Рішення № 116545614, 25.01.2024, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

25 січня 2024 р. Справа № 120/15902/23

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Бошкової Ю.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Агрономічної сільської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного позову за довіреністю звернувся ОСОБА_2 від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 з позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Агрономічної сільської ради від 20.06.2023 № 2576 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області гр. ОСОБА_1 ", яким позивачу відмовлено у наданні відповідного дозволу, та зобов`язати відповідача прийняти рішення про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва площею 0,6 га на території Агрономічної сільської ради.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 23.05.2023 позивач звернувся до відповідача з клопотанням про надання йому дозволу на виготовлення проекту землеустрою з метою відведення земельної ділянки площею 0,6 га в оренду позивачеві для ведення городництва строком на 10 років (кадастровий номер суміжної земельної ділянки 0520680200:01:004:2691). Однак рішенням 42 сесії Агрономічної сільської ради 8 скликання за № 2576 від 20.06.2023 у наданні вказаного дозволу було відмовлено. При цьому відмова аргументована тим, що відповідно до плану зонування бажана для позивача земельна ділянка знаходиться в зоні КС-5.1 "Зона розміщення об`єктів 5-го класу санітарної класифікації" та не призначена для городництва, тобто має місце невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Позивач із зазначеним рішенням не погоджується, вважає його протиправним і таким, що не узгоджується з підставами для відмови у наданні дозволу, визначеними ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України (далі ЗК України).

Ухвалою суду від 20.10.2023 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

09.11.2023 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач вказує на те, що згідно з Планом зонування території с. Агрономічне Вінницького району Вінницької області земельна ділянка, щодо якої позивачем подано клопотання, знаходиться в санітарно-захисній зоні кладовища, в якій забороняється розміщення житлових будинків з придомовими територіями, садів, джерел централізованого водопостачання тощо.

Також відповідач зазначає, що переважні види використання земель в межах цієї зони: склади, бази; підприємства по обслуговуванню автомобілів; боксові гаражі; пожежні депо; підприємства комунального господарства. Супутні види використання: автомобільні стоянки для тимчасового зберігання транспортних засобів; об`єкти, що пов`язані з екпслуатацією кладовищ; адміністративні об`єкти, що пов`язані з функціонуванням об`єктів зони; культові споруди; пункт прокату інвентарю; земельні насадження спеціального призначення.

Отже, як зауважує відповідач, цільове призначення бажаної для позивача земельної ділянки є відмінним від цільового призначення "для ведення городництва", що свідчить про невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Вивчивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи на підтримку своїх вимог та заперечень, суд при вирішенні спору керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 19 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. 1 ст. 20 ЗК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Згідно з ч. 2 ст. 22 ЗК України до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

За змістом ч. 1 ст. 36 ЗК України громадянам або їх об`єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. Площа земельної ділянки, що надається громадянину в оренду для городництва, не може перевищувати 0,6 гектара.

Отже, законом передбачено право громадян України на отримання у строкове платне користування (оренду) земельних ділянок для ведення городництва із земель державної і комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Порядок набуття відповідного права врегульовано статтею 124 ЗК України. Так, частинами першою-третьою цієї статі визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Зокрема, відповідно до абз. 16 ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі:

передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Таким чином, з аналізу наведених правових норм висновується, що передача земельних ділянок в оренду для городництва здійснюється без застосування процедури земельних торгів та в порядку, що передбачений статтею 123 ЗК України.

У свою чергу частиною першою зазначеної статті установлено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

В силу приписів ч. 3 ст. 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Судом встановлено, що 23.05.2023 позивач звернувся до відповідача з клопотанням про надання йому дозволу на виготовлення проекту землеустрою з метою відведення земельної ділянки площею 0,6 га в оренду позивачеві для ведення городництва строком на 10 років.

До клопотання позивач долучив графічні матеріали з орієнтовним місцезнаходженням бажаної земельної ділянки, уточнивши, що така земельна ділянка є суміжною із ділянкою за кадастровим номером 0520680200:01:004:2691.

За результатами розгляду вказаного клопотання відповідачем прийнято рішення про відмову у наданні відповідного дозволу через невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. При цьому фактичною підставою для відмови стало те, що бажана для позивача земельна ділянка не призначена для городництва.

На підтвердження правомірності наданої відмови відповідачем до відзиву на позовну заяву додано викопіювання з Плану зонування території с. Агрономічне Вінницького району Вінницької області (зонінг), зі змісту якого вбачається, що земельна ділянка, щодо якої позивачем подано клопотання, дійсно знаходиться в зоні КС-5.1 "Зона розміщення об`єктів 5-го класу санітарної класифікації", в межах санітарно-захисної зони кладовища.

Суд враховує, що відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту є одночасно видом містобудівної документації на місцевому рівні та документацією із землеустрою і призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Обов`язковою складовою генерального плану населеного пункту є план зонування території цього населеного пункту.

Строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується. Після затвердження генерального плану населеного пункту відомості про такі земельні ділянки підлягають внесенню до Державного земельного кадастру (ч.ч. 9, 10 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Згідно з визначенням, наданим у пункті 9 статті 1 зазначеного Закону, план зонування території (зонінг) документація, що є складовою комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади або генерального плану населеного пункту і визначає умови та обмеження використання території у межах визначених функціональних зон.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" план зонування території розробляється у складі комплексного плану, генерального плану населеного пункту з метою визначення умов та обмежень використання території у межах визначених функціональних зон.

План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій, запобігання надмірній концентрації населення і об`єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об`єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації

Частиною третьою статті 18 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням таких вимог: 1) урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території; 2) виділення зон обмеженої містобудівної діяльності; 3) відображення існуючої забудови територій, інженерно-транспортної інфраструктури, а також основних елементів планувальної структури територій; 4) урахування місцевих умов під час визначення функціональних зон; 5) установлення для кожної зони дозволених і допустимих видів використання територій для містобудівних потреб, умов та обмежень щодо їх забудови; 6) узгодження меж зон з межами територій природних комплексів, смугами санітарно-захисних, санітарних, охоронних та інших зон обмеженого використання земель, червоними лініями; 7) відображення меж прибережних захисних смуг і пляжних зон водних об`єктів.

За порушення вимог, встановлених планом зонування території, фізичні та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону (ч. 7 ст. 18 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Отже, під час розгляду справи належними й допустимими доказами відповідачем підтверджено, що земельна ділянка, яку позивач бажає отримати в оренду для городництва і щодо якої ним було подано клопотання про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою, не призначена для ведення городництва та знаходиться в санітарно-захисній зоні кладовища, яка має окремі види використання та у якій забороняється розміщення житлових будинків, садів, джерел централізованого водопостачання тощо.

В свою чергу, зі змісту позовної заяви видно, що позивач не заперечує факту розташування земельної ділянки у вказаній зоні, але при цьому вважає, що оскільки рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 30.08.2021 у справі № 128/2833/17, яке набрало законної сили, визнано протиправним та нечинним рішення Агрономічної сільської ради від 21.08.2015 "Про затвердження генерального плану с. Агрономічне Вінницького району Вінницької області", то, як наслідок, План зонування Агрономічної сільської ради, який затверджений після затвердження генерального плану, також втратив чинність.

Разом з тим вказані доводи суд оцінює критично, адже вищезазначена обставина не змінює того факту, що бажана для позивача земельна ділянка розташована в межах санітарно-захисної зони кладовища та, відповідно, не призначена для ведення городництва.

Відтак, за відсутності на сьогодні даних про інше, ця земельна ділянка вважається такою, що знаходиться в зоні КС-5.1 "Зона розміщення об`єктів 5-го класу санітарної класифікації", з усіма пов`язаними із цим обмеженнями щодо видів її використання.

Крім того, суд бере до уваги, що План зонування території с. Агрономічне Вінницького району Вінницької області був затверджений рішенням 8 сесії Агрономічної сільської ради 7 скликання від 18.05.2016 і в матеріалах справи відсутні відомості щодо скасування цього рішення або щодо втрати ним чинності.

Однак, суд враховує, що позивач не надав жодних доказів, які б прямо або опосередковано спростовували твердження відповідача про неможливість надання спірної земельної ділянки у користування через її розташування в санітарно-захисній зоні кладовища або ж які б підтверджували, що така земельна ділянка за цільовим призначенням може використовуватись як земельна ділянка сільськогосподарського призначення "01.10. Для городництва".

З огляду на викладене суд доходить висновку, що відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту земелустрою і що зазначені в рішенні Агрономічної сільської ради № 2576 від 20.06.2023 мотиви його прийняття охоплюються підставами для відмови у наданні відповідного дозволу, передбаченими частиною третьою статті 123 ЗК України.

Наведені в адміністративному позові доводи не свідчать про протиправність рішення відповідача та не дають правових підстав для його скасування.

Згідно з частиною п`ятою статті 55 Конституції України кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Водночас адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються індивідуально-виражені права позивача.

Разом з тим право на звернення до адміністративного суду не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме собою звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист, адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить, і що це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах. Натомість відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Згідно з положеннями статей 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як зазначено у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень, зокрема, наголошується на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28).

Принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява N 22750/02, пункт 42)).

Поряд з цим, ЄСПЛ неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява № 30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. The Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.

Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. France" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).

Тобто у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього, а мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи.

Отже, перевіривши ключові доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 слід відмовити повністю.

Враховуючи положення статті 139 КАС України, позивач немає права на відшкодування будь-яких понесених у цій справі судових витрат.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач: Агрономічна сільська рада (вул. Мічуріна, 12, с. Агрономічне, Вінницький район, Вінницька область, 23227; код ЄДРПОУ 04525998).

Рішення суду сформовано 25.01.2024.

СуддяБошкова Юлія Миколаївна