Рішення № 116874716, 08.02.2024, Арцизький районний суд Одеської області

справа № 515/630/21

провадження № 2/492/13/24

РІШЕННЯ

Іменем України

08 лютого 2024 року м. Арциз

Арцизький районний суд Одеської області у складі:

головуючої судді - Гусєвої Н.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Рябчук О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку та визнання права власності на частку земельної ділянки, -

встановив:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідачів про визнання за ним права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 12,00 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1343 для ведення селянського фермерського господарства на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області та права власності на частку земельної ділянки площею 2,25 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1358, які залишилися після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на те, що за життя ОСОБА_4 було надано у довічне успадковане володіння 12 га землі для ведення християнського (фермерського) господарства та частка земельної ділянки площею 4,5 га, розташована на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровської сільської ради. Для подальшого використання отриманої земельної ділянки за цільовим призначенням, ОСОБА_4 заснував юридичну особу Фермерське господарство «Южний Буджак», яке припинено шляхом приєднання до Фермерського господарства «Новий Карагач», засновником якого є позивач ОСОБА_1 . Після смерті батька ОСОБА_4 позивач звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, але отримати відповідне свідоцтво на зазначене майно не зміг через відсутність правовстановлюючого документу на земельну ділянку площею 4,5 га, а також відсутність зареєстрованого права власності за спадкодавцем ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 12 га, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду з вказаним позовом.

До суду від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору надійшли до суду пояснення, відповідно до яких за інформацією наявною у Відділі станом на 31 грудня 2012 року у Книзі реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди та других примірників державних актів зареєстровано державний акт на право довічного спадкового володіння землею за № 13 для ведення селянського (фермерського господарства), виданого на підставі рішення сесії ХХІ скликання Татарбунарської районної ради народних депутатів Татарбунарського району Одеської області від 24 травня 1991 року № 66-ХХІ на території Вишнівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області (за межами населених пунктів) загальною площею 12,00 га на ім`я ОСОБА_4 . Зазначена земельна ділянка з кадастровим номером 5125081200:01:001:1343 передана Дивізійській сільській раді Татарбунарського району Одеської області. Також, у Книзі реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди та других примірників державних актів станом на 31 грудня 2012 року зареєстровано державний акт на право довічного спадкового володіння землею № 43 для ведення селянського (фермерського) господарства, залаьною площею 9,00 га на ім`я ОСОБА_5 . Враховуючи графічну частину документації із землеустрою, місце розташування земельної ділянки, що відводилася ОСОБА_5 на теперішній час внесено до Державного земельного кадастру дві земельні ділянки, однак з яких земельна ділянка з кадастровим номером 5125081200:01:001:1358 загальною площею 4,5033 га. Зазначені земельні ділянки з кадастровими номерами 5125081200:01:001:1343, 5125081200:01:001:1358 передані Дивізійській сільській раді Татарбунарського району Одеської області.

Позивач та його представник про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, однак у судове засідання не з`явилися, але від позивача та його представника до суду надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, однак у судове засідання не з`явилися, надіслали до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги визнали, не заперечували проти їх задоволення.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином, однак у судове засідання не з`явився, про причини неявки в судове засідання не повідомив, клопотання про розгляд справи за його відсутності не подав.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи судом, відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, розглянувши позовну заяву, дослідивши матеріали справи, надані докази, давши їм оцінку в сукупності, вважає, що визнання відповідачами позову не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, тому, суд приймає визнання відповідачем позову, і вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

Суд вважає, що між сторонами склалися правовідносини, що випливають з питань, пов`язаних з правом особи на спадкування, тому при вирішенні спору між сторонами, слід керуватися положеннями ЦК України.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Згідно свідоцтва про народження ОСОБА_1 , позивач у справі (т. 1 а.с. 9), народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , його батьками зазначені ОСОБА_4 , ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 20).

ОСОБА_6 , яка доводилася матір`ю позивача, померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. 1 а.с. 22). ОСОБА_4 , який доводився батьком позивача, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 21). За життя ОСОБА_4 належали право на довічне успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 12 га в межах згідно з планом земельної ділянки, земельна ділянка площею 4,5 га, що підтверджується договором дарування земельної ділянки від 05 серпня 2000 року (т. 1 а.с. 14), державним актом на право постійного успадковуваного володіння земельною ділянкою, виданого на підставі рішення районної ради народних депутатів Татарбунарського району Одеської області від 30 серпня 1991 року, витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5116515592021 від 05 травня 2021 року, витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5111848972019 (т. 1 а.с. 15-16, 39, 40).

Рішенням від 28 липня 2015 року припинено діяльність Фермерського господарства «Южний Буджак» шляхом приєднання до Фермерського господарства «Новий Карагач» (т. 1 а.с. 27). Як вбачається з повідомлення про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи № 150 від 19 жовтня 2015 року проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи Фермерського господарства «Южний Буджак» (т. 1 а.с. 26). Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, статуту Фермерського господарства «Новий Карагач» ОСОБА_1 , позивач у справі, є засновником зазначеного фермерського господарства (т. 1 а.с. 23, 24, 25, 28-29). Позивачем сплачено Товариству з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Татарбунарський віник» вартість оголошення про втрату документу (т. 1 а.с. 38).

Згідно звіту про експертну грошову оцінку, вартість частки земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належала ОСОБА_4 згідно договору дарування становить 127087 грн. (т. 1 а.с. 18).

Протягом встановленого законом строку, позивач звернувся до державного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті батька, але його відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки відсутній правовстановлюючий документ на частку земельної ділянки площею 9,00 га та зареєстроване право власності спадкодавця на земельну ділянку площею 12 га та рекомендовано звернуться до суду (т. 1 а.с. 19) .

Згідно з інформаційними довідками зі Спадкового реєстру № 39480921 (заповіти/спадкові договори), № 39480890 від 29 січня 2015 року (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину), виданих приватним нотаріусом Монастирліу О.П., копії спадкової справи, після смерті ОСОБА_4 заведена спадкова справа № 18/2015 (т. 1 а.с. 168-196), спадкоємцем за законом є ОСОБА_1 - позивач у справі, видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 01 жовтня 2019 року (т. 1 а.с. 13).

Судом встановлено, що позивач фактично прийняв спадщину у вигляді права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 12,00 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1343 для ведення селянського фермерського господарства на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області та права власності на частку земельної ділянки площею 2,25 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1358 після смерті батька ОСОБА_4 , але не оформив спадкових прав із вищезазначених причин.

В силу статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

ОСОБА_4 отримав земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України від 20 грудня 1991 року «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.

Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.

За змістом статті 6, статті 50 ЗК України 18 грудня 1990 року (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Окремо законодавець виділяв іншу правову конструкцію - право постійного користування земельною ділянкою, підстави виникнення якого передбачено у статті 7 цього Кодексу.

Таким чином, починаючи з 1990 року законодавець чітко розмежовував поняття права постійного користування та права довічного успадковуваного володіння, правові режими яких не визнавалися тотожними. При цьому, кодекс передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, наданої для ведення сільського (фермерського) господарства, - право довічного успадковуваного володіння.

Щодо можливості успадкування права володіння вказана редакція кодексу також була однозначною.

Так, відповідно до вимог статті 55 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року у вказаній редакції у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Крім того, вже із самої назви правової конструкції можна говорити про можливість такого права бути успадкованим - право довічного успадковуваного володіння.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2201-XII, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Разом із тим, ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року виключив згадку про право довічного успадковуваного володіння та передбачав надання земель лише у постійне та тимчасове користування.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку. Так, відповідно до статті 7 Кодексу земельні ділянки у постійне користування надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Втім, виключення з Кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права, як і не було передбачено його автоматичного переходу в іншу організаційну форму. Як суб`єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом, проте в законі таких підстав наведено не було.

Відповідно до пункту 8 постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

У подальшому ЗК України у редакції від 25 жовтня 2001 року, починаючи з 01 січня 2002 року, обмежив коло суб`єктів права постійного користування землею виключно юридичними особами і зобов`язав постійних землекористувачів до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди (пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року).

У рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковувань володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому, в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до частини другої статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України.

У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Закону України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року № 563-ХII «Про земельну реформу» з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння.

На правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.

Таким чином, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка дозволяла б припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

Аналіз зазначених змін у земельному законодавстві свідчить про наявність певної правової колізії, у тому числі щодо розмежування різних правових конструкцій, як то право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, та щодо можливості успадкування цих прав.

З урахуванням зазначеного можна зробити висновок про те, що хоч дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Крім того, при вирішенні питання щодо права довічного успадковуваного володіння важливо враховувати також норми спеціального законодавства, зокрема, Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», що був прийнятий 20 грудня 1991 року та діяв до введення у дію Закону України «Про фермерське господарство».

Зазначеними законами встановлений особливий порядок створення таких юридичних осіб як фермерське господарство. Згідно з цими законами однією з основних особливостей правового статусу фермерського та селянського (фермерського) господарств є те, що для створення фермерського господарства як юридичної особи громадянин України повинен спочатку отримати у власність або користування земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення фермерського господарства», а вже потім зареєструвати і вести фермерське господарство.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а тому, враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, від якого Велика Палата Верховного Суду не відступила і в постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, та застосовано в постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 663/2123/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 311/706/18.

Відповідно до статті 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини 1, частини 2 статті 1268 ЦК Україна спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийнята її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Враховуючи вищевикладене, встановивши характер спірних правовідносин, надавши оцінку доказам у їх сукупності, суд дійшов висновку, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, площею 12 га, наданою спадкодавцю ОСОБА_4 , може бути визнано таким, що успадковане позивачем.

Таким чином, зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують на наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , у зв`язку з чим суд вважає за необхідне визнати за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою для ведення селянського фермерського господарства площею 12 га, розташованою на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, кадастровий номер 5125081200:01:001:1343, згідно державного акта на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням районної Ради народних депутатів Татарбунарського району Одеської області Української ССР від 30 серпня 1991 року № 81-ХХІ та зареєстрованим у Книзі запису державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 13 та право власності на частку земельної ділянки площею 2,25 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1358, згідно договору дарування земельної ділянки, посвідченого державним нотаріусом Саратської державної нотаріальної контори Одеської області Борісовим І.І. від 05 серпня 2000 року, зареєстрованого в реєстрі за 3770, серії АВМ № 828393, розташованою на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області в порядку спадкування за законом, після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі викладеного, давши оцінку всім дослідженим в судовому засіданні доказам, суд вважає, що позовна заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі статей 1217-1218, 1268 ЦК України, керуючись статтями 2, 7, 8, 12, 19, 23, 48, 76-81, 95, 128, 206, 211, 223, 247, 258-259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою для ведення селянського фермерського господарства площею 12 га, розташованою на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, кадастровий номер 5125081200:01:001:1343, згідно державного акта на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням районної Ради народних депутатів Татарбунарського району Одеської області Української ССР від 30 серпня 1991 року № 81-ХХІ та зареєстрованим у Книзі запису державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 13 та право власності в порядку спадкування за законом на частку земельної ділянки для ведення селянського фермерського господарства площею 2,25 га, кадастровий номер 5125081200:01:001:1358, розташовану на території Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, згідно договору дарування земельної ділянки серії АВМ № 828393, посвідченого державним нотаріусом Саратської державної нотаріальної контори Одеської області Борісовим І.І. від 05 серпня 2000 року, зареєстрованого в реєстрі за 3770.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Арцизького районного суду

Одеської області Гусєва Н.Д.