Рішення № 117812065, 08.03.2024, Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

Справа №348/1815/23

Провадження № 2/348/86/24

08 березня 2024 року Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області у складі судді Матолич В.В., за участю секретаря судового засідання Буратчук О.В., розглянув у порядку загального позовного провадження у м. Надвірна Івано-Франківської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерство закордонних справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: генеральна прокуратура російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди,

інші учасники:представник позивача ОСОБА_2 .

Процесуальні дії у справі.

08.08.2023 ОСОБА_1 пред`явивпозов, відповідно до якого просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок незаконної збройної агресії російської федерації проти України та стягнути з відповідача: завдані позивачу збитки у розмірі 1008000,00 гривень, що становить 25205,41 євро; моральну шкоду у розмірі 1500000,00 гривень, що становить 37508,06 євро. В обрунтуванняпозову наведенотаке. Позивач є власником квартири АДРЕСА_1 та 47/100 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , де і проживав зі своєю сім`єю. Квартиру позивач здавав в найм за 3500,00 гривень на місяць. На початку квітня 2014 року в м.Донецьк та урядові установи зайняли російські озброєні загони та створили особливий режим, за яким почали переслідувати україномовних мешканців міста. Прилюдно влаштовували терор, відбувались позасудові страти, катування та забиття до смерті цивільних осіб. Внаслідок цього, позивач був змушений 28.07.2014 втекти з м. Донецька, де проживав, в м.Авдіївку. Через кілька днів в м. Авдієвка також прийшли військові, тому позивача з сім`єю втік у м.Генічевськ, а 01.10.2014 переїхав в м.Харків, де не мав власного житла і вимушений був винаймати будинок. В м. Харкові позивач прожив до 12.03.2022 та був взятий на облік як внутрішньо переміщена особа. З лютого 2022 року позивач переїхав у м.Надвірна, оскільки внаслідок воєнних дій відповідача на території України в м. Харків також стало небезпечно проживати. Таким чином, внаслідок російської агресії позивач зазнав збитків, у виді: упущеної вигоди від здачу в оренду квартири у м. Авдіївка за період з 01.08.2014 до 07.08.2023 - 378000,00 гривень, що на день подання позову становить 9452,03 євро та витрат, які позивач вимшений був понести для відновлення свого порушеного права на житло - 630000,00 гривень орендної плати за найм житла у м. Харкові, що на день подання позову становить 15753,38 євро. Крім цього, протиправними діями відповідача позивачу було завдано моральну шкоду, яку він оціює у 1500000,00 гривень, що на день подання позову становить 37508,06 євро. Моральна шкода полягає у: душевних стражданнях, яких позивач зазнав у зв`язку з протиправним позбавленням його права користування житлом; порушенні звичайного укладу життя: нагальною необхідністю неодноразової зміни місця проживання, необхідністю пристосування до проживання у іншій місцевості та відновлення нормальних життєвих зв`язків, необхідністю відновлювати звичний рівень життя; погіршенні загального самопочуття, через постійне перебування у страху та пригніченні, внаслідок протиправних воєнних дій відповідача. Крім цього, позивачу досі невідомо про поточний стан належного йому на праві власності нерухомого майна. Тому позивач зазначив, що позов про стягнення майнової шкоди пред`явить пізніше.

27.09.2023суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у цивільній справі.Розгляд справипостановив проводити за правилами загального позовного провадження.

09.11.2023 представник позивача подав уточнену позовну заяву.

28.11.2023 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

У ході судового розгляду представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити з підстав наведених у позовній заяві.

Представник відповідача в судові засідання не з`явилявся, про час та місце розгляду справи був повідомлений, шляхом розміщення інформації про розгляд справи на офіційному веб-сайті судової влади.

Представник третьої особи, Міністрерства закордонних справ України, в судове засідання не з`явився, подав клопотання про проведення розгляду справи за його відсутності. 26.12.2023 подав письмові пояснення відповідно до яких зазначив, що між Україною та російською федерацією припинені дипломатичні відносини. Діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в України, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Додатково зазначив, що подальше застосування алгоритму з отримання згоди рф на відмову від судового імунітету, а також подача будь-яких судових документів у даній категорії справ до відповідача дипломатичними каналами неможлива.

Представник третьої особи, генеральної прокуратури російської федерації, в судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомила, про час та місце розгляду справи був повідомлений, шляхом розміщення інформації про розгляд справи на офіційному веб-сайті судової влади.

Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 вказав, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема рф, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Верховний Суд також встановив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф у зв`язку з повномасштабною збройною агресією.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено суверенітет України, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

У зв`язку з викладеним, суд не направляв запиту до відповідача для отримання згоди бути відповідачем у цій справі.

Враховуючи те, що відповідач не забезпечив участь свого представника у судовому розгляді даної справи, відзиву на позов не подав, сторона позивача не заперечувала щодо продовження розгляду справи за відсутності сторони відповідача та постановлення за результатом розгляду справи рішення на підставі доказів, які знаходяться у матеріалах справи, суд доходить висновку щодо проведення судового розгляду відповідно до положень Глави 11 ЦПК України.

Суд встановив:

Позивач народився у м. Донецьк, Україна, та є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України (арк. спр. 8). З 2015 року позивач є пенсіонером, що підтверджується копією пенсійного посвідчення (арк. спр. 9).

Відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території від 21.01.2015 №6327007304 позивач, який проживав в м. Донецьк і перемістився з тимчасово окупованої території в АДРЕСА_3 . Згідно з довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 01.04.2022 №2609-5000594823 позивач змінив місце фактичного проживання та проживає за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно з копією трудової книжки, позивач 16.01.2015 звільнився за власним бажанням з ПП "Енергобуд Плюс", де до цього безперервно працював з 2009 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 28.10.2011, посвідченого приватним нотаріусом Донецього міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №3924 та витягу про державну реєстрацію прав від 15.12.2011 №32502607, ОСОБА_1 набув право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 . Розмір орендної плати, визначений договором 3500,00 гривень на місяць, що підтверджується копією договору оренди квартири від 07.08.2013 №01. Строк дії договору сторонами не визначено.

Згідно з копією договору дарування від 16.04.1993, посвідчеого Шостою Донецькою державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за №2-1641 та зареєстрованого у Донецькому міському бюро технічної інвентаризації 26.05.1993, про що було зроблено запис №3191к-161, позивачу на праві власності належить 47/100 частка будинку АДРЕСА_2 .

Відповідно до копії договору оренди будинку у приватної особи від 01.10.2014 позивач орендував будинок на АДРЕСА_3 , строк оренди не визначений, орендна плата 7000,00 гривень на місяць.

Оцінка суду.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. За ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно з положенням частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (чинним на момент пред`явлення позову) визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації російської федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні російській федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Зокрема, тимчасово окупованими визнаються частини території Донецької та Луганської областей України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль.

Постановою Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17.03.2015 р. №254-VIII, визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Обставини збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території України є загальновідомими і, за правилом ч. 3 ст. 82 ЦПК України, не потребують доказування. Наслідком збройної агресії рф відносно України стала окупація частини території України, у тому числі і м. Донецька та м. Авдіївки Донецької області, що також є загальновідомим фактом та закріплено у законодавстві.

Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Так, встановлення факту про те, що позивач є особою, яка постраждала від незаконної збройної агресії відповідача є способом захисту, який не передбачений законодавством. Тому такий спосіб захисту прав чи інтересів позивача може бути застосований виключно, якщо суд дійде висновку, що передбачені законом способи захисту порушеного права не будуть ефективними.

Суд доходить висновку, що такий спосіб захисту порушеного права не є належним у даній справі, оскільки стороною позивача не доведено в який спосіб задоволення такої позовної вимоги може сприяти захисту права позивача чи відновити його порушене право. Також задоволення такої вимоги не сприятиме отриманню позивачем жодних пільг, компенсації чи відшкодувань, передбачених чинним законодавством. Належним способом захисту прав та інтересів позивача за обставин викладених у позовній заяві є способи, передбачені п. 8,9 ч.2 ст.16 ЦК України, а саме: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Таким чином, на думку суду, встановлення факту про те, що позивач є особою, яка постраждала від незаконної збройної агресії відповідача, у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення, оскільки є обставиною, що входить у предмет доказування та дає особі підстави для отримання відшкодування завданої шкоди. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у даній категорії справ, а лише підставою для вирішення такої справи.

Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (чинний на момент пред`явлення позову) відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, покладається на російську федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005, визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції нагадує про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Статтею 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19.12.2016 р.).

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих немайнових прав позивача, та, відповідно, саме російська федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Вчинивши збройну агресію проти України та окупувавши частину її території, російська федерація порушила право позивача жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку, а також право на соціальний і міжнародний порядок, при якому можуть бути повністю здійснені права і свободи, викладені у Загальній декларації прав людини. Крім цього, внаслідок таких дій життя і здоров`я позивача опинилося під загрозою, що змусило його на невизначений час залишити своє місце проживання, місце праці та виїхати у іншу місцевість, що негативно вплинуло на його психологічний стан.

Частиною четвертою статті 79 Закону України «Проміжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Тобто Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 2 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п.68,п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudakv.Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівнимне має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. У цій категорії спорів іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у даній справі, суд враховує таке:

- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, громадянину України, внаслідок створення загрози його життю та здоров`ю на території постійного місця проживання;

- місцем завдання шкоди є територія держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана відповідачем, який порушив принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Окрім того, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 у зв`язку з військовою агресією рф проти України введено в Україні воєнний стан 3 24.02.2022 строком на 30 діб та потім неодноразово продовжено строк дії воєнного стану в Україні.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до Посольства рф в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження №61-18782св21).

Судом встановлено, що врезультаті збройної агресії російської федерації та окупації частини території України, на якій проживав позивач, було створено реальну загрозу життю і здоров`ю позивача, що спричинило значні душевні страждання, які викликали у нього зниження життєвого тонусу і погіршення загального самопочуття, крім цього з метою забезпечення власної безпеки позивач змушений був неодноразово переїжджати та щоразу наново облаштовувати свій побут.

Згідно з ч. ч. 2, 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення психологічного стану потерпілого, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Слід зазначити, що незаважаючи на те, що позов було пред`явлено після 16.09.2022 порушення прав позивача мало місце до цієї дати, а тому суд не позбавлений можливості покликатися на норми ЄКПЛ та практику ЄСПЛ при вирішенні даної справи.

При вирішенні вимог позивачів про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Туреччини (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Туреччина зобов`язана сплатити позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала позивач, турецькими Збройними Силами.

В рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності.

Значна тривалість і суттєвий обсяг порушень прав та законних інтересів позивача підтверджуються матеріалами справи.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Отже, враховуючи множинний і триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд вважає законним обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у вигляді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені російською федерацією відносно нього.

Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду, суд виходить із середнього розміру задоволених вимог заявників по спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотність порушень його прав, умисний характер дій російської федерації, а також почуття пригніченості, зниження життєвого тонусу та погіршення самопочуття, які він роками відчуває через неможливість повернутися до рідного міста, де позивач народився та проживав протягом свого життя, де у нього наявні стійкі родинні зв`язки та де позивач мав певний соціальний статус та рівень життя, а також через неможливість користуватися належним йому на праві власності житлом, суд вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну йому моральну шкоду у сумі 1 500 000,00 гривень.

Крім цього, слід також зазначити, що російська федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, у тому числі частину Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької та інших областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.

Зокрема, п. 1 Будапештського меморандуму передбачено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму гласить: російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, Договір між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на зазначене, суд приходить висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути моральну шкоду у розмірі 1 500 000,00 гривень.

Що стосується вимог щодо стягнення з відповідача збитків у виді витрат, які позивач зробив для відновлення свого порушеного права (права на житло) та доходів, які позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (доходи від здачі в оренду житла, яке належить позивачу на праві власності) суд зазанчає таке.

У наданих на досідження суду договорах оренди не вказано строк на який ці договори були укладені. Також суду не надано документів, які б свідчили про здійснення оплати за вказаними договорами. На підтвердження зазначених обставин сторона позивача не подавала клопотання про виклик та допит свідків чи не долучала будь-яких інших доказів, з яких можна було б встановити суму витрат, які поніс позивач з моменту вимушеного переселення з власного житла, а також суму доходів, які отримував позивач від здачу в оренду належної йому на праві власності квартири. Крім цього, незазначення у договорі оренди квартири конкретного строку на який його було укладено позбавляє суд можливості встановити суму доходів, на які позивач міг би мати право, якби м. Авдіївка не було окуповане. Враховуючи наведене, а також те, що відповідно до ст.81 ЦПК України обов`язок доказування обставин, на які позивач покликається у позові покладено на сторону позивача, у задоволенні позовних вимог щодо стягнення збитків слід відмовити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по справі, суд виходить із положень ст. 141 ЦПК України, згідно з якою у разі задоволення позову частково судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, з відповідача на користь держави Україна слід стягнути судовий збір, пропорційно до задоволених позовних вимог, у розмірі 15000,00 гривень. Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору, судовий збір за позовні вимоги, у задоволенні яких суд відмовив, компенсується за рахунок держави та не підлягає стягненню з позивача.

Керуючись ст. 264, 265 ЦПК України, суд,

ухвалив:

позов ОСОБА_1 до російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерство закордонних справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: генеральна прокуратура російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1500000 (один мільйон п`ятсот тисяч) гривень 00 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з російської федерації на користь держави Україна судовий збір у розмірі 15000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача поданою протягом тридцяти днів з дня його постановлення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Івано-Франківського апеляційного суду.

Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_4 .

Відповідач російська федерація, місцезнаходження уповноваженого представника (Міністерство юстиції російської федерації): вул. Житня, 14/1, м. москва, російська федерація.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерство закордонних справ України, код ЄДРПОУ 00026620, місцезнаходження: площа Михайлівська, 1, м.Київ.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: генеральна прокуратура російської федерації, місцезнаходження: вул.Велика Дмитрівка, 15 А, м.москва, російська федерація.

Повний текст рішення складено 18.03.2024.

Суддя Матолич В.В.