Рішення № 116864069, 05.02.2024, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2024 рокуСправа №160/31164/23

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді при секретарі судового засідання Конєвої С.О. Деркач О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

27.11.2023р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України та просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за періоди: вересень-жовтень 2023 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023 року в розмірі 2102,00 коп.;

- зобов`язати відповідача провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 , починаючи з 01 вересня 2023 року по 31 жовтня 2023р. включно, відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2023 року складає 2684,00 грн., з урахуванням раніше виплачених сум та з урахуванням передбачених законом податків і обов`язкових платежів;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду за один місяць;

- зобов`язати відповідача, як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 20.11.2013р. її було призначено на посаду судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області згідно Указів Президента України №645/2013, №936/2019, згідно до наказу голови суду від 09.12.2013р. №54-О її було зараховано до штату згаданого суду, а також встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 30% від посадового окладу згідно з наказами №39-К від 10.12.2020р., №8-К від 15.03.2023р. У спірний період з 01 вересня 2023р. по 31 жовтня 2023р. їй була нарахована та виплачена суддівська винагорода із величини «розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01.01.2023р.» у розмірі 2102 грн., тоді як, на думку позивачки, відповідач повинен був нарахувати та виплатити їй суддівську винагороду з урахуванням приписів спеціального законодавства та виходячи із такої величини як «розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2023 року», який становив 2684 грн. та підлягав застосуванню при проведенні розрахунку її суддівської винагороди у відповідності до вимог ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та Закону України «Про прожитковий мінімум», вважає, що запровадження у статті 7 Закону України «Про Державний бюджет на 2023 рік» нової величини «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» не відповідає нормам Конституції України та спеціального вищенаведеного Закону, його визначення відсутнє у Законі України «Про прожитковий мінімум», а тому, на думку позивача, вказана величина не може бути застосована для визначення розміру суддівської винагороди, оскільки така величина не передбачена спеціальним законодавством, а відповідно, порушує її право на належне суддівське забезпечення, яке встановлене та гарантоване у спеціальному законі, а саме: у ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» про що неодноразово зазначалося у п.4.1 рішення Конституційного Суду України №4-р/2020, рішенні від 18.02.2020р. №2-р/2020 та інших рішеннях цього Суду, а також і Верховним Судом у його постанові від 10.11.2021р. у справі №400/2031/21. За викладеного, позивачка просила визнати вищенаведені дії відповідача протиправними та зобов`язати відповідача відновити її порушене право шляхом нарахування та виплати їй суддівської винагороди за спірний період виходячи із розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого станом на 01 січня 2023р складає 2684 грн. з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов`язкових платежів згідно до ст.ст.9,245 Кодексу адміністративного судочинства України. Окрім того, позивачка у позові просила і допустити до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання вчинити певні дії, а також і встановити судовий контроль за його виконанням шляхом зобов`язання відповідача подати у десятиденний строк звіт про його виконання виходячи з вимог ст.ст.371,382 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.1-8).

Ухвалою суду 06.12.2023р. було відкрито адміністративне провадження у даній адміністративній справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання було призначене на 15.01.2024р. та, зокрема, запропоновано відповідачеві протягом 15 календарних днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, третій особі у той же термін, надати письмові пояснення по суті позову та докази на їх підтвердження з дотриманням вимог ст.165, 176 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.32-33).

Зазначена ухвала суду була отримана учасниками справи у електронному кабінеті 06.12.2023р. о 20:09 год., що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявною у справі (а.с.37-39).

На виконання вимог згаданої вище ухвали суду, 08.12.2023р. засобами електронного зв`язку відповідачем було подано відзив на позов, у якому відповідач просив у задоволенні позову позивачеві відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що згідно до ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-УШ (далі Закон №1402-УІІІ) базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлюється на 1 січня календарного року, за ч.9 ст.135 Закону №1402-УІІІ передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюється за окремим кодом економічної класифікації видатків. Відповідач вказує на те, що ч.3 ст.135 згаданого Закону №1402-УІІІ є бланкетною, оскільки встановлює лише кількість прожиткових мінімумів для обчислення базового розміру посадового окладу судді місцевого суду (30), але не встановлює розміру прожиткового мінімуму, який необхідний для цього, у зв`язку із чим, для встановлення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня календарного року необхідно звернутися до іншого закону, який встановлює такий розмір прожиткового мінімуму при визначенні базового розміру посадового окладу судді. Нормативним доповненням до зазначеної статті, є відповідні законодавчі положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022р. №2710-ІХ (далі Закон №2710-ІХ), за статтею 7 якого встановлено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. складав 2102 грн. Зазначені приписи ст.7 Закону №2710-ІХ в судовому порядку не скасовувалися, конституційними не визнавалися та є чинними. Згадані правові висновки висловлював і Верховний Суд у постанові від 26.09.2018р. у справі №820/1853/17. А згідно ст.48 Бюджетного кодексу України встановлено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі, у тому числі і по виплаті заробітної плати (суддівської винагороди), тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, а відповідно, Територіальне управління, як розпорядник бюджетних коштів, здійснює всі нарахування і виплати лише у межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом, тому вважає, що відповідач діяв в межах чинного законодавства, а дії відповідача по нарахуванню та виплаті позивачці суддівської винагороди за період з 01.09.2023р. по 31.10.2023р. виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з січня 2023р. у розмірі 2102 грн. є правомірними. За викладеного, відповідач вважає, що останній жодними своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснював дій, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача (а.с.40-45).

Також 25.12.2023р. засобами електронного зв`язку від третьої особи (ДСА України) надійшли письмові пояснення по суті позову, у яких третя особа просила у задоволенні позову позивачці відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що позивачкою пропущений місячний строк звернення до суду з цим позовом, встановлений ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, який є спеціальною нормою, Конституційний Суд України у рішенні від 11.03.2010 року №7-рп/2010 вказав, що від імені держави обов`язок забезпечувати фінансування органів судової влади за рахунок коштів Державного бюджету України в межах компетенції покладений на Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України. Щодо відсутності протиправності дій у даних правовідносинах, ДСА України вказує, що відповідно до ст.ст.148,149 Закону №1409-УІІІ фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік у порядку, встановленому БК України. Так, спеціальним Законом №1402-УІІІ врегульовано розмір суддівської винагороди, який передбачає кількісну складову прожиткових мінімумів, а саме: 30, в той же час, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. 2102,00 грн., а отже, ДСА України вважає, що розрахунок фактичного розміру прожиткового мінімуму регулюється виключно Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, а тому позивачці як нараховувалось, так і виплачувалось 30 прожиткових мінімумів, встановлених спеціальних Законом №1402-УІІІ, приписи Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» в судовому порядку не скасовувались, неконституційними не визначалися та є чинними. Також ДСА України вказав і на те, що раніше, Верховний Суд вже висловлював подібну правову позицію у своїй постанові від 26.09.2018р. у справі №820/1853/17. Окрім того, третьою особою зазначено і про те, що розпорядник бюджетних коштів має право здійснювати відповідні видатки, у тому числі, і пов`язані з виплатою заробітної плати, виключено в межах бюджетних асигнувань згідно ст.ст.48, 116 БК України, тому вважає, що у спірних правовідносинах при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди ДСА України та відповідач (як розпорядники бюджетних коштів) діють в межах чинного законодавства, оскільки питання розрахункової величини (розміру) прожиткового мінімуму регулюється виключно Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік (а.с.48-52).

15.01.2024р. судом було проведене підготовче засідання, за наслідками якого були вирішені клопотання учасників справи, закрите підготовче провадження у даній справі та її призначено до судового розгляду по суті в судове засідання на 05.02.2024р. о 10:30 год., що підтверджується змістом ухвали суду, наявною у справі (а.с.58-59).

Про дату, час та місце судового розгляду справи по суті позивач, відповідач та третя особа були повідомлені належним чином через електронні кабінети учасників справи 16.01.2024р., що підтверджується довідками про доставку електронних листів (а.с.64-66).

05.02.2024р. учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином через електронний кабінет учасників справи 16.01.2024р., що підтверджується довідками про доставку електронних листів (а.с.64-66).

Разом з тим, позивачем 11.12.2023р. та представником позивача 11.01.2024р. до суду були подані заяви про розгляд справи у судовому засіданні за їх відсутності, у вказаних заявах позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити (а.с.46,55-56).

Також, і у відзиві на позов, поданому 08.12.2023р., відповідач просив розгляд даної справи проводити за відсутності представника відповідача ТУ ДСА України в Дніпропетровській області через велику завантаженість (а.с.45).

Представник третьої особи ДСА України в судове засідання не явився, причину неявки не повідомив, про дату, час та місце його проведення повідомлений через електронний кабінет 16.01.2024р., що підтверджується відповідною довідкою про доставку електронного листа (а.с.66).

У відповідності до вимог ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

А згідно до приписів ч.3 ст.205 згаданого вище Кодексу, встановлено, що у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання (ДСА України повідомлено 16.01.2024р. а.с.66), суд розглядає справу за відсутності такого учасника.

Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але усі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні ч.9 ст.205 згаданого Кодексу.

За викладених обставин та враховуючи подання учасниками справи (позивачем та відповідачем) заяв про судовий розгляд справи за їх відсутності (а.с.46, 55-56), неявку та не повідомлення третьою особою про причини неявки в судове засідання її представника, строки розгляду справи, встановлені ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути дану справу без участі позивача, його представника та без участі представників відповідача і третьої особи, у письмовому провадженні за наявними у справі матеріалами з урахуванням вищенаведених вимог ч.3 ст.194, ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно до вимог ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи копій документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Позивачку у справі, громадянку України ОСОБА_1 20 листопада 2013 року та 23.12.2019р. було призначено на посаду судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області згідно Указів Президента України «Про призначення суддів» №645/2013, №936/2019, що підтверджується змістом копії паспорту та копій наведених Указів, наявних у справі (а.с.12,14, 16-17).

Наказом голови Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.12.2013р. за №54-О позивачку було зараховано до штату цього суду з 10.12.2013р. та цим же наказом встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 15% посадового окладу, що підтверджується змістом копії наведеного наказу (а.с.15).

А згідно до наказу голови Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10.12.2020р. №39-К «Про встановлення надбавки за вислугу років» позивачці було встановлено щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 30%, про що свідчить копія наведеного наказу (а.с.18).

Також із матеріалів справи судом було встановлено, що, у тому числі і підтверджено відповідачем у відзиві на позов, позивачці у спірний період з 01 вересня 2023р. по 31.10.2023р. була нарахована та виплачена суддівська винагорода обчислена, виходячи із розрахунку розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розмірі посадового окладу судді з 01.01.2023р., в розмірі 2102 грн.

Зазначений факт не заперечується відповідачем.

Не погоджуючись із правомірністю застосування відповідачем при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди прожиткового мінімуму для працездатних осіб для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн. за період з 01 вересня 2023 року по 31 жовтня 2023р., позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши норми чинного законодавства України, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору у сукупності з наданими доказами, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову, виходячи з наступного.

За приписами ч.2 ст. 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (надалі - Закон №1402-VIII).

За приписами ст. 4 Закону №1402-VIII в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Частиною першою статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (частина друга статті 135 Закону № 1402-VIII).

Згідно з приписами частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Частиною п`ятою статті 135 Закону №1402-VIIIвизначено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Згідно з частиною дев`ятою статті 135 Закону №1402-VIII, передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Таким чином, Законом №1402-VIII визначено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

При цьому, норма частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII є бланкетною, оскільки встановлює лише кількість прожиткових мінімумів для обчислення базового розміру посадового окладу судді місцевого суду (30), але не встановлює конкретного розміру прожиткового мінімуму, який необхідний для цього.

З огляду на це, необхідно враховувати положення інших нормативно-правових актів, які встановлюють розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу судді.

Такі норми доповнюють частину третю статті 135 Закону №1402-VIII істановлять єдину спеціальну норму, якою визначається розмір посадового окладу судді.

Нормативним доповненням до зазначеної норми є відповідні положення Закону України від 03.11.2022 №2710-IX "Про Державний бюджет України на 2023 рік"(надалі - Закон №2710-IX), статтею 7 якого установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі, крім іншого, для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.

Отже, з 1 січня 2023 року розмір прожиткового мінімуму працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2102 грн.

При цьому, із аналізу вищенаведених норм слідує, що Закон №2710-ІХ не змінює складові для визначення базового розміру посадового окладу судді, як про це стверджує позивачка, а лише запроваджує розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді.

А отже, із наведеного слід дійти висновку, що доводи позивачки про те, що суддівська винагорода не виплачена відповідно до ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є помилковими, оскільки ця норма визначає лише кількість прожиткових мінімумів для обчислення базового розміру посадового окладу судді місцевого суду, тоді як конкретний розмір прожиткового мінімуму визначається нормами закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Згідно з вимогами ст. 146 Закону №1402-VIIIдержава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів відповідно до Конституції України. Забезпечення функціонування судової влади передбачає:

1) окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів;

3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Видатки на утримання судів визначаються з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

За нормою ч. 1ст. 147 Закону №1402-VIII, в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів, органів суддівського врядування, інших державних органів та установ системи правосуддя.

Відповідно до ст. 148 Закону №1402-VIII, фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя щодо фінансового забезпечення її діяльності.

Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів.

Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Контроль за додержанням вимог цього Закону щодо фінансування судів здійснюється у порядку, встановленому законом.

Особливості підготовки і розгляду проекту закону про Державний бюджет України в частині фінансування судів, інших органів та установ у системі правосуддя визначаються законом.

Статтею 149 Закону №1402-VIII передбачено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Статтею 23 Бюджетного кодексу України визначено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до п.п.3, 4 ст.85 Конституції Україниприйняття законів, зокрема Державного бюджету України, є виключним повноваженням Верховної Ради України.

За викладених обставин, із аналізу наведених приписів, слід дійти висновку, що визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який, в свою чергу, буде другим множником у формулі розрахунку суддівської винагороди, є виключним повноваженням Верховної Ради України.

При цьому, судом враховується і те, що відповідно до ст. 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Стаття 135 Закону про судоустрій, відсилає до закону про Державний бюджет. Державний бюджет приймається виключено законом Верховною Радою.

Тобто, Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» чітко та однозначно визначено, що розмір винагороди судді визначається Верховною Радою шляхом прийняття законів про судоустрій та про Державні бюджети на кожний рік.

В Законах України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» «Про Державний бюджет України на 2023 рік» Верховна Рада чітко визначила, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.

Зазначена норма є прямою, чіткою, зрозумілою, такою, яка не містить плутанини чи будь-якої двозначності, більш того, законодавець її відтворював тричі поспіль у 2021, 2022 та 2023 роках. Зазначене вказує на те, що диференціація прожиткового мінімуму для окремих випадків, зокрема, для визнання базового посадового окладу судді була не випадковістю, помилкою чи неузгодженістю законодавця, а була метою законодавця.

Окрім того, судом враховується і те, що визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо, наведено у Законі України "Про прожитковий мінімум" від 15.07.1999 № 966-XIV(далі - Закон № 966-XIV).

Загальновідомо, що соціальна група - це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

Правові норми цього Закону № 966-XIV не дають визначення ні соціальної, ні демографічної групи населення, а визначають лише основні соціальні і демографічні групи населення (ст.1 Закону).

Статтею 4 Закону № 966-XIVвстановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Таким чином, ст.4 Закону України «Про прожитковий мінімум»надає право законодавцю передбачати різні прожиткового мінімуму для основних соціальних і демографічних груп населення.

Тобто, повноваження на встановлення різних розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, різним групам населення, передбачені ст.4 цього Закону.

Оскільки законодавець чітко визначився про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 гривні, то враховуючи відсильну норму ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», саме цей розмір і необхідно застосовувати під час визначення суддівської винагороди позивачки.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції Україниє найважливішою функцією держави.

Отже, зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.

Згідно зЗаконом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами (абзаци другий, третій статті 1).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового.

Також і у рішенні ЄСПЛ у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство (п. 23 Рішення).

А згідно до приписів ч.1, ч.3 ст.15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 грудня 2015 року № 389-VIII (далі - Закон України «Про правовий режим воєнного стану») воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента № 133/2022 від 14 березня 2022 року, затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).

Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 цього ж Указу, передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34,38,39,41-44,53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 7 цього ж Указу, Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Нотифікацію аналогічного змісту 02 березня 2022 року направлено Генеральному секретарю Ради Європи.

З огляду на наведене та враховуючи збройну агресію рф проти України, яка розпочалася 24.02.2022р., введення воєнного стану на всій території України, а, відповідно, і складне фінансове становище держави, призупинення державою підвищення державних соціальних гарантій шляхом внесення відповідних положень до Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік в частині призупинення (зупинення) збільшення прожиткового мінімуму для працездатних осіб для окремих верств населення (за посадами), які фінансуються із державного бюджету та залишивши його (при цьому, не зменшуючи його розмір) на рівні 2102 грн., є пропорційним, співмірним та відповідає критерію справедливості.

Окрім того, судом було проведено і порівняльний аналіз між розмірами середньої заробітної плати на всій території України, яка у 2023 році становила на рівні від 15000 грн. до 18300 грн. (за даними різних Інтернетресурсів), тоді як посадовий оклад судді, виходячи із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосований для визначення базового посадового окладу судді з 01 січня 2023р. 2102 грн. згідно до ст. 7 Закону №2710-ІХ, а отже, тільки посадовий оклад судді складав 63060 грн. (окрім доплати за вислугу років та регіонального коефіцієнту) на місяць, що, на переконання суду, є набагато більшим від середньої заробітної плати по Україні, що відповідає гарантіям незалежності судді та суду в умовах воєнного стану в Україні.

Щодо посилань позивачки на п.4.1 рішення Конституційного Суду України від 11.03.2020р. № 4-р/2020, то суд зазначає, що предметом його розгляду було зменшення базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду з 75 до 55 прожиткових мінімумів, а, отже, вказаним рішенням не вирішувалось питання визначення розміру прожиткового мінімуму, який належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Законів України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Судом також і враховано, що правова позиція щодо застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 135 Закону викладена у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22 та інших.

Проте, вивчаючи зміст наведених у вказаних постановах Верховного Суду правових норм, судом встановлено, що у них не було предметом дослідження питання складного фінансового становища держави під час збройної агресії рф проти України, введення воєнного стану на всій території України та той факт, що в складних для держави умовах не відбулося зменшення суддівської винагороди в 2021, 2022, 2023 р.р.

Таким чином, правовідносини в наведених справах та у цій справі не є подібними.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що у даних правовідносинах відповідач як територіальний орган ДСА, виконуючи функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів в межах бюджетного призначення, встановлених законами про Державний бюджет України, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.

До теперішнього часу відповідні положення статті 7 Закону №2710-ІХ не визнані неконституційними, є чинними, а тому підстави для їх незастосування у відповідача були відсутні.

Отже, із аналізу наведених вище норм чинного законодавства та встановлених судом обставин у їх сукупності, слід дійти висновку, що дії ТУ ДСА щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди із застосуванням на підставі статті 7 Закону №2710-ІХ розрахункової величини "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді" з 01 вересня 2023 року по 31 жовтня 2023 року у розмірі 2102,00 грн. відповідають положенням законодавчого регулювання.

В той же час, є безпідставними і необґрунтованими аргументи ДСА України про пропущення позивачкою місячного строку звернення до суду, встановленого ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки наведеною нормою не врегульовано питання строків звернення до суду з позовами щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, а, отже, за загальним правилом, у даних правовідносинах підлягають застосуванню строки звернення до суду з цим позовом, встановлені ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р., що також узгоджується і з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 07.09.2023р. у справі №280/1340/23 та від 07.09.2023р. у справі №140/2168/23, які є обов`язковими для застосування не тільки адміністративними судами, а й врахуванням ДСА України.

З огляду на наведене, слід дійти висновку, що, звертаючись з цим позовом до суду 27.11.2023р., спірним періодом за яким є вересень-жовтень 2023р., позивачка не пропустила 3 місячний строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2023р.

У відповідності до вимог ч.1, ч.4 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання ст.76 наведеного Кодексу.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, ч.1 ст.77 наведеного Кодексу, покладає обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Разом з тим, позивачкою у ході судового розгляду даної справи не було доведено жодними належними, достатніми та допустимими доказами протиправність дій відповідача щодо нарахування та виплати їй суддівської винагороди, обчисленої з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. в розмірі 2102 грн. за спірний період з 01.09.2023р. по 31.10.2023р. з урахуванням вищенаведеного аналізу дослідженого судом чинного законодавства та обставин, встановлених судом, які позивачем жодними іншими доказами не спростовані.

Відповідно дост.19 Конституції Україниоргани державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно до ч.2ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарженнярішень,дійчибездіяльностісуб`єктіввладнихповноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності передзаконом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Приймаючи до уваги викладене та перевіривши правомірність дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди за період з 01.09.2023р. по 31.10.2023р., обчисленої прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. в розмірі 2102 грн., суд приходить до висновку про те, що наведені дії вчинені відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що передбаченийКонституцієюта законами України, обґрунтовано, з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи наведене та те, що судом не встановлено протиправності дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди за період з 01.09.2023р. по 31.10.2023р., обчисленої прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. в розмірі 2102 грн., а позивачкою таких доказів суду не надано, суд приходить до висновку, що такі дії вчинені відповідачем правомірно та у відповідності до вимог чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносин, а відповідно, у адміністративного суду відсутні правові підстави для визнання їх протиправними.

З огляду на те, що судом не встановлено протиправності дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди за період з 01.09.2023р. по 31.10.2023р., обчисленої прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023р. в розмірі 2102 грн., які є основними вимогами позивача, а тому позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача вчинити певні дії, які є похідними вимогами, також задоволенню не підлягають.

У задоволенні інших позовних вимог щодо допуску до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду за один місяць та зобов`язання відповідача подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення, які також є похідними позовними вимогами у цій справі, слід відмовити.

Статтями 6,7 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

За викладеного, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову, а тому у його задоволенні позивачці слід відмовити повністю.

З урахуванням того, що даний адміністративний позов задоволенню не підлягає, позивачка звільнена від сплати судового збору за даним позовом згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у цій справі не підлягають розподілу за ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 229, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва