Рішення № 117677347, 05.03.2024, Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 214/6157/20

2/214/179/24

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

05 березня 2024 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Ткаченка А.В.,

за участю секретаря судового засідання Попкової Ю.В..,

представника відповідача - адвоката Мельникової Я.В. (в режимі відеоконференції)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 доАкціонерного товариствакомерційний банк«Приватбанк» прозахист правспоживача,стягнення коштівта збиткуза договоромбанківського вкладу,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом стягнення коштівта збиткуза договоромбанківського вкладу до відповідача АТ КБ «Приватбанк» та в редакції уточнених вимог від 26 жовтня 2023 року просить суд стягнути з відповідача банківський вклад з врахуванням 10 річних за договором № SAMDNWFD0070049805700 від 05.11.2013 у сумі 7229,77 доларів США, що в еквіваленті у національній валюті України на день подання уточненої позовної заяви становить 262727,84 грн.; проценти за користування грошовими коштами за вказаним договором у сумі 194,57 доларів США, що в еквіваленті становить 7070,77 грн., 3% річних від суми вкладу за договором у сумі 45,00 доларів США, що в еквіваленті становить 1700,00 грн., пеню у розмірі 3% від суми утримуваних банком коштів за кожен день прострочення у сумі 1582 доларів США, що в еквіваленті становить 2406216,00 грн. та моральну шкоду у сумі 20000,00 грн. В обґрунтування вимог зазначено, що 31 грудня 2013 року між ПАТ КБ «Приватбанк» в особі Криворізької філії ПАТ КБ «Приватбанк» та позивачем ОСОБА_1 було укладено договір банківського вкладу № SAMDNWFD0070049805700 про розміщення коштів на депозитному вкладі, який вступив в дію з дня його укладення. Залишок на вкладі станом на 31.12.2013 складав 3724,43 доларів США. За умовами договору на суму вкладу нараховується 10% річних, період нарахування процентів по вкладу 1 місяць, які щомісячно перераховуються на картковий рахунок. Договір було укладено строком на 366 днів до 31.12.2014 включно, тобто час спливу його дії припав на 31 грудня 2014 року та згідно з умовами договору термін його дії було продовжено в процедурі автоматичного продовження вкладу з 31 грудня 2014 року та далі щорічно продовжувався і останньою новою датою спливу строку дії було 31 грудня 2019 року. Вона 11 грудня 2019 року звернулась з листом до банку про намір закінчення дії договору з 31.12.2019 та отримання належного їй депозитного вкладу, однак 25.12.2019 банк повідомив листом про відмову в поверненні депозитних коштів у зв`язку з наявністю дебіторської заборгованості перед банком, що виникла в результаті нанесенні збитку нею банку під час виконання службових обов`язків. Таким чином, відповідач своїх зобов`язань за договором № SAMDNWFD0070049805700 не виконав, та не повернув їй суму банківського вкладу та нарахованих відсотків за ним, які повинні нараховуватись по день їх фактичного повернення вкладникові. Виходячи з наведеного в заяві розрахунку, просить вимоги задовольнити.

Ухвалою суду від 07 вересня 2020 року позов прийнято до розгляду з відкриттям загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 25 лютого 2021 року закрито підготовче провадження по справі з призначенням до судового розгляду.

Ухвалою суду від 27 листопада 2023 року поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк для подання заяви про уточнення вимог. Прийнято до розгляду заяву про уточнення вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача, стягнення коштів та збитку за договором банківського вкладу.

У судовому засіданні 27 листопада 2024 року представник позивача ОСОБА_2 на задоволенні вимог наполягав з підстав, викладених в уточненій позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_3 вимоги позову не визнала з підстав, викладених у відзиві на позов.

В обґрунтування відзиву зазначено, що між сторонами дійсно 31 грудня 2013 рок було укладено договір банківського вкладу № SAMDNWFD0070049805700 про розміщення коштів на депозитному вкладі, який вступив в дію з дня його укладання. Крім того, позивач в АТ КБ «Приватбанк» працювала на посаді контролера-касира та між сторонами було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. Проведеною ревізією каси перерахунку Криворізької філії була виявлена нестача грошових коштів на загальну суму 199950,00 грн., що виникла у зв`язку з неналежним виконанням позивачкою своїх трудових обов`язків. Указану суму було запропоновано позивачці погасити у добровільному порядку. 11.12.2019 позивачка звернулася з листом до банку про намір закінчення дії договору № SAMDNWFD0070049805700 з 31.12.2019 та отримання належного їй депозитного вкладу, а саме виявила намір про розірвання договору банківського вкладу. Станом на 28.07.2023 фактичний розмір заборгованості банку перед ОСОБА_1 становить вклад сумі 3724,43 доларів США та проценти по вкладу 1677,46 доларів США. При цьому нарахування процентів після дати розірвання договору на вимогу вкладника взагалі не здійснюється, тобто нарахування з 14.12.2019 процентів являється безпідставним. Аналогічне стосується пені у сумі 2406216,00 грн., незважаючи на те, що договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також процентів або доходу в іншій формі. Між сторонами припинені договірні правовідносини за цими договорами. Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів після закінчення дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу за заявою клієнта на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому пеня відповідно до частини 5 статті 10 цього Закону не застосовується. Крім того, позивач просить стягнути пеню з 31.12.2019 по 25.10.2023 за 1395 днів прострочення, але пеня у межах даної судової справи та з урахуванням строку позовної давності, про застосування якої заявляє банк, може бути нарахована лише за період з 01.09.2019 (1 рік назад від дати звернення з позовом 01.09.2020) по 14.12.2019 (день розірвання договору на вимогу вкладника), тобто за 104 календарних днів. У разі, якщо суд прийде до висновку про правомірність нарахування пені у даній справі, просить застосувати частину 3 статті 551 ЦК України. Будь яких даних про те, що внаслідок дій відповідача позивачці спричинена моральна шкода, у тому числі здоров`ю, суду не надано, тому підстави для задоволення вимог у цій частині задоволенню не підлягають. Просить відмовити у задоволенні позову повністю.

Вислухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.

Відповідно до частин першої, другої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачою ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Як встановлено судом та не оспорюється учасниками процесу, 31 грудня 2013 року між ПАТ КБ «Приватбанк» в особі Криворізької філії ПАТ КБ «Приватбанк» та позивачем ОСОБА_1 було укладено договір банківського вкладу № SAMDNWFD0070049805700 про розміщення коштів на депозитному вкладі, який вступив в дію з дня його укладення (а.с. 12-13 копія договору).

Щодо стягнення суми вкладу та процентів за договором

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Відповідно до статей 526, 530 , 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, вирішуючи спір, суд виходить із встановленого факту укладення між сторонами договору банківського вкладу, внесення грошових коштів у відповідному розмірі, їх не повернення за вимогою вкладника. Тобто банк не виконав належним чином взятих на себе зобов`язань та позбавив вкладника права користуватися належним йому майном.

Учасниками процесу не оспорюється факт звернення позивача ОСОБА_1 до банку із вимогою про повернення банківського вкладу 11 грудня 2019 року, яку банком було отримано в тому ж місяці, а тому встановивши дату розірвання договору банківського вкладу, тобто дату отримання банком вимоги позивачки про повернення вкладу, суд виходить з того, що ОСОБА_1 має право на стягнення з банка процентів лише до цієї дати (постанова Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 757/11769/22-ц (провадження № 61-8030 св 23).

Згідно розрахунку АТ КБ «Приватбанк», станом на 28.07.2023 сума вкладу за договором становить 3724,43 доларів США, проценти за вклад становлять 1677,46 доларів США, які і підлягають стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 .

Щодо стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) і навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі №199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зауважила, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов`язань, що запровадженаЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно дозаконодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ; у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 зазначеного Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону № 1023-ХІІ послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом № 1023-ХІІ є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання зі споживачами, які не вписуються в набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товари» та «роботи» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.

Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, але не в розумінні ЦК України.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

За змістом статті 1 Закону № 1023-ХІІ споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у якій зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятоїстатті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятоїстатті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахуванняпені слідвважати розмірпроцентів насуму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Відтак, ОСОБА_1 має право на стягнення з АТ КБ «Приватбанк» пені в розмірі 3 % від розміру невиплачених процентів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів.

Щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України.

За змістом статей 546, 548 , 549 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, другастатті 551 ЦК України).

У разі якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третястатті 551 ЦК України).

Отже, зміст частини третьоїстатті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Такий висновок зробили Верховний Суд України у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року в справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) щодо застосування в подібних правовідносинах частини третьоїстатті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі №199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зауважила, що після прийняття постанови у справі № 761/26293/16-ц вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третюстатті 551 ЦК України, в постановах від 18 березня 2020року у справі №902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт85).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, провадження № 12-79гс19 (пункт8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18 (пункт85)).

Тому аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, приймаючи до уваги викладені позиції Верховного Суду, що згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України враховуються судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог та зменшення розміру пені до суми боргу за вкладом в гривневому еквіваленті.

Стосовно вимоги про відшкодування моральної шкоди.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Заподіяння моральної шкоди та компенсація відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних, так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов`язальних відносин).

Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до частини першоїстатті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав власності, передбачено також частиною третьою статті 386 ЦК України (у тому числі прав на інші права, зокрема права вимоги до банку про повернення вкладу).

Відповідно достатті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди - вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства (зокрема статті 4, 22 Закону про захист прав споживачів).

Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормамиКонституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону про захист прав споживачів чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.

У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі № 761/31065/14-ц (провадження № 6-37цс16), від 01 червня 2016 року в справі № 761/13926/15-ц(провадження № 6-2558цс15), від 28 вересня 2016 року в справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16), від 13 березня 2017 року в справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів передбачає, що споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів термін «продукція» у цьому Законі вживається в значенні - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

За змістом частини другої статті 22 Закону про захист прав споживачів при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Виходячи з аналізу наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц (провадження №14-714 цс 19) вказувала, що порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, незважаючи на умови укладеного договору, є недоліком продукції (неналежним наданням фінансової послуги) у розумінні законодавства про захист прав споживачів і відповідно до статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів має наслідком відшкодування моральної шкоди, завданої вкладникові таким неналежним наданням фінансової послуги.

Закон про захист прав споживачів (як в чинній редакції, так і в редакції, чинній станом на дату укладення Договору) не містить застережень про те, що моральна шкода споживачу відшкодовується лише у разі завдання шкоди його життю чи здоров`ю.

Пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів в редакції, чинній на час укладення відповідного договору, передбачав, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.

Законом України від 19 травня 2011 року № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачі викладений в чинній редакції, яка не обмежує відшкодування моральної шкоди лише заподіянням небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц (провадження № 14-714 цс 19) виклала правову позицію, відповідно до якої виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.

Вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суд враховує, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.

Тому виходячи з тривалості безпідставного невиконання банком своїх зобов`язань за договором банківського вкладу, розміру заборгованості за договором та невизнання у повному обсязі своїх вимог, суд визначає суму моральної шкоди, завданої позивачу порушенням умов договору у розмірі 10000,00 грн.

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, оскільки позивач на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнена від сплати судового збору, у задоволенні вимог відмовлено, судові витрати підлягають компенсації за рахунок держави.

Крім того, пунктом 5 частини 3 статті 133 ЦПК України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу.

Згідно частини 1 статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частина 8 статті 141 ЦПК України встановлює, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Так, в матеріалах цивільної справи при подані позову представником позивача було заявлено про попередній розрахунок витрат, які відповідач очікує понести на правничу допомогу у сумі 7000,00 грн. та надано копії договору про надання професійної (правничої) допомоги, свідоцтва, квитанції про сплату гонорару.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 містяться висновки: «Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом за умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лишепідлягає сплаті(будесплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено».

Аналогічні позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі № 922/445/19.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката. Таку правову позицію щодо права суду зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони, викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

Враховуючи викладене, оскільки відповідач у цій частині вимог позивача заперечень чи клопотань про зменшення розміру витрат не заявляв, вимога про відшкодування витрат на правничу допомогу підлягає задоволенню.

Керуючись статями 10, 12, 13, 81, 141, 263, 265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про захистправ споживача,стягнення коштівта збиткуза договоромбанківського вкладу частково.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму банківського вкладу з урахуванням 10% річних за договором № SAMDNWED0070049805700 від 05.11.2013 у розмірі 5401 (п`ять тисяч чотириста один) долар США 89 центів, 3% річних у розмірі 45 (сорок п`ять) доларів США 00 центів, пеню на підставі частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у сумі 200 000 (двісті тисяч) гривень 00 коп., моральну шкоду у сумі 10000 (десять тисяч) гривень 00 коп.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу 7000 (сім тисяч) гривень 00 коп.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір у сумі 2 983 (дві тисячі девятсот вісімдесят три) гривні 34 коп.

У задоволенні іншої частини вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Відомості про сторін:

Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1

Відповідач Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (код ЄДРПОУ 14360570, місцезнаходження за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д).

Повний текст рішення складено 15 березня 2024 р.

Суддя А.В. Ткаченко