233 КЗпП України, з 19.07.2022 позивач втратив очікувану можливість звернутися до суду за отриманням невиплаченого заробітку без обмеження строку.

В даному випадку, для дотримання прав позивача, суд вважає датою, з якої обліковується новий строк звернення до суду у даній справі - 19.07.2022, оскільки до цього встановлене обмеження не діяло. В той же час, ст. 233 КЗпП України визначено тримісячний строк звернення із заявою про вирішення трудового спору, який законом продовжено у зв`язку з дією карантину до 30.06.2023.

Суд вважає за необхідне зазначити, що законодавець при внесенні змін до ст.233 КЗпП України в частині встановлення строків звернення до суду з трудовим спором, залишив незмінним положення статті 238 КЗпП України.

Так, згідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Оскільки процесуальний строк звернення до суду, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 у справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява №39766/05), не може сплинути, не розпочавши перебігу, то суд вважає, що найбільш сприятливим для позивача є підхід, коли строк згідно з ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ слід обчислювати з 01.07.2023, тобто після закінчення дії карантинних обмежень.

Таке тлумачення змісту ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ повністю співвідноситься із правовими позиціями постанови Верховного Суду від 19.01.2023 у справі №460/17052/21, де вказано, що: 1) положення ст.122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців); 2) такі правовідносини регулюються положеннями ст.233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка набула чинності з 19.07.2022) встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні; 3) право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) не обмежене будь-яким строком.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що доводи відповідача 1, 2 щодо пропуску позивачем строку звернення до суду не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням наведеного вище, виходячи із аналізу положень чинного законодавства України та оцінки наявних у матеріалах справи доказів в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору, суд зазначає наступне.

За змістом ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору відповідно до закону, а докази понесення нею інших судових витрати відсутні, виходячи з положень ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до відповідача-1: Державної судової адміністрації України, відповідача-2: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровської області про визнання протиправними дій та стягнення недоотриманої суддівської винагороди, визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (включно) із застуванням обмеження нарахування.

Стягнути з Державної судової адміністрації України на користь судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду у сумі 112 829,60 (сто дванадцять тисяч вісімсот двадцять дев`ять) гривень шістдесят копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (включно).

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року, з 1 січня 2022 року, з 1 січня 2023 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп.

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року, а саме 2 270 грн. 00 коп., на 01 січня 2022 року в сумі 2 481 грн. 00 коп., на 01 січня 2023 року в сумі 2684 грн. 00 коп., щомісячної доплати за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року, з урахуванням фактично виплачених сум.

Рішення суду допустити до негайного виконання в частині стягнення на користь судді Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої суддівської винагороди за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", що перебуває у віданні Державної судової адміністрації України, шляхом безспірного списання коштів, в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 22 565,92 грн (двадцять дві тисячі п`ятсот шістдесят п`ять гривень 92 копійки).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Розподіл судових витрат у справі не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник